У процесі пізнання та перетворення права

СПІВВІДНОШЕННЯ ІНТЕЛЕКТУ Й ІНТУЇЦІЇ

Р. В. М. Селіванов

ГНОСЕОЛОГІЯ ПРАВА

LEGAL AND ETHIC SIDES OF THE PROBLEM OF DENUNCIATION

N. V. Kushakova-Kostytska

ПРАВОВАЯ И ЭТИЧЕСКАЯ СТОРОНЫ ПРО­БЛЕМЫ

Н. В. Кушакова-Костицкая

ДОНОСИТЕЛЬСТВО:

Автор рассматривает явление доносительства с точки зрения морали и права как негативное со­циальное явление, которое непосредственно не регла­ментируется законом, но имеет опреде­ленную правовую, законодательную и социально обоснованную этическую почву для развития, как в совре­менном украинском обществе, так и за рубежом. В статье показана формальная связь между реализа­цией конституционного права распространять любую информа­цию, если оно не ограничено законом, и доносом как методом передачи инфор­мации. С другой стороны, показана прямая связь между по­ощрением и разви­тием доносительства как государственного и общест­венного механизма и уста­нов­лением и поддержанием определенного общественного порядка, управлени­ем социумом в целом и психологическим давлением на отдельных индивидуу­мов в частности.

The authors considers the phenomenon of denunciation from the point of view of moral and law as a negative social phenomenon which is not regulated by law directly but has a certain judicial, legisla­tive and socially based ethic ground for the development both in modern Ukrainian society and abroad. The article shows the formal connection between the realization of the constitutional right to spread any information if it isn’t forbidden by law and denunciation as a method of rendering information. On the other hand, the di­rect connection between encouraging and development of denunciation as a state and social mechanism and establishing and keeping a certain public order, socium management and psychological pressure on some individuals in particular is shown.

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Демократична трансформація українських су­спільних відносин як системний процес ви­суває перед вітчизняними наукою і практи­кою такі пи­тання, які в минулі часи не вини­кали, зокрема, з огляду на відсутність у сус­пільному бутті при­чин їх виникнення. Нині вони не тільки виника­ють, а й вимагають свого своєча­сного, творчого, філософського осмислення, що має становити методологічну і теоретичну основу відносно са­мостійних, але взаємо­пов’язаних теорій та прак­тик су­часних суспі­льних, зокрема правових, пе­ре­творень. У сфері права такою основою має стати, як видається, філософія права, “як син­те­тична наука світо­глядного характеру” [42, с. 7], що має сприяти не тільки системному дослі­дженню права і правотворення, а й на­даванню юридичним ак­там, що ухвалюються і спрямовані на регу­лю­вання відносин сво­боди, справедливо­сті, солі­дар­ності, відпові­дальності тощо реаль­ного справедли­вого ха­рактеру, “експлікації при­хо­ваного в них ан­тигуманного сенсу” [27, с. 11]. Філософія права – це лише один із прикладів ба­гатомір­ного підходу до досліджень явищ об’єктивної дійсності. Багато­мір­ний підхід до вивчення права, як слушно зазна­чає проф. В. Д. Бабкін, “дозволяє розглядати інди­віду­ально-осо­бисті, публічно-правові засади як такі, що нале­жать до різних вимірів суспільст­ва і людини, а не виключають одна одну” [3, с. 59]. Фі­лософія права органічно пов’язана із пі­знанням зако­но­мірностей правової сфери соці­ального буття як складного, багатоаспект­ного, супе­реч­ливого явища, розвиток якого характе­ри­зу­ється не тільки своєю статикою, а й постій­ною динамі­кою, рухливістю, що є конста­н­тою будь-якої сфери життєдіяльності усякого суспі­льства. Ди­наміка, рухливість су­спільних відно­син об’єктивно зумовлена подвійною, су­переч­ливою при­родою основної складової соціа­льного буття – людини, яка всім своїм їством, з одного боку, ратує за упорядкова­ність, унормо­ваність соціа­льного буття, тобто за належне, а з іншо­го – схильна, не завжди усвідомлено, діяти всупереч вимогам суб’єк-тивно встанов­леного порядку, анорма­тивно [5, с. 5]. Як ви­дається, іс­нує об’єктивне суще, а суспільне буття будь-якої фо­рми зав­жди передбачає реа­лізацію усе­редне­них (суб’єк-тивних) соціаль­них норм на­лежної пове­дінки людей, що включають в себе певні дозволи і заборони, які вважаються в даний час істин­ними з точки зору соціального, ду­хов­ного і тех­нічного рівнів суспі­льного роз­витку. Саме тому, в процесі пі­знання права слід вра­хо­вувати не тільки суб’єктивне нор­мативно-належ­не, а й те, без чого жодна фо­рма соціа­льної взає­модії іс­ну­вати не може.

