Християнство

ІСЛАМ

Іслам виник в VІІ ст. н.е. в Аравії. Засновник Ісламу – Мухаммад народився в 569 р. за походженням – з багатого роду, але який поступово збіднів. Батько Мухаммада – Абдуллах – помер ще до його народження. Мама – Аміна – походили з Медини і сповідувала іудейську релігію. Цікаво, що за легендами, які виникли набагато пізніше, зачаття Мухаммада, як і пророків інших релігій, відбулося „непорочно”. Дивне світло з лоба його батька проникло в утробу матері. Пологи, як і у матері Ісуса, проходили без болю і т.п. Коли Мухаммаду виповнилось 6 років, його мама померла. Після смерті матері шестирічного хлопчика приютив його пристарілий дід Абд аль-Мутталіб, який помер через два роки після цього. У 8 років Мухаммад перейшов на виховання до свого дядька Абу Талібу. Спочатку в його сім’ї він виконував обов’язки пастуха – пас овець і кіз. Коли підріс, - став по гонщиком верблюдів і в цій якості почав ходити з караванами по всій Аравії. Саме тоді, в ранній юності, Мухаммад прославився своєю чесністю.

У віці 21 рік Мухаммад вже жив самостійно і працював у багатої вдови Хадіджи. Одного разу він здійснив подорож до Сирії і там отримав можливість познайомитися з різними релігійними общинами та їх вченнями. Так виникли умови, при яких Мухаммад пізнав три релігії: в сім’ї дядька він познайомився з національною релігією арабів, від євреїв Медини дізнався про вчення Мойсея, а уявлення про християнство отримав від монахів Сирії.

Після п’яти років служби у Хадіджи, Мухаммад і Хадіджа одружилися. На той час йому було 26 років, а їй – 40. Взаємне кохання Мухаммада і Хадіджи стало легендарним. В повній взаємній згоді вони прожити 25 років, і за весь період подружнього життя Мухаммад не взяв собі більше жодної дружини.

Вперше, як проповідник, Мухаммад виступив у віці 43 роки. Цій вирішальній обставині передувало ряд значних подій.

Мухаммад в дитинстві істотно відрізнявся від своїх ровесників. Він був вразливою людиною, схильною до усамітнення і самозаглиблення. Сучасники відмічали, що Мухаммад був тихою, мрійливою людиною, надзвичайно нервового складу: часто ображався, не міг один залишатися в темноті. Меланхолія була його звичним станом. Жива і поетична уява допомагала йому легко контактувати з людьми. В спілкуванні він був досить лагідним.

Під час усамітнень він думав про релігію. З роками схильність Мухаммада до одиноких роздумів зростала.

Одного разу в печері він побачив дивне видіння в образі людини, яка сказала йому: „О, Мухаммад, ти провісник Аллаха!” Мухаммад впав на коліна. Після такого потрясіння він вернувся додому і розповів цю звістку дружині і родичу Вараці. Вони зразу повірили йому, а Варака навіть почав вважати, що він пророк арабського народу. Після цього декілька тижнів нічого не відбувалося, але Мухаммад під сильним враженням продовжував переживати дану подію, і відбувся перелом. Його озорило сяйво, він відчув повну впевненість в собі і надзвичайний спокій. Після цього він переживав ще декілька подібних станів і зрозумів, що повинен діяти згідно звичаїв свого народу. З цією метою він оголосив, що він – посланець Бога. Ясна справа, що йому не повірили і почали насміхатися. Відторгнутий своїм народом, він виніс нові ідеї за межі свого середовища і почав проповідувати публічно. Він вважав, що його місія полягала в проповіді арабам єдності, праведності Бога.

Важливо відмітити, що на початку своєї проповідницької діяльності Мухаммад оголосив своє учіння не новою релігією, а відродженням віри Авраама (тобто іудейської), яка була порушена відступниками. Він мав надію, що іудеї і християни визнають його пророком, але цього не відбулося.

Труднощі, які наростали в Мецці, спонукали його переселитися в Медину разом зі своїми прихильниками. Переселення послідовників Мухаммада стало початкои офіційного мусульманського літочислення. Місце проживання в Медиці Мухаммад вибрав випадково. Він їхав по місту до тих пір, поки не зупинилася його верблюдиця. Тоді він дізнався, чия то земля і купив її у двох хлопчиків-сиріт. Поступово Медина стала центром нової релігії і ядром мусульманської держави.

В Медині продовжувалос спілкування пророка з Богом. В процесі цих зустрічей він отримував свої одкровення і пророцтва. Зазвичай вони відбувалися в стані екстатичних трансів. Мухаммад дуже багато часу проводив в молитві – третину, а той половину, ночі, не враховуючи денних молитв. Молитва була для нього головним засобом для очищення і зближення з вищим світом, до якого він прагнув.

