Питання для опрацювання. Тема: Виховна робота у вищому навчальному закладі

Семінарське заняття №6

Тема: Виховна робота у вищому навчальному закладі

1. Мета і завдання виховання у вищому навчальному пе­дагогічному закладі.

Термін "виховання" походить від слова "ховати" в розумінні оберігати, убезпечити від небажаного впливу. Може виникнути питання, а від чого потрібно (і чи потрібно) оберігати молоду лю­дину, у якої за плечима 17—18 років родинного й шкільного ви­ховання? На початку 90-х років минулого століття на хвилі за­гального піднесення й стрімкої демократизації суспільного жит­тя у багатьох ВНЗ, відмовляючись від системи комуністичного виховання, яке у більшості своїх положень дійсно не відповідало інтересам людини й суспільства, незалежної держави, ліквіду­вали виховну систему взагалі, мотивуючи це тим, що, мовляв, студенти — дорослі люди і в демократичному суспільстві вони мають право на вільне самовизначення, вибір поведінки, дотримання моральних норм. Але вже перші роки такого стану пока­зали, що юну, малодосвідчену, психо-емоційно нестійку осо­бистість є від чого "ховати", оберігати і захищати: від пияцтва, наркоманії, злодійства, моральної розбещеності, низькопробно­го маскульту, згубного впливу потужних потоків бруду і сміття окремих засобів масової інформації, особливо телебачення. І нині назва "вищий навчальний заклад" недостатньо відображає своє функціональне призначення. Заклад вищої освіти — це устано­ва, метою якої є продовження едукації молодої людини: вихован­ня, формування, становлення, розвитку, навчання. Термін "едукація" означає "виведення", "вирощення" (лат. educate від exduco — "виводжу"), тобто виховання всебічно розвиненої, гармоній­ної особистості, "виведення" її на високий загальнолюдський культурний рівень, соціалізацію у якісно нових умовах.

Виховання є складним, багатогранним і багатоаспектним про­цесом. У загальному плані під вихованням розуміють організо­ваний і цілеспрямований процес формування особистості. У більш широкому значенні виховання — це, по-перше, соціально і педа­гогічно організований процес створення оптимальних умов для формування людини як особистості; по-друге, це вплив виховника на особистість вихованця з метою формування в нього бажа­них соціально-психологічних, морально-духовних, культурних і фізичних якостей.

Упродовж усієї історії розвитку людства ті чи ті суспільства визначали завдання виховання підростаючого покоління, які зу­мовлювалися особливостями суспільно-економічного розвитку. З давніх-давен філософи, педагоги обстоюють ідею всебічного гар­монійного виховання особистості. Всебічне виховання передба­чає формування в людині відповідних моральних, розумових, трудових, фізичних і естетичних якостей. Гармонійне вихован­ня має забезпечувати єдність, діалектичний взаємозв´язок, взає­мозбагачення, гармонію зазначених складових виховання.

Видатний український педагог В.О. Сухомлинський у своїй ґрунтовній праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої осо­бистості" писав: "Процес виховання всебічно розвиненої, гармо­нійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь одночасно ніко­ли не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людсь­ких граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основ­ним. Жива людська плоть і кров всебічно розвиненої людини втілює в собі повноту й гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, в якій вихователь бачить такі сторони, риси, грані, як моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, ес­тетичну, емоційну, фізичну досконалість. Провідним, визначаль­ним компонентом у цій гармонії є моральність".

Ідея всебічного гармонійного виховання людини набуває нової ваги і соціальної значущості в умовах соціально-економічного розвитку суспільства у XXI ст. Ці тенденції є загальноцивілізаційними. Академік В.Г. Кремень зазначає такі з них:

—тенденція до глобалізації суспільного розвитку, яка харак­теризується як зближенням націй, народів, держав, кроками до створення спільного економічного поля, зближенням характеру суспільних відносин у різних країнах, здатністю спілкуватися зі світом;

—набуття людством здатності до самознищення;

—перехід людства від індустріальних до науково-інформа­ційних технологій, що на відміну від індустріального виробницт­ва значною мірою базується не на матеріальних, а на інтелекту­альних цінностях.

Суспільство стає все більше людиноцентристським, а індивіду­альний розвиток людини — основним показником прогресу і в той же час головною передумовою подальшого розвитку суспільства.