Незалежно від того, що розвиток зв’язку фі­лософсько-правового і формально-юридич­ного підходів в процесі дослідження права не повинен призводити до послаблення нормати­вної визна­ченості чинного права, без чого, дійсно, немож­ливо реалізувати принцип рівно­сті всіх і кожного перед законом і су­дом, все ж не можна, як вида­ється, зводити сутність за­кону, і особливо права, до суб’єк-тивної но­рми, зокрема, належних ви­мог, обу­мовленої багато в чому пануючою ідео­логі­єю, раціона­льними політичними інте­ресами. Саме тому, філософія права має ви­вчати, по-пе­рше, як ра­ціональні так і ірраціо­нальні ас­пекти право­вого регулю­вання пове­дінки лю­дини в їх взає­мозв’язку, розгляда­ючи їх не­від’ємними еле­ментами сут­ності права і відо­бражаючи це в понятті права. По-друге, вона має вивчати поді­бні риси пра­во­вої організації і функціону­вання соціальних, зокрема, суспі­льних відно­син, що спостеріга­ються в різних правових культурах, і, водно­час, як певний продукт людського ро­зуму, філософія права повинна виявляти інтерес до того, що саме індивід тієї чи тієї культури вва­жає правовим прогресом упорядкованості люд­ства в цілому і відобра­жати це в ідеї права* [10, с. 191].

Нині, це вже відверто помітно, Україна вхо­дить не просто в систему суспільної дезоргані­за­ції, абстрактну управлінську кризу [39, с. 4, 10], а, зокрема, в кадрову кризу, що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства і в умо­вах якої навіть найпрогресивніші реформатор­ські програми, проекти та рішення не забезпе­чуються необхідним кадровим механізмом ви­конання, не кажучи вже про зміст цих про­грам, проектів, рі­шень, в яких як правило ра­ціональне (інтелекту­альне) відірване від ірра­ціонального (інтуїтив­ного), матеріальне від духовного** [10, с. 151; 19, с. 3-16]. Окрім того, щоб закріпитися на влад­ному олімпі, україн­ська еліта, яка фактично реа­лізує дер­жавну владу, розставляє на головні державні, зокрема виконавчі, посади відданих політич­ному ре­жимові виконавців, обираючи їх не за принци­пом професіоналізму, а винятково за критерієм “свій – чужий”. Це призводить по суті до того, що широкі кола державних чино­вників і досі індиферентні в утвердженні ідей суверен­ної державності, почуття значущості виконува­них посадових функцій, відповідаль­ності за їх пра­вомірне здійснення. Дані, непро­фесійні кадри не володіють ані правовою куль­турою, ані куль­ту­рою управління, вони не здатні систе­мно мис­лити, поєднуючи матеріальні і ду­ховні чинники, “звикли не служити, а прислу­жува­тися” [22].

У державному управлінні, негативним нас­лід­ком цього є не тільки неефективність роз­роб­лення, прийняття і реалізації управлінсь­ких рі­шень, а й постійне падіння авторитету державної влади, сту­пеня довіри до неї з боку Українського народу.

Як видається, з самого початку державного будівництва в самостійній Україні не повною мірою усвідомлювалося, що “успадкована” від колишнього СРСР адміністративно-командна система – це не лише певний, на основі тільки розуму, обраний тип державного управління, ор­ганізації народного господарства, а й, голо­вне, певний органічний прошарок суспільної свідо­мості, тип соціальної психології, з при­таманною їй певною підсвідомістю. За своєю природою ця підсвідомість не тільки інертна, а й владопокір­лива, рабська, бо формувалася за умови специфі­чного політичного, тоталітар­ного режиму. При розбудові нового суспіль­ного ладу від цієї соціа­льної психології не можна було просто відмах­нутися або раптово відмовитися як від конкрет­них владно-полі­тичних структур. Функції остан­ніх, хоча і за нових історичних умов, об’єктивно могли ви­конувати люди, які народилися за ра­дянських часів. Ще у 1993 році Б. Гаврилишеним стави­лося риторичне запитання: “Чи не можна було б справді знайти, скажімо, десять тисяч лю­дей, які були б адміністративно компетентними, відданими державі, з добрим розумінням зовні­шнього світу і нових економічних механі­змів, і ними обсадити увесь державний апарат, щоби вони якраз перевели нас через …процес тоталь­ної трансформації.” І сам же відповідав. “Я не певний, чи це було можливо…” [6, с. 5]. І він мав рацію. Це було неможливим, бо таких людей не було в той час у країні. Були і є че­сні, патріоти­чно налаштовані індивіди, але не було людей з досвідом організаційної й управ­лінської роботи державницького рівня з пра­вовою, політичною, управлінською культурою, демократичного ха­рактеру. До здобуття неза­лежності України ніхто і ніде не готував для управлінської роботи в апа­раті її суверенної держави. Саме тому однією і з стратегічних цілей державної політики демокра­тичної трансформації українського суспільства, зок­рема, його системи державного управління була і є формування кадрового ресурсу суспі­льс­тва демократичної, гуманістичної спрямо­ваності, який має володіти сучасними право­вою, полі­тичною, управлінською культурою, в тому числі, демократичними правосвідомі­стю і юридичними знаннями. І в цьому плані зна­чну роль мають ві­діграти вітчизняні як на­ука* [33, с. 15], так і освіта, функцією якої є не тільки передавання позитивного знання, а й виховання людини. Як видається, слід при­слу­хатися до слів І. О. Ільїна, які він вислов­лював щодо розуміння правосвідо­мості. “Нор­мальна правосвідомість, – як зазначав І. О. Ільїн – аж ніяк не зводиться до одного “знання”, але включає в себе усі основні фун­кції душевного життя: і насамперед – волю і переду­сім саме – духовно виховану волю, а по­тім – і по­чуття, і уявлення, і усі культурні та господарські від­правлення людської душі. Вона не зводиться і до переживання одного “позитивного права, але завжди сприймає його з дещо вищим предмет­ним виміром; зрештою, вона не є па­сивним ста­ном, навпаки, життєво активною і творчою. Тому одне знання пози­тивного права, вірне його усві­домлення не га­рантує ще наявності нормальної правосвідо­мості” [10, с. 160]. Ще в Давньому Римі був поширений ви­слів, відповідно до змісту якого будь-яка лю­дина має знати юридичні за­кони своєї країни. Проте “незнання закону нікого не виправдо­вує” (Лат. – “Ignorantia juris nemi-nem excusat”).

