Лекція 2. Сутність пізнання у некласичній філософії

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Головний зміст цієї концепції передбачає, передусім, розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і являє собою активне творче відображення реальності, яке здійснюється у ході зміни людьми цієї реальної дійсності, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, є детермінованим соціокультурними факторами й здійснюється не ізольованим суб'єктом як "гносеологічним Робінзоном", а людиною, яка є соціальною істотою, що являє собою сукупність усіх соціальних відносин. Активність цієї людини є найважливішою передумовою пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний процес та його загальні характеристики є висновком, підсумком, квінтесенцією історії пізнання та й усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістичної гносеології є єдність діалектики, логіки та теорії пізнання, але, на відміну від гегелівського підходу, ця єдність розвинена на грунті матеріалістичного розуміння історії. А елементи діалектики (її закони, категорії та принципи), будучи відображенням загальних законів розвитку об'єктивного світу, водночас є загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому.

Якщо розглянути сучасні підходи до розв'язання гносеологічної проблематики в західній філософії, то можна констатувати, що в умовах нинішнього філософського плюралізму характерним є прагнення філософів до синтезу найбільш плідних гносеологічних ідей та концепцій, які були розроблені у руслі різноспрямованих напрямів, шкіл і течій. При цьому частка гносеологічних концепцій, спрямованих на науку, значно переважає порівняно з тими, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення до світу. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії — неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітична філософія, структуралізм та постструктуралізм. У другому випадку маємо на увазі такі антисцієнтичні течії, як екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія, різні філософсько-релігійні течії.

Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської філософії, що заступила логічний позитивізм, її представниками є К. Поппер, Т. Кун, Й. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм мав справу головним чином із структурою вже сформованого знання та вивчав його з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. А основним матеріалом, на якому будується аналіз механізмів зростання й зміни знання, тут є історія науки, а не тільки її результати, що зафіксовані у певних формальних мовних засобах. Звідси — намагання історично, діалектичне усвідомити пізнавальний процес, тобто: ідея зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думка про єдність "нормального життя" (кількісне зростання) та "наукових революцій", стрибків (Т. Кун); положення про взаємопросякнення, переходи емпіричного та теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму переконливо довели, що "чистих фактів", які не зачепили будь-які концептуальні висновки (як вважали логічні позитивісти), просто не існує, наукові факти тим чи іншим чином, але завжди "теоретично навантажені". Окрім того, ці філософи вказали на те, що відкриття нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової теорії в той же час є і її обгрунтуванням.

Аналітична філософія охоплює доволі широке коло гносеологічних ідей, її представниками є Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, В. Куайн, Дж. Остін, Р. Карнап та ін. Для даної течії характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів, а також підкреслювання важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності та намагання використати цей метод для перетворення філософії на струнке й аргументоване знання. Тобто відбувається певним чином розмивання меж між філософсько-методологічними та логікогносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими — з другого.

У сучасній аналітичній філософії все більшу увагу привертають до себе такі проблеми, як відношення наших концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філософськогносеологічної діяльності на лише в одне з її пізнавальних знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення самого поняття "аналіз", предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історичних, діалектичних засадах.

^

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму голов-
ну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (К. Леві-
Строс, Ж. Лакан, М. -П. Фукс), то постструктуралісти (Ж. Дерріда,
А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все "позаструктурне" у знанні під кутом зору їхньої генези та історичного
розвитку. Обидва зазначені підходи вивчали специфіку та методи
гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецтво, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що за умов дослідження зазначених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору. Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та проаналізувати ті парадокси, які виникають за умов спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Разом з тим представники постструктуралізму вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. Останній же не можливий без суб'єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, у свою чергу, не можливе пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Суб'єкт виступає і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, дійсного буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Представниками цього напряму в гносеології є Х. -Г. Гадамер, Ю. Хабермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення людини до світу, серед яких науково-теоретичне освоєння світу є лише однією з таких позицій буття юдини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттям науки та наукового методу, не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу. Найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. Гадамер підкреслював, що філософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама герменевтика є універсальним аспектом філософії, її головною метою є осягнення "дива розуміння", яке, в свою чергу, є способом існування людини, яка пізнає, оцінює та діє. Це універсальний спосіб оволодіння світом. Він невід'ємний від саморозуміння інтерпретатора і за своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Розуміння світу людиною та порозуміння між самими людьми, на думку Гадамера, здійснюється у царині мови. Остання ж є специфічною реальністю, де й застає себе людина.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мислення Гадамер вважає їхню історичність, тобто визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. При цьому соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись методологією природознавства. Необхідно враховувати своєрідність їхнього власного предмета та особливості соціального пізнання. Гадамер всіляко підкреслював діалогічний характер герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменевтики з раціоналістичною діалектикою платонівсько-гегелівського кшталту.

Еволюційна епістемологія — напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого — виявити генезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Зазначений підхід репрезентований у постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

На нашу думку, одним з найплідніших варіантів зазначеної форми гносеології є генетична епістемологія швейцарського філософа Ж. Піаже. Вона грунтується на принципі розширення інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже, зокрема, зазначав, що епістемологія — це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Важливим завданням її є визначення того шляху, яким пізнання дістається реальності, тих зв'язків та відносин, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватись певними методологічними нормами й регулятивами. Одним з головних правил генетичної епістемології, на думку Піаже, є "правило співробітництва". Тобто, вивчаючи, яким чином зростає наше знання, вона у кожному конкретному випадку поєднує філософів, психологів, логіків, математиків, кібернетиків та представників інших наук.

Дата добавления: 2015-05-22