Ці тенденції, на думку В.Г. Кременя, зумовлюють необхід­ність розв´язання низки важливих, визначальних завдань:

—забезпечити високу функціональність людини в умовах інформаційного буму;

—підготувати людину до того, щоб у своїй діяльності вона усвідомлювала відповідальність за можливість жити в умовах глобалізованого світу;

—сформувати на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності;

- виробити у людини здатність до свідомого й ефективного функціонування в умовах ускладнень суспільних відносин;

- мінімізувати асиметрію між матеріальністю і духовністю, культивувати в кожної особистості піднесення думки конструк­тивізму і толерантності.

В останні три століття у цивілізованих країнах тривала освіт­ньо-дидактична революція. У системі едукації людини основні зусилля (соціально-педагогічні й економічні) спрямовувалися на розв´язання освітніх завдань. У результаті виник розрив, супе­речність між високим рівнем розумового і морально-духовного виховання. Головна вада педагогіки попереднього періоду поля­гає в тому, що освіта, оволодіння великим обсягом наукових знань випереджували і нині випереджають рівень вихованості особис­тості. Цей перекіс таїть у собі загрозу прогресивному поступаль­ному розвитку людства, існуванню цивілізації.

Завдання полягає в усуненні цієї вади, у зміні пріоритетів: виховання, педагогіка, науки про людину мають стати визначаль­ними чинниками людської діяльності. Як зазначає російський вчений Б.М. Бім-Бад, "або виховання розв´яже найважливіше за значимістю і складністю завдання — допомогти людству в ста­новленні свідомості служіння вищій меті й обов´язку перед люд­ством, або світ загине в ганебних і брудних стражданнях".

Тому проблема виховання людини, підготовка її до життєді­яльності в інформаційно-технологічному, науковому суспільстві і, зокрема, в умовах ноосфери набуває світового масштабу, гло­бальної, першочергової значущості. Сучасна людина, якій дово­диться жити у світі новітніх технологій, стає заручником цього некерованого монстра.

Незважаючи на всеохоплюючі глобалізаційні процеси в соці­ально-економічному плані, не варто екстраполювати їх принци­пи на сферу виховання. За своєю метою виховання має бути спря­мованим на формування всебічно, гармонійно розвиненої особи­стості, а за змістом — базуватися на національних і загально­людських морально-духовних цінностях.

Виховання — процес складний, довготривалий, неперервний. Тому помилково думати, що процес виховання людини завер­шується закінченням загальноосвітньої школи. Скільки людина живе, стільки вона й зазнає виховних впливів.

Молода людина, яка після закінчення загальноосвітньої шко­ли здобуває професійну освіту у ВНЗ, обов´язково повинна бути включена в систему виховного впливу на відповідному рівні. Роз­початий у родині, дошкільній установі, у школі процес національ­ного виховання логічно й органічно має бути продовжений у вищій школі.

Національне виховання — це створена впродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та цін­нісні орієнтації молоді, засвоєння нею соціального досвіду, на­дбань попередніх поколінь.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі розвитку суспільсва є передача молодому поколінню соціально­го досвіду, багатства духовної культури народу, його національ­ної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі форму­вання особистісних рис громадян України, які включають у себе національну свідомість, розвинену духовність, моральну, худож­ньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру.

У системі національного виховання мають бути чітко визначені виховні орієнтири, які можна назвати виховним ідеалом. Трива­лий час виховна система України перебувала під впливом класо­во-партійної концепції виховання, яка орієнтувала особистість на ілюзорні, фальшиві ідеали. Видатний український педагог Г.Г. Ващенко, проаналізувавши різні підходи до визначення виховного ідеалу, зробив сміливу спробу окреслити його в українському кон­тексті як служіння Богові та Україні. "Тільки на основі високих ідеалів, — пише Г.Г. Ващенко, — може утворитись міцна, суціль­на особистість. Отже, коли ми хочемо виховати в українській мо­лоді міцну волю і цільний характер, треба передовсім прищепити й прагнення до високої мети, що об´єднувала б увесь український народ. Такою метою є благо і щастя Батьківщини".

Сучасний український ідеал виховання — всебічно, гармоній­но розвинена особистість, національно свідома й соціально актив­на, людина з високою громадянською відповідальністю, з глибо­кими духовними, громадянськими, патріотичними почуттями, здатна до неперервного розвитку і вдосконалення.

Для нинішньої української системи виховання потрібний три­валий час і напружена робота, аби остаточно сформулювати на­ціональний виховний ідеал XXI ст., усвідомити його сутність і втілити в життя. Але, безперечно, що національне виховання ни­ні має пронизувати всі аспекти навчально-виховної роботи вищого навчального закладу.

