Гносеологія права як наука

Козловський А.А.

1. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ. Право досягло такого рівня розвитку, що його рефлексія вже не може бути спорадичною, фрагментарною або ab hoc-рефлексією, а повинно носити принципово системний характер. Розвиток великого розмаїття шкіл і концепцій права, виникнення і функціонування різних національно-правових систем неминуче ставлять філософську і логіко-методологічну за своєю структурою і значенням проблему обгрунтування права. Ця фундаментально-правова проблема розгортається у цілу низку питань: яка у вказаних випадках приймається онтологія, тобто яка правова субстанція виступає онтологічною засадою тої чи іншої правової концепції, як ця субстанція була відкрита, як вона пізнається, наскільки адекватно вона може бути відображена, за якими законами і правилами первинна субстанціально-правова клітина розгортається в систему права, як ця система взаємодіє з соціальною чистемою, чи відповідає онтологія вказаної системи права онтології соціальній, первинній субстанції соціуму, чи можливі варіанти їх неперетинання, некомпліментарності чи ускладненої взаємодії, як це є в екзистенціальному варіанті права. Яким би чином ми не відповідали на подібні питання про розуміння природи права в тій чи іншій концепції чи національно-правовій системі, нам неминуче треба відповісти на питання, як ми це пізнали, як ми це відкрили. Може наше уявення про природу права було сформоване на основі очевидно хибних з точки зору сучасної гносеології пізнавальних прийомів і методів. Право взагалі неможливо розглядати без одночасного теоретичного усвідомлення шляхів його пізнання, адже ми завжди отримуємо і маємо таке право, якими методами ми його відкрили і розробили, інші методи - інше право, інша теорія пізнання - інша теорія права, скільки гносеологічних концепцій - стільки й концепцій права. Пізнавальний процес пронизує всі етапи функціонування права, починаючи від самого початку його зародження, коли норма тільки формується і треба виділити найбільш ефективний типовий спосіб поведінки і закінчуючи стадією погашення права, коли аналіз соціальної ситуації вказує на невідповідність їй цілої низки нормативних регуляторів. В цьому відношенні ми неминуче приходимо до висновку, що гносеологічна компонента є необхідним елементом і невід’ємною власністю розвитку і функціонування права. Більш того, можна стверджувати, що пізнавальний аспект права є його обов’язковою і сутнісною ознакою так само, як формальна визначеність, гарантованість державою, вираженість в законодавстві і т.п. Пізнання супроводжує право в будь-який момент його існування, є джерелом його регулятивної енергі. Пізнавальна інтенсивність права - необхідна умова його існування. Є пізнання - є право, немає пізнання - немає й права, без пізнавального процесу правосвідомість гасне, сила норми слабне, а право мертвіє, стає безправ’ям. Подібно до того, як аспект формальної визначеності права вивчає наука юридична логіка, аспект державної забезпеченості права - теорія держави, так особливості пізнавальної інтенсивності права як ваєливішої і суттєвої його ознаки повинна вивчати специфічна і самостійна наука - гносеологія права.

2. ПРЕДМЕТ ГНОСЕОЛОГІЇ ПРАВА. Дійсно народження будь-якої науки починається з чіткого формулювання її предмету. А власне розвиток науки і її самосвідомості завжди супроводжується уточненням, поглибленням і експлікацією первинного формулювання її предмету. Причому зв’язок між рівнем розвитку науки і характером визначення її предмету не однобічний, а досить складний, діалектичний. Наука довгий час (особливо на початкових стадіях) може розвиватися і без методологічної рефлексії. Просто з’являється новий об’єкт, сфера, явище, які досліджуються засобом спроб і помилок, або з використанням запозичених в інших науках методів. Наслідком накопичення первинних результатів дослідження є спроби їх осмислення і визначення напрямку подальших пошуків, що і виражається у формулюванні предмтету науки. Таким чином, предмет науки завжди виступає, з одного боку, результатом, підсумком попередніх наукових досліджень, а з другого боку, задає майбутнє проблематичне поле науки, формулює для розв’язання, так би мовити, глобальну пошукову суперпроблему. В одних випадках нові фундаментальні відкриття можуть кардинально змінити предмет науки, в інших випадках - принципово нове формулювання предмету науки вже саме по собі є значним науковим відкриттям.

