Лекція 5. Німецька класична філософія

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі.

Представниками німецької класичної філософії є І. Кант, І. Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. На наш погляд, філософію К. Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки.

Особливістю цієї традиції є зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804) — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном.

Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, який здатен продукувати абсолютні вічні істини. Але філософ переосмислює саму ідею розуму: останній трактується не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання природжених ідей (раціоналісти), а як творець, конструктор як дійсності (об'єкта), так і знання про неї. 1 на цій основі Кант долає суперечність емпіризму і раціоналізму, і це перший внесок мислителя в розвиток філософської думки. Другий полягає в тому, що Кант теоретично обгрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, і цим самим сфера людської діяльності (культура) була винесена за рамки природної детермінації. Після Канта культура опинилась за межами природи і більше не розглядається крізь природні закономірності. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні і незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його сам називає, догматичний, період Кант перебуває під впливом філософії Лейбніца і його послідовника Х. Вольфа. Він вірить, що силою одного лише розуму можна осягнути закономірності природи і демонструє це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів і відпливів. Але знайомство з філософією Юма збудило Канта (за його ж словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розуміє філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким ми його сприймаємо, а пізнання виступає як його відображення. Юм поставив під сумнів цю позицію. Але він не запропонував нічого іншого. Кант пропонує свій підхід до розв'язання цієї проблеми, який він називає конструктивним критицизмом.

Кант, за його висловом, здійснив коперниканський переворот у філософії. На його думку, потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Іншими словами, джерело всезагальності і необхідності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ, як він даний для наукового пізнання, не є, на його думку, світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише нашим відчуттям (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, що ми отримуємо від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) нам принципово не дані, вони можуть бути дані нам тільки через наші суб'єктивні форми споглядання і мислення. Тобто вони можуть бути дані тільки як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних форм, з одного боку, і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі, з другого. Апріорні форми Канта — це не вроджені ідеї Декарта. Вони позбавлені змістовності. Це певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, включаючи моральні вчинки. Філософ виходить з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх факторів, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант і вибудовує свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим для філософії. "Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх по відношенню до неї принципів"'. Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджує принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які грунтуються на свободі волі.

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Г. Гегеля (1770-1831). Гегель ввійшов в історію філософії як творець найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як ми вже відзначали, відмовив метафізиці в претензії на науку. Розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Фіхте вважає, що всезагальне (абсолютне знання) може бути дане розуму в інтуїції. Інтуїція в нього виступає водночас як акт творення і пізнання "не-Я". ("Я" як творчий первень може мати абсолютне знання про створюване "не-Я"). Цим самим філософія відновлюється в правах науки про суще. Одначе інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте і у Шеллінга виступає як суб'єктивний і недостатньо обгрунтований акт. Гегель долає ці недоліки своїх попередників.

Дві ідеї мислителя мали досить продуктивне значення при розбудові його філософської системи: 1) переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Після смерті Гегеля прихильники його філософії розділились на два табори — старогегельянців, які тримались за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі моменти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці (Б. Бауер, Штраус, Штірнер) вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах (1804-1872), роль якого в історико-філософському процесі визначається перш за все тим, що він був проміжною ланкою між Регелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, переходить на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна праця мислителя "Сутність християнства". Вихідна теза цієї критики полягає в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважає він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми ж рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Бог, отже, це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачає в подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись видуманій нею істоті. Таке подолання, на його думку, повертає людині всю повноту її буття.

Свою філософію Фейєрбах називає антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина береться як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, які притаманні людському роду взагалі. Такими родовими рисами філософ вважає мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Він значно менше уваги, порівняно з його попередниками, приділяє культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

До лівого крила молодогегельянців належали також К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895), творці так званого марксизму. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і "теорію" революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільненя робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації і побудову суспільства, вільного від соціального гноблення. В цьому плані вони виступили як продовжувачі утопічних соціалістичних теорій (Т. Мор, Т. Кампанелла, К. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності і вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною "відчуження" людини). Здійснити це знищення покликаний історією пролетаріат, вільний від пут приватної власності. Він, під керівництвом партії комуністів, здійснює соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошується рушійною силою історії і на підставі цього виправдовується насильницьке захоплення влади і встановлення т. з. диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як він називався в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва "діалектичний матеріалізм", хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони ж поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину. Вона грунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осмислювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури і історії. Вона схилялась до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою людиною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому відношенні дана філософія була антитезою Просвітництву, яке виходило швидше від окремої людини як особи, хоча людину воно розглядало на фоні природи (звідси концепція "природних прав" і т. ін.). Подальший розвиток філософії полягав у доланні цих крайніх позицій — в осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля і Маркса – з іншого.

Дата добавления: 2015-05-22