Лекція 4. Філософія Нового часу та Просвітництва

Новим часом називають епоху, яка розпочалась буржуазними революціями в Західній Європі. В кінці XVI — на початку XVII ст. така революція відбулась в Нідерландах, в середині XVII ст. в Англії. Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, у XVIII ст. такою ідеологією стає значно радикальніше і матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Два фундаментальних фактори визначили проблематику філософії Нового часу: І) наукова революція, що відбулась протягом XVI-XVII ст.; 2) формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Звідси домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку філософії цього часу і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

У філософії Нового часу (насамперед у гносеології, але не тільки в ній) намітився ряд протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси і закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання — чуттєвість чи розум — відіграють вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання.

Крім означеної, у філософії Нового часу існує протистояння матеріалізму і ідеалізму. Ці протилежні течії існували і раніше, але тепер вони набули чіткішої визначеності завдяки поняттю субстанції. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти — Бога, душу. Під впливом розвитку науки, яка перетворила світ у самостійний об'єкт, у філософії XVII ст. утворюються проміжні між матеріалізмом і ідеалізмом світоглядні форми — деїзм, дуалізм, пантеїзм. Деїсти вважають, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. За природою, отже, визнається самість, нона є мовби другою субстанцією. Дуалізм виходить з визнання співіснування двох субстанцій — духовної і матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступають як щось єдине. Світ є водночас природою і Богом.

Емпіризм (емпірія — Із старогрецької — досвід) вчить, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід З двох джерел породження знання— чуттєвості І розуму — він віддає перевагу першому Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й Інстинктивно відчувала зв' язок науки і техніки

Засновником емпіричної традиції у філософи Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1621) Бекон зрозумів важливість наукового знання для влади людини над природою Йому належить відомий вислів "Знання — не сила" Головне зусилля філософ спрямовує на пошук методу наукового пізнання Цій проблемі присвячена сновна праця мислителя— "Новий Оріанон', яку він свідомо протиставив старому "органону" (методу) Арістотеля На заваді розвитку науки, на думку Бекона, стоять дві перепони — схоластика з її догматизованим Арістотелем І різного роду забобони, ухили розуму ("Ідоли", "привиди"), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей Бекон ставить завдання виявити І викорінити ці "привиди", "очистити" від них розум Цей пошук "чистого суб'єкта", "чистої свідомості" зумовлений гносеологічним протистоянням суб'єкта І об'єкта, що, як відзначалось вище, виникло в науці І філософи Нового часу

Таких "привидів", які затьмарюють наш розум, філософ нараховує чотири 1) "привиди роду", це — схильність розуму спрощувати явища природи, йти легшим шляхом при їх поясненні, підла - штовувати явища під сконструйовані власні схеми, 2) "привиди печери", це — відхилення Індивідуального розуму (Інтереси, схильності), які закривають шлях до Істини, 3) "привиди площі або ринку, це — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'язані зі вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун І т п), 4) "привиди театру" — викривляюча дія хибних вчень І філософських теорій Критика "привидів" Беконом — це перша спроба (але далеко не остання) в Історії філософи Нового часу виявити суто гносеологічний суб'єкт (тобто пізнавальний аспект людської діяльності) І відокремити його від оцінювального І практичного суб'єкта (тобто від Інших видів діяльності людини) В певних рамках таке прагнення необхідне І корисне, сіле в подальшому було з'ясовано, що деякі оцінки І практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню.

Систематичний і цілісний характер емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Джона Локка (1632-1704). На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, Локк порушує іншу проблему — дослідження здатностей самого розуму. Він, як один з попередників Канта, робить поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна праця філософа носить назву "Дослідження людського розуміння".

Локк є сенсуалістом. Він вважає відчуття не основним, а єдиним джерелом ідей. І послідовно проводить цей погляд у своїй концепції. Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як Локка. Локк твердить, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tаbиІа rasa) і що тільки чуттєвий досвід робить на ній записи. Філософ піддав різкій критиці вчення про "природжені ідеї" Декарта. Засновник раціоналізму Декарт вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму за його природою, тобто складають його природу— "природжені". Локк категорично не погоджується з цією позицією. Всі ідеї мають досвідне походження. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній досвід. Перший — чуттєве сприймання речей зовнішнього світу. Другий — самоаналіз діяльності самої свідомості (аналіз своїх відчуттів, памяті і т. ін.).

