Форми мовлення (зовнішнє, внутрішнє): різновиди зовнішнього мовлення: усне (діалогічне, монологічне), письмове

Внутрішнє мовлення виступає механізмом мовного мислення людини, тому не випадково відомий психолог Л.С. Виготський писав, що „внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки у слові". Нині у психології внутрішнє мислення розглядають як мовну діяльність, організовану за принципами інших видів діяльності. Воно пов'язане з розвитком такої галузі, як психолінгвістика, яка намагається поєднати систему методів і понять у психології з надбаннями вивчення мови як суспільного явища.

Усне діалогічне мовлення може здійснюватися або у формі відповідей на питання, або у формі розмови, тоді як усне монологічне мовлення може бути лише у вигляді розповіді, переказу, оповідання.

У звичайній розмові діалогічне мовлення не носить спеціального навмисного характеру та наперед заданого підготовленого плану. Як правило, зміст, характер діалогічного мовлення визначається безпосередніми умовами розмови та її конкретним змістом.

Діалогічне мовлення характеризується більшою свободою у побудові зв'язного та розгорнутого мовлення, ніж монологічне, а особливо письмове. Це пояснюється безпосередністю умов розмови, а також однаковими обставинами, фактами, явищами, емоціями і, як наслідок, легкого розуміння один одного, без користування своїми думками в розгорнутій мовленнєвій формі.

Велике місце у практиці спілкування людей має монологічне мовлення, що проявляється в різних усних та письмових виступах. Монологічні форми мовлення - це лекції, доповіді, виступи на зборах, оголошення, накази, різні усні та письмові повідомлення.

Монологічне мовлення є більш складною формою мовлення порівняно з діалогічним. Монологічні виступи вимагають попереднього продумування та планування. Будучи відносно розгорнутим, монологічне мовлення за своїм змістом та граматичною формою багато в чому збігається з писемним.

Писемне мовлення, як і усне, також є широкою формою спілкування. Але обмін думками, знаннями в усному та писемному мовленні відбувається неоднаково. Усне мовлення базується на членороздільних звуках. Писемне мовлення - графічні зображення, виражені за допомогою писемних знаків (букв), кожний з яких визначає конкретний звук усного мовлення.

Особливістю писемного мовлення є те, що воно в історичному плані розвитку, у житті конкретної людини виникає пізніше усного мовлення і виникає на його базі. До писемного мовлення належить складання, переписування та викладення різних текстів, а також їх читання вголос та про себе.

Специфікою писемного мовлення є те, що воно спрямоване на відсутнього читача. Через це відсутній безпосередній контакт між тим, хто пише, і тим, хто читає, і тому писемне мовлення більш розгорнуте, зв'язне порівняно з усним.

Роль писемного мовлення значно підвищується у зв'язку з тим, що воно значно розгортає межі спілкування між людьми і розширює можливості пізнання дійсності. Завдяки писемному мовленню людина пізнає історичний досвід розвитку людства. У писемному мовленні зафіксовані історичні досягнення в галузі науки, мистецтва, усієї культури людства.

Внутрішнім мовленням називається мовлення „про себе", ним людина користується у процесі мислення. Цей різновид мовлення дозволяє людям мислити, думати. Часто внутрішнє мовлення передує такій же за змістом письмово або усно висловленій думці. Причому думка, недостатньо оформлена у внутрішньому мовленні, також недосконало виражається і в зовнішньому (писемному чи усному) мовленні.

Дата добавления: 2015-05-22