Сучасний етап розвитку суспільних, серед них юридичних, відносин в Україні, передба­чає не відмову, не відмежування від загально­людсь­ких соціальних цінностей, зокрема, ідей свободи, справедливості, гуманності, права, демократії тощо, а вимагає їхнього наповнення новим зміс­том, який має врахувати не тільки роз­межування матеріальних і духовних відно­син, приватних і публічних потреб й інтересів нині­шнього, пев­ним чином, соціалізованого і колек­тивізованого українського суспільства, а їх взає­модію. Євро­пейський вибір України обумовив нову страте­гію її суспільного руху, зокрема, нові орієнтації вітчизняної юридич­ної науки і освіти, прагнення до європеїзації, до підвищення якості як змістов­ного, так і ди­дактичного забезпечення й органі­зації навчан­ня і виховання студентів, як обов’язкова умова інтеграції українсь­ких науки і вищої школи в науково-освітній про­стір Європи [15; 24, с. 102-110]. Але, як вида­ється, європейсь­кий ви­бір України необхідно сприй­мати не тільки як факт, але й процес, що відо­бражає по суті су­час­ний рух самої Європи. Слу­шно за­значає в цьому плані проф. І. М. Па­хомов, що у нині­шній період ще відсутнє загаль­ноєвро­пейське правове поле, а отже і загально­визнані євро­пейські юридичні стандарти, на під­ставі яких має здійснюватися гармонізація, зок­рема, за­конодавства України із законодавством країн Європейського Союзу. Цей процес нині знахо­диться у стадії станов­лення і ви­магає від України передусім самостій­ного вдоско­на­лення своїх власних юридичної теорії і практики від­повідно до вимог сучасного ци­вілізаційного соціаль­ного розвитку, зокрема, врахування етичних принци­пів життєдіяльно­сті людини, її органі­зації й управління** [26, с. 23]. У цьому плані слушно за­значає А. А. Коз­ловський, що сього­дні наука як загальносвіто­вий пізнаваль­ний процес розви­вається значно динамічніше і вза­ємопоінформо­ваніше, ніж це було навіть у мину­лому столітті. Саме тому, вважати, що україн­ська наука, серед неї юри­дична, неспро­можна досягнути світових рівнів, перебува­ючи в євро­пейській прові­нції (гео­графі­чно центра­льній), було б дивно [13, с. 13].

Справді кожний суттєво-важливий історич­ний етап руху будь-якого державно упорядже­ного суспільства характеризується пошуком шляхів побудови більш справедливого, ніж ко­лишній, устрою, а також визначень понять, на­самперед, тих явищ, що становлять осердя со­ціа­льних взаємодій, без яких людина не може існу­вати. До таких соціально-культурних явищ від­носиться і право, яке, зважаючи на його зна­чну роль у житті людей, його складність, багато­ви­мірність, багатофункціональність, по­стійно є предметом пізнання з боку вчених різ­них спе­ціа­льностей – філософів, соціологів, еко­номістів і, безумовно, правників. Ще І. Кант на­голошував, що правники давно вже шукають дефініцію по­няття права, й досі не можуть знайти його. І це невипадково. Як зазначав ви­датний німецький мислитель, по-перше, дефіні­ція, зокрема, в філо­софії повинна скоріше заве­ршувати аналіз, ніж починати його, по-друге, право в суспільстві може слугувати, зокрема, як засобом обмеження свавілля будь-кого, в тому числі представників державної влади, так і засо­бом зневажання сво­боди людини [11, с. 539]. Поняття права, як пев­ного соціального регуляти­вного засобу, писав І. Кант, “можна угледіти безпосередньо у можли­вості сполучати загаль­ний взаємний примус і з свободою кожного. Як взагалі право, що має своїм об’єктом зовнішній бік вчинків, так і су­воре право, тобто таке, до якого не домішується нічого етичного, не вима­гає жодних інших визна­чальних основ зволення, окрім зовнішніх” [12, с. 255].

