Особистості 1 страница

Г 37

/36

/29

Навіть зовсім тривіальні знання, як, наприклад, усвідомлення необхідності недільної прогулянки, дуже ймовірно, будуть мати деякі елементи, які дисонують з цим знанням. Людина, яка вийшла на прогулянку, може усвідомлювати, що

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ yHIBtPCHTtr ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦіАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО» ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГИ" __________________________________________

вдома на неї чекають які-небудь невідкладні справи, чи, наприклад, під час прогулянки вона помічає, що збирається дощ, і так далі. Коротше кажучи, існує так багато інших когнітивних елементів, релевантних відносно будь-якого даного елемента, що наявність певного ступеня дисонансу — досить звичайна справа.

Давайте розглянемо тепер ситуацію найбільш загального виду, в якій може виникнути дисонанс чи консонанс. Приймаючи на деякий час в робочих цілях те, що всі елементи, релевантні відносно розглянутого когнітивного елемента, однаково важливі, ми можемо сформулювати загальну гіпотезу. Ступінь дисонансу між даним конкретним елементом і всіма іншими елементами когнітивної системи індивіда буде прямо залежати від кількості тих релевантних елементів, які є дисонансними відносно розглянутого елемента. Таким чином, якщо переважна більшість релевантних елементів є консонансними відносно, скажімо, поведінкового елементу когнітивної системи, то ступінь дисонансу з цим поведінковим елементом буде невеликим. Якщо ж частина елементів, консонансних відносно даного поведінкового елемента, буде набагато меншою, ніж частина елементів, що знаходяться в дисонансному відношенні з даним елементом, то ступінь дисонансу буде значно вищим. Звичайно, ступінь загального дисонансу буде також залежати від важливості чи цінності тих релевантних елементів, які мають консонансні чи дисонансні відношення з розглянутим елементом.

ЗМЕНШЕННЯ ДИСОНАНСУ

існування дисонансу породжує прагнення до того, щоб зменшити, а якщо це можливо, то і повністю усунути дисонанс. Інтенсивність цього прагнення залежить від ступеня дисонансу. Іншими словами, дисонанс діє таким самим чином, як мотив, потреба чи напруженість. Наявність дисонансу приводить до дій, спрямованих на його зменшення, точно так само, як, наприклад, почуття голоду веде до дій, спрямованих на те, щоб усунути його. Чим більший ступінь дисонансу, тим більшою буде інтенсивність дії, спрямованої на зменшення дисонансу, і тим сильніше буде виражена схильність до уникання будь-яких ситуацій, які могли б збільшити ступінь дисонансу.

Щоб конкретизувати наші міркування щодо того, яким чином може проявитися прагнення до зменшення дисонансу, необхідно проаналізувати можливі способи, за допомогою яких дисонанс можна зменшити чи усунути. Загалом, якщо дисонанс виникає між двома елементами, то його можна усунути за допомогою зміни одного з цих елементів. Суттєвим є те, яким чином ці зміни могли б бути здійснені. Існує безліч можливих способів, за допомогою яких цього можна досягти, що залежить від типу когнітивних елементів, задіяних у цьому відношенні, і від загального когнітивного змісту цієї ситуації.

ЗМІНА ПОВЕДІНКОВИХ КОГНІТИВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ

Коли дисонанс виникає між когнітивним елементом, який відноситься до знання щодо оточуючого середовища, і поведінковим когнітивним елементом, то він може бути усунутий тільки за допомогою зміни поведінкового елемента таким чином, щоб він став консонансним з елементом середовища. Найпростіший і легкий спосіб домогтися цього полягає в тому, щоб змінити дію чи почуття, які цей поведінковий елемент представляє. Приймаючи, що знання є відображенням реальності, припускаємо, що коли поведінка індивіда змінюється, то когнітивний елемент (чи елементи), який відповідає цій поведінці, змінюється аналогічним чином. Цей спосіб зменшення чи усунення дисонансу є дуже розповсюдженим. Наші поведінка і почуття часто змінюються відповідно до отриманої нової інформації. Якщо людина виїхала за місто на пікнік і помітила, що починається дощ, вона цілком може просто повернутися додому. Існує достатньо багато людей, які безповоротно відмовилися від тютюну, як тільки вони довідалися, що це дуже шкідливо для здоров'я.

