Методи навчання. як зміни власної особистості, так і зміни особистостей оточуючих людей

Ш

І

Розвиток та

виховання

людини

як зміни власної особистості, так і зміни особистостей оточуючих людей. І однією з умов успішної реалізації себе як фахівця є вміння використовувати свої сильні особистіші сторони і нівелювати слабкі, а також розвивати в собі ті риси, які необхідні для більш повної самореалізації. Отримані знання стосовно розвитку і формування особистості майбутній фахівець може використати, формуючи свій колектив, передаючи свої знання в якості наставника, займаючись викладацькою діяльністю, виховуючи власних дітей.

Розвиток людини - це процес становлення і формування її особистості (Модуль II, розділ 1.1.). Він являє собою процес фізичного, розумового і морального росту людини й охоплює всі кількісні і якісні зміни вроджених і набутих якостей. Розвиток людини -це процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання [42, с. 44].

Вроджені якості людини - це спадковість, тобто передача від батьків до дітей певних якостей і особливостей, закладених в їх генетичну програму. Спадкова програма розвитку людини передбачає: продовження людського роду; пристосування до умов існування, що змінюються; анатомо-фізіологічну структуру; задатки і здібності до певного виду діяльності.

Психіка людини, її психічні прояви формуються під дією зовнішніх умов, які, завжди переломлюючись через внутрішні індивідуальні якості кожного, і формують власне психіку, яка є результатом цієї взаємодії.

Під середовищем у педагогіці розуміють увесь реальний світ, що оточує дитину, в умовах якого відбувається розвиток і формування її особистості.

Для розвитку суто людських задатків - мови, мислення, ходіння у вертикальному положенні - необхідне людське товариство, соціальне оточення.

Коли йде мова про вплив середовища, то мається на увазі, перш за все, середовище соціальне, тобто те, що визначається економічними і політичними умовами, властивостями даної су-спільно-економічної формації. Певну роль відіграє середовище

географічне, велике значення надається домашньому середовищу - найближчому оточенню дитини.

Великий вплив на розвиток і формування особистості має виховання і навчання.

Виховання - це тривалий процес. Він вимагає великих зусиль, певних особистісних якостей педагога. Виховання - це соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості [13, с. 89].

Виховання завжди цілеспрямоване. Воно передбачає оволодіння людиною певною сумою суспільно необхідних знань, умінь і навичок; підготовку її до життя і праці в суспільстві, до виконання норм і правил поведінки в ньому до спілкування з людьми, взаємодії з соціальними інститутами суспільства.

Виховання може бути авторитарне і вільне.

Авторитарне виховання ґрунтується виключно на безумовному визнанні авторитету вихователя й повному підпорядкуванні вихованця його волі. Воно було характерним для єзуїтських колегіумів і шкіл країн тоталітарного режиму. Починаючи з епохи Відродження, прогресивні педагоги й мислителі всіх країн виступали проти авторитарного виховання. Ж.-Ж. Руссо запропонував теорію природного виховання. Він вважав, що дитина має підкорятися необхідності, силі речей, а не сваволі вихователя.

Ряд принципів авторитарного виховання знайшов відображення в педагогічній теорії Й. Ф. Герберта, однією з головних складових -якої була система управління дітьми, спрямована на придушення їхньої ініціативи й безумовне підкорення авторитетові дорослих.

Сучасна прогресивна педагогіка відкидає принцип авторитаризму у вихованні як такий, що суперечить завданням гуманістичного виховання дітей.

Вільне виховання - течія в педагогіці другої половини XIX -початку XX ст., для якої характерним був крайній індивідуалізм і категоричне заперечення суворої регламентації всіх сторін життя й поведінки дитини. Ідеал прихильників вільного виховання -вільний, не обмежений ніякими рамками розвиток сил і здібностей кожної дитини, повне розкриття індивідуума. Ідеї вільного виховання нерозривно пов'язані з теорією природного виховання, запропонованою у XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо. _Лі

Виховання - це процес свідомого розвитку особистості, різнобічно освіченої і гармонійно розвинутої людини. Людину з точки зору виховання слід розглядати як живу істоту, форми існування якої не лише суто успадковані, а передаються соціальним шляхом і тому можуть бути змінені. Крім того, особистіший розвиток людини несе на собі ознаку її вікових і індивідуальних особливостей, які необхідно враховувати в процесі виховання. З віком пов'язаний характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її вимог, інтересів, а також соціальні прояви. Разом з тим, кожному вікові притаманні свої можливості і обмеження в розвитку. Так, наприклад, розвиток розумових здібностей і пам'яті найбільш інтенсивно відбувається в дитячі та юнацькі роки. У той же час не будуть ефективними і спроби занадто забігати наперед, здійснюючи фізичний, розумовий і моральний розвиток дитини без врахування її вікових можливостей.