Право, як складова людської культури і ци­ві­лізації, завжди має конкретно-історичний харак­тер, обумовлений не тільки загальними власти­востями будь-якої соціальної взаємодії, а й особ­ливостями того чи того суспільства, яке знахо­диться на певному ступені свого роз­витку. Його форми, принципи, характер тощо завжди і скрізь зумовлюються потребами сус­пільного розвитку, що виявляється (розвиток) певним чином в зага­льних інтересах, ціннос­тях, насамперед, конкре­тних владарюючих со­ціальних груп, верств, кла­сів, в ім’я яких в пе­ршу чергу обмежується як свавілля в суспільс­тві, так і зневажання суспіль­ної свободи. Тому розуміння права, відповідно до реальних історичних умов, завжди становило складову основи розроблення стратегії суспіль­ного руху. І нині сучасне праворозуміння, зок­рема в пострадянських суспільствах, становить осе­рдя юридичної науки і практики, державної діяльності, бо воно так чи інакше відображає уяв­лення людей про суспільство, його організа­цію і правові цінності. Від того, як до­сліджу­ється право, що вкладається в його по­няття, ба­гато в чому залежить усвідомлення необхідності роз­межування понять права і за­кону, розуміння змі­сту конституційного прин­ципу верховенства права (ст. 8 Конституції України), визначення шляхів реалізації даного принципу, усвідом­лення його співвідношення з принципами верхо­венства конституції та верховенства закону в процесі створення, зок­рема, національних пра­во­вих систем, у тому числі систем права і законо­давства тощо [16, с. 11-55; 1; 2; 34, с. 3-22; 40, с. 3-13; 9; 41, с. 4-16; 17. с. 10-33; 20, с. 3-19; 23; 4, с. 5-7; 30, с. 4-14; 14, с. 12-21]. Як слушно зазна­чає прези­дент АПрН України, академік НАН України В. Я. Тацій, сучасному уявленню про зміст права, конституційного принципу вер­хо­венст­ва права “…заважають залишки суто по­зи­тиві­стського підходу до розуміння права, за якого воно роз­глядається лише як суб’єктивне явище, в ре­зультаті чого заперечувалась його незалеж­ність від держави. Проведені наукові до­слі­дження доводять, що покликанням права стає втілення справедливості, утвердження та най­більш ефективний захист прав людини і грома­дянина” [35, с. 8-9]. Залишатися ж нині у по­лоні суто юридично-позитивістського розу­міння права, протиставлення різних типів право­розу­міння, не виявлення моментів взаємо­додат­ково­сті, зокрема, філософського і юридич­ного підхо­дів, виходить не тільки однобічно, лі­нійно, а отже догматично продовжувати розгля­дати право, але й не помічати змін у суспільних від­носинах, зок­рема юридичних знаннях [4, с. 5-6].

Пошук сучасного розуміння права як соціа­ль­ного явища, який ускладнюється, зокрема в Укра­їні, відсутністю необхідної системи мето­до­логіч­них передумов наукового тлумачення його по­няття [28, с. 4] передбачає нині застосу­вання різ­них методів пізнання зазначеного явища, на­сам­пе­ред, раціональних (інтелектуаль­них) та ір­раці­она­льних (чуттєвих), тобто взає­мозв’язку логіч­ного та інтуїтивного (емоцій­ного).

Під інтелектом* в даній статті буде розумі­тися здатність мислити раціонально (на основі ро­зуму), пізнавати об’єктивну реальність, що ото­чує людину, вбираючи пізнання у відпові­дні по­няття, з метою, якщо це необхідно, її пе­ретво­рення. “Мислити, – зазначав Фейєрбах, – це на­самперед ніщо як сприйняття багато чого, різно­рідного і убрання його у відповідні поня­тійні форми” [38, с. 193]. Діалектичний матеріа­лізм не виділяв інтелект як явище і гносеологі­чне по­няття, відмінне від “мислення”.

В гносеологічному плані інтелект звичайно протиставлявся інтуїції** (чуттєвому пізнан­ню), що розглядалася як здатність збаг­нення істини шляхом прямого її убачення без обґру­нтування за допомогою реальних фактів.

Як відомо, інтуїція від давності до сучасно­сті становить одну з найважчих проблем пі­знаваль­ної діяльності людини, яка зумовлю­ється об’єктивною неподільністю інтелектуа­льних і чуттє­вих аспектів мислення, а отже, його проду­кту – знання. Лише за допомогою методу діалек­тики взаємозв’язок цих аспектів мислення став не тільки очевидним, а й таким, що потребує свого постійного дослідження. Нині стає все бі­льше зрозумілим, що прогрес пізнавальних люд­ських сил можливий лише за умови поєднання інтелек­туального та інтуїти­вного в знанні, коли інтуїти­вне буде позбав­лене містичного харак­теру. Ще французький філософ ХVІІ ст. Рене Декарт за­значав: “Під інтуїцією я маю на увазі не хитке свідчення почуттів і не оманливе судження уяви, що хи­бно складається, а розуміння (conceptum) яс­ного й уважного розуму, настільки легке і ви­разне, що не залишається зовсім ні­якого сум­ніву відносно того, що ми розуміємо, або, що теж саме, безумовне розуміння ясного і уваж­ного ро­зуму, яке породжується одним лише світлом ро­зуму і є більш простим, а отже, і більш вірогід­ним, ніж сама дедукція” [8, с. 84]. Вже тоді уче­ний усвідомлював, що інтуї­ція конче не­обхідна не тільки у буденному житті, а й в теоре­тичних дослідженнях, і як явище її не можна зрозуміти, повністю відго­родивши від інтелекту. Мислення він розумів як рух думки від простого, але абсо­лютно ста­лого, до складного, все більш віднос­ного, пов’язаного з першим певною зале­жністю. Від­повідно до методології Декарта за­значений рух здійснювався на шляхах дедукції, пере­ходу від загального до часткового.