Однак далеко не завжди буває можливим усунути дисонанс або навіть істотно його зменшити, тільки змінюючи відповідну дію чи почуття. Труднощі, пов'язані зі зміною поведінки, можуть бути занадто великі, або ж, наприклад, сама ця зміна, вчинена з метою усунення певного дисонансу, може, у свою чергу, породити цілу множину нових протиріч. Ці питання нижче будуть розглянуті більш детально.

ЗМІНА КОГНІТИВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ ОТОЧУЮЧОГО СЕРЕДОВИЩА

Точно так само, як можна змінити поведінкові когнітивні елементи, змінюючи поведінку, яку вони відбивають, іноді можна змінити когнітивні елементи середовища за допомогою зміни відповідної їм ситуації. Звичайно, цей процес є важчим, ніж зміна поведінки, з тієї простої причини, що для цього потрібно мати достатній ступінь контролю над оточуючим середовищем, що зустрічається досить рідко.

Змінити середовище з метою зменшення дисонансу набагато простіше в тому випадку, коли дисонанс пов'язаний із соціальним оточенням, ніж тоді, коли він пов'язаний з фізичним середовищем.

Якщо змінюється когнітивний елемент, а певна реалія, яку він представляє у свідомості індивіда, залишається незмінною, то повинні використовуватися засоби ігнорування чи протидії реальній ситуації.

Наприклад, людина може змінити свою думку про певного політичного діяча, навіть якщо його поведінка і політична ситуація залишаються незмінними. Зазвичай для того, щоб це могло відбутися, людині буває достатньо знайти людей, які погодяться з нею і будуть підтримувати її нову думку. Взагалі, для формування уявлення про соціальну реальність необхідні схвалення і підтримка з боку інших людей. Це один з основних способів, за допомогою якого знання може бути змінене. Легко помітити, що у випадках, коли буває необхідна така соціальна підтримка, наявність дисонансу і, як наслідок, прагнення змінити когнітивний елемент призводять до різних соціальних процесів.

ДОДАВАННЯ НОВИХ КОГНІТИВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ

Отже, ми встановили, що для повного усунення дисонансу необхідна зміна певних когнітивних елементів. Зрозуміло, що це не завжди можливо. Але навіть якщо повністю усунути дисонанс не можна, завжди можна його зменшити, додаючи нові когнітивні елементи в систему знань індивіда.

Наприклад, якщо існує дисонанс між когнітивними елементами, які стосуються шкоди паління і відмови кинути курити, то загальний дисонанс можна зменшити додаванням нових когнітивних елементів, які узгоджуються з фактом паління. Тоді при наявності подібного дисонансу від людини можна чекати активного пошуку нової інформації, яка могла б зменшити загальний дисонанс. При цьому вона буде уникати тієї інформації, яка могла б збільшити існуючий дисонанс. Легко здогадатися, що цей індивід отримає задоволення від читання будь-якого матеріалу, який ставить під сумнів шкоду паління. У той же час він критично сприйме будь-яку інформацію, яка підтверджує негативний вплив никотину на організм.

ОПІР ЗМЕНШЕННЮ ДИСОНАНСУ

Якби ніякі когнітивні елементи системи знань індивіда не чинили опору змінам, то не було б і підстав для виникнення дисонансу. Міг би виникнути короткочасний дисонанс, але якщо когнітивні елементи даної системи не протидіють змінам, то

дисонанс буде негайно усунутий. Розглянемо головні джерела опору зменшенню дисонансу.