Вікова періодизація включає: дошкільний вік (раннє дитинство (до 3 років); переддошкільний вік та дошкільний, шкільний вік, який включає: молодший шкільний (6-Ю років), середній шкільний (11-15 років), старший шкільний (15-18 років), юнацький вік та дорослість.

Вікові особливості розвитку по-різному проявляються в індивідуальному формуванні особистості. Це пов'язано з тим, що учні, залежно від природних задатків і умов життя (зв'язок біологічного і соціального), суттєво відрізняються один від одного. Тому розвиток кожного з них, у свою чергу, характеризується значними індивідуальними відмінностями і особливостями, які необхідно враховувати в процесі навчання і виховання.

Індивідуальні особливості включають: фізичний стан здоров'я; особливості пізнавальної діяльності (пам'ять, нахили, інтерес); почуттєво-емоційну сферу; характер; внутрішні спонукальні чинники (потреби, мотиви, установки, внутрішні позиції); умови домашнього життя і виховання; позашкільні захоплення і контакти; здатність до навчання і виховання.

Поняття "формування особистості" вживається у двох значеннях:

1) формування особистості як розвиток, процес і результат (Модуль Ц, розділ 1.1.); _________ _

Формування особистості

2) формування особистості як її цілеспрямоване виховання.

Перший підхід - психологічний, і його завдання - виявлення того, що є в наявності і що може бути в особі в умовах цілеспрямованих виховних і навчальних дій. Другий підхід - педагогічний, який передбачає необхідність з'ясування, що і як повинно бути сформовано в особистості, аби вона відповідала соціально зумовленим вимогам, що їх висуває до неї суспільство. Ці підходи не тотожні один одному, а складають нерозривну єдність.

Педагогічні закономірності формування особистості - це об'єктивно існуючі, стійкі, повторювані, необхідні причинно-на-слідкові зв'язки між педагогічним впливом і його результатами: освіченістю, вихованістю, навченістю і розвиненістю, - які якісно відповідають цілям формування особистості в сучасному суспільстві [40, с. 160]. Педагогічні закономірності - це і закономірності самоформування особистості, допомоги їй у цьому з боку суспільства та інших людей. До загальних педагогічних закономірностей формування особистості відносять:

У неперервність формування особистості в процесі життя;

> формування в інтересах самореалізації, самоствердження та успіху людини в житті;

У підпорядкованість формування особистості її особистим інтересам, які співпадають з інтересами її батьків, дітей і суспільства;

> підкореність головній меті педагогічної системи: формуванню гармонійно розвиненої особистості, освіченої, вихованої, навченої і розвиненої у відповідності до ідеалів і цінностей людства, гуманності, моралі, миру, інтернаціоналізму, патріотизму, пра-целюбства, демократії, громадянськості, високої естетичної, етичної, екологічної культури, культури сім'ї, побуту і здоров'я;

> безумовна залежність успіху педагогічного формування особистості від її власної цілеспрямованої активності у самоформуванні;

> реалізація індивідуального підходу у формуванні кожної людини і розвиток її індивідуальності.

Розуміння загальних закономірностей і аналіз досвіду знаходять відображення в загальних педагогічних принципах формування особистості. До основних з них відносять такі:

1. Принцип цілеспрямованого, всебічного і гармонійного формування особистості в інтересах самої особистості, її самовизначення і самореалізації в житті, а також в інтересах суспільства та держави.

2. Принцип науковості у формуванні особистості.

3. Принцип максимального наближення цілей, змісту, методів, умов формування особистості до рівня досягнень світової цивілізації.

4. Принцип неперервності і наступності формування особистості в процесі життя.

5. Принцип системності, взаємопов'язаного формування чотирьох основних педагогічних властивостей особистості: освіченості, вихованості, навченості, розвиненості.

