Основнi теорiї виникнення права

У сучасному світі існує багато різноманітних теорій виникнення права. Це цілком зрозуміло, адже представ­ники різних соціальних верств, різних наукових на­прямів і шкіл згідно зі своїми інтересами висловлювали багато поглядів на процес виникнення права та його сутність.

Однією з перших спроб пояснення причин виникнення права та його суті стала теологічна теорія, яка виникла ще в старовину. Так, у законах царя Хаммурапі записано: "Хам­мурапі, цар Вавилона, затвердив своїми законами правду та справедливість за навіюванням бога Мардуха".

Центральною ідеєю божественних поглядів є твер­дження, що право походить від Бога, створене Богом для реґулювання поведінки людей. Воно дається людині через посередника, пророка або правителя. Ці погляди пов’язані з ідеологією світових релігійних переконань: іудаїзмом, християнством, буддизмом, ісламом.

У книзі "Результат" Біблії написано: "Господь покликав Мойсея на Синайську гору і передав кам’яні скрижалі, що містять закон, писаний перстом Божим".

У священних книгах індуїзму записано, що Верховна Істота (Бог) розкрила Ману свій священний закон як бать­кові людства в момент створення миру.

Мусульманське право, що міститься в священних кни­гах ісламу, є відкриттям аллаха і висловами пророка Му­хаммеда, на які його надихнув аллах.

Сучасні християнські погляди на право виражені, наприклад, у папських енцикліках до віруючих християн, які розглядають право як природне та божественне.

Теорія природного права (природно-правова теорія) найбільший розвиток і поширення одержала напередодні буржуазних революцій. У період розкладання феодалізму й звершення буржуазних революцій вона була спрямована проти феодальних теологічних уявлень про право, проти феодальної держави та права.

Представники школи природного права того часу (Г. Гроцій, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк) були про­ґресивними діячами, використовували свої ідеї для обґрун­тування нового, буржуазного порядку.

Під гаслами цієї теорії здійснювалися буржуазні рево­люції, а її ідеї були відображені в змісті Декларації незалежності США (1776 рік), Декларації прав людини і громадянина у Франції (1789 рік).

Природно-правова теорiя виходить із дуалізму (под­війності) права. Згідно з цією теорією разом із позитивним правом, що створене державою, існує вище природне пра­во, властиве людині від природи і яке служить критерієм оцінювання права позитивного.

Основними ідеями природного права проголошу­валися право приватної власності, право на життя, осо­бисту свободу, прагнення до щастя, рівність, право на революційні виступи проти уряду, що зневажає ці права, тощо.

У межах цієї доктрини роздiляються право й закон, ототожнюються право та мораль, тобто такі абстрактні мо­ральні цiнностi, як справедливiсть, свобода, рiвнiсть ста­новлять основу права, визначають правотворчий i право­застосовний процеси.

Позитивнi якостi:

- це революцiйна, проґресивна доктрина, пiд прапором якої вiдбувалися буржуазнi революцiї, що приводили на змiну застарiлим феодальним вiдносинам новий, вiльні­ший лад;

- у нiй правильно зауважується, що закони можуть бути неправовими, повиннi вiдповiдати праву, тобто таким моральним цiнностям, як справедливiсть, свобода, рiвнiсть тощо;

- проголошується джерелом прав людини природа або бог, чим "вибиває" теоретичний ґрунт у свавiлля чинов­никiв i державних структур.

Слабкi сторони:

- "применшуються" формально-юридичнi властивостi права, через що втрачається чiткий критерiй законного й протизаконного, адже визначити це з позицiй справед­ливостi, уявлення про яку може бути рiзним у рiзних людей, вельми непросто;

- розумiння права як абстрактних моральних цінностей пов’язане не стiльки з правом, скiльки з правосвiдомiстю, яка також може бути рiзною у рiзних людей.

На початку XIX ст. виникає юридичний позитивізм. Він заперечує природне право, яке розглядається як помилка розуму, що веде до порушення порядку. Представники юридичного позитивізму стверджують, що право – факт реальності, позитивний факт. Усяке позитивне право похо­дить від влади, держави. Воно є результатом лише право­творчої функції держави, незалежної від економічних і класових відносин.