МЕЖІ ЗБІЛЬШЕННЯ ДИСОНАНСУ

Максимальний дисонанс, який може існувати між будь-якими двома елементами, визначається величиною опору зміні найменш стійкого елемента. Як тільки ступінь дисонансу досягне свого максимального значення, найменш стійкий когнітивний елемент зміниться, тим самим усуваючи дисонанс.

Це не означає, що ступінь дисонансу часто буде наближатися до цього максимально можливого значення. Коли виникає сильний дисонанс, ступінь якого менший, ніж величина опору змінам, властивого кожному з його елементів, зменшення цього дисонансу для загальної когнітивної системи цілком може бути досягнуте за рахунок додавання нових когнітивних елементів. Таким чином, навіть у випадку наявності дуже сильного опору змінам загальний дисонанс у системі може зберігатися на досить низькому рівні.

Розглянемо для прикладу чоловіка, який витратив значну суму грошей на придбання нового дорогого автомобіля. Уявимо собі, що після здійснення цієї покупки він виявляє, що двигун цього автомобіля працює погано і що його ремонт обійдеться дуже дорого. Більш того, виявляється, що експлуатація цієї моделі набагато дорожча, ніж експлуатація інших автомобілів, до того ж, його друзі стверджують, що цей автомобіль просто зроблений без смаку, якщо не сказати потворний. Якщо ступінь дисонансу стане досить великим, тобто, співвідносним з величиною опору зміні найменш стійкого елемента (який у даній ситуації, швидше за все, буде елементом поведінковим), то цей індивід може, зрештою, продати автомобіль, незважаючи на всі незручності і фінансові витрати, пов'язані з цим.

Тепер давайте розглянемо протилежну ситуацію, коли ступінь дисонансу для індивіда, який купив новий автомобіль, був досить великим, але все ж таки меншим, ніж максимально можливий дисонанс (тобто менший, ніж величина опору зміні, властива найменш стійкому до змін когнітивному елементу). Жоден з існуючих когнітивних елементів, відповідно, не змінився б, але цей індивід міг би зберігати ступінь загального дисонансу досить низьким за допомогою додавання нових знань, які є консонансними з фактом володіння новим автомобілем. Цей індивід міг би прийти до висновку, що потужність і ходові характеристики автомобіля більш важливі, ніж його економічність і дизайн. Він починає їздити швидше, ніж звичайно, і повністю переконується в тому, що здатність розвивати високу швидкість є найбільш важливою характеристикою автомобіля. За допомогою таких знань цей індивід цілком міг би мати успіх у підтриманні дисонансу на незначному рівні.

ВИСНОВОК Основна суть теорії дисонансу, яку ми описали, в достатньо простій і короткій формі полягає в наступному:

1. Можуть існувати дисонансні відношення або відношення невідповідності між когнітивними елементами.

2. Виникнення дисонансу викликає прагнення до того, щоб його зменшити і спробувати уникнути його подальшого збільшення.

3. Прояви такого прагнення полягають у зміні поведінки, зміні відношень або в навмисному пошуку нової інформації і нових думок відносно судження чи об'єкта, який призвів до дисонансу.

ФестингерЛ. Теория когнитивного диссонанса. — СПб.: Ювента, 1999. — С. 15-52

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Ганс Юргвн Айзенк СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Особистість — це
більш-менш стабільна і стійка
структура характеру,

темпераменту, інтелекту і конституції людини, яка визначає її індивідуальну адаптацію до оточуючого світу.

Характер є більш-менш стабільною системою

мотиваційно-вольової поведінки.

Темперамент — це більш-менш стійка система афективної, емоційної поведінки людини.

Інтелект — це більш-менш стабільна система когнітивної поведінки.

Під конституцією ми маємо на увазі більш-менш стабільну систему статури і нейроендокринної регуляції. Варто зазначити, що це визначення багато в чому перегукується з ідеями Робака (1927), Оллпорта (1937) і Маккіннона (1944), які робили значний акцент на поняттях "система", "структура" чи "організація", що суперечило доктрині "специфічності поведінки", яка мала вплив у американській науці з 20-х років нашого століття аж до недавнього часу.