Сучасний етап розвитку права і світового правознавства, з нашої точки зору, характеризується тією особливістю, що право вже більше не може обходитися тими пізнавальними методами, які воно виробило в собі або некритично запозичило в інших науках. Пізнавальна інтенсивність права, як одного з основних і важливіших джерел його розвитку і функціонування, вимагає сьогодні релевантних пізнавальних методів, відповідаючих сучасному рівню гносеологічного інструментарію. Право і гносеологія, таким чином, неминуче замикаються одне на одному, взаємодіють, перетинаються, конвергують. І хоча право є право, а гносеологія є гносеологія, і кожне з них має свої специфічні завдання і цілі, пізнавальна природа права виступає тією онтологічною основою утворення сфери перетинання гносеології і права, що має свої відмінні властивості, свою особливу пізнавально-правову субстанцію і власні закономірності розвитку. Відбувається відомий процес диференціації наук, коли на стику двох розвинутих галузей знань виникає молода наука з характерними тільки для неї завданнями і цілями, специфічним предметом і особливостями розвитку. Саме такою є гносеологія права. Оскільки будь-яка наука починається з вивчення закономірностей розвитку досліджуваних явищ, то цей момент необхідно врахувати у визначенні її предмету: гносеологія права - це наука про закономірності пізнання права як цілісної системи регулювання суспільних відносин. Якщо ж розуміти процес пізнання не як такий, що зовні нав’язується праву, а як необхідно притаманний самій природі права, то тоді більш точне формулювання предмету буде виглядати таким чином. Гносеологія права - це наука про закономірності правового пізнання як необхідної умови функціонування і розвитку самого права.

Вже мало використовувати розрізнені пізнавальні методи в праві невідомого або сумнівного епістемологічного походження. Методи права повинні бути надійно обгрунтованими, а право - стверджуватись і розвиватись на основі концептуально цілісної системи методів і принципів пізнання. Необхідно здійснити генеральну інвентаризацію основних галузей гносеологічних концепцій, ретельно проаналізувати їх, з одного боку - онтологічні, а з іншого -0 правові проекції і таким чином виявити найбільш ефективні підходи до розвитку природи і закономірностей розвитку права і, відповідно, найбільш адекватні засоби реалізації цієї природи в соціумі. Сформульована програма гносеологічного напрямку в праві грунтується на такому розумінні сучасного соціально-правового розвитку, яке вважає неприпустимим відпускати його на самовплив подібно стихійному нарощуванню екологічної загрози. Для зняття її сьогодні мало говорити при виникненні екологічного права, сьогодні виникає нагальна потреба говорити про гносеологічну екологію самого права, а точніше про проблему гносеологічного обгрунтування права. Саме це основне завдання ставить перед собою наука гносеологія права.

3. ГНОСЕО-ОНТОЛОГІЧНІ МОДЕЛІ ПРАВА. Будь-якій гносеології відповідає певна онтологія і, навпаки, кожна онтологія передбачає особливості свого самопізнання, самовизначення і самореалізації. Онтологія, що не розкривається і непізнавана, втрачає сенс, залишається пустим ніщо. Гносеологія є “як”, онтологія є “що” пізнання. “Що” без “як” мертве, “як” без “Що” пусте. Будь-яка концептуальна модель світу може виражатися тільки у формі “як - що”. Але в одних випадках ця модель приймає форму “Як - що”, в інших - форму “як - Що”, тоді вона вважається відповідно гносеологічною або онтологічною моделлю світу. В будь-якому варіанті обов’язково зберігається структура “як - що”, її елементи придають зміст і смисл одне одному і структурі в цілому. Між ними ще існує логіка (про неї спеціально буде сказано нижче), яка забезпечує перехід і зв’язок між “як” і “що”, тому точніше було б говорити про гносео-онто-логічні моделі світу. Відомі концепції права за своєю структурою повністю відповідають вказаним концептуальним побудовам, оскільки будь-яка модель права є мікромодель світу, є концентрований вираз світобачення в цілому.

