Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження

Філософське осмислення Середньовіччя як історичної епохи визначається історіософською позицією, яку ми приймаємо: чи ця епоха є закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти ту безодню, яка лягла між ними), чи це новий виток історії? На наш погляд, більш прийнятною є друга позиція, яка грунтується на концепції історичного коловороту. Греко-римська цивілізація занепала. Прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації.

Характерною рисою середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Боги, як і люди, жили в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислить і Бога і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки як символ чи знак божественної премудрості, адресований людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неділимий, незмінний (тобто трансцендентний), природа множинна, ділима рухома, але існує завдяки Богові.

Перший період (ПІ-VІІІ ст.) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater — батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно'' Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма, а істина, вистраждана епохою.

Наступний період (VПІ-ХV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей другий період схоластики отримав назву томізм.

Період ХV-ХVІ ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри всеєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена двома факторами: 1) зародженням капіталізму; 2) розкріпаченням, хоча б частковим, особи. Оскільки значення першого фактора більш-менш зрозуміле, зупинимось на другому, який багато в чому визначив форми реалізації цієї епохи.

Якщо з економічного погляду Відродження — світанок капіталізму, то із соціологічного — це епоха пробудження особи, яка іще не усвідомила своїх меж. Йдеться, отже, не про формування особи, яке при відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

В епоху Відродження зароджується "світська" гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука на відміну від "божественного знання", яке панувало в офіційних університетах. Термін "гуманізм" спочатку означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Петрарка, Еразм Ротердамський) є гуманістами саме в цьому значенні слова, а не через те, що є носіями певних моральних цінностей. При дворах феодалів і монархів працюють перекладачі, покровительства світської влади шукають літератори і філософи. Зародження світської науки значною мірою зумовлено посиленням світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (з церквою). Суперечки світської і духовної влади дали можливість філософам час від часу вивільнятись від релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної і філософської. Перша розглядалась як дана Богом через Біблію як одкровення, друга є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці істини, відмінні за формою, повинні збігатись за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Філософська палітра епохи Відродження грає різноманітністю барв: тут і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті проявляється її відмінність від одноманітного Середньовіччя. Однак визначальну роль відігравав неоплатонізм, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й вчені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Найвідомішим мислителем раннього Відродження є Микола Кузанський (1401-1464), за поглядами неоплатонік. Але ідеї неоплатонізму він осмислює в новому дусі. "Єдине", на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок, що "Єдине" тотожне безконечному. Таким чином, одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Набезконечності будь-яка точка стає центром. На місці одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу і міру), Микола Кузанський ставить безконечність. Це руйнувало уявлення про космос древніх і готувало грунт для ідеї безконечності Всесвіту і відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безконечності (світу) стала основою пантеїзму, вчення, згідно з яким Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, з неї знімається карб гріховності. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, їх, зокрема, дотримувався знаменитий лікар і алхімік Парацельс (1493-1541), який висунув здогадку, що людське тіло — це хімічна система.

Найбільш відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно по (1548-1600). Бруно поділяє думки Кузанського про збіжність протилежностей, які він поєднує з геліоцентричним вченням Коперника. Космос і божество безконечні, вони єдині. Природа — це "Бог в речах". Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії і форми, який був притаманний платонівсько-арістотельскій традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму. Вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, в європейській філософії знімається протиставлення матерії і форми як активного і пасивного первнів. Матерія поступово набирає рис субстанції, якій притаманний рух і активність.

Саме у добу Відродження філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, різноманітняться течії філософії, розширюється коло її проблем.

Дата добавления: 2015-05-22