У пошуках моделі для опису структури особистості ми знайшли два можливих рішення, дві концепції, а саме: теорію рис і теорію типів, які довгий час використовувалися тими, хто створював теоретичні уявлення про механізми закономірної і конгруентної поведінки. Перша з них особливо підтримувалася Штерном, який писав: "Ми можемо і повинні розвивати концепцію рис як визначальну доктрину; однак у всій діяльності особистості ми спостерігаємо не тільки змінні величини, але і постійні детермінанти, які і будуть змістом концепції рис". Але як ці концептуальні риси можуть бути виявлені? На думку Оллпорта, який багато зробив для поширення цієї концепції в англомовних країнах, "риси... це не результат логічного міркування, постулювання і позначення, і самі по собі безпосередньо не спостерігаються. Ці риси можуть бути виявлені тільки єдиним способом — у конкретній життєдіяльності індивіда і тільки через визначення (чи інтерпретацію) очевидної узгодженості окремих актів поведінки, що спостерігаються". І далі: "Ці риси не можуть бути виявлені безпосередньо, існування їх передбачається і береться до уваги, як і будь-яка детермінуюча тенденція. Але без такого припущення стабільність і узгодженість поведінки не могли б бути пояснені. Будь-яка конкретна дія є продуктом нескінченного числа детермінант — не тільки рис, але і ситуацій та інших специфічних впливів. Але повторення конкретних дій, які йдуть за

схожими стимулами і мають схожу значимість для особистості, змушує нас говорити про риси як про стани буття. Риси не завжди активні, але постійні, навіть коли латентні чи слабовиражені".

З приведених цитат повинно бути очевидно, що поняття "риса" споконвічно пов'язується з поняттям "кореляція". Стабільність, послідовність, повторюваність дій — ці поняття, будучи переведеними на більш точну, наукову мову, відносяться до певного взаємозв'язку ряду поведінкових актів. Такий взаємозв'язок, як ми побачимо далі, може бути пояснений наявністю кореляцій між тестами, між різними особистостями або навіть кореляцій між різними випадками вивчення однієї і тієї ж особистості. Риса може бути визначена як ряд взаємозалежних поведінкових актів; вона є організуючим принципом, виведеним з узгодженості людської поведінки, яка спостерігається.

Теорія типів не завоювала особливої популярності в середовищі англомовних психологів; тут більш схильні розділяти

134

переконання Стагнера в тому, що "заміна теорії типів теорією рис багато в чому сприяє розвитку психології як науки". І далі цей автор відзначає: "Існують щонайменше три різні теорії психологічних типів, які описані різними психологами. Це може бути проілюстровано на мал.

Деякі автори й досі уявляють типи як окремі, взаємовиключні класи (мал. а). Інші використовують теорію типів як більш-менш докладну теорію рис, визначаючи типи як полюси одного континуума, між якими люди можуть бути розподілені відповідно до закону нормального розподілу (мал. б). Послідовники третього погляду стверджують, що типи відрізняються від рис тим, що мають мультимодальне поширення, в якому люди групуються у певних точках, представляючи чисті типи (мал. в).

Міркування Стагнера залишають без уваги два аспекти, які могли б бути важливі для визначення цінності поняття "тип", що є основою моделі структури особистості. По-перше, останні дві теорії типів, як це видно з малюнків б і в, засновані на гіпотетичному розподілі відповідно до запропонованих типів, чи розподіл унімодальний чи мультимодальний. Але ніяке знання про форму розподілу якого-небудь психічного явища неможливе без науково обґрунтованої системи виміру цього явища. Ми можемо будувати графіки, використовуючи "сирі" бали тестів чи опитувальників, але будь-який новачок у статистиці вважатиме, що подібні дані не відбивають розподілу гіпотетичної досліджуваної риси, особливо в тих випадках, коли (як це часто буває) наш інструмент виявляється більш чуттєвим до помилок, ніж до дійсної дисперсії результатів. Ніякі міркування про форму розподілу не можуть братися до уваги, поки не використовується належний вимірювальний інструмент. І оскільки дотепер не було запропоновано такого вимірювального інструмента в області психології особистості, не є можливим обговорення достоїнств теорії типів на основі статистичних розподілів.