Подібно до того, як філософія права Гегеля була проекцією його тотального вчення про абсолютний дух як субстанцію світу так само будь-яка правова концепція є певним відображенням відповідної глобальної онто-гносео-логічної макромоделі. Логічний зв’язрок тут досить жорсткий: право - соціальне явище, воно визначається природою людей, характером соціуму і їх загальною природною детермінацією. Але ні природу, ні соціум, ні людину право не може знати краще, ніж саме себе, краще їх може знати тільки філософія, а пізнавати - гносеоллогія. Являючись реальним породженням людини і соціуму, право і в інтелектуальній сфері неминуче є проекцією концептуальних моделей світу. Тому зовсім не безпідставно говорити про інвентаризацію теоретико-правовитх концепцій, всі вони з визначеною вище логічною необхідністю мають основну “приписку” в якійсь макро-онто=гносеологічнй моделі є її правовою редукцією, що виражається у формулюванні певного поняття права. Про можливість такої роботи говорив ще відомий методолог права Б.А.Кістяківський. Зазначених мікромоделей небагато, тому що на їх формуваннгя і розвиток йдуть не демятиліття, а століття. Основною причиною такого довгого визрівання вимога логічної несуперечливості і повноти, тобто замкнутості утвореної понятійної системи. Несуперечливості тяжко досягти, оскільки світ розвивається саме засобом постійного самозаперечення, досягнення ж відсутності протиріч зразу замикає систему, робить її істиною (істина, як відомо, існує тільки в системі), але суперечить самому світу, який є відкритою системою. Ось таким чином через утворення концептуальних систем-макромоделей світу і руйнування шляхом розбудови нових макромоделей, йде розвииток людського пізнання. В будь-якому ж випадку формування несуперечливої і повної концептуальної системи завжди є значним інтелектуальним досягненням людства.

Існують дві основні категоріальні суперструктури, в основі яких кладеться матеріальна чи духовна субстанція. Відомі онтогносеологічні макромоделі є лище їх різновидами з різною степенню взаємоперетинання. Чисельні філософські концепції, в свою чергу, виступають експлікацією відповідних макромоделей. Вказана ієрархічна структура моделей світу має всі логічні підстави служити основою для розбудови аналогічної структурної ієрархії моделей права. Подібний структурний аналіз (концептуальна інвентаризація) наявних правових вчень до цього часу відсутній тому, що юристи, як правило, слабо розбираються у філософії, завжди комплексують перед нею, тому не володіють необхідною методологічною основою для подібного аналізу. Професійних же філософів мало цікавить саме право, адже воно в будь-якому випадку є лише тільки однією з багаточисельних проекцій їх глобальних онтомоделей світу, до того ж, щоб здійснити цю проекцію, крім логіки треба ще й знати право. В результаті утворюються концепції права або розбудовані на наївних гносеологічних засадах, або надто філософізованими, в яких саме право зведене до мінімуму, як це є в “Філософії права” Гегеля.

В будь-якому випадку правова концепція має гносео-онтологічну структуру і може бути віднесена за своєю онтологією до певної категоріальної суперсьруктури з відповідною їй гносеологією. Розмаїття ж концепцій пояснюється тим, що в конкретних гносеоонтологічних моделях права основний опір може робитися на першому або на другому елеементі структури, тобто або на “як”, або на “що” і тоді концепція права стає більш гносеологізованою чи більш онтологізованою, просто кажучи, гносеологічною чи онтологічною концепцією права.

