Базові життєві цінності. 3 страница

38. «Маса» як специфічний вияв соціального. Єдиним виявом соціального, де особистість не знаходить грунту для себе, є таке утворення соціального буття, яке називають "маса". Цей феномен соціального життя докладно досліджено в праці Ортеги-і-Гассета "Бунт мас" (1930 p.). Поширеною є думка, що цей твір має таке саме значення для соціальної філософії XX сторіччя, як трактат Жан-Жака Руссо "Про суспільну угоду" для XVIII і "Капітал" Карла Маркса для XIX. Істотні доповнення й уточнення щодо властивостей маси й "масового суспільства" знаходимо також у праці Ясперса "Витоки історії та її мета" (1949 p.).
Ортега-і-Гассет розглядає масу як деяку множинність людей без особливих обдарувань і чеснот. Посередність, пересіч - це те, що є їхньою найпомітнішою ознакою. Проте за нею стоїть більш істотна відмінність маси - знеособленість тих, хто її утворює. Але "людина маси" надто не переймається цим: вона щаслива бути "як усі".
Всі властивості маси вказують на те, що вона повинна залишатися пасивною, бути периферійним соціальним утво­ренням щодо інших, якісно визначених людських спільнот. Залишалася для неї й ще одна можливість виникати на короткий час у певних ситуаціях у вигляді юрби. Але у XX сторіччі маса заявила своє право на самочинну діяльність і цим повстала проти своєї долі, проти свого призначення. Саме у цьому вбачав Ортега-і-Гассет сенс сучасної йому історичної ситуації. Практичні наслідки цього "повстання мас", на його думку, мають бути згубними як для людської особистості як такої, так і для суспільства загалом. Людина маси ставиться до держави як до всевладної анонімної сили. А оскільки вона саме знеособлена, отже, також анонімна, то вона вважає державу своєю. Й ця держава людини маси, застерігає Ортега-і-Гассет, "не зупиниться перед придушен­ням незалежності людей і груп". Панування мас неминуче обертається на панування насильства.
Все це було написано 1930 року. Й, знаючи подальший перебіг історії, не можна не подивувати з віщунської сили філософського мислення.
Проте та сама історія засвідчує, що співбуття людей не може ствердно розгортатися в річищі деформованої соціаль­ності. Історія підтвердила й друге філософське передбачення, на цей раз Ясперса: "Маса не є шось остаточне. Вона являє собою форму існування в стадії розпаду людського буття.
Кожна окрема людина залишається в ній людиною. Питання голягає в тому, наскільки дійовими виявляються укорінені в царині індивідуально-інтимиого... імпуньси, здатні;і кін­цевому підсумку призвести до відродження буття людини з надр масового буття". Власне, Ясперс покладав надії саме на особистість, яка ніколи не згасає в людині, хоча й вимагає постійних турбот про її піднесення як з боку самої людини, ак і з боку суспільства. Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною нормою організації людського співбуття.
39. Поділ як безпосередній вияв пов’язаності людського буття з часом. Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє.
Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.

Буття людини у часі зовсім не становить собою деякий ланцюжок подій. Це - події в їх смисловому поєднанні, приналежні буттю разом з їх взаємозв'язком. Уся складність полягає в тому, що саме являє собою цей поєднуючий події зв'язок, це загальнобуттєве "між". На думку одних, це дух, інших - природна або історична закономірність. Можливі й інші варіанти. Йдучи за логікою Хайдеггера, котрий, мож­ливо, найглибше продумав феномен історичності, можна ' припустити, що цим поєднуючим щодо різних подій началом виступає здійснення. Саме воно - здійснення буття - й спрацьовує як "сепаратор", розділяючи в події те, що увійде до змісту історії, й те, що стане здобутком минущості. Власне, те, що відповідає смислу наявної ситуації, в передумовах здійснення цього смислу і в перспективах переростання його в новий смисл, і є моментом історичності. Й тут немає неперехідної межі між історичністю та повсякденністю. Зі зміною ситуації повсякденне може стати історичним, а істо­ричне - повсякденним. Наприклад, те, що було повсякденням за життя Леніна, Довженка або Василя Стуса, стало згодом предметом історичного інтересу, предметом тлумачень і перетлумачень. А історичні за своїм значенням рішення урядів і парламентів сприймаються вже як повсякденність політичного життя.

