Фрейдизм. Класичні школи психології та їх основні поняття

ГЛИБИННА ПСИХОЛОГІЯ

Класичні школи психології та їх основні поняття

Всі предметні галузі, що вивчаються в межах психології, знайшли своє відображення в досягненнях різних шкіл, наукових напрямів, теорій та концепцій. Класичними напрямами (школами) психології вважаються такі:

○ Психофізіологія (фізіологічна психологія - I.П. Павлов, В. Вундт, П. Мілнер, Річард Томпсон, П.К. Анохін, А.Р. Лурія).

○ Глибинна психологія (Фрейдизм, Аналітична психологія Карла-Густава Юнга, Структурний психоаналіз Жака Лакана).

○ Біхевіоризм (Беренс Скінер).

○ Когнітивна психологія, гештальтпсихологія ( Курт Левін, Леон Фестігер).

○ Неофрейдизм (Гаррі Салліван, Карен Хорні, Еріх Фромм).

○ Транзакці́йний аналіз (Джордж Мід, Ерік Берн).

○ Гуманісти́чна психологія (Абрахам Маслоу, Карл Роджерс, Віктор Франкл).

Глибинна психологія — поняття у психології та психотерапії, що поєднує різноманітні підходи, які надають особливого значення несвідомим душевним процесам для пояснення людської поведінки та переживань. Центральним припущенням глибинної психології є наявність «під свідомою поверхнею» глибинних шарів свідомості, в яких відбуваються несвідомі процеси, що впливають на свідомі дії та враження.

Ці ідеї були висловлені ще до Зигмунда Фрейда у філософії та в літературі (насамперед романтизм), проте саме Фрейд був першим, який провів систематичне вивчення цього припущення й з одержаного матеріалу зміг створити концепцію, що стала основою школи психоаналізу.

До найвідоміших шкіл глибинної психології окрім психоаналізу Зигмунда Фрейда зараховують також аналітичну психологію Карла Густава Юнга та індивідуальну психологію Альфреда Адлера. На думку представників усіх цих шкіл, основою свідомого сприйняття і поведінки є регуляція потягу та передолання конфлікту. Психологічні процеси, що розгортаються у глибинних шарах несвідомого, визначаються потягами та мотиваціями.

Характер потягу є визначальною відмінністю трьох основних напрямків глибинної психології: тоді як Фрейд найбільшу увагу приділяв сексуальному потягу, за Юнгом центральним елементом психологічних процесів є невизанчена енергія потягу, а за Адлером — потяг до влади.

Психоаналітичний підхід був розроблений 3. Фрейдом наприкінці XIX — на початку XX ст. спочатку як метод лікування психічних захворювань.

Зи́ґмунд Фройд (1856—1939) — австрійський психолог і невролог, який вивчав людське несвідоме. Він розвинув методику вільних асоціацій та тлумачення сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу, і сформулював концепцію структури психіки (Ід, Еґо та Супереґо, або Воно, Я і Над-Я).

У подальшому фрейдизм вивів свої положення в ранг загальнопсихологічної теорії, набувши значного впливу в усьому світі. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

3. Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від гр. libido — статевий потяг, пристрасть). Це загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на підставі чого виникає так званий "Едіпів комплекс". Це одне з центральних понять у психоаналізі 3. Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. 3. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфілогічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття провини.

Несвідоме у вченні Зигмунда Фрейда. Експериментальна розробка поняття несвідомого була вперше проведена Зигмундом Фрейдом, який показав, що багато дій, реалізацію яких людина не усвідомлює, мають осмислений характер і можуть бути пояснені за рахунок дії потягів (переважно — сексуальних). Ним було розглянуто, як та або інша мотивація проявляється в сновидіннях, невротичних симптомах і творчості. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служать потяги й бажання суб'єкта. Будучи лікарем, він зіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхня свідомість, і несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод психоаналізу.

Несвідоме у вченні Карла Юнга. Надалі поняття несвідомого було істотно розширене. Зокрема учень Фрейда Карл Густав Юнг у рамках створеної ним наукової дисципліни — аналітичної психології — увів термін «колективне несвідоме», і істотно змінив його значення порівняно з психоаналізом.

На думку Юнга, існує не тільки несвідоме суб'єкта, але й сімейне, родове, національне, расове й колективне несвідоме. Колективне несвідоме несе в собі інформацію психічного світу всього суспільства, у той час як індивідуальне — інформацію психічного світу конкретної людини. На відміну від психоаналізу, вчення Юнга розглядає несвідоме як сукупність зразків поводження, які є вродженими й лише мають потребу в актуалізації. Так само несвідоме поділяється на латентні, тимчасово неусвідомлювані й подавлені, витиснуті за межі свідомості процеси й стани психіки.

Несвідоме у вченні Жака Лакана. Французький психоаналітик Жак Лакан запропонував гіпотезу, що «несвідоме структуровано як мова», саме тому психоаналіз — на відміну від психотерапії і психології — з його включенністю в світ значень, з його суб'єктивним становленням у мові. Однієї із психоаналітичних технік, розроблених Лаканом стала «клініка означаючого»: у самій основі суб'єкта лежить його зустріч зі словом, тому й можливий переклад, перезапис усередині психічного апарата, а talking cure може виступати діючим терапевтичним механізмом навіть у найважчих психічних випадках. Теза Лакана являє собою метафору: несвідоме подібне мові, працює за схожими правилами, але не вичерпується законами лінгвістики, тому й «клініка означаючого» є лише одним з можливих методів роботи з несвідомим, що розвивають у сучасних лакановських школах.

Дата добавления: 2015-05-22