Так, концепції природничого права в різних їх варіантах, історичної, психологічної шкіл і т.п. кладуть у свою основу ту чи іншу правову субстанцію, з якої виводиться вся правова матерія і система права. В свій час Йосмф Колер утворив цілий напрямок - онтологічне правознавство, яке вивчало концепції подібного типу. Для них важливішим було питання, з чого випливає право - чи то з людської природи, соціальних взаємовідносин, чи то з об’єктивного духу, божественої благодаті, головне вияснити питання, що виступає основним джерело права. Для гносеологічних концепцій права важливе зовсім інше. В них певна онтологія приймається без особливих коливань, апріорно, як незаперечний факт. Основний же театр дій розгортається в процесі саморозкриття прийнятої праввової субстанції людині або відкриття і пізнання її самою людиною. Це концепції, в яких основну роль грає не об’єктивна сторона права, а суб’єктивна, в яких саме суб’єкт виступає головною умовою виявлення і реалізації права. Сам процес правовиявлення правореалізації здійснюється через пізнання, відбувається у формі пізнання, зливається з ним. Право і пізнання тут стають тотожними, пізнання виступає сутністю права, а право - формою пізнання. Так, Кантівська концепція здійснює революцію в обгрунтовані об’єктивно-апріорістських джерел праворозуміння і правової поведінки, раціональне, апріорістське, синтетичне мичлення стає основою нормативності. Суб’єкт відкриває право в своїй свідомості, структура правосвідомості суб’єкта визначає структуру суспільних правовідносин. Недаремно, саме Кантівський гносеологічний поворіт зумовив формування нової науки філософії права. В марбугській школі неокантіанства (Г.Коген) відновлюється вказаний підхід. Специфічної вершини він досягає в феноменологічній школі права (Ф.Шрейєр, Ф.Крауфман, Г.Гусерль). Щоб відкрити право, треба очистити свідомість від різних домішків-стереотипів, психологічних напластувань, тобто треба здійснити феноменологічно правову редукцію, тоді тільки стають доступними ейдоси права, існуючі у понятійній формі правові сутності апріористичної природи. Ейдетичне право феноменологічної школи і неокантіанські ідеї послужили теоретичною основою для розробки знаменитої нормативістської концепції Ганса Кельзена. Його первинна Grund - норма також має апріористичну природу, нам треба відкрити правову енергію в своїй свідомості і в соціальних відносинах вона реалізується у виді ієрархії норм. Інтенсивна інтелектуально-пізнавальна робота здійснюється і в екзистенціальній концепції права (К.Ясперс, В.Майхофер, Е.Фехнер, Г.Кон), багато в чому сприйнявшої методологічні досягнення феноменології. Право породжується конкретною екзистенціальною ситуацією, розв’язання якої не носить нормативного характеру, а зумовлюється екзистенцією, досягнення якої через трансцендування є формою самовизначення самореалізації людини. Трансцендування є творчий, напружений, вольовий інтелектуальний процес і саме воно є єдиним екзистенціальним механізмом розв’язання правової ситуації в екзистенції, механізм екзистенціального права.

Таким чином, в концепціях гносеологічного типу право породжується, функціонує і реалізується саме у пізнавальній формі, пізнання стає ніби самою сутністю права, способом його життя. І, хоча в цих концепціях теж приймається якась онтологія, як наприклад, в останній екзистенція, основний опір робиться все ж таки на пізнавальному процесі реалізації вказаної онтології. З цієї точки зору можна говорити про істотні переваги гносеологічних концепцій над онтологічними, в останніх впевнено стверджується про реалізацію якоїсь правової онтології в соціумі, але завжди залишається неясним, як ця онтологія була відкрита, як ми знаємо про неї, як пізнаємо її. Певна онтологія на віру приймається і в онтологічних, і в гносеологічних концепціях, тільки в другому випадку вона обов’язково підлягає ретельній рефлексії. А це означає, що тут правотворчий процес достатньо контрольований і цілеспрямований: наявність єдиної, цілісної системи обгрунтування пізнавально-правових методів забезпечує правовій системі стабільність і надійність розвитку. Більше того, є підстави стверджувати, що національно-правові системи будь-якої країни оптимально розвиваються тільки за умов наявності гнучкої, динамічної системи пізнавальних методів, рнлнвантних праву, в іншому випадку (як це спостерігається в сучасній Україні), коли немає ні визначеної національно-правової онтології, ні, тим більше, обгрунтованої пізнавальної методології сучасної правотворчості, правова система неминуче пробуксовує в своєму розвитку, не дає очікуваних ефективних наслідків, а навпаки, нагромадження несистематизованого, необгрунтованого, суперечливого нормативного матеріалу тільки розхитує ту систему права, яка вже існувала.

Як отримати, як сформувати таку єдину, цілісну систему пізнавально-правової методології? Найбільш раціональним шляхом, на наш погляд, і є інвентаризація існуючих моделей права, співвідношення і порівняння їх між собою. Здається, може загубитися в цьому розмаїітті правових концепцій, однак, запропонований аналіз їх з точки зору обов’язково всім властивої гносео-онтологічної структури значно спрощує задачу. Основних типів таких структур, як було показано вище, зовсім небагато до них нескладно зводиться і увесь плюралізм їх пізнавально-правової методології. Як відзначав вже згадуваний нами методолог права Б.А.Кістяківський “Методологічний і гносеологічний плюралізм... не виключає монізму в кінечному синтезі”. Саме плюралістичний характер існуючих правових концепцій, з яких утворюватиметься єдина гносеологічна система права, забезпечить їй різноплановість, гнучкість і життєздатність.