Юридичний позитивізм проголошує непізнаваною сутність права. Воно не потребує інших обґрунтувань, окрім факту свого існування.

Позитивісти відривають витоки права від економіки та класових відносин. Своє завдання вони бачать в описі права, у його формально-логічному дослідженні.

Одним з напрямків юридичного позитивізму є нор­мативізм. Нормативістська теорiя права логiчно завер­шеної форми набула у ХХ ст. (Р. Штаммлер, Г. Кельзен та iн.). Для неї вихідним є уявлення про право як систему (пiрамiду) норм, де на самій верхівці – "основна (суверенна) норма", прийнята законодавцем, i де кожна нижча норма набирає своєї законної сили в нормi, що має збільшу юри­дичну силу.

Представники цієї теорії визнають широкi можливостi держави впливати на суспiльний розвиток, тому що саме держава встановлює та забезпечує основну норму. Разом із тим, вони (зокрема Г. Кельзен) уважали, що юридична наука повинна вивчати право у "чистому виглядi", поза зв’язком з полiтичними, соцiально-економiчними й iншими суттєвими оцінками. Звідси представники цієї теорiї недо­оцiнюють зв’язок права з соцiально-економiчними, полiтич­ними, духовними чинниками, тобто надмiру "очищають" вiд них право.

Юридична наука, був переконаний Кельзен, зобов’я­зана займатися лише нормами, повинна відкинути еко­номічну і тим паче класову зумовленість права. Оцінка права з позиції моралі неприпустима, адже зв’язку між цими явищами не існує.

Такі погляди дають підстави багатьом юристам уважати нормативізм крайнім проявом формалізму в теорії права.

Позитивнi якостi:

- правильно пiдкреслюється така визначальна власти­вiсть права, як нормативнiсть, i переконливо доводиться необхiднiсть супiдрядностi правових норм за ступенем їх юридичної сили;

- нормативнiсть у цьому пiдходi органiчно поєднана з формальною визначенiстю права, що істотно полегшує можливiсть керуватися юридичними вимогами (з огляду на чiткіші критерiї) i дає можливiсть суб’єктам зна­йомитися зі змiстом за текстом нормативно-правових ак­тiв;

- визнаються широкi можливостi держави впливати на суспiльний розвиток, тому що саме держава встановлює та забезпечує правові норми.

Слабкi сторони:

- зроблено надто сильний крен у формальний бік пра­ва, що призвело до іґнорування його змiстовної сторони (прав особи, моральних основ юридичних норм, їх вiдпо­вiдностi до об’єктивних потреб суспiльного розвитку тощо);

- іґнорування зв’язку права з соцiально-економiчними, полiтичними й духовними чинниками, тобто надмiрне "очищення" вiд них права;

- визнаючи той факт, що правові норми визначає законодавець, Кельзен перебільшує роль держави в уста­новленнi ефективних норм, стверджуючи, що з рiзних причин вона може задовольнятися як застарiлими нор­мами, так i рiвнозначно довiльними.

На противагу позитивізму представники соціологічної юриспруденції звертаються до умов функціонування, дії права, до процесу його реалізації. Представники цієї теорії (Р. Ієрінг, С.О. Муромцев, Б.О. Кістяківський) вирізняють право та закон, хоча й роблять це не так, як iдеологи природничо-правової доктрини.

Право втiлюється не в природних правах i не в за­конах, а в реалiзацiї законiв. Отже, під правом соціо­логічна школа розумiє юридичнi дiї, юридичну прак­тику, правопорядок, застосування законiв тощо. Право – це реальна поведiнка суб’єктів правовiдносин – фiзичних і юридичних осiб. Звiдси iнша назва цієї доктрини – теорiя "живого" права. Формують таке "живе" право на­самперед суддi у процесi юридичної дiяльностi. Вони "наповнюють" закони правом, виносячи вiдповiднi рi­шення та виступаючи в цьому випадку суб’єктами право­творчостi.

Позитивнi якостi:

- таке розумiння орiєнтує на реалiзацiю права, на життя, де воно знаходить практичне втілення;

- обґрунтований прiоритет суспiльних вiдносин як змiс­ту над правовою формою;

- ця теорiя добре узгоджується з обмеженням втру­чання в економiку, з децентралiзацiєю управлiння.