Мухаммад почитався як пророк, однак не як чудотворець. До нього не зверталися за зціленням. Він приваблював до себе виключно моральною проповіддю і обіцянкою райського блаженства. Містицизм не був присутній в нього. Мотивуючи, чому потрібно потрібно повератится до сходу під час молитви (кеблу), він говорив, що для Бога все одно, куди людина поверне своє обличчя, але важливо, що за цією ознакою мусульмани будуть відрізнятися від послідовників інших релігій.

Посер Мухаммад 632 року на 63-му році життя. Останні слова його звучали так: вигнати ідолопоклонників з Аравії, надати всім прозелітам рівні права і молитися безупинно. Похований в головній мечеті Медини (мечеть Пророка).

Віровчення викладене в Корані – священній книзі, яку мусульмани вважають богонатхненною, тобто продиктовану Богом засновнику мусульманства пророку Мухаммеду.

Головними догматами ісламу є:

- визнання єдиного істинного Бога – Аллаха як творця, володаря небес і землі;

- страшний суд, рай і пекло;

- визначеність волею Аллаха усього, що було, є і буде.

Невідступне дотримання всіх моральних норм ісламу забезпечує мусульманину досягнення основної мети його життя – блаженства у раю. Моральною людиною вважається кожен, хто не порушує моральних норм. Але порушники мають шанс за платню одержати від мулл, муфтіїв, ішанів (мусульманські священнослужителі) відпущення гріхів.

Моральні, правові норми викладено у шаріаті – універсальному ісламському нормативному регуляторі, складеному на основі Корану і Сунни (звичаї, передані предками, містить описи діянь, висловів Мухаммеда та його сподвижників). Шаріат передбачає карні покарання за порушення моральних норм: є тілесні і привселюдні.

Усе це свідчить, що іслам, з одного боку, орієнтує людину на внутрішній автентичний вибір добра, хоча й під тиском авторитарного страху та покори, а з другого, - вчинивши зло, мусульманин має здіймати руки до небес і вигукувати: “Така була твоя воля, о Аллах!” Тобто ісламу притаманний фаталізм.

Земне життя людини – швидкоплинна ілюзія, людина не належить собі, не є господарем власної долі. Все, що у неї було, є і буде, належить не їй, а Аллаху, для нього вона живе і діє. Людина – раб Божий, який може хіба що молити його про милість і заступництво.

Виникнення релігій, як правило, супроводжувавлося запереченням всіх раніше існуючих релігій, як неправильних. На відміну від такого абсолютизму іслам визнає інших пророків, які діяли в рамках інших релігій, і були, згідно Корану, попердинками Мухаммада. Мухаммад відчував себе останнім в такій своєрідній лінії, яка тягнеться від Ноя через праотців і пророків до Ісуса і до нього самого. Розуміючи, що між пророками можуть існувати відмінності в значимості, він вважав ці відмінності такими, які не протирічать сутності проповіді єдинобожжя. Він вважав себе пророком того ж самого Бога. Однак лише Коран пояснює те, що в попередніх релігіях подавалося не цілком досконалим чином.

Головна властивість Корану, яка забезпечувала сильних психологічний вплив – співучасть, тобто те, що божество в ньому говорить від першої особи. Це є новизна порівняно з іншими священними книгами.

Бог в ісламі, так як і у християх, вічний, всюдисущий, і всі люди перед ним рівні. В світі все здійснюється по його волі. Істотною відмінністю є те, що в ісламі Богом все наперед передбачено і вписано в книгу долей.

Шлях до Бога лежав через почуття, тому любовні стосунки між чоловіком і жінкою зайнли в їх філософії важливе місце. Любов виступала як посередник і поводир. Сила любові визначалася тим, наскільки в людини велике прагнення злиття з іншою людиною, до розчинення в ній. Не логіка, а любов виступала поводирем на шляху пізнання. І це не дивно, адже в сучасній психології показано, що тільки через любов до себі подібного людина пізнає власну сутність. З цієї точки зору, підхід суфіїв, які вважали, що земна любов – це міст, по якому потрібно іти шукаючому дешевного єднання з Богом, є досить глибоким.

Обов’язки правомірного полягали не стільки в молитвахз, скільки в справах і правильному способі життя. На відміну від релігій, де моральні ідеали були настільки вискокими, що практично недосяжними, і ця недосяжність могла породжувати лицемірство, в ісламі норми були не тільки реальними для виконання, але простими і зрозумілими. Виконуваність цих норм моральності робила мусульман психічно більш здоровими. Однак така простота не означала поверхневого ставлення до їх виконання. При оцінці будь-якого релігійного акту критерієм щирості виступала відсутність егоїстичного або лицемірного мотиву. Якщо такий мав місце, то, згідно ісламу, всяка добра справа позбавлялася значення.

