Маслоу А. Мотивация и личность. Перевод с англ Татлыбаевой AM - СПб.: Евразия, 2001. - С. 223-254. 4 страница

НООДИНАМІКА

Звісно, пошук людиною смисл у і цінностей швидше викличе внутрішнє напруження, ніж приведе до внутрішньої рівноваги. Однак саме ця напруга є необхідною умовою психічного здоров'я. Немає нічого у світі, я можу стверджувати, що настільки ж ефективно допомагало б витримати навіть найгірші умови, як усвідомлення смислу нашого життя. Є багато мудрості в словах Ніцше: "Той, у кого є для чого жити, може витримати майже будь-яке як". Я можу бачити в цих словах щирий девіз для будь-якої психотерапії. У нацистських концтаборах можна було спостерігати (і це підтверджували пізніше американські психіатри в Японії і Кореї), що ті в'язні, які знали, що в них було завдання, яке вони повинні були виконати, були більш здатні вижити.

Що стосується мене самого, то коли я потрапив у концтабір Освенцим, мій рукопис, готовий до публікації, був конфіскований. Звичайно ж, моє глибоке прагнення написати цей рукопис заново допомогло мені пережити жахи табору. Коли я захворів на тиф, я накидав на маленьких обривках паперу багато заміток, які повинні були допомогти мені знову написати рукопис, якби мені довелось дожити до дня звільнення. Я впевнений, що ця робота після відбудови мого втраченого рукопису в темних бараках концентраційного табору Баварії допомогла мені перебороти небезпеку колапсу.

Таким чином, можна думати, що душевне здоров'я ґрунтується на певній мірі напруги, напруги між тим, що людина

102

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЄНі ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНО)' ПСИХОЛОГІЇ ___________________________________________

вже досягла, і тим, що вона ще повинна здійснити; чи тим, що вона є, і тим, чим вона повинна стати. Така напруга внутрішньо притаманна людині і, таким чином, необхідна для її душевного благополуччя. Тому ми не повинні вагатися в тому, щоб збудити в людині таку напругу, пов'язану з її потенційним смислом, який вимагає здійснення. Тільки таким шляхом ми збудимо її волю до смислу з її латентного стану.

Я вважаю небезпечною помилкою думати, що людині необхідна насамперед рівновага чи, як кажуть в біології, "гомеостазис", тобто безналружений стан. Людині насправді потрібна не рівновага, а швидше прагнення і боротьба за мету, гідну її. Вона потребує не розрядки напруги будь-якою ціною, а порушення потенційного смислу, який вона повинна реалізувати. Людина потребує не гомеостазису, а того, що я називаю "ноодинамікою", тобто духовної динаміки в полярній області напруги, де одним полюсом є смисл, який підлягає здійсненню, а іншим — людина, яка повинна його здійснити. І не треба думати, що сказане справедливе тільки стосовно нормальних станів. Для невротичних станів воно ще більше є значимим. Якщо архітектор хоче зміцнити стару арку, він збільшує покладений зверху вантаж, для того щоб її кінці скріпилися більш міцно. Так само і терапевт, якщо він хоче зміцнити душевне здоров'я пацієнта, не повинен боятися збільшити вагу шляхом переорієнтації у відношенні смислу його життя.

Показавши сприятливий вплив орієнтації на смисл, тепер я звертаюся до шкідливого впливу почуття, на яке настільки багато пацієнтів скаржаться сьогодні, а саме почуття повної й остаточної безглуздості їхнього життя. У них втрачене усвідомлення смислу, заради якого варто жити. їх переслідує переживання внутрішньої порожнечі, порожнечі всередині самих себе; вони опинилися в ситуації, яку я назвав "екзистенціальним вакуумом".

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ ВАКУУМ

Екзистенціальний вакуум є широко розповсюдженим явищем у двадцятому столітті. Це цілком зрозуміло і може бути пояснено подвійною втратою, яку людина потерпіла в ході її становлення справді людською істотою. На початку своєї історії людина втратила деякі з базисних тваринних інстинктів, які визначали і забезпечували поведінку тварин. Така забезпеченість, схожа на рай, закрилася для людини назавжди; людина повинна здійснювати свій вибір. На додаток до цього людина потерпіла й іншу втрату в більш нещодавньому своєму розвитку: традиції, які підтримували її поведінку, зараз швидко слабшають. Ніякий інстинкт не говорить їй, що їй робити, і ніяка традиція не підказує, що вона повинна робити; незабаром вона вже не буде знати, що вона хоче робити. Все більше і більше вона керується тим, чого хочуть від неї інші, все більше і більше стаючи жертвою консрормізму.

