Розвиток торгівлі на укр. землях в 14-17 ст

У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Вдала операція робила купців дуже багатими, невдача доводила до банкрутства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та крамарям — перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на "багатих" та "вбогих". Перші слідкували, щоби "вбогі" роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 p. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволялося продавати "вбогим" купцям.

У XIII — XV ст. торгівля розгорталась в умовах панування натурального господарства і незначної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов’язані тільки з навколишньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі. Кожне місто формувало ринок, пов’язаний, окрім своєї округи, бодай з сусіднім містом, а через нього з ринком всього князівства і сусідніх країв. Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували "гостей" об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву "сотня". Особливо небезпечним був дніпровський шлях, у південній частині якого діяли кочівники.

Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською округою. Кожне місто мало принаймні один ярмарок на рік. П’ять ярмарків проводилося в Самборі, по чотири — у Жовклі. Знамениті ярмарки в Язлівці, Ярославі, Перемишлі, Снятині привертали увагу купецтва сусідніх країн. На ярмарках у Перемишлі продавали десятки тисяч голів худоби. З кінця XV ст. на великих ярмарках почали укладати угоди на оптову купівлю-продаж різноманітних товарів.

У домонгольський період основний міжнародний шлях проходив з Булгару на Волзі через Чернігівську землю на Київ — Галич — Перемишль — Краків — Прагу — Реґенсбурґ — Трір. Після монгольської навали цей шлях не перестав функціонувати.

Прямий шлях зі Львова через Тавань на Крим і Кафу існував ще в XIII ст. ⁴⁶ 1379 р. Львів отримав право складу татарських товарів, що дало місту змогу опанувати всю східну торгівлю ⁴⁷. Вже 1444 р. місто отримало право складу східних товарів ⁴⁸, що забезпечило йому процвітання впродовж наступного періоду. Поряд з Дністровським шляхом пролягав Прутсько-Серетський шлях через старі центри галицької торгівлі — Яський торг, Романів торг, Берладь і Малий Галич (Галац), а також шлях з Коломиї на Чернівці — Сучаву — Ясси — Римнік. Через Дунай і Доростол здавна йшла торгівля з Візантією, Болгарією та південними слов’янами. Напевно, всі міста Нижнього Дунаю, а також Варна, Відін, Месемврія були пунктами цієї торгівлі. Важливе місце посідала торгівля з Польщею. Головний шлях з Києва пролягав через міста Волині або Поділля на Львів, Городок, Перемишль, Ярослав і далі на Краків.

Після входження українських земель у Польсько-Литовську державу торгівля через Західний Буг і Віслу на Ґданськ та Балтику отримала новий імпульс. Насамперед зерно, а далі сіль, поташ, попіл та лісоматеріали були основними продуктами, що вивозилися цим шляхом до Ґданська. Перемишль і Сянок були давніми центрами торгівлі з угорськими землями.

Купецька торгівля мала серйозного конкурента в особі шляхти і магнатів, котрі користувалися правом безмитного збуту худоби, вирощеної у власних господарствах ⁷¹. Таким правом шляхта користувалася і щодо інших продуктів, а також ремісничих виробів, виготовлених партачами у юридиках — ділянках міст, що належали шляхтичам або церкві. Шляхетська торгівля в XVI — XVII ст. дедалі більше витісняла купецьку з цих позицій. Розвиток торгівлі стимулював вдосконалення кредитно-фінансової системи. Якщо прості (власні) векселі використовувалися лихварями як розписки боржників, то векселі на пред’явника набирали рис платіжного запису. На великих ярмарках здійснювалися, нерідко через довірених осіб або тих, які мали відповідно завірені доручення, угоди про оплату і кредитування торговельних операцій у віддалених містах.

7. Урбанізаційні процеси 14 – першої половини 17 ст.

В 14-15 ст. українські міста повільно розвивалися.Більшість із них розвивалося із староруських міст Києва, Переяслава, Житомира, Овруча, Канева, луцька та ін. В цей період міщани займалися в більшості землеробством, про що свідчить Люстрація Київської землі 1471 р. в Чуднові землю обробляли 32 людини, інші теж займалися землеробством, але на «слободі». Щодо кількості населення міст, то вона була різною: у 80-ті рр.. 15 ст. в Кременці було 30 дворів. В деяких містах кількість населення була більшою, що давало поштовх до занять ремеслом, промислом, торгівлею. Поступово населення збільшувалось, скажімо станом на 80-ті рр.. 16 ст. в Овручі нараховувалось 500 дворів.

В 60-х рр.. 16 ст. на укр. землях, які входили до складу ВКЛ виникають десятки нових міст та містечок. Тому виникає потреба зясувати різницю між «містом» та «містечко». До розгляду цього питання є 2 підходи:

- місто – це укріплене, розвинене ремісничо-торгове поселення, що має власне адміністративне управління;

- місто – це постійний населений пункт, в якому з общинної сільської округи – волості концентрувався і перерозподілявся продукт її діяльності.

Згодом, білоруські дослідники, зокрема, Кониський та Грицкевич пропонують розрізняти місто і містечко відповідно до кількості населення в них: місто – 300 домів і більше, а містечко – менше 300.

Дослідник укр. міст 16-18 ст Швидко розрізняє міста і містечка на основі характеру організації економічного життя населення:

- місто – це осередок ремесла і торгівлі, адміністративний і культурний центр;

- містечко – землеробське поселення.

Дослідник Сас розрізняє місто від містечка на основі власності:

- власність на ремісничі знаряддя, речі побуту – у міст. В міті на його думку мало бути присутнє ремісниче виробництво. Мало жити не менше 10 ремісників, торговців, купців.

- містечко ж майже не мало ремісників, але відігравали важливу роль, адже були торгівельними центрами.

На укр. землях в складі ВКЛ в ці часи нараховувалось близько 150 міст та містечок, з них міст – 45. За їх чисельністю міста можна поділити на три групи:

- малі міста – до 200 домів – Белз, Звенигород, Овру, Рівне, Чорнобиль;

- середні міста – від 200 до 700 домів – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Житомир, Канів;

- великі міста – більше 700 домів – Брацлав, Київ, Кременець.

В 16 ст. географічне розміщення міст було нерівномірним: розвиток міст затрудняли напади турків на Брацлавщину і Київщину.

Таким чином в 16 ст. в зв’язку з ростом товаро-грошових відносин зявились десятки нових міст. Вони поділялись на міста і містечка. Міста – це були поселення, де було більше як 10 ремісників, а також місто було важливим адміністративно-політичним центром. Містечка – мали локальне значення як торгово-ремісничі адміністративні центри, де було кілька ремісників, торговці. Важливою ознако, що відрізняла їх була наявність укріплень.

Дата добавления: 2015-05-08