Як будь-яке самостійне явище соціального, зокрема, духовного, світу інтуїція може бути відбита у різних наукових абстракціях (понят­тях). Ми будемо розуміти її слідом за І. Кан­том як чуттєве сприйняття реального приро­дно-соці­ального світу, як здатність додаткового осягання істини будь-якого конкретного явища шляхом її безпосереднього вбачання, без обґрун­тування за допомогою певних наявних доказів.

Перед сучасною юридичною наукою, в тому числі і вітчизняною, постає одне з актуа­льних теоретичних завдань віднайти засіб оп­тималь­ного поєднання раціонального (тобто такого, що відноситься до розуму) і ірраціона­льного (тобто такого, що знаходиться поза ро­зумом) методів дослідження і перетворення права, обумовленого складною природною останнього, водночас роз­межовуючи їх за до­помогою глибшого розуміння істини як явища.

Проблема співвідношення інтелектуального і чуттєвого, логічного та інтуїтивного, знання та віри у пізнанні істини правової дійсності, зок­рема, юридичних актів, що регламентують сус­пільні відносини, визначають правомір­ність по­ведінки людини тощо є похідною, ор­ганічно пов’язаною, як видається, з пробле­мою взаємодії пізнавальної теоретичної та практичної діяльно­сті, теоретичного і емпіри­чного рівнів пізнання у праві. По суті зазна­чена проблема випливає з природи творчої по­ведінки людини як голо­вного суб’єкта соціа­ль­ної взаємодії, історичного суспі­льного (у різних формах) процесу, з об’єктивної супе­речливої складності, багатоас­пектно­сті цієї природи як сукупності взає­мозв’язку ра­ціона­ль­ного та ірра­ціонального, ду­ховного і ма­тері­аль­ного, свободи і неволі тощо, що вплива­ють на двоїстий хара­ктер людини, який, з одного боку, пов’язаний з нормативністю суспільних відно­син, з по­требою упорядкування соціаль­ного буття, а з іншого, з анормативністю, з ді­ями, що супере­чать вимогам порядку [5, с. 5]. Тому і шлях осягнення зазначеної проблеми складний, ба­гатоетапний і багатовимірний. По­чинаючи з античності і до Гегеля та Мар­кса, кла­сична захі­дна філософія та інші класи­чні науки спи­ра­лися головним чином на силу розуму. При­родо­знавці того часу дійшли ви­сновку, що лише ро­зум спрямовує людську поведінку від­повідно до свого власного плану. Саме він (ро­зум), за їх ду­мкою, всмоктує раці­ональну ін­формацію, що одержує людина на основі ана­лізу, обробляє її та приймає певні рішення.

З середини ХІХ ст. на противагу раціональ­ному висувається ідея екзистенціалізму (лат. – existentia – існування), відповідно до якої пред­метом, зокрема, філософського пізнання визна­ється людське існування, людина, яка розгляда­ється лише з позиції духовного на­чала. Спостері­гається прагнення або усунути розум (раціона­льне) як осердя соціального прогресу, або при­наймні позбавити його того центрального місця, яке він займав в доктри­нах класичної гуманітар­ної науки. Представ­ники ірраціоналізму, які спо­відували філосо­фію екзистенціалізму, зайняли позицію жорст­кого протиставлення раціональ­ного, яке вони пов’язували із логікою, розумом, усталеністю та ірраціонального (алогічного), що пов’язува-лося з мінливістю у світі.

Що ж до радянської юридичної науки, то вона фактично розглядала основні суспільні процеси лише як матеріально детерміновані й оборотні. Фундатори радянської держави і радянського права та їх послідовники наго­лошували на уні­версальності і закономірності начебто лінійно-поступального руху соціалі­зму. Тому й найваж­ливіше завдання юридич­ної науки вони вбачали у формулюванні зага­льних схем радянської дер­жави і права, які співпадали б з бажаним справе­дливим, з нале­жним, тобто з ідеалом раціональ­ного. Пошук універсальних схем був спрямова­ний на дове­дення логічним (раціональним) шля­хом взає­мозв’язку всіх суспільних відносин, де, зок­рема інтереси народу, партії і держави на­чебто збігалися, що було основою підкорення прива­тних інтересів публічним, де економіка роз­глядалася пріоритетною константою по від­ношенню до всіх інших сфер суспільства, уре­гу­льованих юридичними нормами і розумно орга­нізованих та керованих державою. Тому держа­вні політика і управління тлумачилися як сфери, де не залишалося місця для несподі­ваного, непе­редбаченого руху подій. Ці сфери раніше і по­вніше підпадали під вплив раціона­лізму, ніж будь-яка інша сфера суспільної дія­льності. Це стосується і цілей, і характеру державної полі­тики та управління, а також способів політич­ного й управлінського мис­лення. “Раціоналісти­чна політика…, – писав, зо­крема, британський фі­лософ М. Оукшот, – є політикою задоволення нага­льних потреб, ніяк не пов’язаних з істинним конк­ретним знанням того, в чому постійні інте­реси сус­пільства і який напрямок його розвитку” [25, с. 26].

