Правова трансформація пізнання

Козловський А.А.

Право випливає із пізнання. Життєздадність людини і суспільства зумовлюється рівнем зорієнтованості їх у навколишньому середовищі, в предметно-силовому оточенні, в бутті, яке є умовою їх існування. Буття нав’язує свої закони і правила існування, не прийняття яких загрожує знищенням і перетворенням у небуття. Перед людиною стоїть завдання виявити ці закони і перетворити їх у правила своєї діяльності, в норми поведінки. Так правила буття стають правилами людини. І ті норми, які суперечать законам буття, буттям же і знищуються. Вони не сприяють виживанню індивіда і соціума, неконкурентноспроможні з масивністю буття. Тому правила поведінки, норми пов’язані з буттям, ним зумовлені. Тому й право, побудоване на нормах, онтологічне, воно вкорінене в бутті. Зв’язок онтології з правом здійснює пізнання. Онтологія через гносеологію перетворюється в право. Буття через засоби пізнання стає правовим.

Залежно від характеру процесів пізнання буття може адекватно чи спотворено відобразитись у правовій нормі. Буття, як субстанційна “речовина”, ніби переливається в норму, а процеси пізнання тут постають специфічними фільтрами, в залежності від якості і типу яких ми і отримуємо різноякісні і різнотипні норми. Наскільки норма визначається буттям, настільки вона визначається й пізнанням, що переводить буття в норму.

Пізнання породжує нормативність, тому що воно саме нормативне. Його нормативність зумовлюється самим буттям, яке воно пізнає. Відомий принцип “предмет зумовлює метод” якраз і випливає із зумовленості пізнання буттям. Право ж зумовлюється не тільки буттям, але й пізнанням. Тому воно є подвійною нормативністю. Закони буття зумовлюють нормативність пізнання, а нормативність права зумовлюється як законами буття, так і нормативністю пізнання.

Про що свідчить подвійна нормативність права? Вона є його перевагою, але й визначає складність його функціонування. В зумовленості подвійною нормативністю розкривається складний механізм функціонування права взагалі. Норма права постає як синтез норм буття і норм пізнання, і синтез цей динамічний, діалектичний, навіть антиномічний.

Нормативізація права пізнанням випливає з природи самого пізнавального процесу, який завжди має нормативний характер. Пізнання ніколи не починається з початку, воно завжди грунтується на якихось попередніх досягненнях, які й задають правила подальшого пізнавального процесу. Кожний попередній результат стає передумовою і методом для отримання наступних. Теорія як результат використання певних наукових методів сама стає науковим методом розробки більш загальної теорії. Метод породжує теорію, теорія породжує метод. Однак сам метод завжди нормативний. Сутність будь-якого методу саме в його нормативності. Метод - це завжди пізнавальна норма. Поза нормою немає й методу. Нормативність задає також структуру і порядок використання методу. Отже, пізнання наскрізь структуризований і норматизований процес, зумовлений як прийнятими настановами і принципами, так і природою і структурою об’єкту і предмету пізнання.

Нормативність пізнання є основою і механізмом його розвитку. В нормативності закріплюються попередні досягнення пізнання, від яких відштовхуються в подальших дослідженнях. Цей процес нагадує закріплення в звичаях і традиціях накопиченого соціального досвіду, форм ефективної поведінки. Тільки якщо вказаний процес нормативізації досвіду правильних форм поведінки пов’язаний з його соціалізацією, то в пізнанні закріплення досягнень і загальний розвиток пов’язують з його раціоналізацією. Пізнання ставить собі за мету раціонально пояснити світ, але для цього воно саме намагається стати раціональним, обгрунтованим. Раціоналізм стає основою пізнавального процесу. Сам собою ж раціоналізм є ніщо інше, як логічна нормативізація природних і соціальних процесів. Приймається фундаментальна гносеологічна настанова, згідно з якою логіка в своїй основі тотожна з буттям, випливає із буття і не тільки не може суперечити йому, а й саме буття вже не може суперечити логіці. Логіка стає первинною щодо буття в гносеологічному процесі, і тепер уже саме буття повинно узгоджуватися з логікою. Логічним, тобто раціональним, повинен бути і процес пізнання, який є ніщо інше, як саморозкриття буття за допомогою логіки, яка тільки й може забезпечити цей процес, оскільки логіка тотожна з буттям. Тому раціоналісти - це завжди люди порядку, правильності, це непримиренні борці з хаосом, який і їм, і суспільству в цілому завжди приносить безліч негараздів. Право, як основний і найефективніший засіб упорядкування суспільства, також намагається бути максимально раціональним. Сама ідея справедливості в праві раціоналізується, приймає форми максимально можливої логічної обгрунтованості. “Теорія справедливості, - пише Д.Ролз, - є частина, скоріш за все, найбільш значима, теорії раціонального вибору”. Прийнявши ж раціоналізм як основну гносеологічну настанову, право також намагається бути максимально логічним і несуперечливим. У такий спосіб, засобами логіки нормативність пізнання трансформується в нормативність права.

Однак раціоналізм як методологічний і нормативний вираз пізнання, як форма закріплення і розвитку його досягнень має свої межі, чим визначається й обмеженість ефективності нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Обмеженість пізнання як форми раціональності полягає в тому, що ефективність методу, породженого певною теорією, має дискретний характер, обмежується полем, заданим цією теорією. Сформована і обгрунтована теорія завжди визначає й поле своєї дії та обсяг валідної проблематики. Тобто, теорія явно чи неявно визначає гносеологічні передумови своєї ефективності. Будучи переформульована у формі методу, вона починає вирішувати певну сукупність завдань, що утворюють сферу її “пізнавальної юрисдикції”. В термінах концепції Т.Куна можна сказати, що метод задає спосіб вирішення “головоломок”, які утворюють обсяг певної парадигми. Метод поступово вичерпує себе, коли основна маса “проблем-головоломок”, заданих даною парадигмою, вже розв’язана.

