Розвиток психології як науки

Екскурс в історію розвитку психологічної науки слід розпочати з формування психологічних знань у стародавньому світі.

Давньогрецькі філософи усвідомлювали, що уявлення про світ, які привертали увагу богів і богинь, щоб пояснити поведінку людей, опиралися на міфи. Але поряд з цим вони були впевнені, що в кожній людині є дещо таке, що дає їй змогу мислити, приймати рішення, хвилюватися тощо. Цей "дух" був, на їх думку, чимось нематеріальним, він був схожим на полум'я. Наприклад, в уяві Платона "дух", або "душа", перебуває в тілі людини і скеровує її протягом усього життя, а після смерті покидає його і вступає в "світ ідей".

Вершиною психології в період античності стало вчення засновника психологічної науки давньогрецького філософа Арістотеля, що жив у 384—322 pp. до н. є. (трактати "Про душу", "Про виникнення тварин").Уродженець Стагіри, син відомого медика при македонському царі, учень Платона і вчитель Олександра Македонського, Арістотель трактував душу як функцію тіла, а не як зовнішній щодо нього феномен. Згідно з теорією Арістотеля душа — це двигун, який дає змогу живій істоті реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці, куди потрапляють враження від органів почуттів. Ці враження утворюють джерело ідей, які нагромаджуються протягом всього життя і підпорядковують собі поведінку людини.Середньовічні психологічні погляди формувалися здебільшого під впливом теології. Зокрема, патриотична психологія, що розглядала в єдності душу і тіло, постала як психологія антропологічна. Оскільки досягнення ідеального етану духовності було метою, воно пов'язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного.

Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від гріха вказувало на необхідність досягнення духовного стану перетворення, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитися у своїй одухотвореності, позбавлене того, що пов'язувало його з предметно-матеріальним світом.

Соціально-економічні перетворення і розвиток природничих наук у XVII ст. суттєво вплинули і на формування психологічного знання.

Р. Декарт відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб'єкта про психічні акти.

У цю ж епоху виникає ряд важливих психологічних учень: про асоціацію як закономірний зв'язок психічних явищ, що визначається зв'язком тілесних явищ (Р. Декарт, Т. Гоббс), аффекти (Б. Спіноза), апперцепцію і несвідоме (Г.В. Лейбніц), походження знання з індивідуального чуттєвого досвіду (Дж. Локк).

У психології XIX і XX ст. поняття психіки розглядалось з атеїстичних та релігійних підходів. У першому випадку психіка людини виступала переважно інструментом адаптації організму до середовища, що було зумовлено здебільшого природничо-науковим ухилом психології (психофізіологія).

Ж. Піаже першим принципом пояснення психіки ставив саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації.

Всі провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — і відрізняються один від одного тільки тим, яке відношення вони встановлюють між цими двома сторонами життя організму.

Дата добавления: 2015-05-22