Лекція 1. Пізнання як предмет аналізу класичної філософії

Щоб зрозуміти роль гносеології в системі філософського знання, потрібно добре усвідомити, що філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявлення про світ як про поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як і загалом у теоретичній свідомості, модель світу не просто постулується, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обгрунтування, переконання в правомірності даної точки зору. А це, природно, пов'язано з рефлексивним аналізом самого пізнавального процесу, що розглядається як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті визначених меж і можливостей у відношенні "людина — світ". Філософське питання "що є істина?" стосується, передусім, не конкретних моментів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування. Воно стосується принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на питання: який він є, світ, чи збігається його структура із структурою мислення про нього і, якщо збігається, то якою мірою? Виділення і дослідження даного питання від самого початку існування філософії є необхідним наслідком розв'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття в цілому, у свою чергу, суттєво залежать від відповіді на це питання. Існування так званої "пізнавальної тенденції" у будь-якому філософському знанні не обов'язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VІ-ІІІ ст.) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але все ж про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива вже пізнім стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу. Це — процес отримання й нагромадження знань. Знання ж є людською інформацією про світ. Ця інформація існує у вигляді певної суб'єктивної реальності. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Тобто пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження.

У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. Природно виникає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. "Що я можу знати?" — запитує І. Кант.

Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання. Швидкі кроки робить гносеологія у Європі ХVІІ-ХVІІІ ст.

Емпіричну концепцію розробляють у цей час англійці Ф. Бекон, ДжЛокк та Т. Гоббс. Започаткував емпіризм та експериментальну науку цього часу Ф. Бекон, який вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключ до всіх інших наук, бо вони мають у собі "розумове знаряддя", яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок ("примар"). Бекон вважав, що розповсюджена того часу логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання нового методу "іншої логіки", Бекон підкреслював, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, "не вигадувати та надумувати", а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною й об'єктивною.

Бекон розрізняє три головні шляхи пізнання: 1) "шлях павука" — здобуття істини із чистої свідомості. Цей шлях був головним у схоластиці, яку він піддає різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи набагато переважає витонченість міркувань; 2) "шлях мурахи" — вузький емпіризм, збір роз'єднаних фактів без їхнього концептуального узагальнення; 3) "шлях бджоли" — єднання цих двох шляхів, сполучення здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального. Вболіваючи за таке поєднання, Бекон, проте, віддає пріоритет дослідному пізнанню.

Бекон розробив свій емпіричний метод пізнання, яким у нього є індукція — справжнє знаряддя для дослідження законів ("форм") природних явищ, які, на його думку, дозволяють зробити розум адекватним природним речам. Останнє ж і є головною метою наукового пізнання, а не "заплутування супротивника аргументацією". Цікаве надбання Бекона — виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання ("ідолів", "примар" розуму). Важливим засобом їхнього подолання є надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод — органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що підгрунтям пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. У порівнянні з логічними формами почуття має, на думку емпіриків, перевагу достовірності, тоді як логічне мислення здатне відвести пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до поняття "емпіризм" є поняття "сенсуалізм". Сенсуалісти, по суті, відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п 'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття "сенсуалізм" звичайно вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме — тих із них, які надавали почуттям перевагу над розумом. Після Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали використовувати поняття "емпіризм", який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології зараховують тих вчених, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знання / що справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Р. Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної культури, потрібний чистий "будівельний майдан". Тобто спочатку треба "розчистити грунт" від традиційної культури. Цю роботу у Декарта виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів — це не порожній скептицизм, дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Після того, як сумнів розчистив грунт для нової раціональної культури, до справи залучається "архітектор", тобто метод. За його допомогою і здійснюється піддання судові розуму всіх загальноприйнятих істин. Саме він, чистий розум, і є спроможним, на думку Декарта, строго перевірити ґрунтовність їхніх претензій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо тільки буде керуватися істинним методом. Останній являє собою сукупність простих та точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають розповсюдження на все достовірне знання тих способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає, що треба дотримуватись чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи місця для прогалин у логічному ланцюгу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне відчистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити її тим важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засобом Декарт вважав, передусім, інтуїцію.

Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей. Йдеться про те, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта. Головне для своєї гносеологічної концепції питання — про джерела та межі пізнання — Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання, — у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішення цих трьох питань Кант дає, досліджуючи три головні характеристики пізнання — чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення — діалектику, оскільки існуюча логіка жодною мірою не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку Кант розподілив логіку на загальну (формальну) — логіку розсудку, та трансцендентальну — логіку розуму, яка є по- чатком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, але й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значущість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній — синтез, якому Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислення, бо саме за його допомогою відбувається формування нових наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення Кант вбачає в категоріях, які складені у нього в систему — таблицю. Хоча ці категорії — апріорні форми розсудку, але це такі форми, які є загальними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєваго досвіду й пізнати "речі-в-собі" призводить його до суперечностей, до антиномій чистого розуму. Стає можливим виникнення у ході міркувань двох суперечливих, але однаково обгрунтованих суджень, яких у Канта чотири пари (наприклад, "світ конечний — світ нескінченний").

Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лише контури діалектичної логіки, то Регель цілком ясно і чітко виклав зміст останньої як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував роль та значення формальної (розсудової) логіки в пізнанні. Разом із тим Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка зумовлена тим, що вона розглядає форми мислення у їхній нерухомості та поза їхнім взаємозв'язком та субординацією.

Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, якщо не усвідомити особливостей передуючого шляху розвитку. Джерелом розвитку є суперечність, яка є не тільки "коренем всякого руху та життєвості", але й фундаментальним принципом всякого пізнання.

Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Тобто діалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї та є не тільки засобом розвитку пізнання, але й знаряддям "добра", "волі" й "життя".

Дата добавления: 2015-05-22