Так, наприкінці ХІХ ст. здавалося, що фізика як наука не є перспективною, оскільки вже вичерпала себе, і на фундаментальні відкриття немає сенсу сподіватись. Такі уявлення вчених мали достатні підстави і вони дійсно справдились, але стосовно лише класичної фізики ХVІІ-ХІХ ст.ст. Розв’язання проблем, заданих парадигмою класичної фізики, в основному бeло вичерпано. З відкриттям кванта дії (ħ) Максом Планком почався новий етап у розвитку сучасної фізики, започаткувалася парадигма некласичної фізики зі своїми специфічними методами розв’язання “головоломок”. Основні результати застосування цих методів усім відомі - теорія відносності, квантова механіка, єдина теорія поля.

В праві аналогічні зміни парадигм з відповідними методами розв’язання “правових головоломок” можна пов’язати з концепціями природного права, історичною школою права, юридичним позитивізмом і т. д. Зміна правових парадигм і відбувається саме тому, що сформульовані парадигмою чи юридичною теорією методи на певному етапі вичерпують свій еврістичний потенціал і наштовхуються на проблеми, які принципово ними не можуть бути розв’язані. Такі проблеми для парадигми постають як аномалії (в термінології Т.Куна). Аномалії поступово накопичуються і приводять до концептуального вибуху, революції, народженню нової парадигми, яка й пропонує методи їх розв’язання.

Отже, пізнання, як і розвиток права, має еволюційно-революційний, дисретно-континуальний характер. Раціоналізм, як концентрований вираз нормативності пізнання, є панівним і ефективним саме на етапах еволюційного, континуального розвитку знання: сформульовані проблеми, задані методи їх розв’язання, в пізнавальному процесі уточнюються, раціоналізуються самі проблеми і вдосконалюються та раціоналізуються відповідні методи. Коли ж певний тип проблем вичерпується, а нові проблеми прийнятими методами не розв’язуються, настає криза раціональності, а відповідно і криза нормативності пізнання. Стає очевидним, що пізнання такою мірою вимагає нормативності, якою потребує й виходу за межі прийнятих норм і методів дослідження. Адже сформовані норми, сформульовані раціональні методи завжди грунтуються на попередньому досвіді пізнання. Сам же досвід постійно розвивається, і новому досвіду не можуть відповідати старі методи. Норма як основа пізнання приводить до заперечення самої себе і вимагає анормативності, щоб зберегти саме пізнання.

Свобода, анормативність є такою ж сутнісною ознакою пізнання, як і нормативність і методологічність. Без свободи неможливо уявити собі розвиток пізнання. Долання застарілих поглядів і стереотипів, творче осмислення нової соціальної і пізнавальної ситуації, рішучість у висловленні нових поглядів, - все це вимагає сміливості, висоти духу і внутрішньої свободи. “Істина завжди пов’язана з свободою і дається лише свободі”, - пише М.Бердяєв. Але більше того, вона і народжується в свободі та є породженням самої свободи. Все принципово нове - позаметодологічне, оскільки метод є лише структуроване старе.

Вважають, що основна функція методу саме і складається в обгрунтуванні і структуризації вже зроблених відкриттів. Існує цілий напрямок у методології науки, який у розвитку пізнання робить ставку на свідоме порушення всіх і всяких методологічних правил, на дослідницькі “відхилення”, “помилки” і “хаотичність”, які є запорукою прогресу. “Без “хаосу” немає пізнання”, - проголошує основний принцип цього напрямку, епістемологічного анархізму, його відомий представник і засновник П.Фейерабенд. “Наука є більш “розмитою” та “іраціональною”, ніж її методологічні зображення, - стверджує він. - І вони слугують перешкодою для її розвитку, оскільки... намагання зробити науку більш “раціональною” і більш точною знищує її”. “Навіть та наука, котра опирається на закон і порядок, буде успішно розвиватися лише тоді, коли в ній хоча б інколи будуть відбуватись анархістські рухи”. Очевидно, що П.Фейерабенд не збирається знищити науку, як анархісти-революціонери збирались це зробити з державою, зовсім навпаки. Предметом його уваги є момент розвитку знання, як провідний у пізнавальному процесі, і цей момент якраз завжди пов’язаний з методологічними порушеннями й відхиленнями, з відмовою од старих процедур і норм дослідження. Пізнання не може існувати без свого розвитку. Розвиток і є форма існування пізнання. А забезпечуватись він може тільки завдяки доланню існуючих пошукових настанов, способів і правил. Світ значно різноманітніший, ніж невеличка сфера нашого досвіду (закріпленого в норми), і тільки відкрившись цій нескінченності й можна розширити сферу свого буття і міцніше закріпитися в ньому. Структуризація і нормативізація нового знання, переформулювання його у форму методів засвоєння, кодифікації і удостовірення (доказовість, несуперечливість, простота, повнота), - все це процедури наступного, еволюційного етапу розвитку знання. Саме на цьому етапі виключно панівним стає метод, норма дослідження, строгі критерії науковості, саме на цьому етапі еврістичні гіпотези перетворюються в обгрунтовані теорії і складають міцний і вражаючий фундамент науки. Враження це може бути настільки глибоким, що саму науку і пізнання починають ототожнювати з методом, з методологічністю, нормативністю, процедурністю і логічністю, тобто з тими рисами, які характерні їй тільки на певному етапі. І тоді, як протест проти такого розуміння науки, як реакція на еврістичну вичерпаність сталих методів можна почути заяви на кшталт: “Нам потрібні божевільні ідеї!” (Н.Бор), або спостерігати виникнення концепцій відповідного розуміння науки як, приміром, епістемологічний анархізм П.Фейерабенда.

Таким чином, ми бачимо, що пізнання породжує нормативність, а потім і саме приймає форму нормативності. Водночас пізнання - анормативне за своєю природою, оскільки нове завжди народжується через долання нормативності, через вихід за межі сталого, відомого. Пізнання створює норму і руйнує її. Динаміка нормативно-анормативної природи пізнання зумовлює як постійний розвиток знання, так і (за І.Лакатосом) його селекцію, перевірку і закріплення в сталому “ядрі” науки.