6. Принцип єдності педагогічних впливів та самоформу-вання особистості. Адже ніхто не може зробити людину такою, якою вона не хоче бути і протидіє цьому.

7. Принцип випереджаючого формування особистості.

8. Принцип формування культури особистості.

Загальні закономірності та принципи стосуються всієї системи формування особистості, яка організується на кількох рівнях - індивідуальному, груповому, державному.

Суспільство докладає великих зусиль для створення педагогічної системи формування особистості, але необхідно зробити ще більше, щоб ця система стала повноцінною та ефективною. Залежить це, зокрема, і від випускників усіх вищих навчальних закладів.

1.4. ПОНЯТТЯ ПРО ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

Фахівець непедагогічного профілю може працювати на підприємстві, займаючи посаду відповідно до свого фаху, але може, в майбутньому, стати викладачем вищого навчального закладу, майстром виробничого навчання, тобто займатись викладацькою роботою. Навіть під час роботи на підприємстві перед майбутнім фахівцем постане необхідність передачі знань, навчання менш

Дидактика

та її категорії

досвідчених членів колективу, організації підвищення кваліфікації працівників. Тому в майбутньому йому знадобляться знання в галузі теорії й сучасних технологій навчання.

Дидактика - галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти й навчання, виховання в процесі навчання [42, с. 75]. Дидактика науково обґрунтовує зміст освіти, вивчає закономірності, принципи, методи й організаційні форми навчання. Термін "дидактика" вживався вже в педагогічних працях XVII ст. ЯЛ. Коменський у "Великій дидактиці" (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну систему навчання.

Отже, "дидактика" - це галузь педагогіки, яка досліджує закономірності процесу навчання [16, с. 88].

Сучасна дидактика досліджує закономірності та принципи навчання, шляхи активізації пізнавальної діяльності, розробляє методи, форми навчання, методику викладання конкретних дисциплін, узагальнює та аналізує педагогічний досвід.

Дидактика як галузь педагогіки, що має свій предмет і сферу дослідження, вирішує чітко окреслене коло питань. Вона оперує певним колом понять. До основних категорій дидактики відносяться:

> процес навчання - це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється навчання, виховання і розвиток учнів;

> принципи навчання - це система найважливіших дидактичних вимог, дотримуючись яких можна забезпечити ефективне функціонування навчального процесу;

> зміст освіти - це система знань, умінь і навичок, оволодіння якими закладає основи для розвитку і формування особистості людини;

^ методи навчання - це способи взаємопов'язаної діяльності учителя і учнів з метою озброєння учнів знаннями, уміннями і навичками, їх виховання і загального розвитку в процесі навчання;

^* форми організації навчання - це особливості об'єднання учнів для занять, які організовує вчитель, у процесі яких і здійснюється навчально-пізнавальна діяльність.

Основні положення дидактики збагачують загальну культуру мислення й спілкування.

Для розуміння сутності й ролі принципів дидактики важливо побудувати логічний ланцюг із наступних понять, логіка розміщення яких - від теорії до практики.

Під закономірністю розуміють об'єктивні і стійкі зв'язки й відносини між дидактичними явищами. Так, в дидактиці відома закономірність: засвоєння завжди протікає в процесі активної розумової діяльності тих, хто навчається.

Навчання визначається в дидактиці як двосторонній процес, який здійснюється вчителем (викладачем) і учнями (студентами) в їх взаємодії.

Зміст навчання виконує центральну функцію в розумовому розвитку й підготовці учнів до праці. Він зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду людства, а методи і форми -віковими та індивідуальними відмінностями учнів, потребами суспільства і школи передати своїм вихованцям максимум знань і вмінь з мінімальними затратами і в історично короткі строки.

Методологічною основою процесу навчання у сучасній дидактиці є наукова теорія пізнання, яка передбачає єдність історичного і логічного у педагогічних процесах, аналіз дидактичних понять тощо.

У структурі навчального процесу виділяють такі його еле-

лт^тл^тт-

Рис. 4.1. Структура процесу навчання

(за Л.І. Бондарчук [8, сі 18])

Основними результатами навчання, яке починається з раннього дитячого віку і триває протягом усього життя людини як у вигляді організованої освіти, так і шляхом самоосвіти, є освіта (загальна, політехнічна, професійна тощо), розвиток і виховання людини.