По-друге, розходження між уривчатими і неперервними функціями розподілу (мал. а, б, в), будучи цілком достовірними, жодним чином не відбивають погляди тих психологів, які вплинули на сучасні психологічні типології, а саме Юнга і Кречмера. Ці розходження відбивають широко розповсюджену помилку як цих авторів, так і багатьох інших, які працюють у цій області. Причому ця помилка стає настільки поширеною серед психологів, що необхідність короткого огляду їхніх позицій очевидна.

Якщо ми звернемося до позиції Юнга, то побачимо, що "кожен індивід має механізми екстраверсії та інтроверсії, і тільки відносна сила одного механізму в порівнянні з іншим дозволяє говорити про тип. Періодичне чергування цих психічних функцій характеризує нормальну життєдіяльність... Зовнішні обставини і внутрішні установки найчастіше сприяють одному механізму і утруднюють чи стримують інший. Це, природно, веде до домінування одного механізму над іншим. Якщо таке домінування стає з якоїсь причини постійним, ми можемо говорити про наявність типу як звичного домінуючого механізму... Поняття "тип" ніколи не означає більше, ніж домінування одного з механізмів... Звідси випливає, що чистий тип не може існувати в тому смислі, що один механізм повністю виключає інший". Ми можемо привести ще безліч цитат такого характеру з робіт Юнга, і усі вони будуть свідчити про те, що Юнгу й у голову не приходило розділяти всіх людей на екстравертів та інтровертів. Він вважав, що більшість людей характеризуються певним балансом екстраверт них та інтровертних механізмів і лише деякі будуть відрізнятися домінуванням однієї функції над іншою. Юнг був далекий від думки про "переривчату функцію", про непов'язані один з одним типи і постійно підкреслював повну нерозривність і певний баланс між двома механізмами. Описуючи ідеальні типи, крайніх екстравертів чи інтровертів, Юнг підкреслював, що вони є така ж абстракція, як закон інерції Ньютона, який не може бути експериментально виявлений в оточуючій дійсності.

Але що ж є тоді основою його концепції типів? Ми можемо відповісти на це питання, процитувавши Кречмера, погляди якого на типологію в психології були близькі уявленням Юнга і який висловив свою думку з цього питання з дивною ясністю: "Поняття типу є найбільш важливим і фундаментальним у біології. Природа... не має справи з яскравими

135

контрастами і точними визначеннями, вони є результатом нашого мислення і потреби в усвідомленні. У природі превалюють плавні переходи, але було б неправильним заявляти, що в цьому безкрайньому морі плавних переходів не може існувати нічого визначеного й об'єктивного, швидше навпаки. У певних галузях нам постійно зустрічаються повторювані групи фактів, і коли ми починаємо їх об'єктивно вивчати, то усвідомлюємо, що маємо справу з певними закономірностями, сукупністю пов'язаних рис... Для біології, як і для клінічної медицини, важливі не одиничні кореляції, а групи кореляцій; тільки вони можуть свідчити про справжні внутрішні зв'язки. Щоденний досвід психологічної типології, що може бути без зусиль підтверджений загальною теорією, говорить про те, що групи характеристик дають більш значимі кореляції, ніж одинична характеристика... Те, що в математиці позначається основною областю статистичних кореляцій, ми, у більш описовому плані, називаємо конституціональними типами... Ознакою чистого типу може бути той факт, що він має велику кількість значимих у біологічному плані зв'язків. І коли ми виявляємо безліч кореляцій з основними біологічними факторами... ми маємо справу з найважливішим фактом⁰.