Право, як залежне від соціального розвитку і таке, що його “обслуговує”, не може не сприймати й особливостей цього розвитку, не може не залежати від тих ідеологічних, культурних і ментальних структур, які в цей час панують у суспільстві і виражають характер його взаємодії з природою, навколишнім світом, специфіку розуміння цього світу і рівень його пізнання. Саме рівень пізнання і пізнавальних настанов у суспільстві і визначає характер його буття, напрямок його культури і способи його самоіснування, які виражаються в праві. “Пізнання і відображення об’єктивних законів... розглядалось як “об’єктивна передоснова” законотворчості” практично у всі часи, а не тільки в концепції історичного матеріалізму, як зауважує Ю.А.Тихоміров, інша справа, що ця об’єктивна основа завжди розумілась по різному. Отже, право неминуче асимілює загальний рівень культури і тип пізнавальних процесів, які панують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Пізнання як форма соціальної активності неминуче трансформується у форми правової активності. Водночас туди переносяться і певні особливості його природи. Право неминуче стає пізнавальним, гносеологічним і набуває цілої низки типових ознак, властивих пізнанню і породжених пізнанням. Можна сказати, наскільки право стає пізнавальним, настільки й пізнання стає правом. Пізнання переживає правову трансформацію, нормативізується і постає у формі пізнавальної динаміки правових норм.

Вже на рівні онтологічних джерел права видно, як відбувається гносеологічна трансформація, своєрідний пізнавальний “перехід” природних закономірностей у соціальну і правову нормативність. Норма - не вигадка людини, вона задається самою природою. Закони природи диктують, “нав’язують” предметам, об’єктам, явищам їх просторове положення, напрями і способи руху і пересування, розвитку і руйнування. Неможливе ігнорування, наприклад, закону гравітації, він “нормативізує” рух і взаємодію тіл, упорядковує їх положення і місцеперебування, задає своєрідне “право космічних тіл”. Але так само існують закони живої матерії, які неможливо ігнорувати і які теж задають своєрідне “право живого організму” з відповідними можливостями, обов’язками і, звичайно, санкціями у випадках порушення, невиконання вимог норм, правил живого. З живої природи виникає соціум, який ще більш розширює свободу активності і взаємодії, але який разом з новим рівнем свободи породжує і якісно нове, специфічне право, що відповідає самій природі суспільства і законам його розвитку. Закони соціальної матерії так само мають природний характер, як і закони фізичної матерії, але вони знову ж таки суто специфічні, як і закони живого. Якщо писані закони, юридичне право не відповідає законам соціуму, останній або відкидає їх, або руйнується, як руйнується організм, що порушив, не дотримався “норм функціонування живого”.

Таким чином, норми права вкорінені в природні норми, у норми, що задаються самою природою - фізичною, живою, соціальною. В більш загальному плані природне право має космічне походження, воно пов’язує людину з Всесвітом, що породив її і в якому сама людина виступає як мікрокосм. Право юридичне випливає з онтологічного “права буття” (Р.Марчич). Воно визначається буттям, задається ним. Коли позитивне право “не працює”, це означає, що ми перестали відчувати буття, розуміти його, чути буття (М.Гайдеггер говорив, що до буття слід прислуховуватися), і в законах відображаємо і слідуємо не буттю, а ніщо. Таке ніщо перетворює і нас у ніщо, оскільки ми порушуємо врешті-решт норми природи.

Природа задає не тільки норму, а й її структуру і елементи. Дискусію про двочленну або тричленну структуру норми розв’язує онтологія. Норма задає правило поведінки, певний спосіб діяльності, але тому й сама норма не може не визначатися загальною структурою діяльності, яку вона ставить за мету спрямувати до певного результату. Діяльність же, що завжди відбувається і розгортається серед буття, буттям і визначається. А йому властива фундаментальна онтологічна структура - “ причина - дія - наслідок ” - яка й зумовлює структуру діяльності. Неможливо уявити собі яку-небудь форму активності, дію, яка б не мала певних наслідків і не була викликана певними причинами. Дія - це завжди реакція на причини, викликані певними умовами, яка з онтологічною необхідністю має відповідні позитивні чи негативні наслідки. Так звані “безпричинні дії” чудово пояснюються цілою низкою конкретних причин у психоаналітичній теорії, не кажучи вже про явища фізичного світу і соціуму. Онтологія задає тричленну структуру активності, руху, дії, розвитку, і її неможливо ігнорувати в праві, яке в своїй регулятивності ставить за мету спрямувати певні форми активності. Двохелементні структури є лише формами абстракції, зручними в користуванні. Стверджувати ж, що існують норми, в яких принципово відсутні гіпотези або санкції, це все одно, що стверджувати наявність дії без наслідків, або дії в пустому просторі без наявних умов дії, що порушує елементарний перший закон Ньютона, згідно з яким тіло залишається в абсолютному спокої, якщо на нього не діють ніякі сили. Про гносеологічне та логічне обгрунтування тричленної структури норми права мова буде йти далі, зараз же підкреслимо чисто онтологічний аспект проблеми. Наявність гіпотези, диспозиції, санкції в структурі норми права відповідає глибинній, онтологічній структурі природних взаємодій - “причина - дія - наслідок”.

У стародавній Греції Космос розумівся як боротьба Хаосу і Гармонії, а право - як засіб трансформації космічної гармонії в гармонію соціальних відносин. Якщо прийняти цю чудову ідею, яка не суперечить ідеї природного права, то приходимо до висновку, що гармонізація соціальних відносин засобом права можлива і відбувається завдяки пізнанню законів буття і пізнанню самого права, яке з цього буття випливає, ним зумовлюється і визначається. Право в кінцевому рахунку власне і є специфічною формою буття, тому не може суперечити буттю як такому. Право, яке суперечить буттю, перестає бути правом. Тому що зраджує своїй онтології, своїй природі. Онтологія ж права і норми права розкриваються через їх гносеологію.