Суспільство фактично розглядалося як стабі­льно функціонуючий організм, де всі складові, події повинні були пояснюватися і роз-в’язуватися за допомогою політичних і юри­дичних засо­бів, що свідомо ухвалюються держа­вною владою на основі її волі. Держава “скрізь, – писав К. Маркс, – передбачає розум здійсненим” [18, с. 353].

Юридичні процеси, які були пов’язані з ви­па­дковими соціальними явищами і мали не­оборот­ний характер вважалися в радянській соціальній теорії і практиці, зокрема, законо­давчій діяльно­сті, державній політиці лише винятком з правила і не бралися до уваги. По суті в державній полі­тиці ігнорувалася плюра­лістична картина світу, де поряд з детерміно­ваними суспільними яви­щами і процесами, які мають оборотний харак­тер, скрізь існують і необоротні та випадкові со­ціальні процеси, сфера колективного несвідо­мого (до речі, це визнавав і К. Маркс), які міс­тять дещо ймові­рні елементи (наприклад, зумов­лені почуттям людини). Сутністю раціонального підходу в державній діяльності, зокрема законо­давчій і управлінській, визнавалася незалежність ро­зуму (до того ж володарюючих соціальних сил) від будь-яких обставин, утвердження його свободи у формі відмови схилятися перед будь-яким авторитетом, хіба що перед автори­тетом знову таки ж “розуму” (причому вищес­тоящого). По суті раціональність протистави­лася активно-творчим засадам людини, її суб’єктно-особистіс­ним началам, її здатності вийти за межі адаптив­ної доцільної поведінки відносно до соціокуль­турних норм, цінностей, стандартів належної по­ведінки. Наслідком пріоритетного застосування нормативно-нале­жного підходу в юридичній те­орії і практиці, а також державній політиці було закладення ле­гітимної основи тоталітарного ре­жиму в ра­дянському суспільстві, зокрема, юри­дичне за­кріплення в економічній сфері пану­вання ад­міністративно-командних методів господарю­вання і управління.

Як доводить суспільна практика, раціона­льно-розумова діяльність людини задовольняє тільки невелику частину потреб її життя. І ди­витися на це життя, особливо на правову, по­літичну або управлінську дійсність, тільки че­рез призму юридичного оформлення і офі­ційно визнаних таким чином свідомих актів – це заздалегідь об­межувати об’єктивну реаль­ність і тим самим за­кладати потенційну поми­лку у законодавче регу­лювання, державне управління суспільними від­носинами. Не мо­жна абсолютизувати раціона­льно-розумове в процесі соціального пізнання, дослідження і перетворен­ня, зокрема, правової дійсності, осереддям якої є людина, яка, як все у світі, має багатовимір­ну природу. Але не мо­жна іг­норувати і так на­зиване несвідоме, тобто ситу­ації, коли свідо­мість людини виконує лише до­поміжні функ­ції: зокрема, указує способи тієї або тієї діяль­ності, найоптимальніші шляхи її здійснення, можливе і неможливе для вико­нання того, до чого змушують людину конкре­тні при­чини і обставини. “Подвійного роду може бути життя людини: несвідоме і свідоме, – зазначає В. Розанов. – Під першим я розумію життя, яке ке­рується причинами; під другим – життя, яке ке­рується метою ” [29, с. 21]. Неви­падково саме життя обумовило формулу, від­повідно до якої нема нічого безглуздішого, ніж з великою ефек­тивністю робити те, що ро­бити взагалі не треба.

Навіть якщо розглядати поведінку людини через призму лише інтелекту, то можна виді­лити такі випадки, які характеризуються об­меженою раціональністю. Це стосується і си­туацій, що мають стратегічне в суспільстві значення. На­приклад, ситуація ухвалення Вер­ховною Радою України як органом законодав­чої влади певного законодавчого акту. Законо­давча діяльність, як форма кооперації праці депутатів Верховної Ради, завжди характери­зується наявністю домі­нантної стратегії (ін­акше цей державний орган не був би спромо­жним, зокрема, визначати від­повідно до п. 5 статті 85 Конституції України, засади внутрі­шньої і зовнішньої політики), яка для кожного законодавця (якщо абстрагуватися від його інших індивідуальних функцій і за­вдань) є ра­ціональною. Але можуть виникати ситуації, коли кожен законодавець володітиме своєю власною домінантною стратегією, тобто, коли кожний, незалежно від вибору інших депу­та­тів, зацікавлений у виборі власної стратегії, обумовленої, як правило, чинниками, по-пе­рше, що виходять за межі праці у Верховній Раді і, по-друге, пов’язані з внутрішньою при­родою лю­дини. У цьому плані слушно, як ви­дається, за­значав М. М. Моісєєв: “Прояв егої­зму, прагнення обрати те рішення, яке особи­сто їй найбільше корисне (або здається більш корисним) одвічно властиві людині… На жаль, для більшості – та­ким вже чином улаштована людина – важливіша власна користь” [21, с. 33].

