Поняття «дух» і «душа»

В європейській культурно-філософській традиції виріз­няються два боки духовного: 1) об'єктивно-духовне - без­посередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб'єктивно-духовне - пов'я­зане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух", а друге - словом "душа". Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об'єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об'єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний ("пішов дух"), есте­тичний ("духмяний"), історичний ("дух доби"), моральний ("високий дух", "бойовий дух"), правовий ("вірність букві й духу закону"), політичний ("демократичний дух") і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов'язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Ло­госу - що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: "сві­товий розум", "світова душа", "світова ідея", "світова воля" тощо. Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна "чути". Що­правда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого "чування". Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно "від­літає" на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті. Саме тоді мають відбутися похорон і відповідні обряди - залежно від характеру вірувань жалібні або святкові. В народі ще нещодавно зустрічались уявлення й про третю, ніби "проміжну" душу, яка ототожнювалася з іменем людини, її внутрішнім образом, навіть з її долею. Був звичай опівночі перед Великоднем виходити на роздоріжжя й "кликати долю". Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі. Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка "скрізь літає", "як орел, крилами б'є", й про душу-серце. Поняття "душа" дає можливість виокремити життя нашої полі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості. И ця її здатність бути певним структурним утворенням особистості, можливо, є найважливішим у ній. Бо саме те, що ми назвали тепер душею, опосередковує в людині тілесне й духовне й разом з тим є безпосереднім виявом пов'язаності людини зі світом в усій її безпосередньості й суперечливості.

23. Поняття «менталітет» і «ментальність». Поняття " ментальність" (від лат. mentaiis - "приналежний до мислення") означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й пове­дінки цих людей щодо феноменів їхнього буття - життя й смерті, здоров'я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім'ї й держави, минулого й майбутнього тощо. Відповідно до характеру й складу групи - носія ментальності - розрізняють національну ментальність (українська, російська, японська... ментальність), статеву ментальність (чоловіча та жіноча ментальність), вікову ментальність (дитяча, молодіжна, стареча ментальність), професійну ментальність (ментальність військових, медиків, педагогів, інженерів тощо). Цікаво, наприклад, порівняти головні риси чоловічої та жіночої ментальності. Для першої характерними є пріоритет сили, динамізму, успіху, домі­нування, орієнтація назовні, готовність до ризику й відпо­відальності, відкритість новому й несподіваному. Навпаки, для жіночої ментальності характерними є пріоритет спокою, сталості, співчуття й лагідності, орієнтація на домівку, сім'ю, потреба піклуватися про інших, готовність до компромісу задля збереження злагоди, здатність обходитися непрямими й ненасильницькими засобами тощо. Доречно зауважити, що дедалі більше людей сьогодні розуміє: в нашому соціальному й політичному житті нам вельми не вистачає багато з того, що вироблено людством у межах саме жіночої ментальності.

Менталітет - це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу, підтримує цю ментальність. Менталітет - це ме6нтальність з боку її соціально-практичного втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах пове­дінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.

24. Свідомість як спосіб здійснення духовного в людському бутті. Всі формоутворення духовного, всі його риси й ознаки знаходять у той чи той спосіб своє втілення в свідомості. Розмову про свідомість почнемо із свідчення одного з найвизначніших психологів XX сторіччя Жана Піаже (1896 - 1980). 1950 року він мав зустріч з Альбертом Ейн­штейном. Майже дві години розпитував славетний фізик про його дослідження розвитку понять у дітей. І закінчив бесіду Ейнштейн такими словами: "О, як це складно! Наскільки психологія важча, ніж фізика!". Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Як уже зазначалося, поняття "свідомість" з'являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від мате­ріального, інакшим за способом свого здійснення буття. Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596 - 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб'єктивності й формулюванню самого поняття "суб'єкт". Суб'єкт - це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Че­рез свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб'єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб'єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, - залишаючися всього лише часткою цього буття. Декарт декла­рує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: "Я мислю, отже, існую". Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам'ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності - здатності бути суб'єктом - у цілісну суб'єктивну реальність. Це й є свідомість. Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше мір­кування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.