Нормативність пізнання находить свій концентрований правовий вираз у нормі права. Норма права і є найбільш інтенсивний і цілісний прояв гносеологічної природи права, предмет найбільшої пізнавальної напруженості суб’єктів правовідносин і суспільної саморегуляції в цілому. Норма права - це не статична структура, а спосіб пізнання реальності. Вона є відповіддю і питанням про реальність одночасно. Пізнавальні процеси, які відбуваються в суспільстві, поступово трансформуються в процеси правового пізнання. Динаміка норми права є ніщо інше, як динаміка пізнавальних процесів. Без гносеологічної інтенсивності окремого суб’єкта і всього суспільства норма права залишається мертвою і нереалізованою, такою що не виконала своїх соціальних функцій і не розкрила свого пізнавального потенціалу. Щоб норма права реалізувалась, вона повинна розкрити перед суб’єктом всі свої пізнавальні можливості, а це досягається тільки завдяки активності самого суб’єкта. Пізнання є джерелом, рушійною силою, структурою і наслідком дії норми. Без пізнавальної інтенсивності немає й норми права. Це випливає з того, що вона сама не тільки є породженням пізнання, але й у своїй структурі, у складі і взаємодії елементів вже закладає умови, форми і необхідність пізнавальних процесів.

Отже основним елементом, первинною субстанцією, з якої починається формування системи права є правова норма. Саме в цій первинній клітині правової матерії акумулюється регулятивний досвід суспільства як специфічний вираз складних пізнавальних процесів, пов’язаних з пошуком і осмисленням найбільш ефективних способів організації соціальних взаємодій. Але норма права є не тільки гносеологічним результатом практичного соціального досвіду, своєю логічною структурою, складом і динамікою елементів вона об’єктивно передбачає необхідність пізнавальної активності суб’єктів правовідносин.

Так, у першому ж елементі норми права, гіпотезі,разом із визначенням умов і обставин її застосування, по-суті, водночас формулюються й ті проблеми гносеологічного плану, які перед цим слід розв’язати суб’єкту. Зокрема, визнання наявності юридичного факту, що утворює саму основу гіпотези, пов’язане з цілою низкою питань пізнавального характеру. В епістемології вони узагальнюються в проблему об’єктивності, а в праві – в проблему реальності. Філософська гносеологія виникла, існує і буде розвиватись на основі щораз нових форм розуміння і розв’язання саме проблеми об’єктивності, істинності пізнання. І її результати постійно сприйматимуться правом mutatis mutandis, оскільки право постійно теж розв’язує саме ці проблеми вже на рівні гіпотези. Що таке юридичний факт, може бути визначено тільки після того, коли зрозумілим стане, що таке факт взагалі. Юридичний факт, наявний чи відсутній, а саме цим відрізняється позитивна і негативна гіпотеза, може бути визначений, коли чітко окреслені межі самого факту. В свою чергу, окреслення меж юридичного факту - досить складна пізнавальна процедура, оскільки в світі рівноцінним якісній визначеності є принцип поступовості переходів, кількісної невизначеності і відносності. “Природа не терпить стрибків”, - підкреслював Г.Лейбніц. Межа - поняття наскільки визначене, настільки ж і відносне. Окреслення межі факту в гносеології розуміється як огрублення дійсності, певне її спрощення, яке водночас необхідне людині для цілеспрямованої практичної діяльності. Ця гносеологічна істина безпосередньо відображається в структурі правової гіпотези, де виділяються визначені, відносно визначені й невизначені види гіпотез. Перша відображає такі явища природної і соціальної дійсності, які швидше проявляють характеристику її дискретності, ніж континуальності. Інша річ, що потреба у визначеності взаємовідносин часто спонукає законодавця до формулювання в гіпотезі певних фактів як дискретно визначених і тоді, коли вони такими не є. Однак усвідомлення тотальної континуалізації світу приводить до необхідності формулювання відносно визначених гіпотез, коли, хоча і вказується на умови дії норми, але надається можливість самому суб’єкту вирішувати питання про наявність або відсутність цих умов. Тут у гіпотезі закладається своєрідна гносеологічна довіра законодавця до суб’єкта права з одного боку, а з іншого - необхідність пізнавальної активності суб’єкта як умова дії самої норми. Потреба в цій активності максимально збільшується, коли мова йде про взагалі невизначені гіпотези.

Таким чином, уже на рівні розв’язання пізнавальної проблеми виділення факту із дискретно-континуальної структури світу, ми бачимо, як отримані суспільством гносеологічні результати трансформуються в типологізацію правових гіпотез. Коли ж юридичний факт уже виділено або закладена процедура самого виділення факту, то постає інша проблема орієнтації в структурі юридичних фактів: для дії норми достатнім є один єдиний факт, чи необхідна певна сукупність їх як і певні форми взаємодії? Гносеологічні категорії простоти і складності, розуміння яких завжди має історичний характер, трансформуються в правові форми простих і складних гіпотез. Для перших достатньо всього однієї чітко визначеної умови, щоб норма “працювала”. Але простота часто буває уявною, інколи вона, як говорять, “гірше крадіжки” і приховує собою складність, породжує несвободу. Простота, як правило, утворює лише елемент складності, за своєю природою системної. Але інколи простота сама по собі утворює фундаментальну складність, яка тягне за собою складність системи, що постає розгорненням складності простоти.

Пізнавальна взаємодія і діалектика простоти і складності теж знаходять своє відображення в законодавстві. Простий факт досягнення вісімнадцятирічного віку, необхідний для права одруження, може прийняти більш складні форми, коли інші обставини (система, в якій функціонує цей факт) вимагають дострокового укладання шлюбу, що і передбачено КпШС України. Реалізація ж права на шлюб передбачає наявність складної гіпотези. Подібне відповідальне рішення, про що свідчить багатовіковий життєвий і пізнавальний досвід людей, вимагає наявності багатьох умов у їх взаємодії (повноліття, взаємна згода, обізнаність про стан здоров’я партнера, неперебування в іншому шлюбі та ін.). Складність пізнавальної ситуації тут настільки велика, що право не може всю її взяти на себе і перекладає її на реціпієнта, залишаючи собі тільки певні зовнішні форми її регламентації. Для заповнення “гносеологічних прогалин” суб’єктам надається право укладання додаткового шлюбного контракту. Це ще одне свідчення того, як простий факт взаємної згоди перетворюється в складний факт юридичного контракту.

