Захист цивільних прав та інтересів судом

Характеристика видів захисту.

Стаття 55 Конституції гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзви­чайних та особливих судів не допускається (ст.125 Конституції).

Систему судів загальної юрисдикції становлять: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд Украї­ни; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Місцевий суд є судом першої інстанції. Він розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди роз­глядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адмі­ністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розгляда­ють справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Загальним територіальним судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено за­коном до відання інших органів; провадження у справах, які вини­кають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Зокрема, у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним обсягом дієздатності до настання повноліття, надання особі психіатричної допомоги, в то­му числі у примусовому порядку тощо.

Відповідно до ст.12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господар­ських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової па­лати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що вини­кають з трудових і сімейних відносин.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сто­ронами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб (ст.12 ГПК). Третей­ськими судами тут можуть бути як спеціально створені для розгля­ду одного спору органи, так і постійно діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітраж­на комісія при Торгово-промисловій палаті України, створені від­повідно до Закону України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнарод­ний комерційний арбітраж").

Способи захисту судом цивільних прав та інтересів (ст.16 ЦК):

1) визнання права. Застосовується у випадку спору щодо наяв­ності у суб'єкта цивільного права цивільного права чи цивільного обов'язку;

2) визнання правочину недійсним. Може мати місце у випадку укладення заперечуваного правочину;

3) зобов'язування припинити дію, яка порушує право. Можли­ве щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом мо­же бути зобов'язування припинити розповсюдження мистецького твору до вирішення спору судом;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реститу­ція). Застосовується в разі, коли необхідно поновити порушене ци­вільне право (наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);

5) примушування до виконання обов'язку в натурі. Полягає у адресованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії. Може застосовуватися незалежно від застосування інших за­собів захисту (відшкодування збитків чи моральної шкоди, стяг­нення штрафу тощо);

6) зміна правовідношення. Полягає у реорганізації правовідно­син, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на бор­жника нового обов'язку;

7) припинення правовідношення. Застосовується у разі невико­нання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловжи­вання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання до­говору оренди, купівлі-продажу тощо;

8 ) відшкодування збитків та інші способи відшкодування май­нової шкоди. Можуть застосовуватися у випадку завдання майно­вої шкоди цивільним правам та інтересам (ст.22 ЦК).

Право на відшкодування збитків виникає у особи з самого фак­ту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто неза­лежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке пра­во. Таким чином, відшкодування збитків має характер універсаль­ного засобу захисту цивільних прав, який водночас, як правило, є й мірою відповідальності.

Збитками є:

а) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пош­кодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

б) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим до­ходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержа­них особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обста­вин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спо­сіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в на­турі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Застосовуєть­ся у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу (ст.23 ЦК).

Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено норма­ми Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, пе­редбачених ЦК (наприклад, ст.ст.39, 200, 225, 226, 230-233 та інші) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за запо­діяння моральної шкоди.

Згідно зі ст.23 ЦК моральна шкода може полягати:

а) у фізич­ному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

б) у душевних страж­даннях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною по­ведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із зни­щенням чи пошкодженням її майна;

в) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи;

г) в інших формах завдання кривди особі.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшко­дуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з врахуванням обставини конкретної справи, що мають значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодуван­ня суд повинен враховувати вимоги розумності і справедливості, як того вимагає ст.3 ЦК.

Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено право на не­одноразове відшкодування (наприклад, внаслідок порушення дого­вірних зобов'язань);

10) визнання незаконним правого акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Полягає у скасуванні (позбавленні) юридичної сили такого акта (ст.55 Конституції, ст.21 ЦК). Відповідно до За­кону "Про судоустрій та статус суддів України" справи, які стосуються визнання за­конності у сфері публічно-правових відносин, належать до компе­тенції адміністративних судів.

Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів управління господарських товариств тощо. На вказані акти поло­ження ст.21 ЦК не поширюються. Однак якщо внаслідок їх прий­няття порушені, невизнані чи оспорені цивільні права фізичних чи юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.

Правовий акт може бути визнаний незаконним, якщо він вида­ний органом або посадовою особою з перевищенням наданих йо­му законом повноважень або в межах компетенції, але з порушен­ням законодавства. У разі визнання акта незаконним немає потре­би, щоб орган чи посадова особа скасовували свій акт: визнання його незаконним означає, що він не створює правових наслідків з дня його видання.

11) інші способи захисту цивільних прав та інтересів, встанов­лені договором або законом (наприклад, визнання правочину дій­сним у випадках, передбачених ч.2 ст.219, ч.2 ст.220 ЦК, застосу­вання засобів забезпечення виконання зобов'язань тощо).

Дата добавления: 2015-05-10