Слабкi сторони:

- якщо пiд правом розумiти реалiзацiю законiв, реаль­ний правопорядок, то втрачаються чiткi критерiї право­мiрного й неправомiрного, тому що сама собою реалiзацiя може бути як законною, так i протизаконною;

- з перенесенням центру ваги правотворчої дiяльностi на суддiв та адмiнiстраторiв збiльшується небезпека неком­петентної та вiдвертої сваволi з боку нечесних посадових осiб.

Основоположником і найвідомішим представником теорії солідаризму був французький юрист Л. Дюгі. Він стверджував, що суспільство функціонує лише завдяки солідарності, яка об’єднує індивідів. Із цього положення Дюгі робив висновок про наявність незмінної норми (принципу) солідарності: поступай солідарно. Ніхто не повинен порушувати норму солідарності: не робити нічого, що завдає шкоди солідарності, а робити тільки те, що їй сприяє. Принцип солідарності постійний, хоча його зміст змінюється разом зі змінами в суспільному житті. Він є основою правопорядку й державної органі­зації.

Із розвитком розподілу праці, відзначав Дюгі, люди стають більш залежними один від одного (робітник – від капіталіста, капіталіст – від робітника тощо), а тому солі­дарність повинна розвиватися та зміцнюватися. На основі ідеї солідарності в суспільстві стихійно складаються різні соціальні норми, у тому числі правові.

Право, на думку прихільників цієї теорії, не ство­рюється державою, не є інструментом політики держави. Воно виражає не волю якого-небудь класу, а солідарність різних соціальних верств. Правові норми існують поза державою, яка лише виявляє правила поведінки, що стихійно складаються в суспільстві на основі солідар­ності, і формулює їх у вигляді закону. Якщо держава встановлює правила, що суперечать солідарності, то їх можна не дотримувати й не вважати соціальними нор­мами.

Теорія солідаризму іґнорує суб’єктивні права, замі­нюючи їх соціальною функцією. Робітник і капіталіст не мають суб’єктивних прав, вони володіють лише певними соціальними функціями, які покликані забезпечувати солі­дарність і гармонію в суспільстві.

У багатьох сучасних державах теорія солідаризму активно використовується різними політичними силами у вирішенні питань класової співпраці, а також соціальної політики.

Класова (марксистська) теорiя права найповніше ви­свiтлена в роботах К. Маркса, Ф. Енґельса, В.I. Ленiна та їх послідовників. Ця теорія характеризується визнанням зв’язку права з державою. Держава створює і забезпечує дотримання права. У праві виражається державна воля. Звідси і розуміння права як зведеної в закон волі панівного класу, тобто як класового явища.

Особливістю марксистської теорії є те, що державна воля, виражена в праві, має класовий характер. Це воля економічно і політично панівного класу (рабовласників, феодалів, буржуазії, пролетаріату або всього народу в соціалістичному праві). Зміст класової волi, яку вiдбито в правi, остаточно визначається характером матерiальних виробничих вiдносин, носiями яких виступають класи власникiв основних засобiв виробництва, що тримають у своїх руках державну владу.

Крім цього, на право впливають і багато інших чин­ників (співвідношення класових сил, традиції, мораль, правосвідомість, політика тощо), а тому воно відносно само­стійне по відношенню до економіки. Через це право здійс­нює зворотний вплив на розвиток економічних та інших відносин і виступає як важливий чинник стабілізації, роз­витку суспільства.

Марксизм висунув також гіпотезу про відмирання права разом із відмиранням держави.

Позитивнi якостi:

- у зв’язку з тим, що представники цiєї теорiї розумiли право як закон (тобто як формально визначений норма­тивно-правовий акт), вони видiляли чiткi критерiї право­мiрного й протиправного;

- показується залежнiсть права вiд соцiально-еконо­мiчних факторiв, що найбiльше впливають на нього;

- звертається увага на тiсний зв’язок права з державою, яка встановлює та забезпечує його.

Слабкi сторони:

- перебiльшується роль класових основ у правi на шко­ду загальнолюдським основам, обмежується життя права iсторичними межами класового суспiльства;

- надто жорстко пов’язується право з матерiальними чинниками, з економiчним детермiнiзмом.