Гносеологічна навантаженість гіпотези може збільшуватися, коли умови дії норми формулюються не через видові ознаки (казуїстичні гіпотези), а через загальні, родові ознаки (абстрактні гіпотези). Тут у структуру норми закладається складна динаміка взаємодії категорій абстрактного і конкретного. Таким чином, вже на рівні гіпотези, як елемента правової норми, видно, як ті чи інші досягнення соціального пізнання в цілому і гносеологічної науки зокрема трансформуються у відповідні правові принципи, правила, процедури. Право виступає своєрідним “гносеологічним акумулятором”, ефективним накопичувачем пізнавального досвіду суспільства.

Центральним і найголовнішим елементом норми, де пізнавальний досвід формулюється в найбільш концентрованому виді, є диспозиція норми. Як метод задає спосіб пізнання, так диспозиція задає модель поведінки. Як теорія переформульовується в метод, так соціальний досвід трансформується в диспозицію правової норми. Сутність і зміст диспозиції не тільки визначає характер і функціональні особливості інших елементів норми та їх взаємодію між собою, але й зумовлює тип самої норми, її місце в певному інституті і галузі права. З диспозиції розростається норма, з норми - система права. Системність норми генетично зумовлює системність права. А переважність певного типу норм визначає загальні особливості тієї чи іншої правової системи. Як уся сукупність пануючих в суспільстві правовідносин концентровано виражає себе в конкретній нормі, так норма в диспозиції виражає свою сутність. В диспозиції як в краплині роси відображається увесь світ правової системи. Тим більше підстав бачити в ній і відображення певного типу праворозуміння, розуміння світу і закономірностей розвитку суспільства, певний рівень їх пізнання. Диспозиція норми і говорить про основні результати цього пізнання, вона фіксує їх, закріплює і стверджує їх як певну соціальну цінність. Отриманий суспільством пізнавальний досвід не просто сприймається правом, він переливається саме в диспозицію правової норми, тому для гносеології диспозиція складає найперший предмет уваги.

Те, що в гносеології розуміється як істина, хибність і невизначеність, у структурі диспозиції норми права трансформується в обов’язковий, заборонений і дозволений типи поведінки.

Що таке обов’язок, як не трансформація істини в належне, реалізація якого є єдиною умовою виживання і суспільства, і індивіда. Те, що суспільство на даному етапі свого розвитку сприймає як істину, те воно й робить обов’язковим для себе. “Під силою правових норм ми розуміємо тільки їх істинність”, - підкреслював Ріхард Льонінг. Обов’язковими стають життєзначущі істини. Так, з диспозиції норми, яка стверджує обов’язковий тип поведінки, можна зрозуміти, що саме в суспільстві вважається необхідною істиною.

Але не тільки норма через диспозицію констатує істину. Обмеженість даної процедури чистою констатацією привело б до омертвіння істини, “засушування” її в нормі, норма перетворилась би в чисту схему, яка сама тепер диктувала би свої “права” наявній реальності. На жаль, так і буває, коли законодавець вкладає в диспозицію схему, далеку від істини, або яка є суто деформована істина, що втратила енергію життя. Диспозиції тоді стають кладовищами істин. Тому сам процес трансформації пізнання в право повинен бути істинним, гносеологічно адекватним. Коли це саме так, фіксація в диспозиції істини дає їй нову “прописку” існування, і тут вона починає функціонувати за своїми законами, оживляє норму зсередини, нав’язує їй принципи істинності; норма стає не сховищем, а знаряддям істини, а право стає пізнанням. Істина як гносеологічна категорія нормативізує правовий процес, пізнання стає нормативним і правовим.

Однак процес взаємодії норми й істини неоднозначний, суперечливий. Адже одна з основних вимог, якій повинна відповідати норма, - це чіткість і визначеність. Істина ж - це завжди процес, це завжди наближення до істини (що випливає із загальних принципів істинності). Чітке визначення істини є обмеження її, відокремлення від інших істин, але водночас і зупинка її, втрата нею динамічної характеристики істинності. Тому асиміляція нормою істини може призвести або до “омертвіння” істини, або до “розмивання” норми.

Пізнання, трансформуючись у право, переносить туди і свої закони функціонування, право ж, стаючи пізнавальним, повинно залишатися правом. Але ігнорування істини і пізнавальних процесів робить його неадекватним дійсності, неефективним і нерегулятивним. Саме тому юристи-теоретики підкреслюють, що “проблема істини в праві може бути віднесена до числа “стратегічних”.

Оптимальна взаємодія права і пізнання трансформує право в синкретичне нормативне пізнання, де аспект нормативності відіграє основну роль. Це випливає з того, що важливішою метою права є стабільність соціуму, в якому воно функціонує, стабільність же забезпечується сталими визначеними нормами, порядком і чіткою регламентацією взаємовідносин між складовими соціальної системи. Водночас право є самостійним, відносно незалежним цілісним феноменом, утворюючим окрему підсистему соціальної дійсності, і коли вона залишається закритою, не реагує на певні зміни у функціонуванні соціального організму, тоді починаються руйнівні процеси як в цьому організмі, так і правових підсистемах, які генетично між собою пов’язані. Хоча праву й необхідно бути сталим, але щоб не бути дисфункціональним, воно одночасно повинно бути і відкритим до сприйняття і асиміляції важливих соціальних новацій. Як форма закріплення пізнавального досвіду суспільства, право змушене залишатись також і еврістичним, що є фундаментальною характеристикою самого пізнання.