Нами було проведене статистичне обстеження пацієнтів і персоналу неврологічного відділення нашої поліклініки. Воно показало, що 55% опитаних виявили більш-менш виражений ступінь екзистенціального вакууму. Іншими словами, більше половини з них переживали втрату відчуття усвідомленості життя.

Екзистенціальний вакуум проявляється насамперед у стані нудьги. Тепер ми розуміємо Шопенгауера, який припускав, що людство, мабуть, засуджене вічно хитатися між двома крайностями — втратою і нудьгою. Фактично нудьга в наш час створює для психіатрів більше проблем, ніж втрата. І ці проблеми загрозливо наростають, тому що прогресуюча автоматизація виробництва, імовірно, веде до значного збільшення вільного часу. Лихо в тому, що багато хто не знає, що робити з цим вільним часом.

Давайте подумаємо, наприклад, про "недільний невроз", цей вид депресії, яким страждають люди, що усвідомлюють відсутність смислу в їхньому житті, коли натиск робочого тижня припиняється і стає явною власна внутрішня порожнеча. Чимало випадків суїциду можна було б пояснити таким екзистенціальним вакуумом. Такі розповсюджені явища, як алкоголізм і юнацьку злочинність, не можна зрозуміти, якщо не враховувати існуючий в їх основі екзистенціальний вакуум. Це справедливо також і по відношенню до психологічних криз пенсіонерів і людей похилого віку.

Більше того, існують різного роду маскування і мімікрії, в яких виявляється екзистенціальний вакуум. Іноді фрустрована потреба у смислі компенсується прагненням до влади, включаючи найбільш примітивну волю до влади — прагнення до збагачення. В інших випадках місце фрустрованої потреби у смислі займає прагнення до задоволення. Ось чому екзистенціальна фрустрація часто виливається в сексуальну компенсацію. Ми можемо спостерігати в таких випадках, що сексуальне лібідо стає надмірно активізованим і агресивним, заповнюючи екзистенціальний вакуум.

Аналогічне явище спостерігається у випадках неврозу. Існують визначені типи механізмів зворотного зв'язку й утворення замкненого кола, яких я торкнуся далі. Можна спостерігати знову і знову, що ця симптомопатологія вторгається в екзистенціальний вакуум і продовжує в ньому розцвітати. У таких пацієнтів ми маємо справу не з ноогенним неврозом. Однак ми ніколи не зможемо допомогти пацієнту перебороти його стан, якщо не доповнимо психотерапевтичне пікування логотерапією. Тому що заповнення екзистенціапьного вакууму вбереже пацієнта від повторного захворювання. Отже, логотерапія показана не тільки в ноогенних випадках, як відзначалося вище, а також і в психогенних, і особливо в тих, які я назвав "соматогенними (псевдо-) неврозами". У цьому світлі цілком виправданим є сказане одного разу Магдой Б. Арнольд твердження: "Всяка терапія тією чи іншою мірою повинна також бути і логотерапією".

Давайте тепер розглянемо, що ми повинні робити, коли пацієнт запитує, у чому полягає смисл його життя.

СМИСЛ ЖИТТЯ

Я не думаю, щоб лікар міг відповісти на це питання в загальних термінах. Тому що смисл життя відрізняється від людини до людини, з дня на день і від години до години. Отже, важливий не смисл жипя загалом, але, швидше, специфічний смисл життя особистості в даний момент. Постановку питання в загальних термінах можна порівняти з питанням, поставпеним чемпіону світу з шахів: "Скажіть, учителю, який найкращий хід у світі?" Просто не існує такої речі, як кращий чи навіть хороший хід незалежно від конкретної ситуації у грі і конкретної особистості суперника. Те ж саме справедливе і відносно людського існування. Не можна займатися пошуком абстрактного смислу жипя. У кожної людини є своє власне покликання в жипі; кожен повинен мати задачу, яку треба розв'язати. Ніхто не може повторити його життя. Тобто в кожної людини її задача унікальна, як і її специфічні можливості виконання. Оскільки кожна ситуація в жипі представляє виклик людині і проблему, яку треба вирішити, питання про смисл жипя може бути інвертованим. Урешті-решт, людина не повинна запитувати, у чому смисл її життя, а швидше вона повинна усвідомлювати, що це вона сама —

103

Зяброцький М.М., Саеиченко О.М.. Тичина J.M ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

той, кого запитують. Людині, яка живе у світі, питання ставить життя, і вона може відповісти життю, тільки відповідаючи за своє власне життя. Вона може дати відповідь життю, тільки приймаючи відповідальність на себе. Отже, логотерапія бачить у відповідальності саму сутність людського існування.