2. Основні напрями виховання студентів у процесі навчан­ня та позанавчальній діяльності.

Зміст виховання — це система морально-духовних, інтелек­туальних, трудових, фізичних та естетичних якостей, переко­нань, умінь і навичок, які спрямовані на досягнення основної мети виховання — формування всебічно і гармонійно розвиненї особистості.

Зміст виховання зумовлюється потребами суспільно-еконо­мічного розвитку. Займаючись такою складною сферою діяльності як виховання, потрібно мати конкретну програму. А.С. Макарен­ко писав: "Я під цілями виховання розумію програму людської особи, проблему людського характеру, причому в поняття харак­теру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, пе­дагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути".

Процес виховання має характер наступності й неперервності. Тому наступні покоління повинні використовувати духовні на­дбання попередніх, багатство загальнолюдських і національних морально-духовних вартостей. Але основний зміст виховання має базуватися, передусім, на національних засадах.

Г.Г. Ващенко, обґрунтовуючи засади виховного ідеалу, вихо­дячи з позицій свого бачення програми виховання молоді, писав: "... Гаслом, під яким має провадитися виховання української мо­лоді, є: служіння Богові і Батьківщині. Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини. Благо Батьківщини є:

1.Державна незалежність, можливість для українського на­роду творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2.Об´єднання всіх українців, незалежно від їх територіальності, походження, церковної приналежності, соціального стану і т. ін. в одну спільноту, що пройнята єдиним творчим прагнен­ням і високим патріотизмом.

3.Справедливий державний устрій, який би підтримував лад в суспільстві, в той же час забезпечував особисті права й волю кожного громадянина й сприяв розвиткові й прояву його здібно­стей, спрямованих у бік громадського добра.

4.Справедливий соціальний устрій, при якому зникла б і не­можлива була б боротьба між окремими групами суспільства.

5.Високий рівень народного господарства і справедлива ор­ганізація його, що забезпечувала б матеріальний добробут усіх громадян, була позбавлена елементів експлуатації.

6.Розквіт духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною в світі.

7.Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в життя вчення Христа.

8. Високий рівень здоров´я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хворіб і виродження".

Із здобуттям Україною незалежності в 1991 р. були визначені нові програмні завдання національного виховання. Вони зафік­совані в низці державних документів — Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), Концепції національ­ного виховання, Національній доктрині розвитку освіти та ін.

"Головна мета національного виховання, — зазначено в Дер­жавній національній програмі "Освіта", — набуття молодим по­колінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціо­нальних взаємин, формування у молоді незалежно від національ­ної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральності, ху­дожньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

Програма виховання містить такі змістові компоненти:

—формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держа­ви, готовності її захищати;

—забезпечення духовної єдності поколінь, виховання пова­ги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

—формування високої мовної культури, оволодіння україн­ською мовою;

—прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

—виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею світоглядної позиції;

—утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

—формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

—забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і мо­лоді, охорони та зміцнення їх здоров´я;

—виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

—формування глибокого усвідомлення взаємозв´язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідаль­ністю;

—забезпечення високої художньо-естетичної освіченості й вихованості особистості;

—формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

—розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, за­безпечення умов їх реалізації;

—формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовки їх до життя в умовах ринкових відно­син".

У Національній доктрині розвитку освіти на новому рівні ви­значені актуальні тенденції моделювання програми виховання людини.

У системі професійної підготовки фахівців у вищих навчаль­них закладах має продовжуватися процес реалізації вимог про­грами виховання всебічно розвиненої особистості. У виховній роботі зі студентською молоддю варто використовувати різні фор­ми: безпосередню навчальну, виробничу діяльність, участь у гро­мадських справах, поводження у побуті.

Дбаючи про створення оптимальних умов для виховної робо­ти, не варто виносити завдання виховання за рамки навчального процесу. Треба зважати на дієвість і впливовість великого спект­ра форм діяльності, які сприяють формуванню всебічно розвине­ної особистості. Це навчальні заняття (лекції, семінари, прак­тичні заняття), практика, наукові гуртки, творчі студії, екскур­сії, походи, різноманітні форми і види суспільно корисної пра­ці та ін.

Основною формою діяльності, яка забезпечує виховання осо­бистості студента, становлення його професіоналізму, є різні види навчальних занять. Тут відбувається виховний вплив на свідомість і волю студентів, з одного боку, через зміст навчального матеріа­лу, з іншого — через організацію студентів на навчальну працю і передусім через морально-духовний потенціал викладача.