До простих моральних норм відносяться і такі, як шанування батьків, турбота про виховання дітей, сиріт, повага до старших, дружба з сусідами, засудження крадіжок, ліні, п’янства, високомірства, подружньої невірності та ін. А головне – Мухаммад закликав до порядності в ставленні до простих людей. Він говорив, що існує три смертельні гріхи, від яких людина не може відкупитися: скупість, слідування пристрастям і захоплення самим собою. Тому до всіх потрібно бути добрим, не гордитися і свято виконувати свої обіцянки. При цьому найважливіший обов’язок мусульманина – доброта до ближнього. Вона повинна проявлятися в тому, що краще „тратитися” на бідних серед ближніх, ніж накопичувати. В Корані не тільки проголошувалась необхідність роздавання милостині бідним, а й перевага віддавалася її анонімності. Тим самим стверджувалася не показна, а глибинна моральність.

Сучасний іслам проголошує, що від волі Аллаха залежить тільки доброчинність, а зло (у всіх його проявах) – від злої волі людини. Цим окреслюється його гуманістична тенденція.

Основні положення

Природжена гріховність людини і ідея спасіння. Непослух Адама і Єви – в християнстві гріх настільки важкий, що він знищив добре начало не лише першої людини, але і всіх її нащадків. Пройшло багато тисячоліть, доки Бог змилувався і прислав Христа, який прийняв мученицьку смерть за гріхи людини. Цей акт демонструє божественний намір знищити гріховність і спасти тих, хто в Нього повірить. Тут ідея спасіння пов’язана з древньою ідеєю спокутувальної жертви, яка пом’якшує гнів божества. Добровільна смерть Ісуса Христа – це жертва за всі гріхи людей. Вона очищала від гріха всіх послідовників цього вчення. Бог-отець послав Сина на землю, і Той виконав волю Отця, а не свою, і молився Отцю про захист людей. Символ віри і формула хрещення «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Ісус Христос переборов егоїзм любові до життя і став тілесним і духовним «провідником», надприродне життя потекло в наш світ.

Відповідно до цього уявлення в культ входять не тільки зовнішні дії — виконання таїнств і церковних обрядів, але і внутрішній процес, так зване спасіння – послідовне досягнення визначеного психічного стану, яке відбувається в душі, яке приєднує до екстатичного сприйняття світу. Христос, будучи унікальною особистістю— боголюдиною за своєю природою, оскільки мав і людські риси, зміг пояснити і передати людям побажання і сподівання Бога. Саме тому по Його доброті всі віруючі («по вірі вашій нехай буде вам») можуть по смерті віднайти замогильне життя через спокутувальну жертву Христа, після Страшного Суду. З'єднавши через Ісуса Христа кожного зі всіма, християнство відкрило можливість переходу від буденного пізнання в більш високу духовну сферу.

В християнстві вперше була виражена рівність перед Богом всіх людей, гріхи яких, як дітей Божих, викуплені кров’ю Христа. У зв’язку з таким уявленням віра в безсмертя особистої душі стала догмою християнства (подібна рівність допускає можливість і бажаність особистого спасіння, що вело до формування індивідуалізму). Для спасіння потрібно було каяття, причому не шляхом внутрішніх дій, наприклад, жертвоприношенням тварин, а шляхом внутрішніх зусиль – принесенням в жертву особистого серця, своєї душі. «Бо не можливо, щоб кров телят та козлів знищила гріхи» [Євр. 10, 4, 46,С. 590].

Смерть тілесна виступила як звільнення душі від пут, які її зв’язували. Визнати воскресіння Ісуса Христа означає, приєднатися до надії на воскресіння з мертвих, чекати нового життя по той бік смерті. Віра у воскресіння з мертвих – одне з базових положень. Тілесне воскресіння – одна з основних догм християнства, яка ввійшла в Символ віри. Ідея воскресіння з мертвих важлива тим, що якщо благодаті немає за життя, то вона зійде після смерті. Лише надією на благодать можна було пояснити один із основних етичних принципів - відмову від світу і аскетизм.

Однією з основних ідей християнства є ідея про друге пришестя. Після другого пришестя Христа на землі запанує Царство Боже – тисячолітнє царство добра і справедливості. Таким чином, віра в непорочне зачаття, боговтілення, воскресіння, вознесіння, в друге пришестя – суть християнства.

Християнство внесло нові принципи прозелітизму. Рівність перед Богом приводить до розуміння рівноправ’я, рівноцінності всіх людей. Не тільки серед інших народів, інших каст, але і серед інших соціальних груп — бідняків, рабів, відторгнутих. Ця ідея сприяла руйнуванню поділу людей за етнічними і державними принципами і відкидала релігійну і національну винятковість.

Світосприйняття

Основні принципи світосприйняття християнство успадкувало від іудаїзму; його фундамент міститься в Старому Завіті. Тому зупинимося лише на тих змінах, які були внесені християнством.

