Гносеологічна трансформація права

Козловський А.А.

Право не тільки зумовлене пізнанням, але й саме функціонує у формі пізнавальних процесів. Більше того, воно здатне зберігати і розвивати свій регулятивний потенціал лише через постійний пізнавальний діалог між дійсністю, реальними відносинами у суспільстві і власним структурним цілим як самостійним і самодостатнім феноменом соціального організму. Цей перманентний пізнавальний діалог як для права, так і для соціуму має принципове значення.

По-перше, кожна правова норма, сформульована законодавцем – це не тільки якесь певне твердження, рішення, наказ, вимога, це завжди й запитання до дійсності, звернення до реципієнта, це специфічний соціальний експеримент, результати якого тільки й можуть відповісти на питання, чи прийняте рішення було вірним, сприйнятим адресатами й асимільованим соціальними відносинами, чи, навпаки, тільки проявом волі, не адекватної природі, структурі і призначенню суспільства. Позитивна відповідь з необхідністю посилює регулятивний потенціал права, підвищує його статус і авторитет у суспільстві. Вдалі рішення на наступному етапі стають предметом методологічно-правової рефлексії, аналізу, після чого поповнюють інструментальне, техніко-юридичне надбання у подальшому правовому процесі. Негативна ж відповідь на запит законодавця, яку дає суспільство своєю реакцією на новостворену норму, з необхідністю активізує пізнавально-правову активність, вимагає пошуку нових підходів до правового розв’язання певної соціальної проблеми. При значних негативних наслідках невірно прийнятого рішення зменшується авторитет і відповідно регулятивна сила права. Методологічна ж рефлексія не тільки констатує негативний результат, а й намагається виявити його причини, дати пояснення неефективності регулятивної спроби законодавця.

У будь-якому випадку, створення норми – це завжди питання, завжди пізнавальна проблема, запит до соціальної дійсності стосовно релевантності права загалом і конкретної норми зокрема. Право ніби що разу випробовує себе на автентичність і саме в такий спосіб самостверджується як право, як основний регулятивний механізм суспільства. Тільки породжуючи таким чином пізнавальні процеси у суспільстві, право зберігає і зміцнює свій соціальний статус. Воно може існувати саме через породження таких пізнавальних процесів, без яких поступово втрачалась би відповідність соціуму і будь-яка регулятивна значущість. Щоб залишатися правом, у ньому постійно повинно відбуватися своєрідна гносеологічна трансформація, в якій право постає не тільки як регулятивний, а саме як пізнавальний процес. До того ж останній настільки ж необхідний, наскільки неможливо його уникнути для розв’язання власне регулятивних завдань права. Право настільки ж регулятивне, наскільки й пізнавальне. Упорядковуючи соціальні процеси, гармонізуючи соціальний організм, право водночас запускає в роботу пізнавальний механім, без якого не може виконувати свої основні завдання і, отже, право саме стає пізнавальним, гносеологізованим соціальним інститутом, саме стає пізнанням. Більше того, право стає наймогутнішим, найефективнішим механізмом соціального пізнання з усіх, що існують у сучасних соціальних науках. І саме тому, що на відміну від них, право має у своєму розпорядженні велетенську лабораторію, в якій працює безперервно і постійно може спостерігати наслідки своїх експериментів, уточнювати умови його проведення, ускладнювати чи спрощувати його хід. Специфіка й перевага цієї лабораторії в тому, що на відміну від подібних у природничих науках, її роботу неможливо призупинити ні на мить. Тобто вона сама постійно примушує експериментатора працювати на повну силу і без відпочинку. Подібних лабораторій не має жодна з соціальних наук. Вони лише користуються тим матеріалом, який отримують з лабораторії правової й аналізують його. Тобто в їх розпорядженні завжди вторинний матеріал, хоча це не зменшує важливості й значущості результатів, отриманих у сфері суспільних наук неправового циклу.

Для суспільства пізнавальні процеси, які зініційовані функціонуванням права, також мають досить велике значення. Саме завдяки праву суспільство відкриває собі себе. Право постає найефективнішим механізмом самопізнання суспільства. Суспільство і право знаходяться в дуже своєрідних стосунках, якщо розглядати їх під кутом зору системно-структурного аналізу як взаємодію елемента і цілого, причому як взаємодію одного з найвизначальніших елементів у струтурі соціального організму. Суспільство здебільшого має таке право, на яке воно здатне. Водночас право може бути значно вищим від того суспільства, в якому воно функціонує, як і, навпаки, суспільство об’єктивно може вимагати удосконалення власної системи права. Право віддзеркалює стан суспільства, але й суспільство намагається в праві постати як злагоджений, цілісний і справно діючий механізм. Для цього воно формує самостійний вид інтелектуальної діяльності – науку правознавства, в якій акумулює знання про природу і закономірності права. Тут право постає вже як предмет соціального пізнання. У свою чергу для права саме суспільство є предметом пізнання, без якого неможливе регулювання і гармонізація відносин. Право, таким чином, може виконувати свої функції саме завдяки пізнавальній експансії у сферу найрізноманітніших суспільних відносин. Тільки у формі пізнання право може залишатися правом, тільки акумулюючи увесь свій гносеологічний потенціал право може розв’язувати проблеми регулятивності. Якщо предмет регулювання не пізнаний, якщо недооцінена специфіка конкретної ситуації, якщо законодавець не поінформований про всі особливості відповідних соціальних зв’язків – чи може відбутись адекватне їх врегулювання? Різниця між соціальним і правовим пізнанням у тому, що право у соціальному пізнанні постає лише як один з багатьох соціальних феноменів поряд з релігією, мистецтвом, мораллю, політикою економікою тощо. Суспільство ж у правовому пізнанні не може не поставати як одне єдине у своїх окремих частинах чи елементах ціле, інакше це негайно відобразилося б у суперечливості правових інститутів, що неприпустимо в системі права. Таким чином, право не просто вивчає суспільство як предмет пізнання з метою регулювання, право вивчає потенціали цілісності й гармонійності соціального організму і, відкриваючи їх, намагається реалізувати через законотворчу діяльність. Суспільство є предметом багатьох наук. Структурно-функціональна ж цілісність суспільства як теоретико-практична проблема – це предмет правового пізнання, в якому право постає соціальної природи і значущості гносеологічним суб’єктом.

