Лекція 6. Сучасна світова філософія

Позитивізм. Термін "позитивізм" походить від "позитивного" (тобто фактичного, побудованого на досвіді) знання. Позитивізм протиставляє таке "позитивне" знання "метафізичному" або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Позитивізм (філософія "позитивного" знання), який часто називають "філософією науки", є однією з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства нашої епохи, епохи, що пов'язала свою долю з розвитком науки і техніки.

Основні ідеї і настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за рамки чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

При цьому слід зазначити, що під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване за зразком природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання розглядаються як ідеал науки взагалі.

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне і т. ін., виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (від лат. scientia — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що він намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей. Він не бачить спеціфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому відношенні сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного, або як його іще називають, гуманістичного світогляду, який за вихідне приймає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії кінця ХІХ-ХХ ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика.

Починаючи з Ніцше, в європейській філософії поступово на передній план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Пізнавальна проблема все більше спеціалізується і відходить на периферію суспільної свідомості.

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813-1855). Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, перш за все необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед панівна гегелівська, яка для нього виступає як символ раціоналістичної традиції взагалі) не дає відповіді на це питання. Цю філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і муками.

Вихідним у своїх філософських роздумах мислитель приймає не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини). Керкегор абсолютизує одиницю, ставить її над родом. В тваринному світі, зауважує він, індивід нижчий від роду, в людей же, завдяки тому, що людина створена за образом і подобою Бога, окремий індивід вищий від роду (загалу). Філософ часто засуджує загал як зло, як джерело хаосу. Спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на його думку, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але позбавляє індивідуальності, перетворює більшість з них в "дресированих мавп". Датський мислитель різко протиставляє спосіб існування світу і існування (екзистенцію) окремої людини. В світі панують причинні зв'язки, необхідність, яка пізнається розумом. Цікавою є концепція моралі датського мислителя. Він виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Ці рівні є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом "або-або".

З інших позицій піддав критиці панлогізм і ідеалізм гегелівської системи А. Шопенгауер (1788-1860) — засновник волюнтаризму — ірраціоналістичної течії, що вважає основою, первнем світу волю. Головною працею мислителя є багатотомний твір "Світ як воля і уявлення". В ній відчувається вплив Канта і Платона, а також індійської філософії.

Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта, як його уявлення, тобто як предмет свідомості. "Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об'єкт у відношенні до суб'єкта, тільки для суб'єкта він і існує. Світ є моїм уявленням", — пише він. Об'єкт, як він даний суб'єкту, зумовлений (тут філософ іде за Кантом) апріорними формами споглядання простору і часу і категорією розсудку причинністю. І хоч "світ як уявлення" упорядкований і систематизований розсудком (в цьому філософ відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види — фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною даністю і провести межу між сном і реальністю неможливо.

В кінці XIX — першій чверті XX ст. в Європі популярною стає "філософія життя", до якої відносять Ф. Ніцше, З. Фрейда, А. Бергсона та ін. Представники цієї течії відходять від онтологічної і гносеологічної проблематики, що була характерна для класичної філософії, починаючи від Декарта. їх мало цікавлять об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилює людина, світ людського життя. І сама людина розглядається ними насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя — це своєрідний протест проти класичного ідеалізму (типу гегелівського), який, по суті, не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Вона також виступила проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію виключно до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної і аксіологічної пролематики. Якщо для класичної філософії гаслом було "істина понад усе" (символом її може бути Д. Бруно), то для цієї філософії таким гаслом є "людина понад усе" Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900). Виходячи з волі як основної цінності, Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважає своєю заслугою те, що першим поставив питання про цінність істини — центрального поняття ("ідола") філософії. Справді, оскільки основними цінностями є життя і воля, то істина стає підрядною цінністю. Процес пізнання для Ніцше — не пошук істини, а "схематизація", спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істина, отже, набуває суто інструментального характеру. Оскільки успішним може бути і хибне знання, то істина в такому разі урівнюється з хибним знанням. З неї знімається ореол святості. Вона втрачає цінність, заради якої варто було жертвувати життям. В такий же спосіб Ніцше здійснює переоцінку основних християнських цінностей — любові до ближнього і співчуття.

Філософія Ніцше — це проповідь крайнього індивідуалізму з аристократичним (відраза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним забарвленням. Можна сказати, що мислитель відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокрема, пізніше засвідчив крах тоталітарно-колективістських ідеологій фашизму і комунізму, але надав цьому процесу міфопоетичної інтерпретації: майбутнє Європи він пов'язує не зі свободною особою в рамках громадянського суспільства, а з міфічною надлюдиною.

Ідеї, близькі до філософії життя, розвивав засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд (1856-1939). Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважає таким прихованим чинником несвідоме, насамперед сексуальні потяги. Людину мислитель трактує переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Особливе місце у філософії XX ст. займає феноменологія — течія, яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв'язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Пояснити світ за допомогою аналізу структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант. До цієї суб'єктивістської традиції приєднується і феноменологія, творцем і найбільш відомим представником якої був німецький мислитель Е. Гуссерль (1859-1938). Розглянемо найбільш важливі ідеї феноменології.

В концепції "життєвого світу" Гуссерль в руслі ідей філософії життя (Ніцше, Бергсон) стверджує первинність життя по відношенню до науки. Однак Гуссерль не переходить на позицію ірраціоналізму, яка характерна для цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження "життєвого світу" можна створити універсальну філософію, яка відновить довір'я до розуму, яке було притаманне філософії, починаючи із Стародавньої Греції. В такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза європейського буття. Подолання кризи мислиться, отже, через здійснення нового проекту філософії.

Екзистенціалізм поряд з неопозитивізмом можна вважати провідною течією у філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-х роках (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера "Буття і час"), однак найбільшої популярності набув після другої світової війни.

Найбільш відомими представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889-1976) і К. Ясперс (1883-1969) і французькі філософи Ж. -П. Сартр (1905-1980), Г. Марсель (1889-1973) і А. Кам'ю (1913-1969).

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в першій і другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за умов усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Поряд із цим дана течія, як і волюнтаризм Ніцше, працювала на формування сильної — свободної і відповідальної— особи, яка починає домінувати в культурі і способі життя Заходу в XX ст. В цілому можна констатувати, що екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Дата добавления: 2015-05-22