У сучасній конкурентоспроможній країні її громадяни повинні мати:

> високий рівень функціональної грамотності: читання, • ' письмо, дотримання норм суспільного життя, володіння інформаційною, комп'ютерною грамотністю;

> певні основи знань у сфері математичної статистики, наукової методології;

> здатність спостерігати процеси, аналізувати їх, приймати рішення;

> знання про світ;

> вміння працювати в колективі;

> здатність нести відповідальність;

> здатність робити вибір;

> здатність постійно вчитися та пристосовуватися до соціально-економічних змін.

Отже, люди мають бути добре освіченими, вихованими та професійно підготовленими. Завдання майбутнього полягає в розвитку творчого мислення. Творчий потенціал здатний подолати гравітацію заперечення та обмеженості, бути гарантом свободи та незалежності, найважливішим чинником гідних взаємовідносин між людьми.

Саме тому сьогодні висуваються нові вимоги до процесу навчання.

Зміст навчання - це система наукових знань, практичних умінь та навичок, світоглядних, моральних ідей, якими повинна володіти людина у системі освіти.

Зміст професійної освіти включає: поглиблене вивчення основ обраного виду праці; формування спеціальних професійних умінь та навичок; розвиток особистісних властивостей та якостей у майбутніх спеціалістів.

Вища освіта спрямована на забезпечення фундаментальної, наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначити темпи та рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства.

Зміст зумовлює вибір методів і форм організації навчального процесу.________________

Метод навчання - це спосіб упорядкованої взаємопов'язаної діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання [42, с. 118]. У дидактиці існує багато класифікацій педагогічних методів, що використовуються у процесі навчання, відмінності їх залежать від обґрунтування, яке обирається для їх розробки: мета і завдання навчання; можливості педагогів; кількість відве-

деного часу; зміст даного предмета і конкретної теми; індивідуальні можливості учнів.

Кожний педагогічний метод може бути ефективним або неефективним залежно від конкретних умов. Педагогічні цілі реалізує система методів і форм, їх оптимальне поєднання, яке не може бути встановлене раз і назавжди.

Більшість з цих методів майбутній фахівець непедагогічно-го профілю може використовувати у своїй професійній діяльності.

Наприклад, проводячи наради, керівник обов'язково використає словесні методи. При обговоренні завдань, які ставляться перед колективом, поряд з словесними, в деяких випадках, доцільно використати наочні методи. Практичні методи використовуються для передачі досвіду молодшим колегам, при навчанні студентів, які знаходяться на практиці у фахівця.

При навчанні підлеглих, під час пошуку найбільш оптимальних рішень доцільно використовувати пізнавальні, рольові, ділові ігри, проводити аналіз ситуацій. Тестування допоможе виявити особливості психологічного клімату в колективі, доцільно проводити його і під час прийому нових співробітників на роботу.

Таблиця 4.1. Методи навчання (за Ю.К. Бабанським [36])

Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної ДІЯЛЬНОСТІ	Методи стимулювання навчально-пізнавальної ДІЯЛЬНОСТІ	Методи контролю і самоконтролю
Підгрупи	Методи	Методи
За дже-	За логі-	За сту-	За ступе-	стиму-	стимулю-
релом	кою пере-	пенем	нем уп-	лювання	вання
переда-	давання	са мос -	равління	інтересу	відпові-
вання та	та сприй-	ТІЙНОГО	навчаль-		дальності
сприйнят-	няття ін-	мислення	ною ро-
тя навча-	формації		ботою
льної ІН-форгиацГі
Словесні	Індук-	Поясню-	Навча-	Пізнава-	Переко-	Індивідуаль-
Розповідь	тивні	вально-	льна ро-	льні ігри	нання	НЄ ОПИТуВаННЯ Фронтальне
Бесіда	Дедук-	ілюстро-	бота ПІД	Рольові	Навію-
Лекція	тивні	вані	керівни-	ігри	вання	\Ji ii/i 1 ytjariHH Залік
Дискусія		Репро-	цтвом	Ділові	Вимога
Наочні		дуктивні	педагога	ігри	Заохочу-	Тестування Самоконтроль
Ілюстрація		Евристи-	Самостій-	Аналіз	вання
Демон-	'Лі ":t	чні	на робота	ситуацій	Догана
страція		Пробле-	Робота з	Тесту-
Практичні.	' " ' 1	мно-по-	літера-	вання
Вправа		шукові	турою
Досвід		Дослід-	Виконан-
Практичне		ницькі	ня зав-
завдання	1 *£		дань

Види навчання

Робота будь-якого керівника неможлива без стимулювання відповідальності співробітників. Тут доцільно використати переконання, навіювання, вимоги, заохочення, догани. Детальніше про це йдеться в модулі 7.

