Скарги козацьких послів, відправлених Богданом Хмельницьким на сейм у Варшаву

(липень 1648 р.)

1. Їх милості пани державці поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками.

2. Хутори, луги, млини все, що їм вподобається в домах козаків, забирають силою, мучать, убивають.

3. Беруть десятину з бджіл і половщину.

4. Старих козаків, жінок і батьків їх, хоч би син і був на службі, обкладають чиншем, як і інших хлопів.

5. Козацьких жінок одразу по смерті козаків примушують без милості працювати нарівні з міщанами.

6. Пани полковники не захищають, а ще й допомагають чинити нам кривди, а речі наші і майно, під виглядом торгу, забирають за половину ціни.

7. Жовнірська челядь забирає в козаків волів, худобу і всяке добро.

8. На Запорожжі і на Дніпрі не дають промишляти, ні звіра, ні рибу ловити, а з кожного козака беруть по лисиці; а якщо не зловить лисиці, то за лисицю відбирають самопали. Панам полковникам підводи даємо або замість підвід платимо грішми.

11. З усякої нагоди одразу садовлять козака у в'язницю і, де чують хабара, не випустять, поки не дасть доброго викупу, і примушують робити, що схочуть.

Хрестоматія з історії Української РСР: У 3 т. – К., 1959. – Т. 1. – С. 257.

Статті Богдана Хмельницького, стверджені царем і боярською думою, які визначали умови військового договору між Московією і Військом Запорозьким (21 березня 1654 р.) (витяг)

Б’ють чолом великому государеві цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всеї Великої і Малої Росії самодержавцеві і многих держав государеві й обладателеві піддані його царського величества Богдан Хмельницький гетьман Запорозького війська і весь мир християнський російський, аби його царське величество пожалував їх тим [дав їм те], про що битимуть чолом [проситимуть] посланики їх, а вони його царському величеству служитимуть вовіки в усім що їм государ повелить.

1. Щоб по містах урядники були обирані з людей того гідних, будуть вони повинні підданими царського величества правити, і всякі доходи по правді віддавати до казни. А то тому, що воєвода царського величества, приїхавши, почав би права їх ламати і якісь устави заводити, і то було б [Українцям] прикро; а як будуть старшими місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами…

2. Писареві військовому по милости царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підлисків [канцеляристів], на судей військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 зол., на хорунжого сотенного по 30 зол., на бунчужного гетьманського 50 зол…

4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє і пристановище; також на арматного обозного 200 зол., а на хорунжого 50 зол. Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.

5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до війська Запорозького аби було вільно приймати, а коли б було щось противне царському величеству [в сих посольствах], мусять вони [козаки] сповіщати царське величество.

До сеї статі царське величество велів: послів з добрими ділами приймати і відправляти, і писати царському величеству вірно і скоро, за чим вони приходили і з чим їх одправдено.... А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.

6. Про митрополита київського дано послам устний наказ… Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маетности, которими вони тепер володіють.

7. Аби царське величество зволив післати своє військо під Смоленськ не гаючися, аби неприятель не міг собі ради дати і сполучитися з иншими [військами], бо тепер війська [польські] потомлені – нехай не вірять ніякому лукавству [поляків], коли б почали що вимишляти…

8. Аби наемного війська тут на польськім пограничу, для безпечности було з 3000 або скільки буде воля царського величества – хоч і більше…

9. Завсіди був такий звичай, що війську Запорозькому плачено. Бьють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осаулів по 200 золотих, на осаулів військових по 400 зол., на сотників по 100 зол., на козаків по 30 золотих польських.

...

10. Коли б мала напасти Кримська орда, тоді треба на неї наступити від Астрахани й Казани, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона [орда] ще в брацтві [з козаками], треба дати час і її не зачіпати.

Наказ і повеліннє до козаків на Дін післано: коли Кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.

11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловіка держить і харч усякий їм дає – тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що за Порогами коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, – бо його не можна самого без людей лишати…

А що в вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольности велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб війська Запорозького було 60 000. – То великий государ наш на те позволив: велів бути такому числу реєстрових козаків. То ж як ви, посли будете у гетьмана Богдана Хмельницького, скажіть йому, щоб він велів скоро козаків розібрати, реєстр їм зробити, і той реєстр за підписсю прислав негайно царсько­му величеству.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції – К., 1993. – С. 14-17.

З роздумів Б. Грінченка про причини «Руїни» (друга половина XVII ст.)

Власне ще з давніх-давен українсько-руське громадянство мало знало, що то таке йти вкупі. Поруч з І. Виговським стоїть Пушкар, поруч з Дорошенком стоїть Многогрішний та Ханенко, не кажучи вже про Брюховецьких, Адамовичів, Лісовських. І кожен з тих згаданих веде за собою якусь частку України, і всі вкупі, волею чи неволею, заливають Україну кров'ю, повивають її вогнем і з багатої, пишно-барвистої, сяйвом соняшним та волею повитої країни роблять розлогу труну народну, ховають у ній українську волю, українське право, українське добро, і історія пише «Руїна» там, де колись було осяйне слово «Життя». Минуле не минається дурно сьогочасному. Воно зоставляє наслідки навіки. І ми бачимо, що й тепер, як і тоді, ми не знаємо, що то значить – іти вкупі...

Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К.: НАН України, 1994. – С. 125.

Дата добавления: 2015-05-22