Відрядна форма оплати праці має наступні системи: пряма відрядна, преміальна, прогресивна, акордна, бригадна

Пряма відрядна система – це система при застосуванні якої заробіток нараховується тільки за виконану роботу (виготовлену продукцію). При цій системі оплати розцінки за одиницю продукції (роботи) є незмінними, а розмір заробітної плати залежить від виробітку (чим вищий він, тим вища і оплата, тобто в даному випадку спостерігається пряма залежність). Цю оплату праці застосовують в основному в промислових цехах сільськогосподарських підприємств, а також у будівництві.

Відрядно-преміальна система – це різновид відрядної форми оплати праці, при якій понад заробітної плати, належної за виконану роботу виплачується премія. Таку систему оплати практикують у ремонтних майстернях, автопарку, а також у рослинництві й тих галузях тваринництва, де продукція надходить протягом року.

Відрядно-прогресивна система оплати праці - це різновид відрядної форми оплати праці, при якій робота, виконана в межах встановлених норм, оплачується за звичайними розцінками, а частина роботи, виконаної понад норму, - за прогресивно-зростаючими розцінками і в залежності від проценту перевиконання норм.

Акордна система оплати праці – це різновид відрядної системи, при якій норма і розцінка для виконавця або групи виконавців встановлюється не за кожною операцією, а на весь комплекс робіт. Протягом року працівникам видають аванс, обчислений за відрядними розцінками за обсяг виконаних робіт у рослинництві або кількість тварин, які доглядають.

Відрядна бригадна система оплати праці – це оплата, яку визначають шляхом множення розцінки за одиницю роботи на фактично виконаний обсяг робіт бригадою.

Важливо також відрізняти номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, одержаних за годину, день, тиждень, тощо; реальна – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну плату. Іншими словами, реальна заробітна плата – це купівельна спроможність номінальної заробітної плати.

18. Спеціалізація та галузі сільськогосподарських підприємств

Спеціалізація визначає виробничий напрям господарств, районів, зон, їх місце у загальному обсязі виробництва певних видів товарної продукції.

спеціалізація — це зосередження господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і об'єднань на виробництві певних видів (виду) товарної продукції.

Раціональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва передбачає встановлення певних пропорцій між його галузями.

Під галуззю сільськогосподарського підприємства розуміють частину його виробництва, яка характеризується певними предметами і засобами праці, професійними якостями працівників, технологією, огранізацією виробництва і кінцевим продуктом. Галузі сільськогосподарських підприємств поділяються на дві великі групи: рослинництво і тваринництво.

1. До рослинницьких галузей належать рільництво, овочівництво, садівництво, виноградарство та ін.

2. Серед тваринницьких галузей виділяють скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво та ін. Поділ тваринництва на галузі відбувається не тільки за видами тварин, а й за характером продукції, що виробляється. Наприклад, виділяють молочне і м'ясне скотарство, племінне і відгодівельне свинарство, м'ясо-вовнове, каракульське вівчарство, м'ясне і яйцеве птахівництво тощо.

У кожному господарстві тієї чи іншої природно-економічної зони визначають такий склад галузей, який забезпечив би одержання максимального прибутку. Цього досягають здійсненням економічно найбільш вигідної спеціалізації сільськогосподарських підприємств у кожній природно-економічній зоні країни.

Залежно від економічного значення галузі в сільськогосподарських підприємствах поділяють на головні, додаткові і підсобні. До головних належать галузі, частка продукції яких найбільша у товарній продукції господарства, затратах праці і коштів. У сільськогосподарських підприємствах є переважно від однієї до трьох галузей, які визначають спеціалізацію господарства, наприклад, виробництво зерна, цукрових буряків і м'яса великої рогатої худоби в господарствах Лісостепу України, виробництво овочів і молока у приміських господарствах, льону, свинини і продукції скотарства у господарствах Полісся.