4. НАЦІОНАЛЬНО-ІСТОРИЧНІ КОМПОНЕНТИ ПІЗНАННЯ ПРАВА. Гносеологічні моделі права, розкриваючи структуру його обгрунтування однак, можуть виявитися зовсім безкровними і нежиттєспроможними, коли не будуть грунтуватися на глибинних засадах національно-ю енергією та потенціалом соціально-історичних надбань, важко знаходять шлях до впливу на правотворчий процес, часто сприймаються правовою системою як “інородне тіло”, ігноруються нею. Тому є сенс говорити про наявність національно-історичної компоненти в пізнанні права, врахування якої значно ефективізує з асиміляцією гносеологічних структур в правотворчий процес. Підставою для такого висновку є специфіка і характер утворення правових систем.

Формування правової системи в тій чи іншій країні - складний історичний процес, зумовлений тими ж факторами, що і розвиток специфічних форм державного устрою і правління, структури суспільства і культури в цілому. Як правило, серед цих факторів перший план було прийнято висувати соціально-економічний, визначальний, а потім вже можна було враховувати і дію інших важелів формування особливостей нації. Однак, врахування результатів, отриманих у сучасних психологічних дослідженнях (К.Юнг та його школа) дають всі підстави запропонувати до розгляду протилежний механізм формування національної культури, в якому соціально-економічний аспект відіграє лише роль прискорювача чи гальма в розкритті історично-психологічних особливостей нації. Природну ж основу її культури, специфіки всіх форм її прояву складає психо-ментальний генотип, структура національного безсвідомого, що визначають глибинні особливості, дійсне природне, історичне “обличчя” нації. Всі відомі соціально прийнятні форми існування нації є лише різноманітні способи реалізації і розгорнення нею своєї психо-ментальної природи. І форми організації суспільного життя, форми державного правління і устрою, і форми культури, філософії, релігії, права - всі вони пронизані генами колективного національного безсвідомого, є формами сублімації національно-психічної енергії (“національного лібідо”). Більше того, жодна з вказаних форм культури в будь-яких різновидах може прижитися, бути життєздатною, коли за своїм характером вона суперечить національному архітипу мислення, зумовленого національно-психічним генотипом. Цим пояснюється, тому останнім часом запозичення багатьох надбань західної цивілізації (економічних, правових, політичних та ін.) не приживаються на українському грунті. Комунікативний бум, інформаційне “злиття націй” дозволяє нам дивуватися зовнішніми досягненнями інших, але заважає усвідомленню наявності в цих досягненнях національної компоненти, не завжди співпадаючої з особливостями нашої нації. Ми ще не доросли до філігранної техніки звільнення світових досягнень від національної компоненти і помноження їх на свій національний коефіцієнт, як це було властиво, наприклад, японцям періоду 50-60-х років.

Сказане стосується і процесу формування національно-правових систем. Система права тої чи іншої нації є елементом її загальної культури і не може не бути відзначеною притаманними їхй національними особливостями. Як національна філософія, будучи проявом самосвідомості нації, дає обгрунтування її культури, так само культура дає обгрунтування національній системі права. Кожна нація відрізняється своїми нюансами у розумінні понять справедливості і права, зумовленому специфікою своєї психоментальної і гносеорефлективної структури. Філософія і право обслуговують ці структури, даючи своєрідний вихід національно-психічній і правовій енергії. Який національний психо-генотип, таке й світобачення, філософія і, відповідно, право. Так, коли розглянути романо-німецьку правову систему, де право розуміється як строго завершена система норм, то стає досить очевидним національно-психологічний характер джерел такого уявлення про право. Типовий психологічний портрет німця, як правило, асоціюється з абсолютним порядком, строгою організацією, дисципліною, системою, якій строго підкоряється поведінка індивіда. Недаремно Німеччина є батьківщиною глобальних філософських і теоретико-правових систем. Тут і “Філософія права” Гегеля, і сучасна концепція нормативізму австрійця Ганса Кельзена, в якій право розуміється як строга ієрархія норм. Англо-американська система права базується на принципово інших психоментальних структурах. Американець, наприклад, це людина діла, йому немає коли будувати філософські конструкції, тому окремий правовий випадок може оцінюватись, виходячи з інтересів справи, ситуації і правосвідомості судді. Так формувалось і функціонує прецедентне право.