Подібну функцію виконують диспозиції, що формулюють моделі забороненої і обов’язкової поведінки. Заборона, будучи правовим виразом гносеологічної хибності, нерозривно пов’язана з обов’язком, як і хибність - з істиною. Подібно до того, як хибність є зворотною стороною істини, так і заборона є зворотною стороною обов’язку. Заборона - це негативний обов’язок, і коли обов’язок стає хибним, не відповідає дійсності, на нього накладають заборону, обов’язок перетворюється в заборону. Так само хибна заборона підлягає обов’язковій забороні, перетворюється в обов’язок. Гносеологічний взаємозв’язок істини і хибності, таким чином, у правовій нормі трансформується у взаємозв’язок обов’язку і заборони, а разом з цим сюди переноситься mutatis mutandis й інші гносеологічні властивості вказаних категорій - відмінність між хибністю, заблудженням, помилкою та істиною, правдою і вірою, методологічні критерії істинності, закономірності розвитку істини та ін.

Проміжною ланкою між істиною і хибністю в епістемології є невизначеність, незнання, або знання про незнання. В диспозиції це відображається в моделях дозволеної поведінки, які по суті справи залишаються в гносеологічному плані відкритими. Про них не можна сказати однозначно, є вони суспільно-корисними чи шкідливими. Відкритість диспозиції дозволеного типу відображається в правовому принципі “Дозволено все, що не заборонено законом”. Саме через ці форми поведінки право перш за все здійснює розвідку функціонального стану соціальних відносин. Деякі способи дозволеної поведінки можуть у нових умовах виявити себе як шкідливі, а деякі, навпаки, як моделі, необхідні для подальшого розвитку суспільства. Тоді диспозиції праводозволяючих норм відповідно перетворюються в диспозиції правозабороняючих або правозобов’язуючих норм. Отже, і стосовно диспозицій, що дозволяють певні форми поведінки, можна стверджувати їх гносеологічну навантаженість.

Диспозиція як центральна частина юридичної норми характеризується не тільки своїм типом, але й структурою. Вона так само, як і гіпотеза, може бути простою і складною, і тоді в ній містяться ті ж пізнавальні характеристики, про які говорилось щодо гіпотез. Диспозиція також може бути описовою і посилковою, абстрактною і казуїстичною. Принципова ж її гносеологічна відмінність від гіпотези в тому, що остання тільки розпочинає, задіює пізнавально-правові процеси в структурі норми, в диспозиції ж вони розгортаються в повну силу і визначають характер і особливості функціонування правової норми в цілому, її місце в системі права і системі законодавства.

Санкція - логічно завершальний елемент правової норми і в ній особливо проявляється правове навантаження пізнавальної активності суспільства. Можна не змінювати гіпотезу і диспозицію норми, а лише її санкцію, і цим динамічно реагувати на зміни ситуацій і тенденцій в соціальному розвитку. Інтенсивність санкції завжди є показником загальної значущості норми в даному соціумі. А зміни в правовій системі неминуче призводять і до зміни системи санкцій та відповідному її відображенню в законодавстві. З правових санкцій можна судити про культуру і ступінь загального розвитку (в тому числі пізнавального) того чи іншого суспільства. Національно-правові системи світу і окремих країн відрізняються між собою не тільки основними принципами і постулатами, що відображають певне розуміння ідеї справедливості та порядку, але й системами санкцій, які є відображенням цього розуміння. Тож цілком не випадково, наприклад, що в одних країнах заборонена смертна кара, а в інших ні, так само не випадкові різні форми виконання вказаних вироків (електричний стілець, гільйотина, газова камера, повішання, розстріл), вони теж випливають з ментальності народу, з певного розуміння природи людини, її призначення, місця і ролі в суспільстві і правовій системі. Тут “порівняльне право показує нам множину праворозумінь”. Прогрес суспільства, розвиток його пізнання і самосвідомості як в лакмусовому папірці відображається в його санкціях. Недаремно сьогодні для України проблема об’єднання з розвинутим європейським співтовариством значною мірою сконцентрувалась на необхідності відміни смертної кари як інституту покарання. Проблема складна й неоднозначна, вона не може розв’язуватися відокремлено від усієї системи права, що існує в країні, але вона водночас показує, що саме в санкціях, мірах і формах покарання певним чином проявляється прогрес і розвиток суспільства.

Санкція є такою ж формою трансформації соціального пізнання, як диспозиція і гіпотеза. Проте в ній особливо яскраво проявляється зв’язок онтологічного й гносеологічного аспектів. Як зазначалося вище, буття задає свої норми, порядок і право буття. Порушення норм буття карається буттєвою справедливістю. Порушення права буття карається самим буттям. Іншими словами, це означає, що порушення якихось глибинних правил і принципів реальності (у тому числі соціально-правової) рано чи пізно знищується самою реальністю. “Що розумне, те дійсне; і що дійсне, те розумне”, - проголошував у своїй фундаментальній праці “Філософія права” Гегель. В прогресивній інтерпретації це тлумачиться як онтологічна вкоріненість розумного і неминуча загибель нерозумного як неонтологічного, невідповідаючого дійсності і законам буття. Санкція тому відображає і є наслідком порушення законів буття, є проявом онтологічної справедливості. У світі діє абсолютний, онтологічний закон справедливості і становище будь-якого суб’єкту в цьому світі є відображенням адекватності врахування ним цього онтологічного закону справедливості, є санкція, застосована до нього буттям. Невипадково, мабуть, що саме в часи Гегеля в Німеччині популярним був вислів “Кожен заслуговує тих обставин, у яких опиняється”. Наведений вище афоризм знаменитого філософа лише в абстрактній формі виразив цю істину, що грунтується на ідеї онтологічної справедливості.

