Лекція 3. Чуттєве та раціональне у пізнанні

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знання. Одне неможливе без другого. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди тією ж чи іншою мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, але й всесвітньої історії. Органи чуття — це єдині "двері", які відкриті для інформації про оточуючий нас світ, яка потрапляє до нашої свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов 'язаних формах. Це відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття є відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які справляють безпосередню дію на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові (що відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — це цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх своїх сторін, це синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Сюди відносяться образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це звичайно аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому вже має місце елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Для живого споглядання в цілому характерним є відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з реальною дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на грунті первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає "чистої" чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. А значення чуттєвого відображення в пізнанні виключно знаменне, навіть, якщо зважати на тенденцію значного зростання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Мислення — це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Мислення здійснюється в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо).

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає корінням у античність, виділимо два основних рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — це початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це і є здатністю послідовно й коректно будувати свої думки, а також — класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Щодо мислення, то розсудок є його побутовою, повсякденною формою, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — це вищий рівень раціонального пізнання. Він характеризується творчим оперуванням абстракціями та рефлексією; спрямованістю на усвідомлення власних форм та передумов; самопізнанням. На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей.

Щодо форм мислення, або логічних форм, то відправними формами тут є поняття, судження та умовивід. На їх грунті будуються більш складні форми, про які буде далі.

Поняття —- форма мислення, яка відображує загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, які подаються у їхніх визначеннях. Наприклад, у визначенні "університет — це вищий навчальний заклад" відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, чи категорії: сутність, явище, свідомість та ін. Найабстрактніша філософська категорія — "буття", вона є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: суб'єктивний ідеалізм, категоричний імператив, географічний детермінізм.

Судження — це форма мислення, яка відображує явища, процеси дійсності, їхні зв'язки та стосунки. Ця мислительна конструкція звичайно втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним ("Київ розташований біля Дніпра") або помилковим ("Москва є столицею України"). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, але й другорядні їх ознаки (приміром, у судженні "Академія є чотирнадцятиповерховою будівлею" відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображує процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід є такою формою мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання, теж у вигляді судження. Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель — давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов 'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання тут не відкидається, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображує явища з боку їх внутрішніх зв'язків та закономірностей, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на грунті емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування — відхід від певних якостей та відношень речей, ідеалізація — процес створення чисто мислительних речей та предметів, синтезу — поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів, дедукція — рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання досить умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових й нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з другого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на грунті емпіричного дослідження, розкриває більш широкі обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому треба пам'ятати про недопустимість будь-якої абсолютизації одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного його рівня, принижуючи або відкидаючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й підґрунтя теоретичних конструкцій. У цьому випадку його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (прикладом можуть бути соціальні концепції марксизму).

Щодо структурних компонентів теоретичного пізнання, то тут маємо проблему, гіпотезу та теорію, які також є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному його рівні.

Проблема — це така форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потребує свого пізнання. Тобто це є знання про незнання. Це питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке треба відповісти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: постановка проблеми та її розв'язання. І необхідним тут є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не із спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або як наслідок зіткнення двох різних теорій, або як результат зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — це така форма знання, яка має в собі передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання має невизначений характер й потребує доведення. Гіпотетичне знання має характер вірогідності, а не достовірності і потребує перевірки, обгрунтування. В процесі доведення висунутих гіпотез одні з них набувають характеру істинної теорії, інші — видозмінюються, конкретизуються, а треті — відкидаються, перетворюються на хибне знання, якщо перевірка дає негативний результат.

Висування нової гіпотези, зазвичай, спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої В. Гейзенбергом гіпотези про співвідношення невизначеності, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід'ємний компонент теорії квантової механіки. І, навпаки, популярні гіпотези про існування "теплороду", "флогістону" та "ефіру" не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла значна кількість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів, на кшталт періодичної системи Д. І. Менделєєва. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того, щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності цього знання: теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія — це найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності: класична механіка Ньютона; еволюційна теорія Ч. Дарвіна; теорія відносності А. Енштейна; теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо.

Отже, чуттєвий і раціональний рівень пізнання є взаємопов'язаними структурами.

Дата добавления: 2015-05-22