У зазначених ситуаціях рішення ухвалю­ються на основі компромісу між законодав­цями, що пізніше, в процесі вже законозасто­сування може призвести до негативних соціа­льних наслідків – ухвалений юридичний акт може не спрацювати. Він може не спрацьову­вати тому, що по суті ух­валюється на основі методології сприйняття час­тини соціальної дійсності за ціле, наділення цієї частини влас­тивостями цілого. Причому ця ме­тодологія ви­ходить з твердження про пріоритет­ність ро­зуму у всіх соціальних, в тому числі по­літич­них, юридичних, управлінських процесах, за всіх обставин, із переконання, що свідома по­ведінка – це завжди благо.

Але нормативно-юридичне регулювання, державне управління в суспільному житті необ­хідно розглядати лише як окремі моменти об’єктивної соціальної саморегуляції. Вони по суті є певною спробою лише спрощеної (бо ні­коли не зможуть охопити цілісну природу реа­ль­них явищ, на які спрямовані) корекції руху конк­ретно-історичного суспільства з боку дер­жавної влади (органів, державних службо­вців). У цьому плані особливої уваги заслуго­вує ду­мка видат­ного українського ученого-юриста, фунда­тора вітчизняної школи правни­ків-управлінців, ака­деміка АПрН України Цвє­ткова В. В., який, зок­рема, наголошує, що “…значне розширення сфери дії механізму со­ціальної саморегуляції” [39, с. 15] має стано­вити нині важливий напрям як наукових юри­дичних досліджень, так і розви­тку системи державного управління в Україні. Безумовно, за думкою вченого, це зовсім не означає від­мови від свідомого державного управління та його постійного необхідного раці­онального удосконалення згідно історич­но-су­спільних змін. Але спроба державного управ­ління на основі і за допомогою лише сві­домо ух­валених юридичних і управлінських актів, за умови іг­норування їх моральних і правових меж, упо­рядковувати існуючі суспі­льні відносини – не завжди обертається благом для людини і суспі­льства в цілому. Невипад­ково нині акту­альною є проблеми розроблення та ух­валення не просто юри­дичних законів держави, а пра­вових законів, що мають відпо­відати потре­бам розвитку лю­дини, су­часних суспільних відно­син, відобра­жати як ра­ціо­на­льне, так і ірра­ці­ональне в суспі­льній поведі­нці.

Дійсно, закон, що ухвалюється, має сприяти регулюванню відносин між людьми. Але вони вступають у ці відносини не тільки під впли­вом необхідності, зумовленої конкретно-істо-ричними об’єктивними умовами і обстави­нами, що визна­чають в кінцевому підсумку ін­тереси, цілі, мо­тиви тощо людини, а й під впливом певних суб’єктивних переваг – цінно­стей, уявлень про бажаність або не­бажаність тих або тих подій і явищ. Часто-густо людина буває безсилою щодо її почуттів, пристрас­тей, афектів, тобто ірраціо­нального.

Навіть загальні цілі, усвідомлене бажання до­бра, любові до вітчизни тощо, за думкою Гегеля, можуть відігравати в історичному про­цесі дуже малу роль, і навпаки, пристрасті, своєкорисливі цілі, задоволення егоїзму мо­жуть мати найбі­льшу силу, яка полягає в тому, що вони не ви­знають жодних меж, які право і моральність на­магаються встановити для них, і в тому, що ці сили природи безпосеред­ньо ближче до людини, ніж штучне і тривале виховання, завдяки якому людина привчається до порядку і невибагливо­сті, до дотримання норм права і моралі [7, с. 73]. Звідси люди (у своїй узагальненості і більшості) тільки тим і займаються, що задовольняють го­ловним чи­ном свої пристрасті, хоча це намага­ються по­дати як досягнення офіційно визначе­них цілей, вирішення одержаних завдань. Розум людини, в даному випадку, головним чином спрямова­ний на те, щоб “вислужитися” перед почут­тями і пристрастями, “задовольняючи” їх най­меншу примху, розроблюючи іноді складні комбінації з метою обминути мораль, виправ­дати свою свідому поведінку. Ігнорування ін­туї­ції, почуттєвих сприйнять, це по суті й руй­ну­вання фактично побудованих на їх основі раціо­нальних знань. Людське життя склада­ється як з феноменів, що піддаються раціона­льному, інте­лектуальному аналізу, так і з та­ких, що характе­ризуються ірраціональними, емоційними озна­ками, які не обов’язково од­нозначно піддаються зазначеному аналізові. Особливо це стосується свободи поведінки людини або, точніше, її сва­вілля, яке потребує в процесі раціональної взає­модії свого обме­ження, регламентації. Усвідом­лення зазначе­ного сприяє розумінню того, що ефективність, зокрема, ухвалених у процесі за­конодавчої ді­яльності юридичних норм, а піз­ніше дієвість юридичних відносин, сформованих на основі останніх, у значній мірі залежить і від ірраціо­нальної складової зазначених явищ, від здат­ності і бажання суб’єктів права, учасників конкретних юридичних відносин виконувати пе­вні суб’єктивні права і брати зобов’язання, не порушуючи їх. Практика законодавчого ре­гулю­вання неодноразово доводила, що людина не завжди чинить за “науковими” рекоменда­ціями. Іноді її поведінка суперечить елемента­рній логіці законодавця. Відомо, що раціона­льна модель поведінки може бути правомір­ною в одних ви­падках і не бути такою в інших (хоча загально­обов’язкова юридична норма може вимагати саме цієї моделі поведінки), бо навіть якщо гіпо­теза норми, у відповідності до змісту якої індивід повинен чинити певним чином має універсальну загальнообов’язкову спрямованість, форма фак­тичної поведінки інди­віда безпосередньо зале­жить від реальної комбі­нації суспільних умов, що сприяють або не спри­яють задоволенню його потреб та інтересів.

