Лекція 5. Філософія культури

Людина — істота творча за своєю суттю. Ще Платон довів невіддільність "еросу" (потяг недосконалого до досконалості, що підносить людину, "немовби щаблями сходів угору") від суті людини. У ній іманентне існує "тенденція не переступати власні межі" (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестись над собою (М. Шекспір). І цей одвічний людський потяг до творення, вдосконалення знаходить свій вияв у такому універсальному явищі, яким є культура.

Різноманітність проявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття породив широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. До того ж наявну поліфонію виявних форм культури доповнює небувале до цього інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі у людському житті. Культура, за словами В. С. Біблера, стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогоднішнього і майбутнього, формою діалогу культур, формою самодетермінації індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети містять у собі незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле, зазвичай, практично неможливо. Водночас нам необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється нами. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані із своїм окремим змістом, а носії цих функцій часто знають про них лише те особливе, що відрізняє їх один від одного, але ж кінцева цінність їх усе ж дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, єдністю світогляду. Тому, щоб набути, усвідомити цю єдність, необхідно осягнути сутність функцій, що репрезентують те спільне, що має місце в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був оброблюваний ними зміст, а це означає, як справедливо підкреслює Вільгельм Віндельбанд, не що інше, як самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається останнє тільки на рівні філософського мислення, зокрема філософії культури. Тільки у її сфері культура стає цілісністю, оскільки в ній вона осмислює сама себе, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, тільки завдяки тому, що культура сама себе осягає, вона стає для себе самої дійсністю. Та вона дійсна або, скоріше, взагалі реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, оскільки вона є самоіснування свідомості, а свідомість є свідомістю, лише оскільки вона усвідомлює сама себе. Лише у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснююче, як через саму себе для самої себе реалізуюче; тільки у філософії досягає вона кінця свого шляху, тільки в ній вона вінчає своє для-себе-становлення, своє самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе саму собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але сама завдяки цьому, як зазначає Р. Кронер, вона водночас і об'єднується із самою собою, стає для себе самої поняттям і дійсністю.

Філософія культури, або культурфілософія термін, введений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770-1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних основ культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу.

Що ж таке культура? Який має зміст слово, що є в лексиконі майже кожної людини? Дати однозначну відповідь на ці питання непросто. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші звужують це поняття, зводячи його лише до явищ, літератури, мистецтва, кіно тощо. Треті під культурою взагалі розуміють лише певну ідеологію, що покликана бути фоном для виконання господарських робіт, або якісну характеристику людської поведінки. І це далеко не повний перелік різного виявного сенсу змісту поняття "культура", що охоплює собою надзвичайно багате, різноманітне явище. Звідси й плюралізм думок щодо його конкретного визначення. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 р. існувало всього сім визначень культури. Одним із перших вони вважають визначення англійського історика культури XIX ст. Едуарда Барнетта Тайлора, яке він дає у своїй книзі "Первісна культура". Із 1920 по 1950 р. з'явилось ще 157 визначень цього поняття. Через 20 років французький культуролог А. Моль наводить уже 250 варіантів визначення поняття цього феномена. Сьогодні ж їх налічується понад 500, що засвідчує багатогранність і надзвичайну складність культури як явища.

Термін "культура" походить від латинського слова "cultura", що в дослівному перекладі означало "обробіток", "догляд" грунту, ефективну сільськогосподарську діяльність. Воно вказувало як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і здебільшого на вміння, майстерність, що їх виявляла людина у праці. Тобто вже у початковому змісті цього терміна достатньо чітко виявлена єдність культури, людини та ЇЇ діяльності. Воно, на відміну від поняття "natura" (природа), означало "створення", "позаприродне". Світ культури, будь-який її складник сприймається не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль самої людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

Культура є те, що "не натура", "не природа". Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. То теми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон — специфічні культурні форми регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві.

Звичайно, надприродний вид діяльності не виключає із культури природних факторів, їх зміст, якість далеко не байдужі для її стану. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема виготовлення її знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. Культура є людською діяльністю щодо зміни природи аж до її перетворення в "своє інше", в щось штучне, але грунтом, основою такої перетворюючої діяльності є природа, природне. Культура існує всупереч і завдяки природі. Збереження обох сторін даної суперечності є умовою збереження людського характеру культури.

Взаємозв'язок, взаємовідносини природи і культури онтологічно об'єктивні, історичні. Тому тип культури, її доля залежать від шляхів розв'язання суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. У найбільш загальному контексті, як правило, у генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи: перший — коли природа визначає зміст культури, що відображає у першу чергу потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою; другий — коли в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї; третій — коли "штучне", створене людиною домінує над природою і людиною, тобто коли має місце експансія "штучного середовища", ви тіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти.

Сутність культури можна зрозуміти тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатись у навколишню реальність у пошуках необхідної енергії, інформації, прагнула віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і світ навколо себе.

Людина створює і живе у світі культури. Тож культура є надбанням людського буття. Тому виявити її сутнісні начала можна лише шляхом аналізу даних антропології й історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

Багато дослідників вважають, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналізом сутності культури. Перша людина була не стільки "людиною розумною", скільки "людиною культурною".

Виділившись із природи, людина (якщо взяти до уваги гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати ("Культура — феномен самодетермінації людини" — В. С. Біблер) шляхом творення культури. Тобто проблема буття культури задана буттям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

Тож культуру як явище можна розглядати у двох аспектах. Перший — як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона лаштує свої стосунки з природою. Другий аспект — як узагальнююча характеристика людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. Тут культура постає як людиновимірність. Тобто поняттям "культура" позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття. Таким чином, широке поняття культури охоплює увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і "репрезентований", тобто штучний, позаприродний світ, що включає в себе різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе. В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший фактор духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей.

Дата добавления: 2015-05-22