А чи можна говорити про українську національно-правову систему? Яку роль в її формуванні відіграють національно-психологічні особливості українського народу? Безперечно, є всі підстави говорити про наявність специфічного психоментального генотипу українця. Насідком його еволюції є власна мова, культура, історія, а тепер і держава. Але, на жаль, не можна говорити про наявність національно-правової системи, яка в значній мірі залежить від процесів державотворення. Правова система України формується разом з українською державою. На цьому суперечливому шляху нас підстерігає основна трудність - як, використовуючи досвід розвитку інших правових систем, не загубити себе, не нівелювати свої особливості, а навпаки, використати всі переваги національної психоментальності для специфічної асиміляції досягнень правової культури Заходу.

Національна компонента права нерозривно пов’чзана з історичною. Право завжди історично обумовлене і будь-які національно-правові системи є наслідком попереднього соціально-історичного розвитку такого середовища, в якому вони виникли і функціонують. В суспільстві йде безперервний розвиток соціальних відносин “історично обумовлених ідейних традицій”. Будь-яке революційне, нове право, щоб бути соціально ефективним, повинно бути органічно поєднане з старим правом, виведено з нього, щоб не поламати історичну традицію і не суперечити історично сформованим правовим уявленням, історичній правосвідомості народу. Невипадково, що Фрідріх Карл фон Савіньї, засновник і теоретик історичної школи права, яка виступила проти юридичного позитивізму, подальшому, в нових умовах своєю діяльністю (пов’язаною з рецепцією римського права) об’єктивно сам сприяв асиміляції вказаних двох напрямків. Так чи інакше, фактично всі відносно значні етапи в історичному розвитку суспільства чи окремої країни пов’язані з появою нових концепцій і напрямків у правовій ідеології. Відповідно, всі ці концепції по-своєму тлумачили природу права його соціальне призначення, особливості формування і функціонування. Це дає всі підстави стверджувати, що в процесі пізнання права неминуче присутня соціально-історична компонента, яка накладає істотний відбиток на характер правопізнання і правореалізації. Чи є постійною історичною обмеженістю правової гносеології те, що всі свої концептуальні досягнення вона повинна помножувати на історичний коефіцієнт? Зовсім ні, навпаки, це її сила. Вона проявляється в гносео-історичній закономірності розвитку права: кожна історична концепція права, будь то природнича доктрина, юриспруденція понять, правовий соціологізм чи екзистенціалізм та ін., відкривають у праві в тій чи іншій мірі якусь фундаментальну, позачасову рису, характеристику чи властивість саме глибинної сутності права як такого, права самого по собі. Ці відкриття стають значним досягненням в історичному розвитку правопізнання і складають культурно-правову скарбницю суспільства. З іншого боку, при розбудові конкретних державно-правових систем слід не тільки враховувати сучасні соціально-історичні умови, але й концептуально трансформувати, тобто помножити на історичний коефіцієнт, попередні досягнення в пізнанні права для того, щоб вони могли бути ефективно застосовані в сучасному суспільстві, щоб вони стали релевантні сьогоднішньому соціуму. Таким чином, конкретно-історичне відкриває вічне в праві, вічне - посилює гносеологічно-правову інтенсивність соціально-конкретного.

5. ЮРИДИЧНА ЛОГІКА В СТРУКТУРІ ГНОСЕОЛОГІЇ ПРАВА. Логіка є невід’ємним елементом будь-якої правової реальності, визначальним моментом її внутрішньої сутнісної структури. “Разом з етичним елементом, - підкреслював Б.А.Кістяківський, - в праві відіграє величезну роль елемент логічний. Для правознавства, яке служить практичним цілям, цей логічний елемент має надзвичайно важливе значення”. Починаючи від структури норми, первинної клітини права, і закінчуючи системою законодавства і системою права, логічність пронизує всю правову матерію, всі етапи її розвитку і функціонування. Недаремно системність і формальну визначеність зараховують до сутнісних характеристик права. Але роль логіки в праві набагато важливіша, ніж надання нормам формальної визначеності, а законодавству - системної строгості і несуперечливості. Логіка є механізмом породження права, засобом його реалізації і методом розкриття його сутності. Більше того, оскільки метод завжди зумовлюється предметом, логіка як метод зливається з самим правом, трансформується в ньому, стає юридичною логікою. І навпаки, логічна природа права породжує правову логіку як свій метод саморозкриття і самореалізації. “З точки зору дійсно наукового пізнання, - зауважував той же Б.А.Кістяківський, - абсолютно неприпустимий... “відрив” нормативного і логічного розгляду права від реального його розгляду”. Чисто формального, чисто структурного аспекту права, який би не визначався самим реальним правом, просто не існує. Завжди відбувається взаємодія і взаємозлиття формального і правового, утворюється певна формально-правова синкретичність. Закономірності її функціонування вивчає юридична логіка, наука про правовий метод. Метод права також не чисто правовий і не чисто логічний, це синкретичний логіко-правовий метод, який відображає фундаментальну формально-змістову залежність природи права.