По-перше, вінцем творіння є людина: з усіх тварин тільки вона створена «за образом і подобою Божою», і її найбільш вагомими рисами є розум і вільна воля. Можна сказати, що християнство - антропоцентричне.

По-друге, до відмінностей| християнства відноситься закінченість історії, яка не знає циклічності. Саме цим дається пояснення існуванню світу, виходячи з цілі. Світу – 6000 років і до його створення не було ні часу, ні простору. Бог створив не тільки світопорядок, але і саму субстанцію. Бог – поза часом. У ньому немає «раніше» і «пізніше», а тільки вічне сьогодення. На такому фундаменті будується властиве християнству розуміння кінцевої мети життя віруючої людини — досягнення Царства Божого.

По-третє, християнство - релігія страждання. Якщо страждала Боголюдина, повинен страждати і смертний. «Ніхто не досягне царства небесного, хто не пройшов через спокусу (тобто, хто його не подолав (Тертуліан). В Царство Небесне потраплять не просто праведники, а ті, хто пройшов через випробування, спокуси. Царство призначене для дітей, відторгнутих та покірних.

Воскресіння з мертвих здійсниться під час другого пришестя Христа і буде воскресінням людей в їх тілесній формі, а не тільки моральним перетворенням. При цьому воскреснуть всі люди без винятку – праведники і грішники, але подальше їх існування однаковим не буде.

Згідно з поняттям християнства, тіло належить зовнішньому світу, а не особистості, хоча руйнування його переживається людиною, як руйнування власного життя, а тому виникає страх смерті.

Вважалося, що кінець світу близький — звідси пристрасне прагнення, з яким ранні християни віддавалися владі моральних абсолютів, не піклуючись про збереження існуючого суспільного ладу. Адже страх цього ладу був для них безсумнівний і недалекий. Тому не мала сенсу боротьба за втілення ідеалів в земному житті. Це була не утопія, а раціональний підхід. Саме здоровий глузд наказував повністю зосередитись на основних ідеях, не беручи до уваги проміжні цілі.

Мораль та моральність

Учення Христа, як і інші релігійні вчення, містить в собі дві сторони: етичну — вчення про те, як треба жити кожній окремій людині і всім разом (людству), а крім того, метафізичне пояснення, чому людям треба жити саме так. Основа християнської моралі — визнання абсолютною основою моральність, як свідому орієнтацію на розуміння людської сутності, способів розвитку особистості і наближення до безгрішного образу Христа.

Найбільш значущою чеснотою після любові є, упокорювання, підпорядкування волі Всевишнього. Упокорюванню протиставляється гордість, оскільки вона відчужує людину від інших людей і позбавляє її любові|, тобто Бога. Оскільки людина не може жити без любові, без духовного спілкування з іншими, гордість замикає її в собі, неминуче вбиває. Таким чином, відкидаються егоїзм, коли подумують лише про свою вигоду заради тимчасових благ, забуваючи про вище призначення людини. Всепрощення, покора і дисципліна думки (нікого і ні за що не засуджувати), як особлива форма гуманізму, стали центральними положеннями християнської етики. Ці якості передбачають любов до приниженого, пригноблюваного ближнього, «останнього» за своїм місцем в суспільстві.

Цінність особи в цьому сенсі стає незалежною від її суспільного стану. Тому, покора, обумовлена конкретною соціальною дійсністю, поєднується тут з можливістю духовного відродження людської особистості.

Бог - це любов – це найвищий принцип християнства. Він – Боголюдина і від нього кожен може навчитися, що означає бути справжньою людиною. Любов тут - фундаментальний психологічний фактор, який говорить, що любити – означає забувати себе.

З психології і повсякденного досвіду відомо, що з моменту виникнення любові людина стає здатною переборювати жорсткі рамки замкнутості, егоїзму та егоцентризму. Тому любов, особливо до когось справедливого – це шлях до справжньої свободи. Специфіку релігійної любові зумовлює те, що основним її об’єктом є Бог. Але ключовий психологічний зміст у ній такий самий, як і в інших виявах цього почуття. Любов за своїм психологічним змістом є духовним, моральним почуттям, завершеним, інтегрованим виявом духовності, моральності особистості.

Сьогодні слід наголосити на правильному розумінню духовності. Духовність не повинна тотально пригноблювати природні потреби людини, усі її тілесні “хочу” і “не хочу”. Духовні потреби особистості покликані ошляхетнювати її природні потреби, соціальні відносини, робити їх гуманними, культурними. Німецький поет Фрідріх Шиллер (1759-1805) – однин з найперших досліджував психол.зміст духовності – зазначив, що чуттєва, тілесна природа людини долучена до її духовної природи не для того, щоб людина скидала тілесне як тягар або знімала як брудну ряднину, а для того, щоб якнайщільніше поєднати його зі своїм вищим “Я”.