Використання методів контролю і самоконтролю є невід'ємною частиною роботи сучасного фахівця. Найбільш широко використовуються різні види опитування, а також метод самоконтролю.

Але в першу чергу, звичайно, знання перерахованих у таблиці методів необхідні для організації навчання персоналу, під час роботи фахівця непедагогічного профілю в якості викладача.

Вибір і використання педагогічних методів багато у чому визначає вид навчання.

При репродуктивному навчанні учні засвоюють готові знання та відтворюють уже відомі засоби діяльності. Для викладу матеріалу застосовується усне та друковане слово, наочні посібники, практична демонстрація способів діяльності. Завдання учнів - слухати, читати, дивитися, запам'ятовувати, відтворювати матеріал.

При продуктивному навчанні учні здобувають нові знання у процесі творчої діяльності.

При проблемному навчанні в навчальному процесі створюються проблемні ситуації, які учні повинні вирішити. Воно передбачає як засвоєння готової інформації, так і елементи творчої діяльності і вчить учнів мислити творчо, логічно, долати зустрічні перешкоди, формує пізнавальні інтереси.

Виділяють такі методи проблемного навчання:

1. Проблемний виклад знань: учитель розкриває зародження істини конкретної науки, демонструє еталон проблемного мислення.

2. Частково-пошуковий: учитель створює проблемну ситуацію, сам формулює проблему і залучає учнів до її вирішення.

3. Пошуковий: учитель створює проблемну ситуацію, формулює проблему, а учні самостійно її вирішують.

4. Дослідницький: учні самі за умов проблемної ситуації бачать проблему, формулюють її та вирішують.

Способами створення проблемних ситуацій є: ^' спонукання учнів до пояснення явищ, фактів та існуючих суперечностей, протиріч;

> спонукання до вибору правильної відповіді та її обґрунтування;

> перехід від одиничних фактів до узагальнень;

> зіставлення суперечливих фактів, явищ;

> вирішення протиріч між теоретично можливим шляхом розв'язання завдання і практичною нездійсненністю обраного способу діяльності.

У практичній діяльності фахівець постійно зустрічається з проблемними ситуаціями, які необхідно вирішувати. Знання етапів вирішення проблем допоможе будь-якому фахівцю струк-турувати, систематизувати свою діяльність з вирішення проблеми, яка виникла.

Рис. 4.2. Етапи вирішення проблем

Особливе місце у сучасній педагогічній практиці належить активному навчанню. Основними його ознаками є:

> вимушена активність учнів;

> зіставлення часу активності учнів та викладача;

> самостійне вироблення рішень учнями;

> постійна взаємодія учнів та викладача за допомогою прямих та зворотних зв'язків;

> взаємодія учнів.

Запровадження цього виду навчання у вищих, спеціальних навчальних закладах дозволяє імітувати професійну діяльність,

максимально наблизити навчальний процес до майбутньої професійної діяльності.

При модульному навчанні зміст курсу, що вивчається, розчленовується на компоненти (модулі) відповідно до професійних та педагогічних завдань для кожного компонента за часом та інтегрується в єдиний комплекс. Такий підхід дає можливість виділяти основні знання, уникати повторення.

Модульна система навчання стимулює повсякденну самостійну роботу, підвищує змагальність, дозволяє виявляти значну гнучкість у побудові структури курсу:

> більш ефективно контролювати знання та вміння;

У дає студентам право самостійного вибору темпу просування за програмою;

У переносити акцент у роботі викладача на консультативно-координуючу функцію управління пізнавальною діяльністю студентів;

У скорочувати курс на основі адекватного комплексу

__ методів та форм навчання без збитків для повноти

*- та глибини викладання навчального матеріалу.

