Лекція 7. Українська філософія

Будь-яка форма філософії як складова культури завжди несе на собі відбиток національної своєрідності її творців. Звідси і мовлять про національну (англійську, німецьку, французьку) філософію, а, отже, й українську.

Якщо розглядати філософію як особливу сферу духовної діяльності людини, спрямованої на усвідомлення відповідної низки смисложиттєвих проблем людського буття, найзагальніших духовних потреб конкретного народу чи нації, то українська філософія є досить давнім феноменом, початки якого сягають часів більш далеких, ніж це донедавна вважалось.

Поза сумнівом з'ява нашого філософського духу виходить за межі ХVІ-ХVІІ ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії впроваджується і набуває самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто набуває буттєвого статусу професійна філософія. І хоча остання вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її величність теорія та її творці професійні філософи, вона є лише одним із можливих способів існування філософії. Водночас існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких теоретичний інтерес доволі міцно вживається з практичним. У контексті української філософії він охоплюється, як правило, часом існування києво-руської культури (Х-ХІ ст.), яка залишила нам низку писемних пам'яток, що репрезентують зразки тогочасного осмислення дійсності, характерного для української духовної традиції.

На нашу думку, світоглядно-філософські первні українського народу сягають своїм корінням значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. У світлі аргументів на користь існування сарматських, скіфських, кимерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх самобутньою культурою і тісними зв'язками із найвідомішими осередками Ойкумени важко чи взагалі неможливо визначити факт появи цього явища тільки на етапі існування Київської Русі. Аргументи на кшталт того, що скіфи, сармати, кімерійці, готи і т. п. не є праслов'янськими (принаймні достеменно це не доведено), не можуть сприйматись як переконливі.

Тож наша філософська спадщина відчутна і досить давня, а тому її історія далека від лінійної, як і доля народу нашого, що знав як злети, так і падіння. Тому й історія вітчизняної філософії є складною, почасти досить суперечливою, але завжди є гідною уваги, про що свідчать і наступні етапи розвитку духу українського, зокрема язичеська минувшина — могутнє підґрунтя нашої духовної культури, золотий вік гармонії у світосприйманні наших пращурів, який яскраво репрезентує геніальна пам'ятка — загадкова "Велесова книга" — літературний твір VШ-ІХ ст., що дійшов до нашого часу в копії ХVІ-ХVІІ ст.

Зрозуміло, що світоспоглядання праукраїнців ще міфічнопрактичне. Та в ньому вже простежуються нові для міфу тенденції, з'являються знання про світ, значимі для всіх: "Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ — зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була" (Велесова книга, с. 72). Світ поступово набуває рис об'єктивності на противагу індивідуально суб'єктивним уявленням про нього. Проявляється потяг до світопізнання, вільного від будь-яких практичних інтересів, а з ним і тенденція деміфологізації світу, в ході якої людина стає його незаангажованим спостерігачем.

Філософські начала праукраїнської доби набувають свого зростання в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців русичів. У межах києворуської культури філософія рельєфніше виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними, її піднесенню сприяли кілька взаємопов'язаних факторів.

У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона, "Слово о полку Ігоревім", "Повість временних літ", "Києво-Печерський Патерик" тощо).

Філософську думку часів Київської Русі можна, загалом, охарактеризувати як складне синкретичне духовне явище, спрямоване на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філо софія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському грунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічної редукції філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог І музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей. Сковорода створив власну філософську систему, йому притаманний специфічний стиль і форма філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм, в якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу, що пронизує всі філософські праці мислителя. Суть його полягає в тому, що все суще розглядається як таке, що складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. "У цьому цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія". Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Казанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяє все суще на три специфічні види буття — "світи": 1) великий, або макрокосм (Всесвіт); 2) малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, підкреслює Сковорода, є додержання нею принципу "спорідненої" ("сродної") праці, тобто її відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі "Алфавіт або буквар світу" він стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до "сродної" собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з "Іскрою Божою". За таких обставин вона уникне рабства видимої "сліпої натури" з її неодмінними похідними — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість "споріднена" праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу і т. п. Будучи легко здійсненною, "споріднена" праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а, отже, і щастя. Саме щастя у чистоті сердечній, у рівновазі духовній і вбачав великий мислитель, утверджуючи цю думку своїм власним життям.

Світоглядна позиція українського романтизму — "філософія серця" — досить яскраво виявлена і в творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка (1814-1861), Пантелеймона Куліша (1819-1897), Миколи Костомарова (1817-1885), яких єднала не лише романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної "ідеї батьківщини" на основі христової віри — Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

"Філософія серця" як світоглядна основа українського романтизму одержує свій завершальний цілісний вияв у творчості одного з найвидатніших українських філософів — Памфіла Юркевича (1827-1874), зокрема в його праці "Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого". Символ "серця" у філософії Юркевича багатозначний. Найпоширеніші значення — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго і злого—в словах, думках та вчинках людини); серце як цілісний світ людини (до нього входять не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й також акти пізнання, взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення), серце як неусвідомлений досвід, позасвідоме, що й породжує явища душі.

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує, як ми вже мали нагоду пересвідчитись, постановку проблем "людина — нація", "нація — світ", започатковує розробку філософії національної ідеї, яка охоплює собою всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї "самості", своєї належності до конкретної етнічної єдності.

Починаючи з кінця XIX— початку XX ст., українська національна ідея, підґрунтя якої сягає ще часів язичеської минувшини, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, набуває відчутних рис буттєвості. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувається в органічній єдності із складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національне і політично самовизначитись. Та об'єднана єдиною національною ідеєю — ідеєю самостійної, незалежної України — українська філософія такого гатунку змістовно не є чимось однорідним, а є скоріше складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови власне української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного переплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Михайло Грушевський (1866-1934).

Особливе місце серед цієї когорти корифеїв української демократичної думки належить Михайлу Драгоманову — складній і суперечливій постаті в інтелектуальній історії українського народу. Драгоманов взагалі був одним із перших у середовищі тогочасних радикальних мислителів, який зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії і свободи. Він не лише перша жертва антиукраїнських репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й автор першого модерного українського політичного журналу "Громада". Драгоманов першим намагався спростувати доволі популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, витворивши імператив: "Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах". Він глибоко вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства.

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії Вячеслав Липинський (1882-1931), думки якого досить часто були головним джерелом інтелектуального натхнення, ідейними основами Д. Донцова. У центрі теоретичних пошуків В. Липинського лежала проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежить від форми її організації, устрою, що в свою чергу визначається рівнем взаємовідносин між "провідною верствою" і "народом". Липинський виокремлює три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяк-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): "класократія", "демократія " й "охлократія ", зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. Особисті симпатії Липинського лежать на боці "класократії".

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова, що "ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути" й сьогодні залишаються актуальними, є конкретною програмою дій сучасного українського супільства.

Дата добавления: 2015-05-22