Духовність не тотожна моральності, вона містить моральність. Мораль загалом є однією з нормативно-регулятивних форм сспільної свідомості, які впливають на соціальні відносини, людські стосунки за допомогою принципів, правил, норм, законів тощо. Вона психологічно відрізняється від права, звичаю, інших форм нормативної регуляції духовною, автентичною, внутріособистісною структурою мотивації.

Етична думка античності наполегливо шукала сутнісний зміст добра і зла, але так і не знайшла його. Це зробило християнство. Ісус виразно і однозначно охарактеризував добро, як автентично мотивоване прагнення, поведінку людини на благо інших людей, як альтруїстичне самозречення на користь ближніх. Це стало основою гуманістичної етики, усіх гуманістичних наук. Явлення людям Бога як Сина Божого і земної жінки полягає у встановленні родинних взаємин між людьми і Богом як між дітьми і батьком. Правдиво люблячий батько хоче від своїх дітей тільки любові, яка має виявлятися насамперед у їх любові одне до одного, адже кожне з них є для нього найвищою цінністю, а їх благо – найбільшою радістю. Звідси походять перша і друга заповіді: “Люби Господа-Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, всією своєю думкою” та “Люби ближнього свого, як самого себе”. Людина для Бога більше не раб Божий, як у Старому Завіті, а діти Божі. Бог як люблячий батько прагне, щоб люди, його діти, виявляли свою любов до нього у любові одне до одного.

Любов – це емоційна ідентифікація, ототожнення суб’єкта з об’єктами його любові, які внаслідок цього стають для нього такою самою і ще вищою цінністю, ніж він сам для себе. Така любов приносить для людини величезне задоволення.

Давні греки поділяли любов на любов-ерос (пристрасне бажання суб’єкта володіти об’єктом своєї любові, стати цілковитим володарем його тіла і душі, думок, почуттів, бажань) і любов-агапе (самовіддана турбота, самозречене піклування суб’єкта про об’єкт своєї любові). На думку М.Бердяєва, якщо любо-ерос не поєднується з любов’ю-агапе, то результати її бувають нищівними і руйнуючими. Істинна християнська любов поєднує в собі арапе і карітас (жалість). В іудаїзмі та буддизмі любов постає як співчуття стосовно кожної живої істоти, емоційна ідентифікація з нею на тій підставі, що все живе у всіх своїх проявах походить з єдиного, спільного лона. Ця любов є тихою, скромною, умиротвореною.

Сучасна пересічна людина у своєму себелюбстві, егоїзмі, меркантильності не здатна на істинну, діяльно-самозречену любов (агапе, карітас) до ближніх. Альтруїзму такого рівня сягають тільки деякі с особистості. Якщо пересічна людина здатна самовіддано любити, то тільки своїх рідних: дітей, коханий, рідше – батьків, родичів. Християнська любов як психологічна основа людських взаємин – дуже далекий ідеал.

Завдяки гуманістичній моралі доброчинності, ідеалу любові християнство набуло величезної життєдайної сили. Раннє християнство не вважало моральне вдосконалення людини основою перетворення земного світу на краще, а вбачало його покликання в тому, щоб врятувати душу людини. З утвердженням у Новий час (добу капіталізму) оптимістичних поглядів на людину, її можливості, гуманістичних ідей (впевненості у можливості й необхідності розвивати в людині найкращі якості) утвердилася думка, що моральне вдосконалення людини, до якого закликає християнство, має на меті і спасіння її душі після смерті тіла, і перетворення земного світу на християнських засадах, а не відмову від нього. Ця широка гуманістична інтерпретація покликання християнської моралі є ідейною базою мотивації доброчинної поведінки. Євангельська мотивація етичної поведінки – особиста любов до Ісуса.

Альберт Швейцар (німецько-франц. філософ) говорив, що матеріальне і духовне блаженство не співвідносять одне з одним так, що одне продовжується в іншому. Коли в інтересах моралі, духовності апелюють до матеріального блага, то воно не підсилює духовне, а усуває його. Духовне блаженство самодостатнє, не потребує жодного матеріального підсилення. Або людина приймає рішення поводитися доброчинно, оскільки чекає від цього користі, соціального становища, добробуту, або вона сподівається знайти і знаходить радість, духовне піднесення не переслідуючи жодних корисливих мотивів.

Виділяють декілька типів мотивації доброчинності.

Утилітарна мотивація. Ґрунтується на тому, що добробут спільноти, а значить і кожної людини, безпосередньо залежить від рівня її духовності, а також на аргументах психогігієни, психопрофілактики, психотерапії, оскільки більшість хвороб пов’язані з негативними емоціями. Серед них для соматичного і психічного здоров’я найбільш руйнівними є страх, заздрість, ненависть, бажання помсти, образа, лють, гнів. Дейл Карнегі зауважив, що коли Христос сказав “Любіть ворогів ваших”, Він проповідував не лише правильні моральні принципи, а й принципи медицини ХХ століття. Слова Христа “Прощайте всім до сімдесят на сімдесят разів”, на його думку, допоможуть вберегтися від підвищеного кров’яного тиску, серцевих хвороб, виразки шлунку. Заратустра сказав “Робити добро іншим – не обов’язок. Це радість, бо вона поліпшує здоров’я і збільшує щастя”.