Санкція є відображенням не тільки норм буття, але й процесу їх пізнання. Наскільки санкція має онтологічну, настільки й гносеологічну природу. Те що онтологічний закон, перш ніж бути врахованим, повинен бути відображеним у свідомості й усвідомленим, свідчить про санкцію не тільки як про наслідок впертого небажання виконувати норми буття, а й про санкцію як наслідок хибності пізнавального процесу, як наслідок неадекватного сприйняття онтологічного закону. Помилки пізнавального процесу неминуче ведуть до поразки. Санкція - це і є завжди поразка, а поразка - приведена в дію санкція буття. Навіть якщо санкція не реалізується державою, державним примусом (суб’єкту вдалося запобігти зовнішніх форм покарання), вона все одно діє як санкція, переходячи у внутрішні форми поразки, у свідомі (совість) або несвідомі форми саморуйнування суб’єкта. Норма - цілісне явище і в повноті своїх елементів вимагає з необхідністю відповідної санкції. Суб’єкт, який порушив норму і запобіг офіційної санкції, автоматично виносить себе поза межі суспільства, яке живе за цією нормою, він стає аутсайдером цього суспільства, якщо не зовнішньо, то внутрішньо, що й стає санкцією для суб’єкта. Людина як істота соціальна саморуйнується в асоціальності. У будь-якому випадку санкція є гносеологічною поразкою суб’єкта. Санкція - це наслідок хибного уявлення про найкоротший шлях до суспільства і до самого себе. В абсолютно-визначених, альтернативно- й відносно-визначених санкціях відображається ступінь і характер цієї хибності пізнавального процесу з погляду суспільства. У санкціях суспільство акцентує увагу на небезпечності хибних пізнавальних шляхів для суб’єкта права.

Вказана гносеологічна навантаженість основних елементів правової норми свідчить про те, що право не може існувати і функціювати поза пізнавальними процесами в суспільстві й в житті індивіда. Норма постає своєрідним акумулятором і каталізаторм процесів правового пізнання, без яких вона втрачає можливість реалізації своїх основних функцій. Тому можна сказати, що пізнання є однією з фундаментальних властивостей, ознак, істотних рис норми права (а в більш загальному плані й права загалом). Гносеологічність правової норми є необхідною умовою її регулятивності. Пізнання породжує нормативність права і забезпечує його регулятивність. Без відповідних пізнавальних процесів норма права поступово “вмирає”, стає хибною, соціально шкідливою, тому пізнання для норми завжди є джерелом її життєздатності, юридичної енергії і результативності.

Вказане гносеологічне розуміння природи правової норми специфічним чином розкриває відносну хибність позитивістського її тлумачення. Норма права не може бути абсолютно статичною структурою, що принципово випливає з природи самого пізнання. У більш загальному значенні норма права - це процес, динаміка пізнавальних процесів. Розуміння правової норми як статики відразу робить її хибною і, відповідно, несправедливою.

Адже відомо, що в гносеології істина розуміється предусім як процес, як процес пізнання істини, кожний з етапів якого може дати тільки відносну істину. Фіксація якогось моменту пізнавального процесу як абсолютно істинного призупиняє сам процес і перетворює істину в хибність через невідповідність новим умовам і обставинам. Саме на неврахуванні цієї гносеологічної обставини побудована абсолютизація позитивістами значимості норм закону (принцип “закон є закон”), як істинних і обов’язкових для виконання. Насправді в такій інтерпретації відображається тільки одна сторона пізнавального процесу і місця в ньому правової норми. Процес цей суперечливий, навіть антиномічний, що саме і зумовлює постійний розвиток права.

Антиномічність правової норми з точки зору пізнання може бути визначена у формі гносеологічної антиномії норми права: з одного боку, норма права - це результат (статика) пізнання і тому виступає як уявлення про істину на даний момент; водночас з іншого боку, норма права - це процес (динаміка) пізнання, оскільки, сформульована відносно і на основі причин і обставин минулого, вона може виявитись хибною стосовно нових причин і обставин майбутнього, а тому повинна бути пристосована до них. В усякому випадку її адекватність і регулятивність стає проблематичною. Сьогоднішня істина завтра може стати хибою, як і навпаки. Тому абсолютизація норми права як істинної норми автоматично призупиняє пізнавальний процес і перетворює її в хибу. Парадокс, як бачимо, полягає в тому, що визнання норми тільки як істинної поступово перетворює її в хибність, і навпаки, усвідомлення неповноти норми актуалізує пізнавальні процеси і таким чином забезпечує максимально можливу її істинність, але при цьому неминуче послаблюється її нормативність. Юридичний позитивізм у сучасних його варіантах не звільнився від недоліків класичних своїх форм: закон, норма права розуміється як статика, як єдино можливий результат пізнання, при цьому повністю ігнорується динаміка пізнання. Позитивіст не помічає, що таким чином він потрапляє в своєрідну гносеологічну пастку - результат як наслідок процесу процесом і знищується. Результат завжди має значення тільки як елемент, як момент процесу, розвитку, в свою чергу, розвиток здійснюється на певних засадах, на основі конкретних результатів. Норма права є тому не тільки результатом пізнавального процесу, а й початком його, основою і засобом гносеологічного механізму розвитку права.

Не тільки в елементах, а й в троїчній структурі норми права відображається пізнавальний досвід суспільства. В логіці взаємозв’язку її складових у специфічно правовій формі зафіксовано фундаментальні структури людської діяльності. Взаємозумовленість гіпотези, диспозиції і санкції свідчить, що норма права є цілісне явище, в якому знаходить свій відбиток цілісна природа форм і типів діяльнісної активності людини.

Схема будь-якого процесу, в котрому проявляється цілеспрямована активність суб’єкту, завжди має такий вигляд: причини - дія - наслідки. Ця схема повністю сприймається структурою норми права: гіпотеза - диспозиція - санкція, - з тією тільки відмінністю, що в правовій нормі фіксуються лише однозначно успішні (обов’язкові), визначено хибні (заборонені) або байдужі з точки зору права (дозволені) форми діяльності, тобто такі, природа і характер яких вже пізнана. Тричленнна ж структура норми є обов’язковою, оскільки вона відображає саме таку саму структуру людської діяльності.