Сучасна філософія освіти, яка спрямована на виявлення суперечностей у педагогічному процесі, дає можливість значно глибше зрозуміти унікальність кожного суб'єкта освіти, спрог-нозувати конкретні результати педагогічної діяльності. Сьогодні поширюється філософія діалогу суб'єктів спілкування, розробляються нові форми поєднання загальних і унікально особистіс-них інтересів суб'єктів педагогічного процесу, нова методологія досягнення вищої згоди як між окремими унікальними особистостями, так і між представниками різних типів культури. До найважливіших функцій наукової педагогіки відносять функцію сприяння загальному розвитку підростаючого покоління, яке у майбутньому буде забезпечувати розвиток продуктивних сил суспільства. Саме тому сьогодні потрібні новаторські розробки змісту політехнізму з урахуванням нових педагогічних технологій.

" Технологія навчання - це, в загальному розумінні, системний метод створення, застосування й визначення всього процесу навчання і засвоєння знань, з урахуванням

Технологія навчання та педагогічна технологія

технічних і людських ресурсів та їх взаємодії, який ставить своїм завданням оптимізацію освіти. Технології навчання також часто трактують як галузь застосування системи наукових принципів до програмування процесу навчання й використання їх у навчальній практиці з орієнтацією на детальні цілі навчання, які допускають їх оцінювання. Ця галузь орієнтована більшою мірою на учня, а не на предмет вивчення, на перевірку виробленої практики (методів і техніки навчання) в ході емпіричного аналізу й широкого використання аудіовізуальних засобів у навчанні, визначає практику в тісному зв'язку з теорією навчання" [16, с. 331].

Звертаючись до витоків поняття "технологія", зазначимо, що слово "технологія" походить від грецького techne - мистецтво, майстерність і logos - наука, закон. Тобто слово "технологія" можна перекласти як "наука про майстерність". З розвитком інженерної думки та проголошенням ідеї програмованого навчання в 50-60-ті роки в США та Англії з'являється термін "педагогічна технологія". До педагогічної технології належало уміння оперувати навчальним і лабораторним обладнанням, використовувати наочність. Наукові пошуки в напрямку оптимізації та вдосконалення організації навчально-виховного процесу на різних рівнях освіти, в тому числі й вищої освіти, свідчать про суттєву трансформацію терміну "педагогічна технологія".

Під педагогічною технологією розуміється система найбільш раціональних способів досягнення поставленої педагогічної мети, наукова організація навчально-виховного процесу, що визначає найбільш раціональні й ефективні способи досягнення кінцевих освітньо-культурних цілей. В.П. Безпалько зазначає, що кожна дидактична задача розв'язується за допомогою адекватної технології навчання, цілісність якої забезпечується взаємопов'язаними розробкою і використанням трьох її компонентів: організаційної форми, дидактичного процесу і кваліфікації вчителя [5, с. 10].

Педагогічна технологія відображає процес розробки і реалізації в освітній установі педагогічного проекту, який:

> відображає певну систему педагогічних поглядів; спрямований на досягнення конкретної освітньої мети; визначає зразок професійно-педагогічної діяльності щодо його реалізації;

>• зразок професійно-педагогічної діяльності, закладений у педагогічній технології, виконуючи нормативну функцію, дає можливість педагогу в процесі реалізації мети створити за зразком нові утворення при оптимальності ресурсів і зусиль усіх учасників педагогічної взаємодії;

> відтворення і стійкість педагогічної технології в інших педагогічних ситуаціях забезпечується зверненням педагога до фундаментальних норм діяльності щодо проектування і реалізації педагогічної технології;

> якість відтворення педагогічної технології залежить від рівня педагогічної майстерності педагога;

^ гуманістична сутність педагогічної технології визначається її спрямованістю на задоволення як потреб, інтересів і можливостей до навчання учня, так і вимог суспільства щодо соціалізації, особистіс-ного і професійного розвитку і саморозвитку людини.

У будь-якій педагогічній технології можна виділити такі основні компоненти:

1) концептуальний, який відображає "ідеологію" проектування і впровадження педагогічної технології;

2) змістово-процесуальний, який відображає мету (загальні і конкретні цілі); зміст навчального матеріалу, методи і форми навчання, виховання, розвитку учнів; методи і форми педагогічної діяльності вчителя; діяльність учителя щодо управління навчально-виховним процесом;

3) професійний компонент, який відображає залежність успішності функціонування і відтворення спроектованої педагогічної технології від рівня педагогічної майстерності вчителя.