Доброчинність, мотивована співчуттям. Людина не може бути глибоко задоволена і щаслива, якщо її оточують нещасні, страждаючі. Така доброчинність властива тільки особам, здатним до емпатії, співпереживання, співчуття, толерантності, симпатії.

Егоїстично-утилітарна доброчинність. Заснована на переконуванні слабкою людиною себе та інших, що співчуття, доброзичливість, любов є найвищим добром. Вигоду такої переконаності людина вбачає передусім для себе.

Суспільним фактором доброчинності є її схвалення, підтримка громадською думкою, церквою, владою.

Егоїстично-меркантильні мотиви. Віра у безсмертя душі та її вічне потойбічне блаженство. Страх перед пекельними карами є основним мотивом такої доброчинності.

Прагнення прилучитись до вищого світу через моральність психологічно не відрізняється від устремління заслужити вічне блаженство в раю доброчинністю. Таке устремління засвідчує наявність егоїстично-утилітарного моменту у християнській моралі. Якусь перспективу очищення моральності від утилітаризму може дати ідея, віра, що існування земного світу і людини в ньому має певну високу мету, наближення до якої забезпечує моральне вдосконалення людини, людських взаємин. А з іншої сторони, якщо немає Бога, то немає сенсу підпорядковуватися моральним вимогам, бо самі вони позбавлені внутрішньої розумної авторитетності.

Як би не були мотивовані доброчинність, доброзичливість, вони є реальним утвердженням християнських моральних цінностей, ідеалу братньої любові як абсолютно досконалої моральності. Незалежно від особливостей мотивації, дієва доброчинна поведінка є благом для тих, на кого вона спрямована, і для його суб’єкта, оскільки забезпечує ефективність його стосунків, приносить йому радість, душевний спокій.

Наука не знайшла закономірних, таких, що випливають із земної природи людини, чинників совісті, моральності, доброзичливості, братньої любові, тому апелює до релігії. Моральне настільки пов’язане з релігійним, що розділити їх неможливо, любов психологічно споріднена з релігійною вірою.

Любов перетворить весь емоційний лад психіки. Той, хто любить - радіє, а той, хто ненавидить - страждає і примножує зло. В цьому суть заклику любити і ворогів своїх. Бажано подавити навіть саме бажання творити зло, прощати образи і полюбити недругів. Якщо не виконати цю заповідь, то прагнення заподіяти зло і помститися, що не знаходить виходу унаслідок соціальних табу, буде багатократно зростати. Адже глибокі пристрасті і непереборні ваблення стають ще більше могутніми, чим більше перешкод ставиться на шляху їх реалізації.

Ісус забороняє робити те, що примножує в світі зло. Якщо любити тих, що ненавидять вас, тоді у вас не буде ворогів.

Душа, пригнічена тяготами життя, прагне, хоча би після смерті потрапити туди, де цих тягот немає, піднестися на Небеса. Однак, щоб це стало можливим, потрібно на землі проявляти свої чесноти, любов і добрі справи. Ці чесноти – перш за все внутрішні психічні стани – віра, надія, любов.

Про мораль і моральність релігії говорять прикладами, що воскрешають сприйняття відчуття і асоціації власного досвіду. Таким чином, християнин, наскільки можливо людині, наслідує Христа і словами, і справами, і думками.

З поглибленням індивідуальної свідомості ідея групового безсмертя (як в іудаїзмі, де його міг досягнути тільки весь народ) стала недостатнім стимулом для особистої покори перед несправедливістю і бідами життя. З часом наростав протест по відношенню до такої перспективи. Його приклад дозволив створити з Творцем інший тип відносин – не страх, а любов. Християнство зверталося не до розуму, а до почуттів віруючих.

Виник пріоритет не вчинків, а думок і відчуттів. На перший план виходив духовний світ людини, її переживання. З позиції християнства чисто зовнішня перебудова життя людини, без зміни її духовної суті, не приносить бажаних результатів. «Не прийде Царство Боже прикметним чином, і не скажуть: «Ось воно тут», або: «Ось воно там». Бо ось, Царство Боже всередині вас є». Звідси витікало, що не потрібно ні чекати, ні спрямовувати зусилля на підтягування всіх інших; необхідно прямувати, перш за все, до власного вдосконалення. Така позиція християнства істотно відрізнялася від колишніх вчень, оскільки воно керує людьми не за допомогою зовнішніх правил, а через внутрішній процес — усвідомлення можливості досягнення ідеальності, яка радикально змінює і тече в майбутнє життя людини. В цьому відношенні християнство виділило умови появи нового типу особистості, в якому внутрішні процеси супроводжувалися і зміною матеріальної природи, і зміною внутрішніх відносин.