СУТНЮТЫСНУВАННЯ

Цей акцент на відповідальності відбивається в категоричному імперативі логотерапії, який каже: "Жити так, ніби ти живеш уже вдруге і ніби ти вчинив першого разу так само неправильно, як збираєшся вчинити зараз!". Мені здається, що ніщо не стимулює почуття відповідальності більше, ніж ця максима, що пропонує уявити спочатку, що сьогодення вже стало минулим, і потім, що минуле може бути змінене і виправлене. Такий прийом зіштовхує людину з кінцівкою життя, а також з завершеністю (закінченістю) того, що вона зробить зі свого життя і самої себе.

Логотерапія прагне спонукати пацієнта до повного усвідомлення його власної відповідальності, отже, йому повинна бути залишена можливість вибору: за що, по відношенню до чого чи до кого він усвідомлює себе відповідальним. Ось чому логотерапевт з усіх психотерапевтів менше всіх піддається спокусі нав'язувати пацієнту ціннісні судження, тому що він ніколи не дозволяє пацієнту переносити відповідальність за судження на лікаря.

Таким чином, самому пацієнту необхідно вирішувати, чи повинен він інтерпретувати свою задачу, як бути відповідальним перед суспільством чи ж перед його власною совістю. Більшість, однак, вважають себе відповідальними перед Богом; вони інтерпретують своє життя не тільки в термінах поставленої перед ними задачі, але й по відношенню до того, хто ставив задачу перед ними.

Логотерапія не повчає і не проповідує. Вона однаково далека і від логічного міркування, і від морального умовляння. Образно кажучи, роль логотерапевта ближче до ролі офтальмолога, ніж художника. Художник прагне передати картину світу, як він її бачить; офтальмолог намагається дати нам можливість бачити світ таким, яким він є в реальності. Роль логотерапевта полягає в розширенні і проясненні поля зору пацієнта для того, щоб весь спектр смислів і цінностей став видимим і усвідомлюваним ним. Логотерапія не прагне нав'язувати будь-які судження пацієнту, тому що істина стверджує себе сама і не має потреби у втручанні.

Декларуючи, що людина — істота відповідальна і що вона повинна актуалізувати потенційний смисл її життя, я хотів би підкреслити, що справжній смисл життя повинен бути знайдений у навколишньому світі швидше, ніж у самій людині чи в її власній психіці, якби вона була замкнутою системою. Точно так само реальна мета людського існування не може бути досягнута за допомогою так званої самоактуалізації. Людське існування в сутності швидше самотрансцендентне, ніж самоактуалізоване. Самоактуалізація взагалі не може бути метою з тієї простої причини, що чим більше людина буде прагнути до неї, тим більше вона буде схиблювати. Оскільки лише в тій мірі, в якій вона буде присвячувати себе здійсненню мети її життя, вона і буде себе актуалізувати. Іншими словами, самоактуалізація не буде досягнута, якщо це стає самоціллю, але може бути лише супутнім ефектом самотрансценденції.

Світ не можна розглядати як просте вираження своєї самості. Не слід розглядати також світ і як просто інструмент, чи як засіб для досягнення самоактуалізації. В обох випадках бачення світу або Weltanschauung перетворюється в Weltentwertung, тобто знецінювання світу.

До цього моменту ми розглядали смисл життя як такий, що постійно змінюється, але ніколи не зникає. Відповідно до логотерапії, ми можемо реалізувати сенс життя трьома різними способами: 1) через діяльність; 2) через переживання цінностей; 3) через страждання. Перший шлях — шлях досягнення - або виконання цілком очевидний. Другий і третій мають потребу в поясненнях.

Другий шлях відшукання сенсу життя полягає в спогляданні явищ природи чи культури, а також у переживанні любові.

СМИСЛ ЛЮБОВІ

Любов — це єдиний спосіб збагнути іншу людську істоту в усій глибині її особистості. Ніхто не може повністю зрозуміти саму сутність іншої людської істоти доти, доки він не полюбить її. За допомогою духовного акту любові він знаходить здатність бачити сутнісні риси і властивості коханої людини; і навіть більше того, він починає бачити те, що потенційно міститься в ньому, те, що ще не реалізоване, але повинно бути реалізоване. Крім того, своєю любов'ю любляча особистість робить можливим для коханої людини актуалізувати ці можливості. Допомагаючи їй усвідомити, чим вона може бути і чим вона повинна стати, він робить можливим їхнє здійснення.

