Еволюція прав особи і станів. Литовські статути

Середньовічні права були тісно пов’язані із становою приналежністю людини: не існувало загальних для всього населення законів, їх замінником служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали характер та обсяг правоздатності, тип підсудності, різновиди покарань за правопорушення тощо. Вже в першій третині 16 ст. стало зрозуміло, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв наданих від випадку до випадку, а регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту.

Велика роль у зміцненні феодально-кріпосницьких порядків, юридичному оформленні їх, зокрема у закріпаченні селянства, належала кодексові законів Литовської держави, що отримав назву Литовського статуту. Він був складений на основі великокнязівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Казимира 1468 р., звичаєвого права, польських законодавчих актів та інших юридичних документів. У першій редакції литовський статут був виданий великим князем 1529 р., у другій – 1566 р., у третій – 1588 р. Ним користувалися у судах України, особливо Правобережної, не тільки в 16 ст.. а й у 17-18 ст. Литовський статут був кодексом законів феодального права. У ньому все населення чітко поділялося на дві нерівноправні групи. Перша група – панівний клас – феодали, які мали всю повноту влади. Другу, нижчу групу становило феодально експлуатоване населення, права якого поступово зменшувалися і дедалі більша кількість якого перетворювалась на кріпаків.

Перший статут ВКЛ 1529 р. узагальнив положення феодального права на земельну власність, у тому числі й у тій частині, яка стосувалася селянського землеволодіння. Встановлювалось, що землею приватновласницьких селян мав право розпоряджатися лише їхній пан. Статут категорично заборонив поміщикам і селянам купляти або брати в заставу землю підданих без дозволу їхнього пана або великокнязівської адміністрації. В противному разі, той, хто купив таку землю, втрачав і заплачені гроші, і свій посів на ній. Він навіть не міг подати позов на того, хто продав землю, про повернення коштів.

Статут 1566 р. завершив розвиток ВКЛ як правової держави, підтвердивши низку реформ, що передували оголошенню Статуту. Це, зокрема, королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками. Наступний крок – це Бєльський привілей 1564 р., за яким і для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено 3 адміністративні одиниці – воєводства: Київське, Брацлавське та Волинське воєводства. У такий спосіб Другий Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної шляхетської держави.

Статут 1588 р. затвердив кримінальні та правові норми двох попередні статутів. Також залишив дійсним лише одне джерело рабства – полон. Цей статут діяв як на території ВКЛ, так і на укр. землях. Згідно з ним селяни, які проживали на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Отже третій литовський статут зробив селянство закріпаченим станом.

Дата добавления: 2015-05-08