Організовуючи навчальну діяльність, педагог має внутрішньо проектувати її на процес формування особистості з погляду зав­дань всебічного, гармонійного виховання: якою мірою навчаль­ний матеріал сприятиме формуванню наукового світогляду сту­дентів; яким чином спеціально організована пізнавальна ді­яльність студентів впливатиме на їх інтелектуальний розвиток, чи допоможе вона оволодінню методами самостійної пізнаваль­ної праці; як виучуваний навчальний матеріал сприятиме станов­ленню професіоналізму майбутнього фахівця; як впливатиме зміст навчального матеріалу на формування почуттів, переко­нань, естетичних смаків, морально-духовних цінностей та ін.

Педагог своєю особистістю впливає на формування у студентів певних компонентів загальнолюдської і професійної культури. "У вихованні, — писав К.Д. Ушинський, — все повинно базуватися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був приду­маний, не може замінити особистості в справі виховання".

Висока культура мислення, спілкування, мовлення, поведін­ки, зовнішності, жести, міміка, темп і ритм роботи, володіння основами психотехніки, морально-духовні цінності, інтелігент­ність та багато іншого — це той духовний капітал педагога, який є живильним джерелом виховання студентів. І якщо колишній студент, зустрічаючись через багато років з педагогом, пригадує студентські роки і каже: "Я щиро дякую, що ви як педагог були в моєму житті, допомогли моєму становленню як людини," — це і є свідченням виховного впливу педагога на особистість. Хоча при цьому вихованець може й не пригадати нічого зі змісту навчаль­ного матеріалу тієї дисципліни, яку викладав педагог.

Нині активно впроваджуються нові технології навчання, зок­рема дистанційна форма. У зв´язку з цим виникає низка проблем, які стосуються виховання. Звичайно, дистанційне навчання спри­ятиме зручному оволодінню великим пластом наукової інфор­мації, але ж таке навчання втратить виховний потенціал.

Значне місце в системі формування всебічно розвиненої осо­бистості студента мають займати позааудиторні форми вихован­ня: діяльність наукових гуртків, творчих студій, конференцій, дискусійних клубів, зустрічі з письменниками, художниками, акторами; екскурсії, походи та ін. Усі студенти на добровільних засадах мають бути охоплені різними формами і видами діяль­ності поза межами суто навчальної роботи, виходячи із необхід­ності задоволення їхніх індивідуальних потреб, які є джерелом формування мотивів діяльності особистості.

У вищих навчальних закладах мають створюватися опти­мальні умови для задоволення різноманітних суспільно позитив­них і корисних потреб молодої людини. Якщо цього не робити, то вона задовольняє їх за межами прийнятної культури, вдаю­чись до сурогатів, аморальних засобів.

Немає єдиної думки щодо необхідності спеціальної виховної роботи зі студентами. Тут панує широкий спектр підходів — від категоричного заперечення аж до введення посад вихователів у студентських гуртожитках. Істина, як і в більшості випадків, знаходиться на перетині крайніх підходів: не треба нав´язувати студентові примусове формування у нього рис і якостей, які є доцільними з погляду суб´єктів виховання (викладача, ВНЗ, дер­жави). Важливо створити такі умови для соціалізації, самостановлення, саморозвитку студента, за яких у нього б вироблялися позитивні, затребувані суспільством якості, риси, здатності. Не­обхідно створювати таку атмосферу в студентському середовищі, так надавати ненав´язливу дружню допомогу, впливати на дії і психіку, щоб у студентів формувалися потрібні в першу чергу їм особистісні якості й властивості: об´єктивна самооцінка, уміння ладити з оточуючими, почуття відповідальності й обов´язку, по­рядність, свідоме ставлення до навчання тощо.

Завдання викладача ВНЗ як виховника полягає в розкритті пе­ред студентом широкого спектра варіантів у прийнятті рішень, по­ведінці; у допомозі зорієнтуватися, який вибір є найкращим, най­більш доцільним, яка лінія поведінки відповідає суспільним нормам. А приймати рішення студент має самостійно, хоч виховник і не пови­нен приховувати свого ставлення до оцінки цього рішення.

Педагогіка співробітництва, партнерства тим і відрізняється від авторитарного, догматичного виховання, що в її основі лежить принцип прийняття людини такою, якою вона є, якою її створи­ла природа. Не можна її ламати, нав´язувати алгоритм дій, стиль життя. Продуктивною є лише дружня, ненав´язлива, тактовна допомога у виробленні позитивного особистісного ставлення до світу, людей, спілкування і діяльності.