Педагогічні технології у неперервній професійній освіті повинні забезпечувати особистісний і професійний розвиток і саморозвиток особистості, її професійну і соціальну мобільність, конкурентоспроможність на ринку праці.

Рис. 4.3. Ідеї, на яких ґрунтується сучасна дидактика

Організаційні

форми навчання

Організаційна форма навчання — це зовнішній вигляд організації навчального процесу, який пов'язаний з кількістю учнів, місцем і часом їхнього навчання й порядком його реалізації. У ній органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. Основні організаційні форми навчання у школі: урок, екскурсія, факультатив, домашня робота,

заняття в навчальних майстернях, урок-лекція, співбесіда, практикум, консультація, семінар; форми позакласної навчальної роботи: предметні гуртки, наукові товариства, олімпіади, конкурси. Структура кожної з форм навчання включає ті самі елементи, що й процес навчання: цільовий, мотиваційно-стимулюючий, змістовий, операційно-діяльнісний, емоційно-вольовий, контрольно-регулювальний, оцінювально-результативний" [16, с. 270].

Деякі з вищевказаних форм навчання досить часто використовуються керівниками при організації навчання членів колективу. Так, наприклад, підвищенню кваліфікаційного рівня працівників сприятиме проведення ділових ігор, спецсемінарів, семінарів-бесід, семінарів-прес-конференцій, семінарів-дискусій та ін.

За умови роботи фахівця непедагогічного профілю в якості викладача, йому необхідно мати більш детальні уявлення про основні форми навчання у вищих навчальних закладах.

Провідною формою навчання є лекція. З неї починається кожна навчальна дисципліна, розділ і більшість тем, передбачених програмами.

"Лекція - це систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки" [16, с. 189]. Головні вимоги до неї: науковість, доступність, єдність форми і змісту, емоційність викладу, органічний зв'язок з іншими видами навчальних занять. Вона повинна дати цілісне, систематизоване, аргументоване і чітке, найсучасніше уявлення про відносно самостійне, складне питання життя чи професійної діяльності. У ній завжди повинна поєднуватись теорія з практикою. За лекцією, звичайно, йде семінар.

"Семінар полягає в самостійному вивченні студентами за завданням педагога окремих питань і тем лекційного курсу з наступним оформленням матеріалу у вигляді реферату, доповіді тощо" [16, с. 330]. Він сприяє розвитку в студентів навичок самостійної роботи над навчальним матеріалом та з першоджерелами. Семінарське заняття - це обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу чи кількох розділів) [13, с. 343].

Характерна особливість семінару - в груповому обговоренні студентами під керівництвом викладача певного навчального питання.

Для формування у студентів навичок та умінь проводяться практичні заняття.

"Практичне заняття - це форма навчального заняття, при якому педагог організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчального предмета й формує вміння та навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентом відповідно сформованих завдань"[16, с. 268]. Вони проводяться в аудиторіях, лабораторіях, навчальних кабінетах, навчальних містечках, на місцевості та у виробничих організаціях. "Практикум - форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння" [13, с. 345].

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю

Навчальними планами обов'язково передбачений час для самостійної роботи студентів.

"Позааудиториа самостійна робота - різноманітні види індивідуальної і колективної навчальної діяльності студентів, які здійснюються вдома за завданням викладача, під його керівництвом, однак без його безпосередньої участі. Реалізація цих настанов вимагає від студентів активної розумової діяльності, самостійного виконання різних пізнавальних завдань, застосування раніше засвоєних знань" [16, с. 297].

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю учнів - важлива складова навчального процесу. Він є невід'ємною складовою керування навчальним процесом. Це важлива умова оптимізації навчально-пізнавальної діяльності студента.

"Педагогічний контроль - це система перевірки знань, умінь та навичок. Він також є важливим засобом встановлення зворотного зв'язку між педагогом та учнем. Контроль підвищує відповідальність за роботу як учнів, так і педагогів, формує чесне ставлення до праці, сприяє розвитку в особистості таких якостей як самостійне мислення, стійка пам'ять та ін." [39, с. 248]. Він виконує також виховну функцію: сприяє підвищенню відповідальності за роботу, привчає до систематичної праці та охайності у виконанні завдань, формуванню у студентів позитивних моральних якостей.