У логотерапії любов не інтерпретується як просто епіфеномен сексуального потягу в смислі так званої сублімації. Любов — такий же первинний феномен, як і секс. Цілком нормально, що секс є способом вираження любові. Секс виправданий і санкціонований за умови і лише доти, доки він є виразником любові. Тобто любов розуміється не як просто побічний ефект сексу, а навпаки, секс розуміється як вираження переживання, яке називається любов'ю.

Третій спосіб відшукання сенсу життя полягає в переживанні страждання.

СМИСЛ СТРАЖДАННЯ

У тих випадках, коли людина зіштовхується з нестерпною і неминучою ситуацією, коли вона має справу з долею, яку неможливо змінити, наприклад з невиліковною хворобою, такою як, скажімо, неоперабельний рак, саме тоді людині дається останній шанс здійснити вищу цінність, реалізувати найглибший смисл, смисл страждання. Тому що найважливіше — це позиція, яку ми приймаємо стосовно страждання, позиція, при якій ми беремо на себе це страждання.

Дозвольте мені навести приклад, що пояснює. Одного разу літній практикуючий лікар консультувався в мене з приводу важкої депресії. Він не міг пережити втрату своєї дружини, яка померла два роки тому і яку він любив більше всього на світі. Але як я міг йому допомогти? Що повинен був йому сказати? Я відмовився від будь-яких розмов і замість цього задав йому питання: "Скажіть, лікарю, що було б, якби ви померли першим, а ваша дружина пережила б вас?". — "О! — сказав він, — для неї це було б жахливо; як сильно вона б страждала!". На що я сказав: "Бачите, лікарю, якими стражданнями їй це б обійшлося, і саме ви були б причиною цих страждань; але тепер вам доводиться оплачувати це, залишившись в живих і оплакуючи її". Він не сказав більше ні слова, лише потиснув мені руку і тихо залишив мій кабінет.

104

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО? ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГИ __________________________________________

Страждання якимось чином перестає бути стражданням після того, як воно знаходить смисл, такий, наприклад, як смисл жертовності.

Зрозуміло, це не було терапією у власному смисл слова, тому що, по-перше, його розпач не був хворобою, і, по-друге, я не міг змінити його долю, повернути йому його дружину. Але в той момент я зумів так змінити його ставлення до його невідворотної долі, що з цього часу він міг, принаймні, бачити смисл у своєму стражданні. Один з основних принципів логотерапії полягає в тому, що головним прагненням людини є не одержання задоволення чи уникнення страждання, а, швидше, пошук смислу. Ось чому людина готова навіть страждати, зрозуміло, за умови, що її страждання має смисл.

Немає потреби говорити, що страждання не буде мати смисл, якщо воно не абсолютно неминуче, наприклад рак, який може бути вилікуваний хірургічним шляхом, не повинен прийматися пацієнтом як його хрест, який він повинен нести. Це було б швидше мазохізмом, ніж героїзмом. Але якщо лікар не може ні вилікувати хворобу, ні принести полегшення хворому зняттям його болю, він повинен задіяти нею здатність реалізувати смисл його страждання. Традиційна психотерапія орієнтувалася на відновлення здатності людини трудитися і радіти життю; логотерапія приймає ці задачі, але йде далі, відновлюючи здатність страждати, якщо це необхідно, за допомогою відшукання смисл навіть у стражданні.

У цьому контексті Едіт Вейскопф-Джельсон стверджує у своїй статті по логотерапії, що "наша сучасна філософія психогігієни акцентує ідею, що люди повинні бути щасливі, що нещастя є симптомом дезадаптації. Така ціннісна система може бути відповідальна за той факт, що тягар неминучого нещастя підсилюється почуттям нещастя від того, що ти нещасливий". А в іншій роботі вона виражає надію, що логотерапія 'може допомогти протидіяти деяким нездоровим тенденціям у сучасній культурі США, де невиліковно хворому дається занадто мало можливостей бути гордим своїм стражданням і вважати його швидше облагороджуючим, ніж принижуючим", так що "він не тільки нещасний, але ще і соромиться того, що нещасний".

Бувають ситуації, коли людина позбавлена можливості виконувати роботу чи радіти життю; страждання, якого неможливо уникнути, не можна виключити. У мужньому прийнятті такого страждання життя знаходить і зберігає смисл до кінця, іншими словами, смисл життя безумовний, тому що включає навіть потенційний смисл страждання.