Важливою умовою успішного виховання студента є осо­бистість виховника, його загальна і педагогічна культура, ду­шевні якості, гомілетична і деонтологічна здатність. Тільки осо­бистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна виховати характер, — зазначив свого часу К.Д. Ушинський. Яскрава, позитивно зорієнтована осо­бистість, висока моральність, доброчесність, порядність, справед­ливість, принциповість виховника набагато сильніше впливають на молоду людину, ніж будь-які вербальні настанови і вимоги.

Чільне місце у системі виховання студентської молоді займа­ють засоби виховання, надбання матеріальної і духовної культу­ри (художня і наукова література, засоби масової інформації, предмети образотворчого мистецтва, кіно, театр), форми і види виховної роботи (збори, конференції, ігри, спортивна діяльність та ін.), які використовуються у процесі виховної роботи.

У вихованні немає дрібниць. Як писав А.С. Макаренко: "Ви­ховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше — люди". Талановитий педагог наголошував, що виховання відбу­вається на кожному квадратному метрі педагогічної території, тому турбота про високу культуру оформлення й утримання на­вчальних приміщень закладу, території, гуртожитків — це важ­ливий засіб виховання загальнолюдської і професійної культури майбутніх фахівців.

Культура спілкування педагогів зі студентами і колегами має бути зразком, школою для вихованців, спілкування має здійснюва­тися на високому рівні загальнолюдської і національної культури.

У системі роботи зі студентською молоддю важливе місце ма­ють займати такі засоби виховання, як свята, вечори дозвілля, конкурси та ін. Організатори цих та подібних заходів повинні дбати про їх виховну доцільність, педагогічну спрямованість. Включення студентів у процес підготовки та проведення дозвіль­них, розважальних заходів — це також своєрідна школа вихо­вання і становлення професіоналізму майбутніх учителів, соці­альних працівників, інженерів, правознавців та ін. Важливо, щоб подібні заходи мали надійне морально-духовне й естетичне під­ґрунтя, базувалися на засадах загальнолюдської і національної культури. Немає потреби, догоджаючи так званій масовій куль­турі низької якості, організовувати сумнівні заходи, які можуть негативно впливати на утвердження моральних національних цінностей. Наприклад, перенесення із чужого для нас соціально­го середовища свята хелловіна, яким в останні роки почали за­хоплюватися в окремих навчально-виховних закладах. Українсь­ка культура багата своїми національними засобами виховного впливу. їх треба відроджувати і сміливо культивувати.

У процесі виховної роботи часто виникає проблема з засобами впливу, які негативно діють на особистість молодої людини: низь­копробні фільми, телевізійні передачі, гірші зразки явищ масо­вої культури, негідна поведінка окремих людей та ін. Ізолювати людину від такого негативного впливу практично неможливо. Тому вихід вбачається в тому, щоб, по-перше, формувати у кожній особистості якомога раніше стійкі переконання в доцільності дія­ти відповідно до раціональних моральних норм, які б чинили опір, несприйняття негативних впливів; по-друге, стосовно кон­кретних негативних дій формувати критичне ставлення до них.

Виховання студентів не є відокремленою ділянкою впливу на особистість. Воно діалектично пов´язане з усією системою вихо­вання людини. Тому у цій діяльності необхідно використовувати загальнопедагогічні методи виховання. Метод виховання — це спосіб впливу вихователя на свідомість, волю і поведінку вихо­ванця з метою формування у нього бажаних якостей, всебічного гармонійного розвитку особистості. Це досить складний інстру­мент впливу на особистість. Помилково бачити у методах вихо­вання своєрідні рецепти для досягнення мети. Відомий польський педагог Я. Корчак писав: "Я не знаю і не можу знати, як невідомі мені батьки в невідомих для мене умовах можуть виховувати не­відому мені дитину". Педагог має володіти значним спектром методу виховання, глибоко розуміти психолого-педагогічні за­сади кожного методу і виявляти педагогічну мудрість та май­стерність при застосуванні того чи того методу щодо конкретної особистості, зважаючи на реальні обставини.

Загальні методи виховання традиційно класифікуються за­лежно від їх функціональної спрямованості. На цій основі виді­ляють такі три групи методів:

—формування світогляду й духовно-аксіологічних орієн­тацій;

—методи організації діяльності і формування поведінки;

— методи стимулювання та коригування поведінки і діяль­ності особистості.

Дата добавления: 2015-05-08