Лекція 4. Філософія техніки

Техніка та технологія в історії людства існували завжди, оскільки сама ця історія починається не раніше того, як люди починають використовувати штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Арістотеля у зв'язку з аналізом штучних знарядь праці. Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини і, перш за все, — руки. Доповнення, підсилення, заміщення природних робочих органів людини мають певну соціальну детермінацію, яка реалізується шляхом використання природи та втілення в природних тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (латиною "артефактум"— "штучно зроблений"). Техніку можна вважати сукупністю артефактів, але таке визначення техніки, зрозуміло, дає лише перше уявлення про неї.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та постійним розвитком техніки. Остання пройшла дуже довгий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, що засновувалось на процесах диференціації та спеціалізації робочих знарядь.

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі вміння та знання залишалися здобутком замкненого кола осіб і не одержували відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається розвитком техніки і певною сукупністю підвладних для даного суспільства технологій. Необхідність підвищення продуктивності праці зумовила функціональне членування знарядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість цих операцій зменшувалась порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Але аж до Промислової революції техніка і технологія не мали того загальноуніверсального й детермінуючого характеру, якого вони набувають уже в Новий час, а також особливо — у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, були вельми неоднаковими за своїми базовими характеристиками. Вони могли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі вони використовували в повсякденному житті той самий перелік технічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт — ось, мабуть, і є та основа технічного арсеналу, яка притаманна всім відомим історії людським суспільствам. Проте своєрідність тієї чи іншої цивілізації визначалась зовсім не рівнем технічного розвитку, її потужність та авторитет не залежали від останнього. У свою чергу технічний прогрес не був ані метою, ані навіть переважаючою домінантою розвитку більшості відомих в історії цивілізацій. Ситуація починає швидко змінюватись саме в Новий та новітній час, коли техніка Західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, — стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, — атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувається у сфері техніки. Суспільство могло або загинути — що сталося з автохтонними цивілізаціями Америки, або підкорятися загальному процесу та застосувати в себе ті елементи культури Заходу, якими визначалась її потужність. Тільки так техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку техніки, один з найвидатніших фізиків XX ст. Макс Борн удався до яскравого прикладу. На його думку, одним з найважливіших чинників історії є той різновид енергії, який є у розпорядженні людства на даний момент, і вся історія людства має тільки два великих періоди: перший — від Авраама до сьогодення, другий — від винайдення атомної енергії та до всіх прийдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використовування її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує "саморух" техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до цілком автоматизованих, комп'ютеризованих систем. Важливо підкреслити таке: немає людини та суспільства поза техносферою, техніка історична, вона не стоїть на місці, оновлюється. Технічні інновації стають каталізатором, бродилом, імпульсом докорінних змін у всій системі людського життя.

Вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні 100 років. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого сторіччя філософія техніки розвивається досить інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.

Філософія техніки — одна з наймолодших гілок філософського знання. Філософія, переймаючись найбільш загальними, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. При цьому вона не тільки вважала, що ці проблеми не варті уваги, але й розглядала техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак, не будемо відкидати того факту, деякі з філософів (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу й техніці — як природознавці та винахідники. При цьому соціальні проблеми, які породжувались технікою, з давніх давен ставали предметом філософської рефлексії (приклад, "Даодецзіню", в якому вже у VI ст. до н. е. засуджувалось використання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалось саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних детермінант, виникає справжня зацікавленість у філософському дослідженні власне техніки.

Перші праці, що були присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ більш як сто років тому. Приміром, у 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа "Засади філософії техніки", яку й прийнято вважати початковою сходинкою у систематичній філософській розробці проблем техніки. Приблизно в той же час у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, яка спиралась на філософські засади й категорії. Завершено цю роботу було у 1897 р. Щодо російських філософів, то треба згадати праці відомого інженера П. К. Енгельмейєра ("Теорія творчості", 1910 р., та "Філософія техніки", 1913 р.). На межі століть виходять з друку також праці англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Але все це були окремі, розрізнені дослідження.

Загалом же до другої світової війни внесок сучасної техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним та стверджуючим ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки виникає пізніше і починається із всесвітніх філософських конгресів 1968 р. у Відні, 1973 р. у Варні та 1978 р. у Дюссельдорфі. З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, починає стрімко зростати, хоча й пізніше знаходились філософи, які висловлювали сумніви щодо філософських проблем техніки.

Сучасний світ — це технізований простір та технологізований час. Якщо сьогодні раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої природи, а в світі техніки, у техносфері.

Американський філософ та соціолог Л. Мамфорд висловив цікаві думки про періодизацію розвитку техніки. Він вважав, що відлік в історії сучасної техніки треба починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, Мамфорд виділяє три технічні епохи.

Перша "еотехнічна" ( 1000-1750) має в основі "технологію води й дерева". Друга, — "палеотехнічна" (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.) спирається на комплекс "вугілля та заліза". 1, нарешті, "неотехнічна" (яка триває) використовує комплекс "електрики й сплавів". Як бачимо, в основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та "речовину", яка посідає головне місце у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки в цілому не є завершеною, більше того, вона досі навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено "дитячим" віком цієї філософії, відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності у використовуваній термінології.

Свого часу за вирішення різноманітних проблем філософії техніки бралися такі видатні філософи XX ст., як М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Проте навіть їм не вдалося створити несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Більше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова творів М. Гайдеггера, приміром, зумовлювала незрозумілість цих робіт для більшості практичних інженерів. А К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не дуже заглиблювався у предмет своєї критики. Отже, нагальне постала проблема необхідності специфічної міждисциплінарної підготовки дослідників щодо філософії техніки.

Дата добавления: 2015-05-22