У даному випадку тип ми визначаємо як групу корелюючих рис, так само, як ми визначаємо рису як групу корелюючих поведінкових актів чи тенденцій діяльності. І, відповідно до такої точки зору, розходження між поняттями "риса" і "тип" криється не в безперервності (чи її відсутності) гіпотетичної змінної, не у формі її розподілу, а є розходженням загального і часткового. Відношення між двома цими поняттями представлені в діаграмі на мал. 4, взятої, як і пояснювальний текст, з роботи Айзенка, "Ми маємо справу з чотирма рівнями організації поведінки. На нижньому рівні

СР СР СР СР

представлені певні специфічні реакції — ^!' ²' ³"" ". Вони відбивають реакції індивіда на експериментальні

тести, а також на повсякденні події і можуть бути чи не бути характерними для даного індивіда. На другому рівні ми маємо

ПР ПР FTP

так звані звичні реакції - '' ²"' ". Ці реакції звичайно повторюються за схожих обставин, тобто при повторному

пред'явленні тесту чи в схожих життєвих ситуаціях. Це нижчий структурний рівень; ступінь організованості поведінки на цьому рівні може бути описаний за допомогою коефіцієнта ймовірності того, що в повторних ситуаціях поведінка індивіда не зміниться.

Ч Ч Ч

На третьому рівні представлені риси як структура звичних дій: ^{р 2}'" ". Наполегливість, дратівливість,

ригідність — ці риси є теоретичними конструктами, заснованими на спостереженні кореляцій ряду різних звичних реакцій. Мовою факторного аналізу вони можуть бути названі групами факторів.

На четвертому рівні представлений загальний тип як структура рис — у нашому випадку інтроверт. Структура на цьому рівні також заснована на спостереженні кореляцій між різними рисами, які складають зміст досліджуваного типу. Таким чином, у нашому прикладі такі риси, як наполегливість, ригідність, боязкість, дратівливість, аутичність і деякі інші, поєднуються в констеляцію рис, які корелюють між собою і утворюють тип як конструкт вищого порядку".

Як тип, так і риса визначаються з точки зору структури кореляцій, і питання про безперервність чи розподіл стосовно них не має сенсу, оскільки мова йде про відношення включеності. Варто зазначити, що ця модель особистісної організації заснована безпосередньо на роботах таких психологів, як Юнг, Кречмер і Оллпорт, які не були позитивно налаштовані по відношенню до психометричних технік взагалі і факторного аналізу зокрема. І все ж, ця гіпотетична модель, основана на клінічному досвіді і психологічній інтуїції, цілком відповідає статистичній моделі на базі факторного аналізу. Теорія факторного аналізу виділяє чотири типи факторів: випадкові фактори, які виявляються тільки в єдиному випадку; специфічні фактори, які властиві певній тестовій ситуації або рисі, але за будь-яких обставин; групові, або первинні, фактори, що мають місце у певних, але не всіх тестових ситуаціях або рисах; і загальні, або вторинні, фактори, які виявляються у всіх ситуаціях або рисах, досліджуваних в експерименті. "Необхідно відзначити, що чотири рівні особистісної організацій багато є чому відповідають чотирьом типам факторів... Звичні реакції — це специфічні реакції, позбавлені свого випадкового компонента, і які утворюють специфічні фактори; риси — це система "специфічних реакцій, без врахування випадкової і специфічної дисперсії, тип — це система специфічних реакцій, які виключають випадкові, специфічні і групові відхилення".