Контроль за роботою підлеглих є також невід'ємною частиною роботи керівника будь-якого рівня. Тому розрізнення функцій контролю необхідне не лише педагогові, а й фахівцю непедагогічного профілю. А знання основних педагогічних вимог до оцінки результатів роботи допоможе керівнику правильно оцінити роботу своїх підлеглих. Функціями контролю є такі: контрольна, навчальна, організаторська, виховна, розвиваюча, методична.

Контроль дає можливість виявити стан успішності навчання кожного учня, з'ясувати причини слабкого засвоєння учнями окремих частин матеріалу, після чого вжити раціональних заходів щодо ліквідації недоліків навчального процесу як стосовно учнів, так і вчителів.

Контроль містить у собі:

> перевірку, тобто виявлення, знань, умінь і навичок;

> оцінку - вимірювання знань, умінь і навичок;

> облік - фіксацію результатів вимірювання у вигляді оцінок, балів, рейтингу.

Більшість дослідників дійшла висновку, що перевірка та оцінка результатів навчання повинна відповідати основним педагогічним вимогам, зазначеним нижче:

Об'єктивність перевірки та оцінки. Для цього необхідно вилучити можливість суб'єктивних помилок і суджень. Не повинно бути ні надмірної суворості до учня, ні лібералізму, ні симпатії чи антипатії.

Індивідуальний характер. Необхідно враховувати знання кожного окремого учня, його досягнення й недоліки в роботі, що дозволяє виявити фактичний стан знань, умінь учня, а також характер індивідуальної допомоги, яку слід йому надати.

Систематичність, регулярність.

Гласність. Необхідно мотивувати оцінку, що спонукає учнів до вироблення навичок самоконтролю й самооцінки.

Всебічність перевірки, яка має охоплювати всі розділи програми, щоб не перекривати позитивною оцінкою з одного розділу незадовільну оцінку з іншого.

Диференційованість, котра передбачає врахування специфіки програмного матеріалу, предмета, індивідуальних особливостей учнів.

Різноманітність форм контролю, що створює умови для реалізації функції контролю, підвищення інтересу учнів до його проведення і результатів.

Етичність у ставленні до учня, повага до нього.

Існують такі види контролю:

> попередній - застосовується як передумова для успішного планування і керівництва навчальним процесом;

> поточний - засіб виявлення ступеня засвоєння навчального матеріалу;

> рубіжний - показник якості вивчення окремих тем, розділів;

> підсумковий - залік або іспит. Проводиться з метою оцінки знань, умінь, навичок, які відповідають цілям навчання та професійній спрямованості.

Контроль може здійснюватись як усно, так і письмово. Зараз в навчальних закладах використовується рейтингова система контролю успішності навчання. Ця система створює передумови для набуття глибоких і міцних знань, навичок самостійної, творчої роботи. Рейтинг - оцінка діяльності будь-якої особи, групи у балах та їх ранжування за набраною сумою.

Рис. 4.4. Методи контролю

Контроль - важливий етап процесу навчання. Він дозволяє виявити якість засвоєння матеріалу. Проте він може бути ефективним лише тоді, коли базується на основних принципах і правилах.

Необхідні також і особисті ініціативні зусилля кожного студента з організації і здійснення навчання. Організація його передбачає:

> самомотивування навчання роздумами над сенсом життя, чітке розуміння залежності всього життя від того, як будуть використані роки в навчальному закладі; прагнення реалізувати надані можливості; почуття самоповаги і відповідальності перед собою, батьками, народом за свій вибір, ставлення до навчання;

> уважне вивчення та осмислення мети освіти, втіленої в моделі спеціаліста-випускника, її зіставлення зі

своїми особливостями, пробудження бажання оволодіти всім, що передбачено моделлю;

> ставлення до навчання і до всіх складових освітнього процесу зі справжньою зацікавленістю;

>• активна участь не лише в навчальному процесі, а й у житті вищого навчального закладу, в наукових дослідженнях, в культурному дозвіллі; прояв ініціативи, самостійності, творчості;

> прагнення до плановості в роботі, ритмічності, встановлення режиму використання вільного від занять часу, розумного й ощадливого ставлення до його використання;

^ цілеспрямованість, працелюбність, сумлінність, працездатність, наполегливість у подоланні труднощів навчання і в процесі становлення як професіонала вищої кваліфікації.

Дата добавления: 2015-05-22