Розвиток психологiчної теорiї права пов’язаний з дiяльнiстю Л. Петражицького, який стверджував, що пси­хіка людей – це фактор, що визначає розвиток суспiльства, його мораль, право, державу.

Представники психологічної теорії поняття та сутність права виводять насамперед не через дiяльнiсть законо­давця, а через психологiчнi закономiрностi – правовi емоцiї людей, що являють собою переживання почуття право­мочностi й обов’язку щось зробити.

У цьому переживанні правомочність і обов’язок не­розривно пов’язані. Норма права є результатом такого переживання, уявним явищем, що виражає зв’язок право­мочності й обов’язку.

Лев Петражицький не заперечував існування офіційно діючого права, проте не пояснював, чому воно існує та діє. Визнаючи наявність позитивного права, він ділив правові переживання на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що юридична норма – результат зовніш­нього рішення) та переживання інтуїтивного права, тобто автономного, не пов’язаного з позитивним правом. Саме інтуїтивне, автономне право визнається прихильниками психологічної теорії абсолютним, а позитивне право – відносним.

Позитивнi якостi:

- звертається увага на психологiчнi процеси, що теж виступають реальнiстю поряд iз процесами економiчними, полiтичними тощо (тобто не можна видавати закони без урахування соцiальної психологiї, не можна застосовувати їх, не враховуючи психологiчну структуру iндивiда);

- пiдвищується роль правосвiдомостi в правовому реґу­люваннi та в правовiй системi суспiльства;

- джерело прав людини тут виводиться не з законо­давства, а з психiки самої людини.

Слабкi сторони:

- зроблено надто сильний крен у бiк психологiчних чинникiв на шкоду iншим (соцiально-економiчним, полi­тичним тощо), вiд яких теж залежить природа права;

- у зв’язку з тим, що "справжнє" право (iнтуїтивне) прак­тично вiдiрване вiд держави, не має формально визна­ченого характеру, у цьому пiдходi вiдсутнi чiткi критерiї правомiрного й неправомiрного, законного та незаконного.

Основний змiст iсторичної школи права (Г. Гуго, К. Со­віньї, Г. Пухту) зводиться до таких iдей:

- право – iсторичне явище, що, як i мова, не вста­новлюється договором, не запроваджується за чиєюсь указiвкою, а виникає та розвивається поступово, непомiтно, стихiйно;

- право – це насамперед правовi звичаї (тобто правила поведiнки, що iсторично склалися й спричиняють юри­дичнi наслiдки). Закони ж є похiдними вiд права звичає­вого, яке виростає з надр "нацiонального духу", "глибин рiдної свiдомостi" тощо.

Представники цієї теорiї, що виникла за часiв фео­далiзму, заперечували права людини, оскільки у звичаях тiєї станової епохи не могли знайти відображення ніякі природнi права людини.

Позитивнi якостi:

- уперше звернули увагу на культурно-iсторичнi та нацiональнi особливостi права, на необхiднiсть їх ура­хування в правотворчому процесi;

- справедливо пiдкреслюється природнiсть розвитку права, тобто той факт, що законодавець не може створю­вати норми права на свiй розсуд;

- правильно відзначено переваги правових звичаїв як стабiльних і перевiрених часом правил поведiнки.

Слабкi сторони:

- виникнення цієї теорії було реакцією на природно-правову доктрину, вона виступила як iдеологiя феодалiзму, тобто ладу, який вже віджив свій вік;

- її представники переоцiнювали роль правових звичаїв у системі законодавства, між тим за нових економічних умов звичаї вже не могли повноцiнно впорядкувати ринкові вiдносини.

(Див. докладніше: Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник. – 2-е изд., стереотип. – М.: ЗАО "Юри­дический дом" Юстиц-информ", 2002. – С. 464 – 490.)

Питання та завдання для самоконтролю

1. Чим зумовлена різноманітність поглядів на пробле­му виникнення права?

2. Які існують теорії виникнення права? У чому поля­гає їх сутність?

3. Назвіть сильні та слабкі сторони відомих вам теорій виникнення права.

Дата добавления: 2015-05-10