40. Історія як здійснення історичності людського буття. З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність.
Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбу­вається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.
Хайдеггер 'першим звернув увагу на те, що за своїми смисловими ознаками буття розшаровується на історичність і повсякденність. У своїй праці "Буття і час" (1927 р.) він розглядає це як факт принципової значущості й робить з нього чимало важливих висновків. Для нашої ж теми важ­ливо, що історичність Хайдеггер витлумачує суто позитивно, а повсякденність подає як "найближчий обрій" і тому як недостотність історичності. Згадайте, в розділі другому йшло­ся про те, що Альфред Шюц вирізняв як доповнювальності - світ повсякденності та світ фантазії. У нього, навпаки, саме повсякденність є провідною ланкою людського буття, го­ловним вмістищем позитивних життєвих смислів. Щоправда, поза його увагою залишається суто історичний вимір люд­ського буття. Й це зрозуміло, бо соціологія, видатним пред­ставником якої був Шюц, спрямовує своє дослідження пе­редусім на наявне.
Але й сама історія в останні десятиріччя звернула увагу на повсякденність, включила її до кола своїх інтересів. Йдеться насамперед про французьку історичну школу "Анналів" ("Аннали" - це науковий часопис, навколо якого ідейно об'єдналися близькі за поглядами вчені-історики). Історики цієї школи зосередилися не на історичних ситуаціях, а на становищі пересічних людей в історії, на виявленні притаманних їм уявлень, ліній поведінки тощо. Більш широко, значно перевершивши межі окремої наукової школи, ви­явилися такі тенденції в Німеччині. Після панування тут у 60 - 70-х роках так званої соціально-історичної науки, спря­мованої на вивчення передусім соціальних структур і процесів, виник і поширився інтерес до конкретного в історії, склалася й знайшла значний відгомін у суспільстві "історія повсякденності", або "історія знизу". Фахівці й аматори за досить короткий час створили сотні праць з історії міст, сіл, фірм, окремих сімей, вулиць, навіть будинків. У минулому почали відшукувати сліди повсякдення, яке, виявляється, не таке вже й минуще.
Таким чином, повсякденність сама може бути стверджена й витлумачена як досить стала структура людською буття. Понад те, вона сама може складати предмет історичного інтересу. Отже, відмінність між повсякденністю та історич­ністю не така вже й принципова, як то гадав Хайдеггер? Але відмінність усе ж таки є. Далеко не все, що відбувається, увіходить у минуле. Те, що відбулося, є неоднорідним за своїм смислом. Воно розпадається на "те-чого-вже-нема-в-наяв-ності" (Хайдеггер) та минуле. Й перше не є повністю ко­лишньою повсякденністю, а друге не є чітко зафіксованою у вигляді історії історичністю. Справа тут значно складніша.

41. Зміст поняття «історія». І все-таки найяскравішим утіленням історичності людсь­кого буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії.- виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому. Отож, надалі зосередимося саме на ній, на історії.
Сам термін "історія" має кілька значень. Він вказує на: 1) смислову сполученість якоїсь події з відповідною ситуацією (розповісти історію); 2) непересічну за смислом подію (тра­пилася історія); 3) вияв колективної пам'яті: а) усвідомлення минулого як деякої множинності подій (наші літописи); б) усвідомлення подій як певної послідовності у часі (за­хідноєвропейські хроніки); в) дослідження й теоретичне усві­домлення подій минулого (історія як наука); 4) деяке ущіль­нення подій, їх смислову рівнодіючу; певний смисловий шар буття, який виступає щодо людей певною загальною ви­могою, визначає їх спосіб мислення й поведінки (закони історії, розвиток світового духу, історична доля тощо).
Всі ми є свідками того, якою великою є роль історії у процесі національного відродження українського народу, в розбудові незалежної України. Звертання до історії пробуджує національні та громадянські почуття, формує інші духовні структури, ладні зробити нас здатними до історичної від­повідальності. Проте надмірна зануреність в історію може призвести й до небажаних наслідків. Щодо цього застерігав ще Фрідріх Ніцше. "Історія, - зазначав він, - оскільки вона сама перебуває на службі у життя, підпорядкована неісторичній владі й тому не може й не повинна стати, з огляду на її таке підпорядковане становище, чистою наукою на зразок, наприклад, математики. Питання ж про те, якою мірою життя потребує послуг історії, є одним з найважливіших питань, пов'язаних з турботою про здоров'я людини, народу й культури. Позаяк через надмір історії життя руйнується й ви­роджується, а слідом за ним вироджується й сама історія"53.

Дата добавления: 2015-05-22