Як відомо, найсильніші відчуття — страх і любов. Не дивно, що саме вони краще всього підходили в якості бази моральності. Історично раніше в іудаїзмі на сцену виступив страх, як більш глибокий і могутній психологічний стан людини. У християнстві був зроблений наступний крок в розвитку соціального свідомості — на сцену виступила любов.

Люди хворіють, вважає християнство, не стільки з природних причин, скільки через гріхи. Страждаючи через гріхи, які були зроблені при житті, людина отримує шанс їх подолати, змінитися і потрапити до Царства небесного. Однак людина може хворіти не тільки через зроблені гріхи, але і через милість Бога, щоб хвороба заставила її замислитися і відвернула від ще гірших гріхів.

Одного разу принесли Ісусу хворого. Він сказав йому: «Чадо! Прощаються тобі гріхи твої», і після цього зцілив його. У іншому випадку Ісус сказав вже зціленому: «Ось ти вилікувався вже; не гріши більше, щоб не трапилося з тобою чого гіршого».

Стисло резюмуючи основні положення морального кодексу християнства, можна виділити наступні основні елементи:

Перед Богом всі рівні (у духовному сенсі раб стає рівний вільному).

Непротивлення злу насильством.

Віра в майбутнє життя, як основа етичної поведінки на цій землі. Основа віри — страх Божий і любов.

Індивідуальний порятунок залежить від особистих якостей, а провина виникає як результат розуміння добра і зла.

Смерть – не кінцева подія, а перехідний стан до раю чи пекла.

Гріхи і неправда караються в тому світі, тому потрібно терпіти, змінюватись і буде нагорода.

Не хлібом єдиним живе людина, є і совість, вона важливіша. Звідси – милосердя, взаємодопомога.

Не тільки люби ближнього свого, а і ворога.

Таким чином, якщо в іудаїзмі гріх – це перш за все страх перед Богом, страх кари, то в християнстві – злочин перед собою і Богом. І головний суддя тут є внутрішній голос, совість, як голос Бога в людині.

Ісус мав вплив на серця людей, що було рідкісним в той час, що шляхом вищого знання істина проникає в їх пізнання. Він проповідував покірливим і простим тоном і замінив царство закону царством благодаті і тим перетворював людину внутрішньо, через зміну її духовного життя. При цьому внутрішнє життя піднімалося вище всіх зовнішніх справ.

Врахування індивідуальних можливостей

Кожен віруючий своїм доступним саме для нього шляхом може просуватися до спасіння. Про розуміння необхідності врахування особистих особливостей і різних індивідуальних шляхів до Бога свідчать багато євангельських історій і притч.

Не тільки наочність, але і сила віри (психологічна установка) визначали і саме зцілення, і сприйняття його натовпом. Зцілюючи хворих, Він добре розумів, що йЙого влада над душевно і тілесно хворими залежала від сили їх віри. У Євангелії від Матвія є опис зцілення слуги сотника: «Йди, і, як ти вірував, так буде тобі. І видужав слуга його в ту годину» [Мф. 8:13; 34, с. 311]. В той же час в Назареті, унаслідок недовіри до нього земляків, Ісус не міг творити дива. (Немає довіри — немає дива!).

Існує небезпека, що в помислах про особистий порятунок людина перестає думати про порятунок інших

Страждання слід було переносити з покорою; йому протиставлялася гордість. В християнстві немає приниження, яке б робило людину не здатною до добра, як немає святості, вільної від зла. З врахуванням глибинної психології цілком справедливе уявлення, що гордість відчужує особистість від інших людей, робить її асоціальною, залишає без любові, тобто Бога. Кожному важко жити без любові, без духовного спілкування з іншими; гордість, замикаючи в собі, вбиває самотністю. Ці положення дещо зменшували індивідуалізм християнства, відкидаючи егоїзм, пошук виключно власної вигоди заради тимчасових земних благ.

Християнство вперше ввело в практику сповідь як засіб компенсації неповноцінності життя. Християнин повинен регулярно сповідатися, причому потрібно не просто визнавати гріх, а внутрішньо покаятись. Щире, глибоке каяття – це, перш за все, переоцінка подій і намірів. Така переоцінка досягається шляхом глибокого переживання гріховності вчинених поступків. На фоні особливим чином організованого і достатньо інтимного спілкування сповідь складає умови для розрядки найбільш глибоких стресових переживань, за рахунок цього витісняються патогенні стани і створюється відчуття душевного миру, спокою і повноти життя.

Ритуали і обряди

Етичний елемент в Законі іудейському був для Ісуса настільки важливішим всього іншого, що він залишав без уваги обрядові елементи, але виступав проти них у тому випадку, коли вони загрожували моральності («людина для суботи, або субота для людини»).