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Юана ФРАНКА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИИ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНО)" ПСИХОЛОГИ __________________________________________

Юнг дає досить докладний опис особистісних рис, характерних для інтроверта і екстраверта. Це опис значною мірою узгоджується з уявленнями Джордана і Гросса. Екстраверт бачиться особистістю, яка цінує оточуючий світ, як матеріальний, так і нематеріальний, його аспекти (статок, багатство, влада, престиж); він шукає соціального схвалення і схильний йти за суспільними підвалинами; він соціабельний, легко здобуває друзів і довіряє оточуючим. Він виявляє зовнішню, фізичну активність, а активність інтроверта відноситься більше до психічної, інтелектуальної сфери. Екстраверт мінливий, любить усе нове — речі, людей, враження. Він емоційно збудливий, але його почуття ніколи не бувають дуже глибокими; він певною мірою байдужий, безпристрасний, раціональний, меркантильний і впертий. Він прагне бути вільним, безтурботним і домінуючим. Цей короткий опис не претендує на щось більше, ніж просте узагальнення деяких характерних рис екстраверта, які, однак, на думку Юнга, пов'язані між собою, що дозволяє виділити екстраверсію як окремий тил. Нашим основним завданням буде швидше експериментальне підтвердження концепції Юнга, ніж детальний опис його типів.

Юнг пов'язує екстраверсію та інтроверсію з відмінностями між основними невротичними захворюваннями, виділеними Жане. Як відомо, Юнг був переконаний, що екстраверт у випадку невротичного розладу схильний до істерії, а інтроверт — до психастенії. "Мені здається, що найбільш частим невротичним розладом для екстравертованого типу є істерія." Говорячи про інтроверта, він стверджує, що "типовим для нього невротичним розладом є психастенія, захворювання, для якого характерна підвищена чутливість, з одного боку, і велика стомлюваність, і постійна втома — з іншого". У наші дні ми швидше говоримо про "тривожний стан" або "реактивну депресію", ніж використовуємо термін "психастенія", де акцент робиться на обсесивні та імпульсивні тенденції. На основі факторного дослідження семисот невротиків, описаного в наступному розділі, мною був запропонований термін "дистимія" як більш сучасне поняття, що описує синдром корелюючих афективних розладів. У літературі цей термін означає емоційний розлад і, ймовірно, дозволяє визначити гіпотетичні емоційні дисфункції та інтерфункції, встановлені Гроссом, Джорданом і Юнгом.

У теорії Юнга крім екстраверсії-інтроверсії, ми можемо чітко бачити наявність іншого, незалежного фактора, який мається на увазі, хоча сам Юнг ніколи формально не розробляв цю частину своєї концепції. Цей фактор ми умовно можемо назвати "аномальність", або "нейротизм", і визначити як загальну для істерії і психастенії якість, що відрізняє її носія від здорової особистості. Незалежність нейротизму від інтроверсії особливо підкреслювалася Юнгом: "Не слід вважати інтроверсію чимось більш-менш схожим з нейротизмом. Як поняття, вони не мають нічого спільного між собою". Якщо ми хочемо скласти закінчену схему концепції Юнга, ми повинні намалювати дві ортогональні осі, одна з яких буде відбивати екстраверсію-інтроверсію, а інша — норму-нейротизм. Цей додатковий фактор аномальності також мався на увазі Джорданом і Гроссом і був виявлений Хеймансом і Вірсмою, як буде показано далі. Таким чином, існує явна узгодженість у цьому питанні в різних авторів.

Раніше ми посилалися на кілька досліджень, дані яких підтверджують факт існування іншого суперфактора, який тимчасово одержав назву психотизм. В останні роки був опублікований цілий ряд робіт, де починалася спроба затвердити це поняття і продемонструвати існування цього фактора на вибірці психічно здорових людей. У цілому отримані результати свідчили на користь висунутої гіпотези, а також був виявлений фактор Р, відносно незалежний від факторів Е и N, як у дітей, так і в дорослих, найбільш придатною інтерпретацією якого був би гіпотетичний фактор психотизму, і дійсно, люди, які страждали психічними захворюваннями, як правило, одержували за цим фактором досить високі оцінки. Причому цікаво, що в злочинців виразність цього фактора виявилася дуже високою, набагато вищою, ніж у невротиків і здорових людей. Проте цей фактор став предметом дуже незначного числа експериментальних робіт, що робить його подальше обговорення в цій главі безпредметним.

Дата добавления: 2015-05-22