Дозвольте мені розповісти про те, що було, можливо, найглибшим моїм переживанням у концентраційному таборі. Шанси вижити в таборі були не більше ніж один до двадцяти, що можна легко перевірити точною статистикою. Врятувати рукопис моєї першої книги, який я ховав під одягом, коли прибув в Освенцим, здавалося неможливим. Таким чином, я повинен був пережити втрату мого духовного дітища. І в той момент мені здавалося, що нічого і нікого не залишиться в цьому житті після мене: ні природної, ні духовної дитини! Так я зіштовхнувся з питанням, чи не було моє життя в цих обставинах остаточно позбавлене всякого смислу?

Я не знав, що відповідь на це питання, яким я жахливо мучився, вже заготовлена для мене, і що незабаром я її отримаю. Сталося так, що мені довелося помінятися одягом з ув'язненим, який відразу після прибуття в Освенцим був відправлений у газову камеру. Замість мого рукопису я знайшов у кишені щойно придбаного пальто усього лише одну сторінку, вирвану з єврейського молитовника, де була головна єврейська молитва "Shema Gisraei'¹. Як міг я витлумачити таку "випадковість" інакше, як заклик жити моїми думками, замість того щоб просто фіксувати їх на папері?

Трохи пізніше, я пам'ятаю, мені здавалося, що я вмру у недалекому майбутньому. У цій критичній ситуації, однак, мої турботи відрізнялися від турбот більшості моїх товаришів. Вони задавалися питанням: "Чи переживемо ми табір? Тому що якщо ні, то всі ці страждання не мають смислу". Мене ж турбувало питання: "Чи мають смисл усі ці страждання, ця смерть навколо нас? Тому що якщо ні, тоді в кінцевому рахунку немає смислу у виживанні; тому що життя, смисл якого залежить від того, вдасться уникнути смерті чи ні, взагалі не варте того, щоб жити".

ЛОГОТЕРАПІЯ ЯК ТЕХНІКА

Реалістичний страх, такий як страх смерті, не може бути знятий за допомогою його психодинамічної інтерпретації. З іншого боку, страх невротичний, наприклад агорафобія, не можна вилікувати за допомогою філософського розуміння. Однак логотерапія розробила спеціальну техніку для лікування також і цих випадків. Щоб пояснити, що відбувається, коли застосовується ця техніка, розглянемо стан, який часто зустрічається в невротиків, а саме антиципаторну тривогу. Для цього страху характерним є те, що він продукує саме те, чого пацієнт боїться. Наприклад, людина, яка страждає страхом почервоніти, входячи у велике приміщення, в якому знаходиться багато людей, входить і дійсно червоніє. У цьому контексті, перефразуючи відомий вислів "бажання — батько думки", можна сказати; "страх — мати того, що відбувається".

Неабияка іронія міститься в тому, що як страх породжує те, чого людина боїться, так надмірно сильне бажання унеможливлює те, чого вона бажає. Ця ексцесивна інтенція, чи "гіперінтенція", як я її називаю, особливо часто спостерігається у випадках неврозів на сексуальному грунті. Чим більше чоловік намагається демонструвати свою сексуальну потенцію чи жінка — її здатність переживати оргазм, тим менше вони в цьому мають успіх. Задоволення є і повинне залишатися побічним ефектом, і воно руйнується чи знищується тією мірою, якою воно стає самоціллю.

Крім описаної вище ексцесивної інтенції ексцесивна увага, чи "гіперрефлексія", як це називається в логотерапії, також може бути патогенним фактором (тобто вести до захворювання). Наступний клінічний випадок показує, що я маю на увазі. Молода жінка звернулася до мене зі скаргою на фригідність. Як стало відомо з її розповіді, у дитинстві вона була зґвалтована батьком. Однак не це травматичне переживання саме по собі стало тим, що викликало сексуальний невроз, у чому неважко було переконатися. Оскільки виявилося, що в результаті читання популярної психоаналітичної літератури пацієнтка увесь час жила в тривожному очікуванні важких наслідків цього травматичного переживання. Ця антиципаторна тривога зумовила як ексцесивне бажання довести свою жіночність, так і ексцесивну увагу, центровану швидше на самій собі, ніж на її партнері. Цього було достатньо, щоб пацієнтка стала нездатною до пікового переживання сексуальної насолоди, тому що оргазм став об'єктом інтенції і об'єктом уваги, замість того щоб залишатися ненавмисним ефектом нерефлексованої самовіддачі партнеру. В результаті короткочасної логотерапії ексцесивна увага і гіперінтенція пацієнтки у відношенні до її здатності переживати оргазм були "дерефлексовані" — ще один термін логотерапії. Коли її увага була перефокусована на відповідний об'єкт, тобто на партнера, оргазм встановився спонтанно.

Дата добавления: 2015-05-22