Лекція 1. Основні засади філософського розуміння суспільства

Думки про те, що люди проживають спільно, утворюючи суспільство (від лат. societas— "поєднувати", "об'єднувати", "організовувати спільну працю") як форму їх співбуття, ні в кого не викликають заперечення. Більше того, для пересічної людини суспільство є своєрідною природною даністю — у ньому жили її пращури, живе сьогодні й вона. Коли ж заходить мова про теоретичне розуміння суспільства, про "суспільство" як даність і його сутнісні засади, то тут далеко до консенсусу чи єдності думок і поглядів, хоча філософія завжди пропонувала й пропонує своє бачення фундаментальних проблем людського буття в його соціальному вимірі. Та для одних дослідників, суспільство є нічим іншим, як, узагальнюючою назвою, якою позначають сукупність і взаємодію значної кількості індивідів. З погляду інших, воно є самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим тоді пояснити, запитують вони, той факт, що людські індивіди, досить відмінні між собою щодо психічних особливостей і інтересів (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо) і наділені всім, що неодмінно породжує елементи стихійності, хаосу, все ж існують у єдності. Чому суспільство не постає безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, які на зразок броунівського руху снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а є єдністю, де існує спільність І загальний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи усіх часів і народів прагнули дати на них відповідь, зрозуміти специфіку соціальних явищ, виявити механізм соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів і соціальних груп.

В історії філософії немає жодного філософського напряму, принципи якого не використовувалися б для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми "людина— суспільство". І звичайно, чи не першими тут були античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.), які дали світові перші теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей. Відомо, що фундаментальною думкою у грецькій ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя, що його спільно ведуть усі її громадяни. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, виступали єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Немає нічого кращого для людини, ніж мати роботу і бути здатним її виконувати, і нема нічого кращого для інших людей і для всього суспільства, аніж можливість кожного посідати те місце в суспільстві, яке він вправі займати, вважали вони. Відносно гармонійності людини як цілісності гармонійним мусить бути і суспільство-держава, що є, на думку Платона, ні чим іншим, як "великою людиною", своєрідною самостійною реальністю, що має свою внутрішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. У праці "Держава" Платон дає обгрунтування стабільності ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), в основу якої кладе поділ населення на три верстви (класи): 1) керманичі— філософи, що керують державою; 2) стратеги — воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; 3) виробники — землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб.

Належність до того чи іншого класу не успадковувалась. Навпаки, ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, і де кожен індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід).

Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але на відміну від Платона розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина похідна від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, що поза суспільством вона реально така ж неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла.

Ідеальною державою для нього є "суспільство рівних, об'єднаних однією метою — досягти найкращого життя, настільки це можливо". Арістотель приймає верховенство закону (конституційне правління) як ознаку доброї держави, виходячи з того, що поперше, це правліня здійснюється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління, яке здійснюється в інтересах певного класу чи певної особистості; по-друге, це є законне правління, що здійснюється на основі обов'язкових для виконання постанов, обов'язкових як для урядовців, які не мають права порушувати закони і звичаї, так і для громадян; по-третє, демократичне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили.

Для стоїків суспільство є зразок тієї світової, космічної єдності, яка проникає і охоплює будь-яку множинність. Тобто не лише певну людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне "суспільство" — "державу богів і людей". Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності дістало назву "соціального універсалізму".

В античній філософії зустрічаються й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єднались в одне суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов'язки, особливо ті, що стосувались безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Щось подібне має місце і в п'ятій книзі поеми Лукреція Кара "Le return natura", де всі форми суспільного життя, його політичні та соціальні інститути, наука й мистецтво розглядаються як такі, що виникли без втручання будь-якого розуму, крім людського.

Із того часу два узагальнюючі погляди на суспільство — соціальний універсалізм і соціальний атомізм — пронизують собою всю історію соціально-філософської думки.

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був "соціальний універсалізм", філософською основою якого на той час виступав неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з "тілом Христа".

Та вже у ХVІІ-ХVІІІ ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Гоббс, Локк і Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивільне суспільство зі згоди його членів, писав, що "суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, що входять у державу чи створюють її".

"Держава, — пише Гегель, — це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу". Вона е абсолютною раціональністю, божеством, що саме знає і хоче, вічним і необхідним буттям духу, ходою Господа в світі. І як така використовує чи, либонь, у метафізичному розумінні створює громадянське суспільство для досягнення своїх власних цілей. Якщо Світовий Дух Гегеля замінити продуктивними силами Маркса, наслідок буде в принципі подібний. В обох випадках суспільство ставало більш системною силою, ніж спільнотою осіб, а його історія — розвиток інституцій, що належать до спільноти як до колективної цілісності. Ці сили й установлення, як і спільнота, що до неї вони належать, осмислюються як такі, що йдуть у фарватері тенденції, притаманної їхній власній природі.

Тобто суспільство в сучасному розумінні є чимось більшим, ніж проста єдність у розумінні однотипності життя. Воно є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності життя, його упорядкованості і функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Воно є необхідним і іманентним виявом найглибшої онтологічної всеєдності, яка лежить в основі людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найбільш зручним, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Суспільство, таким чином, є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об'єднує окремих індивідів. Більше того, воно є єдиною реальністю, в якій нам конкретно дана людина.

Водночас єдність суспільства не є лише однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях і їх житті. Згадаймо проблему одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим або проблеми, пов'язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадобою, хворобливою потребою влади, жорстокістю, агресивністю тощо. Тож суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, внутрішня онтологічна єдність "ми", що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності до суспільного буття, а з другого — зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, протидію. Це значною мірою і зумовлює трагізм людського існування — невідповідність між його емпіричною реальністю і його онтологічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвійної людської природи (біологічної і духовної), неймовірно ускладнює вивчення природи суспільного, породжує різні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду того, що суспільство як системне утворення має ще й різні рівні організації, стає зрозумілою архіскладність даної проблеми. Тому все активніше розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем, як правило, виокремлюють: "матеріальну", або економічну сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання "речей"; "соціальну"— як сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або "світ соціальних груп"; "організаційну" (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей; "духовну"— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Звідси в "анатомії" суспільства вирізняють економічний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності.

Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їхньої єдності лежить людина з її потребами, інтересами, цінностями — людина, що є суб'єктом і головною дійовою особою суспільства в цілому.

Дата добавления: 2015-05-22