У сільськогосподарських підприємствах є також допоміжні та обслуговуючі виробництва: машинно-тракторний парк, автотранспорт, жива тяглова сила, електропостачання, водопостачання та ін. Залежно від умов виробництва створюють також підсобні підприємства і промисли. Розрізняють підсобні підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію (консервні заводи і цехи, млини, крупорушки тощо); підприємства, що виробляють будівельні матеріали (цегельні і черепичні заводи, пилорами та ін.); підсобні майстерні (ремонтні підприємства, столярні майстерні, кузні); підприємства побутового і культурного обслуговування (будинки побуту, пекарні, їдальні, лазні).

19. Фактори і форми спеціалізації

На спеціалізацію виробництва в сільськогосподарських підприємствах впливає комплекс економічних і природних факторів: попит і рівень цін на сільськогосподарську продукцію; розвиток і розміщення промисловості; розвиток механізації та електрифікації, який сприяє створенню високомеханізованих і електрифікованих підприємств, ферм і комплексів; хімізація - удобрення грунтів та використання засобів захисту рослин; транспорт, транспортні умови; забезпеченість трудовими ресурсами.

природні фактори, зокрема, якість грунтів, кількість опадів, температурний режим тощо.

У практиці сільськогосподарського виробництва спостерігається складна взаємодія і взаємозумовленість економічних і природних факторів, які позначаються на його спеціалізації.

Розвиток і поглиблення спеціалізації сільського господарства виявляються в різних форма х, основними з яких є: зональна (територіальна), господарська, внутрішньогосподарська, внутрішньогалузева (технологічна).

Результатом поглиблення спеціалізації є розвиток різних форм кооперування та інтеграції.

20. Показники і рівень спеціалізації

Спеціалізація виробництва у сільськогосподарських підприємствах характеризується багатьма показниками, основним з яких є структура товарної продукції.

Додатковими показниками спеціалізації виробництва є: структура валової продукції; структура затрат праці у галузях; структура засобів виробництва, капітальних вкладень за ряд років; структура посівних площ; структура поголів'я тварин та ін.

Основний показник внутрішньогосподарської спеціалізації сільськогосподарських підприємств — структура валової продукції.

До господарств, що спеціалізуються на виробництві продукції однієї галузі, слід відносити ті, у яких ця галузь дає понад 50% товарної продукції. Звідси господарство може бути скотарським, свинарським, зерновим. Якщо галузь дає два види продукції, то спеціалізацію господарства визначають за переважаючим видом продукції (наприклад, молочно-м'ясне скотарство, м'ясо-вовнове вівчарство). Якщо дві галузі господарства дають 2/3 і більше товарної продукції (на кожну з них припадає не менше як 25 і не більше 50%), то такі господарства відносять до спеціалізованих на двох галузях. Спеціалізацію їх визначають за галуззю, продукція якої переважає (наприклад, буряко-молочний, скотарсько-льонарський напрям господарства).

До тих, що спеціалізуються на трьох галузях, відносять господарства, які одержують від цих галузей 75% і більше товарної продукції, причому кожна із цих галузей повинна виробляти не менше 24% і не більше 33,3% товарної продукції. Решту підприємств відносять до тих, де певна спеціалізація ще не склалася.

Рівень спеціалізації визначають за коефіцієнтом, який розраховують за формулою:

Кс =100 / (∑Ут(2і-1)),

де Кс — коефіцієнт спеціалізації; Ут — частка товарної продукції окремих галузей; і — порядковий номер частки товарної продукції у ранжованому ряду.

Значення Кс до 0,20 свідчить про низький рівень спеціалізації господарства; 0,21-0,40 — середній; 0,41–0,60 — високий; 0,61 і більше — для поглибленої спеціалізації господарства.

21. Критерії суб’єктів підприємницького бізнесу

а) критерії кількісного розмежування суб’єктів бізнесу

Дата добавления: 2015-05-08