25. Ознаки свідомості. Бути суб'єктивною реальністю - це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реаль­ність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). На­приклад, біологічна реальність, реальність живого відріз­няється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідових просторових форм організації. Для суб'єктивної реальності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивос­тей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним "Снікерсом" не поласуєш. Усі вони ідеальні.

Отже, за своїм змістом свідомість - це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб'єкта, але замис­люючися над способом буття загального, він дійшов виснов­ку, що душа - це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує. Найперше, свідомість пов'язана з буттям через самого суб'єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти - етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб'єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті пород­жуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення.
Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна... на­решті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існу­вання абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й мож­ливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось - космічним розумом і таке інше.

Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Ста­ніслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до яко­гось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.
І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допо­моги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб'єкта. Причому це така універсальна функція суб'єкта, яка через свою універсальність стає невід'ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб'єкта як його орган - функціональний орган. Такий підхід до свідо­мості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розроб­ляється останніми роками в психології.
Одна з головних функцій свідомості - забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяльнісного ставлення суб'єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об'єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані влас­тивості речей, дає фунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об'єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети.
Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб'єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї * конструктивну, діяльнісно-творчу функцію. Активність - це третя суттєва ознака свідомості.
Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій.
Найзагальніше значення слова "комунікація" - "зв'я­зок". Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й сис­тему водопостачання (в будівництві), канали передач інфор­мації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації - це різні види людського спілкування. Й комунікативність сві­домості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей.
Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб'єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб'єкта від інших суб'єктів, від усього світу. Тоді свідомість "працює" на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу.
За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снегов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова "вкрасти" й тільки п'ять - слова "заробити"; тут близько п'ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько де­сяти - для визначення людини в позитивному плані.

Осмисленість - це п'ята суттєва ознака свідомості. Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вка­зують усі попередні, - це її системність.

26. Свідомість і мова. Комунікативна здатність свідомості спирається на її не­розривну пов'язаність з мовою. Причому мову тут слід зро­зуміти в її найзагальнішому значенні - як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома го­ловними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три ше­реги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації слів здатна передавати й саму "інтонацію" спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?!
Мова - це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова - це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідо­мість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб'єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Доби­раючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Се­менович Виготський (1896 - 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п'ятирічним дітям запитання провокативного типу: "Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?". - "Залишаться, - відповідали діти, - тільки маленькі". - "А якого кольору буде папір, якщо його назвати чорнилом?" - "Звичайно ж, синього", - лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що "значення йде за словом, як одежа за тілом". Так і у нас: досить назвати вояків УПА "бандитами", й однобічне бачення від­повідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз "імперією" (або "імперією зла") - й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.

27. Компонентна структура свідомості. Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наяв­ність і поєднання в межах свідомості трьох "блоків" її змістов­них елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий - мотиваційною сферою, третій - нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання.
Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб'єкта до світу, а тому - й різні форми обгрунтування його активності, їх узагальненим виразом можна вважати цінності.
Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони - ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми.
Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності - незавершеність буття, а програми - його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання - гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей - аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звер­нутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свідомості.

28. Рівнева структура свідомості. Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рів­нів свідомості пов'язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб'єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 - 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в "нижчих" шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усві­домлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона "працює" в нашій свідомості як доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо.
Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він - Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він - Ріхтер, по­чинає грати набагато краще й головне - у манері названого піаніста.
Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов'язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась над­лишкова інформація, яка виходить за межі свідомо конт­рольованого каналу зв'язку з навколишнім світом. Але пев­ний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусві­домлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвід­ношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу - розробленого Фрейдом та його послідов­никами методу психотерапії.
Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складають­ся (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери сві­домого "соромних" бажань, "негідних" мотивів узагалі від­бувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме - сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури.
Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд:
надсвідоме свідоме передсвідоме несвідоме
Фрейд звертав увагу передусім на "горішній" шар не­усвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному "Я" суб'єкта. Але, ви­тіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на свідоме, призводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спря­мування й використати їхню енергію для досягнення по­зитивних цілей. Цей останній спосіб розв'язання протиріччя між свідомим та неусвідомлюваним Фрейд назвав сублі­мацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він витлумачував як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів.
Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом пере­важно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг (1875 - 1961). Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлю­ваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Во­ни дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конст­руктивну організуючу роль. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур.
Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване - позитивно чи негативно, - воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусві­домлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме відзначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо відрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, координовані в часі. Неусвідомлюване ж поз­бавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вер­бальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.