Логіка замикає будь-яку систему права. Та чи інша концепція права стає повною і завершеною з експлікаці

ю своєї логіки, яка дозволяє як визначити і розкрити певну правову структуру, так і задати механізм її реалізації. Тоді гносео-онтологічні моделі стають гносео-онто-логічними, тобто повними. Онтологічне “що” з’єднується з гносеологічним “як” саме через логіку, вона - забезпечує перехід від “що” до “як” права, зв’язує їх. Причому, кожне “що” і кожне “як” має свою логіку і всі вони повинні відповідати одне одному. Чужа логіка накладає свій відбиток на розуміння і розкриття нового “що” і нового “як”. Процес виділення логіки певної правової реальності поступовий. “Право може довгий час перебувати в стані логічної безформенності і словесної незакріпленості”, - відзначав І.О.Ільїн. Але неминучим завершенням праворозвитку є “поступове висвітлення і укріплення логічного елементу в “діючих” правових нормах”. Неминучим,тому що норма - це завжди судження, логічне судження і воно не може виражатися, змінюватися і реалізуватися інакше, як у відповідності з законами логіки. Норма має складнішу структуру, ця структура завжди знадиться в динаміці. В нормі-припису може бути відсутня чи то гіпотеза, чси то санкція, чи, навіть, сама диспозиція, але цілісна природа норми не припускає відсутності хоча б жодного її елементу, і всі вони необхідно повинні бути присутніми, всі вони і дійсно є присутніми, але часто розкидані по різних нормах-приписах, тому цілісна, єдина правова норма завжди виступає як логічна норма, як результат логічного аналізу. Норма ж може бути ефективною, живою нормою, коли вона - цілісна норма. Її цілісність задає, з одного боку, логічну структуру реалізації норми, з другого боку, розгортається в систему законодавства і систему права, яка завжди виступає як логічна система. Система законодавства і норма права як система виступають безкінечним предметом логічного аналізу, який ще не сказав свого вагомого слова в правовому пізнанні. (Мабуть, тут досі дається взнаки шалена критика формальної “юриспруденції понять” неокантіанців П.Лабанда, Г.Ієллінека, Р.Ієрінга). Право, звичайно, не зводиться до логічно структурованої догматики, адже є ще “живе право” - чи то Є.Ерліха, чи то Л.Петражицького, чи інших. Однак воно є предметом гносеології права. Концентрований же вираз “живе право” отримує саме в позитивній догматиці. Тут саме та сфера, де право може в чистому виді існувати і розвиватись саме ро собі, за своїми внутрішніми законами, як самостійне явище. Застосування різноманітних логічних теорій до аналізу права, всього арсеналу сучасної логічної науки, може дати і дає надзвичайні результати в розумінні природи права. В цьому основна задача юридичної логіки. Юридична логіка - це наука про закономірності застосування логічних теорій в правовому пізнанні і юридичній практиці, це - наука про метод права. Процес логічного пізнання права не однобічний. Глибинна природа права не може не вплинути на розвиток самої логічної теорії. Наслідком аналізу правової норми, правових дій і онінок, особливостей судової практики було виникнення цілих нових логічних напрямків - логіки норм, логіки оцінок, логіки дії, логіки питань і відповідей і т.д. Сутність же цього гносеологічного процесу полягає в тому, що логіка у взаємодії з правом, стаючи юридичною логікою, формує право, реалізує його і в цілому стає логікою розвитку права, діалектичною логікою права. Недаремно авторитетний юрист і філософ права Б.Н.Чичерін наголошував, що “юридична логіка визнається найсуттєвішим елементом правознавства”.

6. ГНОСЕОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ І МЕТОД ПРАВА. Гносеологія завершується в методі. Є певна таємниця методу. Метод визначає все. Він є результатом теорії, з іншого боку, метод сам створює теорію, є ї самим основним моментом, теорія в подальшому лише коригує метод. Будь-яка концептуальна модель права свою сутність концентровано виражає у специфічному формулюванні методу права. Кожна концепція, чи то юриспруденція понять, природниче право чи пандедтне право - це певний метод. Метод же права - це завжди логіка реалізації і розвитку права, у всякому випадку, визначене розуміння цього розвитку. Тільки з утворенням гносео-онто-логії з відповідним її методом концептуальна модель замикається, стає моментом істини, розкриває певний сутній момент правової субстанції. Гносеологія права як наука також будує свою модель права, гносеологічну концепцію права. За своїм характером це динамічна концепція, оскільки визнає пізнання самою сутністю права, пізнання ж процес безкінечний, змінний, плинний, тому гносеологічна концепція орієнтована на право як на відкриту, динамічну систему. Це проявляється у формулюванні її методу. Він, з одного боку, суто конкретний і направлений на роботу з позитивною догматикою як специфічним виразом правової системи суспільства. З іншого боку, гносеологічний метод права завжди може залишати в тій чи іншій мірі відкритою проблему чи то онтології, чи то соціальної проекції права чи його специфічної логіки. Незмінним є тільки голий каркас, чиста структура пізнавально-правового процесу, а саме гносео--онто-логічна модель з її специфічним методом права. Ця чиста струкетура тепер виступає комплексним критерієм, перевірочним пунктом і індикатором повноцінності і істинності будь-якої конкретної школи чи напрямку права. Оголошгується певна онтологія, вона тут же повинна перевірятися на гносеологічну релевантність, соціальну адекватність і логічну експлікативність. Задається інша гносеологія, логіка чи соціологія - механізм її перевірки той же. Головне, щоб на індикаторі чистої гносео-онто-логічної моделі, заповненою конкретною концепцією права, “загорілась лампочка”, яка засвідчить, що концепція ця хоча б потенційно повна, несуперечлива і є моментом істини. А далі, переходячи від однієї конкретної моделі до іншої, ми переходимо від істини першого порядку до істини другого порядку і т.д. Матеріалом же, який нам дозволить судити про аутентичність вибраної онтології, гносеології чи логіки, нас в повній мірі забезпечує сучасний рівень розвитку філоософії, гносеології, логічної науки і самого права. Така загальна характеристика методу гносеологічної концепції і науки гносеології права, сам же метод формулюється наступним чином. Гносеологічний метод права - це сучасно трансформований форомально-догматичний метод, який являє собою концентрований епістемологічний вираз взаємодії і єдності онтологічної, соціологічної і логічної сутності права. Цей метод показує, що утворення певної концептуальної моделі не означає завершеності пізнання права. Право пізнавально невичерпне, оскільки пізнання є самою сутністю права, найглибшою його характеристикою. Право без пізнання перестає бути правом, бути правдою, стає несправедливим, неправом, антиправом. Регулятивність права є тільки похідна пізнавальної сутності права. Непізнане, незрозуміле право ніколи не стане регулятором моєї поведінки, хіба що з страху покарання, але тільки до першої можливості безкарного його порушення. Пізнане і зрозуміле право стає прийнятим правом, моїм внутрішнім правом, яке керує моєю поведінкою без потреби в будь-яких санкціях. В цьому відношенні можна стверджувати, що пізнання права є ціль права і в той же час є самозаперечення його. Але “ціль права” в розумінні розкриття його глибинних екзистенціально-онтологічних, гуманістичних засад, які породжують вищі рівні людської саморегуляції, а “самозаперечення” - в сучасному розумінні права як організаційно породженого державою, забезпеченого державним примусом, озброєного велетенським арсеналом від самих грубих до найвитонченіших залякуючих санкцій.

Оскільки пізнавальні процеси виступають самими сутніми моментами в структурі права, то, повторимось, гносеологія права є наука, яка повинна вивчати закономірності правовго пізнання як необхідної умови функціонування і розвитку самого права. (Ерліхівський збірник. Вип. 2. – Чернівці, 1995).

Дата добавления: 2015-05-22