Людина діє завжди в певних умовах, а вони значною мірою визначають і характер наслідків дії, так само як і особливість гіпотези норми визначає і характер її санкції. Жорсткість санкції, як відображення соціальної значимості норми, зумовлює досить визначений і однозначний характер диспозиції і т.д. Саме з причин міцного взаємозв’язку і взаємозумовленості елементів правової норми С.С.Алєксєєв наполягає на розрізненні таких понять як норма-припис і логічна норма. Норма-припис це чітко визначене і формально закріплене державно-владне веління, яке відповідає первинному тексту нормативного акту. Відомо, що не в кожній нормі-припису вказані (виписані) всі три елементи права. В регулятивних нормах-приписах, як правило, формулюється гіпотеза і диспозиція, в охоронних - гіпотеза і санкція. Однак це зовсім не означає, що у вказаних правових нормах повністю відсутній один з її елементів. Норма права - цілісна тричленна структура, що відображає цілісну причиново-наслідкову природу людської діяльності. Норми права без хоча б одного зі своїх елементів просто не існує. Так, санкції регулятивних норм-приписів не відсутні взагалі, а знаходяться серед відповідних санкцій охоронних норм-приписів; декільком нормам-приписам також може відповідати одна санкція.

Логічна норма - це норма права, в якій виявлено і сформульовано всі її необхідні елементи в результаті певної аналітичної роботи юриста, наприклад, при співставленні текстів різних нормативних актів. Саме виділення цілісної структури норми і змісту її елементів тільки й може забезпечити адекватну її оцінку і ефективне застосування. Звичайно, в законодавстві немало норм-приписів, що збігаються з логічними нормами, але це тільки зайвий раз підтверджує структурну єдність “первинної клітини” права, що відображає структурну єдність людської діяльності. Таким чином, не лише в елементах, а й в самій побудові правової норми знаходить свій концентрований вираз пізнавальний досвід суспільства, досвід діяльнісних форм його активності і розвитку.

Розкриття і усвідомлення гносеологічної природи норми права, функціонування її як напруженого, пізнавального процесу не тільки не «розмиває» її юридичної специфіки, а, навпаки, сприяє її більш повній і адекватній реалізації. Те, що норма права породжується, функціонує і розвивається завдяки процесам пізнання, не означає, що норма втрачає свою правову специфіку і зливається з самим пізнанням, нівелюється в ньому. Навпаки, саме процес пізнання забезпечує нормативність права як фундаментальну і найважливішу його специфічну ознаку, через яку проявляються й інші властивості права. Це випливає з самої природи пізнання, яке в своїй суті гомогенне структурі правових процесів.

Так, успішні пізнавальні операції, тобто ті, що привели до відкриття істини, до досягнення поставлених цілей, складають основу відповідних методів пізнання. Теорія як результат пізнання завжди формулює, задає відповідний метод, теорія і є специфічною формою методу. Метод же - це завжди норма, правило, порядок пізнавальних операцій. Метод і є пізнавальною нормою. Пізнання породжує метод (норму), метод же не пристосований до нових гносеологічних обставин і ситуацій, неминуче активізує пізнавальні процеси, результатом яких з’явиться новий метод і т.д. Головне ж те, що пізнання породжує нормативність, тільки істина може переконати діяти саме таким чином, таким способом, таким методом, адже дія на основі хибностей не приводить до поставленої мети. Тому саме пізнавальні процеси не тільки породжують нормативність права, зумовлюють гносеологічне обгрунтування норм права, основне те, що вони забезпечують регулятивність правових норм. Незнання, нерозуміння істинності норми не заставить мене дотримуватись і виконувати її, а санкція і страх державного примусу тільки ініціюватиме винайдення шляхів витонченого «обходу» даної норми. Тільки сприйняття особою норми права як своєї норми в результаті пізнання, усвідомлення її істинності, правильності й необхідності для неї, може водночас зумовити і виконання не тільки її букви, але й служіння духу її.

Сказане дозволяє зробити висновок: саме гносеологічна константа права є найпотужнішим фактором, що сприяє розкриттю юридичної специфіки норм права, тобто їх нормативності і регулятивності.

Отже, пізнання є фундаментальним джерелом становлення правових форм соціальної поведінки, способом трансформації законів буття в правові закони. Цей процес, як уже зазначалося, неоднозначний, він зумовлений не тільки особливостями реальності, яка перетворюється в реальність права, а й специфікою самого ходу перетворення, що відбувається у формі пізнання. Пізнання не автоматично “переливається” в правові форми. З одного боку, воно вносить у право чимало своїх специфічних функціональних ознак, з іншого - пізнання саме сприймає властивості правової матерії, стає переважно нормативним. У нормативізації пізнавальних процесів - сутність їх правової трансформації. Тепер пізнання як таке відрізняється від правового пізнання тим, що в першому домінуючим виступає момент розвитку, акцент робиться на процедурі відкриття, яке тільки потім обгрунтовується і нормативізується як метод і методологія пізнання; в другому ж, навпаки, акцент робиться саме на впорядненості та нормативності, що випливає з основної мети права - забезпечення стабільності соціуму - хоча й момент еврістичності тут також присутній, він є необхідною умовою розвитку права, що “обслуговує” соціальний організм, який розвивається. Однак концентрація нормативності в праві призводить до того, що тепер не тільки буття і пізнаня нормативізують право, а й саме право нормативізує буття і пізнання. Право стає джерелом порядку і організації хаосу, основним посередником гармонії в її боротьбі зі світовим хаосом. Право тепер саме починає перетворювати буття (зокрема, соціальне) і задавати відповідні форми пізнання. Стає очевидним, що наскільки право є результатом буття і пізнання, настільки й воно саме задає буття і пізнання. Нормативна трансформація пізнання переходить у гносеологічну трансформацію права. (Науковий вісник Чернівецького університету.- Збірник наукових праць. - Сер. «Правознавство». - Вип. 11. - Чернівці, 1997).

Дата добавления: 2015-05-22