Нині в правовій свідомості все глибше стає зрозумілим, що об’єктивна соціальна реаль­ність – це не лише об’єктивні матеріальні умови, еко­номічні відносини, цілеспрямована раціональна предметно-практична діяльність людей, тобто видимий світ, примусово дані нам речі, а й духо­вне, психічне життя, мно­жина ірраціональних, інтуїтивних моментів, тобто сфера іноді невиди­мих речей. Як слушно зазначає академік РАН Б. М. Топорнін, “ви­тлумачення складних і часто-густо суперечли­вих процесів соціального розви­тку тільки з позицій загальних закономірностей, залізних законів історії було б відходом від пра­вди життя” [37, с. 12; 36, с. 50]. Зокрема, це сто­сується сфери права, де належна правомірна по­ведінка людини суттєво залежить від індиві­дуа­льно-психічного. Сутність останнього в неаби­якій мірі полягає у принциповій здатності лю­дини поводитися навіть всупереч власним егоїс­тичним інтересам, власній користі, фор­мальній (елементарній) логіці, юридичним но­рмам тощо, ірраціонально. Слушно в цьому плані зазначав Б. Спіноза, який у “Вступі” до твору “Політич­ний трактат” писав, зокрема: “… Розум (Ratio) може, справді, багато зро­бити для приборку­вання афе­ктів та управління ними, але водно­час…шлях, що визначається розумом, дуже важ­кий, отже, ті, хто втішає себе думкою, що на­родну масу або тих, хто при владі можна схи­лити до ке­рування в їх житті одним розумом, ті мріють про золотий вік поетів або про казку” [32, с. 491].

На перший погляд раціональне (інтелект) і ір­раціональне (інтуїція) суперечать одне од­ному. Раціональне з його орієнтацією на стабі­льність, на теперішнє, немов би дистанцію­ється від май­бутнього, в той час як ірраціона­льне може запе­речувати будь-що існуюче. На­справді ж, інте­лект і інтуїція не є дещо проти­лежним, вони не виключають одне-одного. Вони є взаємо­пов’язаними сторонами єдиного пізнавального процесу. Інтелект і інтуїція є ефективними лише у своїй взаємодії. Інте­лект у “знятому” вигляді містить інтуїцію, яка в свою чергу передбачає, ґрунтується на пев­ному інтелекті, тобто інтуїція є сполучним кі­льцем між позасвідомим і свідо­містю. Їх треба розглядати взаємодатковими, а не взаємови­ключними явищами. “Розумне та ір­раціона­льне, – слушно зазначає О. О. Сілін, – органі­чно поєднуються у сприйнятті того, що нас оточує, на началах взаємної додатковості” [31, с. 910]. Спроба обійтися в процесі пізнання соціальної реальності без інтуїтивного, ірраціо­нального веде завжди до виникнення безжит­тє­вих, позбавлених будь-яких цінностей світогляду і життєпогляду.

Сьогодні все більше підтверджується життє­вою практикою ідея, що бере під сумнів твер­дження нібито раціоналізм є онтологічною осно­вою правової системи будь-якого суспіль­ства, її структури і процесу функціонування, єдиним способом організації наукового юри­дичного ми­слення, що здатне істинним чином описувати і пояснювати будь-яку зовнішню правову реаль­ність. В сучасних історичних умовах, коли в природознавстві почала утвер­джуватися ідея не­стабільності, що нині не тільки теоретично тіс­нить детермінізм, а й до­зволила включити в поле зору природознавчих досліджень окрім неживих предметів і люд­ську діяльність, яка по суті зав­жди розвива­ється нелінійно, під впливом не тільки матері­альних, а й духовних чинників, лише раціона­льне обґрунтування істини достові­рності знань і стабільності юридичних структур та процесів стало просто неможливим. Зокрема, тради­ційне універсалістське уявлення про право, що претендує на повноту, логічну обґрунтова­ність і перетворчо-інженерну місію має поступи­тися нині більш складній ідеї інтегрованого знання про право, що змушує до перегляду існу­ючих сьогодні основних підходів до праворозу­міння, розуміння, зокрема поняття “правова сис­тема”, які оформлені у теоріях природного права, юридичного позитивізму і соціології права, до більш поглибленого усвідомлення ідеї, що наше життя – є певним чином наслід­ком на­ших думок.

Дата добавления: 2015-05-22