29. Свідомість як система. Проблема самосвідомості. Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних аспектах - з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації - переконує нас у тому, що це - цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну. Але де ж той системотвірний чинник, який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри? Є в межах свідомості такий чинник. Це - самосвідомість.
Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Само­свідомість - це оберненість свідомості на саму себе, по­слідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість - це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на то­му, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення 'усвідомлюючої активності суб'єкта. Сприймаючи якийсь предмет, я усвідомлюю, що це саме я, стоячи саме тут, оцим осіннім ранком сприймаю саме цей предмет. Думаючи про самосвідомість, я добре усвідомлюю, напевне знаю (тобто остаточно усвідомлюю), що я про неї думаю. Завдяки цьому різні вияви свідомості здійснюються як приналежні до певної цілісності, зумовленої буттям конкретного суб'єкта.
Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвщченням смислового центру свідомості. Саме вона стверджує й закріплює приналежність кожного вияву свідомості до конкретного суб'єкта.
Якщо згадати попередній розгляд свідомості, то тоді ло­гічно буде припустити, Що ці позиції не суперечать одна одній, а є доповнювальними. Справді, самосвідомість і ви­різняється в суб'єктивній реальності як більш щільне смис­лове ядро свідомості, й разом з тим ніби "розчинена" в усьому обсязі свідомості, у кожній її "клітинці". Сама ж сполученість свідомості й самосвідомості досягається завдяки: 1) ставлен­ню до себе та 2) пам'яті.
Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна поглиненість життєвим процесом, нездатність поглянути на си­туацію й на себе в ній з боку - це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушен­ням психічної норми є й утрата самототожності - те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило, людина живе з відчуттям приналежності самій собі, з почуттям не­змінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Тому нас так цікавить і турбує думка інших людей про нас. Характерно, що вві сні ми, як правило, не сміємося й не відчуваємо сорому, бо ці здатності передба­чають можливість для людини поставитися до себе ззовні, тобто бути в стані самосвідомості.
Самототожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Хоча ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього спів­розмовника. Ми постійно промовляємо "про себе", способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те, що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав тут на шлях самовдосконалення, прилучення до абсолюту, найперше прагнув звільнитися від самосвідомості, від тягаря "Я". Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи. Правильним буде й протилежне: для розвитку само­свідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Й най­кращий засіб для цього - книга. Телекомунікація з прита­манним їй симультанним сприйняттям якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтен­сивно.
Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від тепе­рішнього та майбутнього. Крім того, пам'ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим засвідчує їх єд­ність перед суб'єктом. Пам'ять засвідчує самототожність суб'єкта в усіх змінах - історичних та ситуаційних.
30. Функції самосвідомості. Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3) саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків). І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості: а) самоконтроль; б) самодетермінація; в) самотворення. Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові меха­нізми вияву й розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет над­природного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне, компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої само­свідомості. Адже сповідь передбачає, а головне - розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідо­мості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особ­ливо в конфуціанстві.
Позарелїгїйними механізмами розвитку людської само­свідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно брати до уваги тим, хто прагне свідомо вибудовувати себе й своє життя. Осмислене спіл­кування з мистецтвом і філософією відкриває перед кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання, дає можливість стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу.

Дата добавления: 2015-05-22