Храмів не будували і вірили, що Бог всюди і не потребує спеціальних приміщень для молитов. При цьому суттєво, що на відміну від іудаїзму в християнстві не було особливої касти священиків, тому що була принесена вже велика жертва Спасителя для спокутування гріхів всього світу; всякому християнину стали доступні переваги священства, які були дані в Старому Заповіті тільки одному коліну Левіна.

На відміну від іудеїв християни в ті часи не вважали за потрібне звертатися до Бога в багатолюдних зібраннях. Члени общини, збираючись зазвичай на спільні трапези по неділях, приносили хліб, а вино купували разом. На цих зустрічах перші християни відчували себе вільно серед своїх. Спочатку обрядовість обмежувалася такими періодичними зборами — вечерями і трапезами на згадку про Засновника вчення. На них куштувався хліб і читалися священні тексти. Це були вечори любові — агапе.

Всі християнські обряди — такі як молитва, піст, хрещення, сповідь, прощення, покаяння, залучення новонаверненого (за допомогою миропомазання), священна трапеза (євхаристія), вінчання, причащання і соборування (останні настанови тому, хто вмирає) – направлені до єдиної цілі: потрапити до Царства Божого. Вважається, що при виконанні обрядів (видимих дій) на людину сходить благодать, і така дія проходить таємним, неосягненним шляхом.

Хрещення і причащання (євхаристія) – головні таїнства християнства. Вони замінили іудейський обряд залучення до віри – обрізання немовлят.

Хрещення має на меті захистити новонародженого від «нечистої сили», забезпечити йому заступника на Небесах. Християнство втримало символічне значення води, яка отримала особливе значення зі встановленням таїнства хрещення, яке полягає в тому, що немовля тричі занурюють в купель (православні) або обливають водою (католики), або окроплюють його (протестанти). Після хрещення дитині дають ім’я. Частіше всього іменем того святого, пам’ять якого відмічається в день хрещення.

Через причащання людина стає центром всього християнського богослужіння. Під час нього людина приєднується, стає причетною. Це таїнство встановлене самим Христом на таємній вечері.

Каяття. З позиції християнства, не може бути людини, наскрізь зіпсованої, бо це означало б, що творіння Боже не вдалось. А тому завжди є надія на відродження, що досягається, яке досягається каяттям. Внутрішнім мотивом, поштовхом до сповіді виступають сумніви в своїх моральних принципах і страх перед Божим судом. В цьому таїнстві «знищується» минуле. Християнство вперше ввело в практику сповідь, як засіб компенсації життєвих невдач. Кожен християнин повинен сповідатися, як мінімум один раз на рік. Щире каяття – це перш за все переоцінка подій і намірів, розуміння свого гріха, спонукає просити про допомогу Бога, і Господь як люблячий Отець допомагає тому, хто кається. Тим самим, ефект сповіді досягається шляхом переживання гріховності зроблених вчинків і розуміння шляху для здійснення праведних поступків. Ознакою дієвості каяття слугує втрата притягуючої сили гріха.

Молитва виконувала декілька функцій – зняття з себе частини турбот (вони довірялись Богу), здобуття надії на допомогу Творця в тяжкі хвилини життя. Крім того, молитва сприяла чіткому усвідомленню суті своїх проблем і їх моральних аспектів. Якщо, наприклад, людина жадала помсти ворогу і наважувалась проголошувати молитву про його смерть, то вона тверезо усвідомлювала при цьому огиду такого свого бажання, що і слугувало передумовою її смерті. З часом ствердились особливі правила для того, хто молився, які передбачали повне відключення від зовнішнього світу, перехід в світ інтимних переживань. Передбачались такі особливості молитви, як регулярність, ритм в середині молитви і способи її вимови.

Раннє християнство забороняло кремацію, як те, що заперечує вчення про воскресіння з мертвих. Вважалося, що протягом двох днів після смерті, душа може відвідувати на землі ті місця, які їй дорогі. Тепер науково доведено, що мозок померлого зберігає визначену електричну активність до 39 дня, коли реєструється останній значний мозковий імпульс. В буддизмі теж фігурує 40 днів, протягом яких душа шукає нове тіло для перевтілення. Тому весь цей час над померлим читаються молитви.

Християнство розуміє себе як призначену для всіх людей абсолютну, трансцендентну і універсальну релігію. Таке розуміння опирається на подію Втілення. Вона унікальна. Особиста присутність Бога в явленні єдинородного Сина в певному історичному просторі і часі є подією, яка, як і будь-яка подія, не може бути повторена якоюсь наступною подією і тим більше пророцтвом. По відношенню до цієї події всі решта релігійні шляхи розглядаються як попередні, підготовчі.

Дата добавления: 2015-05-22