Лекція 2. Давня філософія

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого для нього способу сприймання світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад, німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (вона побудована на спільному корені — старогрецькій філософії), то різниця між європейською філософією, з одного боку, та індійською та китайською — з другого, досить суттєва. Ряд філософів, прийнявши європейську традицію за стандарт, твердять, що серйозно говорити про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не бачать, що з позиції східної традиції це ж можна сказати і про західну.

У чому полягає відмінність між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською — з другого? Відзначимо, що дві останні також відрізняються одна від одної, але різниця між ними не така вагома, як та, що відділяє їх від європейської.

Перша відмінність, на яку звертають увагу дослідники, — невиразна, порівняно із західною філософською традицією, демаркація між міфологією та філософією, а також філософією і релігією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно переплітається з релігійними течіями; про буддизм важко сказати, чи він є філософією, чи релігією. Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформуються в релігійні течії. В Європі ж, хоча в певні періоди, наприклад, у Середньовіччі, філософія поєднувалась з релігією, хоча протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинювалась у релігії, а в Стародавній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою, а на Сході такого зв'язку між філософією і наукою не існувало; Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціальноетичної (Китай) проблематики, тоді як в європейській філософії провідними є вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну поблематику європейські мислителі також досліджували, але домінуючою вона виступає лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Китаї та Індії в силу ряду обставин особа не займала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. І там у філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи, тоді як в Європі школи є скоріш винятком, ніж правилом. Та й школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.

Філософія, як зазначалося, виникає у VI-IV ст. до н. е. практично водночас у трьох цивілізаціях — грецькій, індійській і китайській. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ і справжнє знання про нього — істини. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок з того часу, коли фіксується розбіжність видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.

Причини, що породили це протиставлення, можуть бути різні. Тут і соціальні фактори, що формують самосвідомість особи (торгівля і держава з регульованими соціальними відносинами), знайомство з іншими народами і їх звичаями, криза традиційної міфології, зародки наукового знання. Ці причини і породили основну онтологічну проблему — що таке (справжнє) буття і небуття — і гносеологічну проблему — що є істина, а що тільки видимість та як досягти істину.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків старогрецької філософії і в цілому європейської традиції аж до епохи Відродження, з одного боку, і китайської та індійської філософії аж до XX ст., з другого, полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сушим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель, зокрема, будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, пояснюється така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду. В античній філософії виділяють три періоди: натурфілософія, антична класика і еллінізм.

Основні проблеми, над якими задумувались натурфілософи, це: 1) що є основою (субстанцією) світу, як ця основа співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального і одиничного, єдиного і множинного); 2) як пояснити зникнення і виникнення речей при незнищуваності субстанції, як поєднати мінливість і усталеність речей, рух і спокій. Якраз поєднанням філософії і зародків науки в натурфілософії і можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обгрунтування і запереченя перебрали кілька варіантів відповідей на ці питання і висунули ряд геніальних здогадок, які довелось поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу.

Другий етап у розвитку старогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений тим, що в соціальному житті загальне (державні інституції, закони) втрачає своє домінуюче значення. Воно все більше проявляє свою залежність від індивіда (одиниці). Оце зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, яке відбулося завдяки розвитку демократії, і зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності. Вона бачить себе творцем законів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також тим, що натурфілософія фактично дискредитувала себе, пропонуючи різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Звідси і поворот від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Соціальні зміни в епоху еллінізму і Римської імперії позначились і на філософії, її подальший розвиток значною мірою визначився занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, і він, природно, втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа. На передній план у філософії виступають проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Так під впливом обставин предмет старогрецької філософії ще раз якісно змінився. І хоча філософи й тепер ще продовжують роздумувати про світ та пізнання, все ж домінуючою тематикою стає етична. Більше того, філософія міняє свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то тепер вона виступає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію. І в цьому нема нічого дивного: подібні соціальні ситуації (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.

Старогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській прані, ця цивілізація була приречена на занепад. Безкінечні війни (не в останню чергу для добування рабів) знекровлювали суспільство.

Крім соціально-економічних, були і духовні фактори, які завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння особи. Світоглядом духовно розвинених осіб стала філософія, яка, до речі, для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Почались безладні пошуки виходу із цієї духовної кризи. Була спроба створити нове вірування на основі ідей Платона. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22