Другий досвід філософ називає рефлексією. Визнання рефлексії, тобто діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий "внутрішній досвід" не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Заслугою емпіризму є те, що він до кінця простежив, до яких наслідків веде моделювання пізнання за умови, коли суб'єктом приймається окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Раціоналізм являє собою новий тип філософії. На противагу схоластиці він намагається обгрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикує схоластику. На передній план він висуває проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що відбилося й на їх системах. Для них характерна переоцінка ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких будується система знання, і недооцінка ролі чуттєвих фактів. З наук вони абсолютизували математику і математичне природознавство і недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено основну позицію раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його на принципах математики і логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови нашого розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу в цілому, є французький мислитель Рене Декарт (1596-1650). Коли ми говоримо, що Декарт є засновником нової філософської традиції, то під цим розуміється перш за все те, що саме він заклав підвалини раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її іще прийнято називати класична) європейська філософія грунтується на вірі в розум. Розум виступає вищою здатністю людини, вищою цінністю і ідеалом. Навіть скептики типу Юма, обмежуючи можливості розуму, не протиставляють йому чогось іншого, більш поціновуваного.

Виходячи з Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677). Філософ досліджував переважно етичні проблеми. Гноселогічним аспектом раціоналізму, який цікавить нас уданому випадку, він займався дотично. Спіноза приймає дедуктивно-геометричний метод Декарта за спосіб побудови своєї основної праці "Етика". Вона складається з дефініцій, аксіом, теорем, доведень. А оскільки в цій праці викладене не лише етичне вчення, а й вчення про субстанцію і про пізнання, то можна зробити висновок, що математична раціональність визнається Спінозою принципом побудови всього сущого.

Останнім великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Готфрід Лейбніц (1646-1716). Світ, за Лейбніцом, є сукупністю монад — простих і складних (останні є результатом сполучення простих монад). Дослідники вважають, що до ідеї монади філософ прийшов не в останню чергу під впливом відкриття Левенгуком дрібних організмів. Таким чином, замість механічної (однорідної) пропонується біологічна (складна, різноманітна) модель світу.

Світогляд, в основі якого лежить множинність субстанцій, називається плюралізмом.

Під Просвітництвом розуміють Ідейний рух XVIII ст, що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину І поширився на Інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну І Росію В основі цього руху лежали віра в розум як джерело знання І як засаду побудови щасливого життя (окремої людини І суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії І суєвір'я, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини Як Ідеологія Просвітництво виражало Інтереси молодої буржуазії Оскільки релігія на той час була духовним виразником Інтересів аристократи, то діалектика Ідейної боротьби змусила Ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції

Просвітництво в своїй суті оптимістичне, просякнуте вірою в щасливе майбутнє людства Ця віра грунтувалась на переконанні, що наука І технічний прогрес створять рай на землі Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а "земний рай" знову й знову буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього.

Найбільш відомими французькими просвітниками є філософидеїсти Ф. М. Вольтер (1694-1778), Е. Б. Кондільяк (1714-1780), Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755), Ж. Ж. Руссо (1712-1778) і представни- ки матеріалізму Д. Дідро (1713-1784), Ж. О. Ламетрі (1709-1751), К. А. Гельвецій (1715-1771), П. А. Гольбах (1723-1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д. Толанд (1670-1722), А. Шефтсбері (1671-1713), А. Колінз (1676-1729), Б. Мандевіль (1670-1733) та ін.

В Німеччині представниками Просвітництва були Х. Вольф (1679-1759), А. Баумгартен (1714-1762), Г. Е. Лессінг (1729-1781) та ін.

У філософській літературі XX ст. не втухають дискусії з приводу історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах.

Наука і техніка не тільки не розв'язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (типу мирного і немирного атому), які за драматизмом перевершують старі.

Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією і традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну з максимальною ефективністю виконувати будь-яку програму.

Дата добавления: 2015-05-22