З цього погляду важливо визначити відмінність філософського і власне правового опосередкування соціальної реальності. Адже філософія на відміну від інших наук так само вивчає будь-який свій предмет саме в його цілісності. Людина, суспільство, право – все це у філософському знанні постає як єдине синкретичне ціле. Конкретині науки вивчають певні, окремі аспекти, зрізи реальності, філософія бере реальність як таку. Ціле, цілісність є основним предметом філософії, і це випливає з самої її природи, оскільки світ як ціле є автентичним образом філософської рефлексії. Де є цілісність, там з’являється філософія, там не уникнути її. І в цьому розумінні право, намагючись специфічним чином відобразити системність і цілісність суспільства, одразу ж стає філософічним, філософсько насиченим, стає філософським пізнанням.

Питання про спеціфіку правового пізнання таким чином ще більш загострюється. Яке системне цілісне суспільства постає у філософській рефлексії, а яке – у правовій? У відповіді на це питання повною мірою висвітлюються не тільки особливості пізнавальної активності права, але й його фундаментальна значущість для суспільства, заангажованість на найбільш глибокі засади соціальної онтології.

Право – свого роду вид експериментального пізнання. Проте правовий експеримент тут ніколи не буває чисто емпіричним. Він завжди теоретично насичений. Створена правова норма – це завжди або реалізація наявного теоретико-правового знання, або теоретизований експеримент, теоретичний запит до соціальної реальності, яка має дати відповідь на питання законодавця про вірні прогнози або про хибність припущень, недовраховані обставини. Фукціонування права з цього погляду нагадує розвиток сучасного природознавства, математизованої експериментально-фізичної науки. У дослідженнях, які тут проводяться, намагаються не тільки давати відповіді на питання, які задає природа, але й, виходячи з наявної системи теоретичних знань, прагнуть висувати відповідні запити до природи як онтологічно єдиного, узгодженого і несуперечливого цілого, що випливає з досягнутого рівня розвитку теорії. Таким чином, у сучасному природознавстві йде постійний діалог природи і теорії за схемою: «Непояснені факти – спроба їх теоретичної інтерпретації – експеримент, побудований на основі нової пояснювальної теорії – уточнення й розвиток теорії та пояснення природних феноменів – прогнозування розвитку природних явищ на основі нової теорії – поява фактів, що не вписуються в наявну теорію і т.д.».

Право mutatis mutandis стосовно соціальної матерії розвивається за аналогічною схемою. Кожен новий прийнятий закон – це теоретична модель соціальних відносин, вписаних у загальну систему суспільних взаємодій. Реальність може цю модель не сприйняти, вимагати її корегування, або (ідеальний випадок) асимілювати її у своє структурне ціле. Постійні зміни й уточнення в законодавстві в якийсь момент вимагатимуть кардинальної переробки самої моделі чи розробки нової конструкції закону, що більшою мірою відповідає реальним правовідносинам. Критерієм тут служить ефективність регулювання, отримання не тільки швидких результатів, а й перспективної стабілізації соціуму і забезпечення його нормального поступового розвитку.

Головне у цьому процесі те, що право постає як специфічний гносеологічний механізм виявлення логічної структури соціальних взаємодій, на основі якої воно тільки й може будувати свою регулятивну діяльність. Право виявляє своєрідну математику функціонування суспільства, структурно-функціональні закономірності соціальної динаміки, яку виражає в певній сукупності юридичних формул. Не випадково ж в історії правової думки юриспруденцію часто-густо порівнювали у різних варіантах з математикою.

Саме в даному відношенні особливо чітко простежується принципова відмінність і специфіка пізнання природи цілісності суспільства філософією і правом. Філософія розглядає суспільство як єдиний цілісний організм у всіх можливих його проявах, у всьому розмаїтті його видозмін, які тільки й можуть розкрити його кінцеву суть, смисл і призначення. Смисл соціального буття, його цінність (і можлива антицінність) для людини, покликання соціальної форми існування і ступінь її автентичності – ось проблеми філософії соціуму. Право не ставить проблеми виявлення смислу суспільства як такого, хоча воно й стає максимально філософічним тією мірою, якою саме неминуче зорієнтоване на цей соціальний смисл. Право розглядає цілісність суспільства з точки зору його структурно-функціональної єдності, воно виявляє внутрішній субстратний структурний каркас соціальних відносин, на який лише й може спиратися в своїй регулятивній діяльності.

Коли продовжити метафору соціальної будівлі, то право передусім виявляє, зміцнює і забезпечує надійність несучих конструкцій соціуму у формі публічних галузей права. “Систему права можна уподібнити склепінню в архітектурі,”- зазначав Н.А.Гредескул. Динаміку внутрішніх добудов, перебудов, їх зв’язок і опору на несучі стіни відображає функціонування низки галузей приватного права. Звичайно, тут є система комунікацій, система самозабезпечення і т.ін., які функціонують відповідно до певних природних законів і закономірностей і строго встановлених правил, що тільки й може забезпечити нормальні умови життєдіяльності. Неадекватні правила, неврахування природних і соціальних законів неминуче призводить до дисфункціональності соціуму, викликає необхідність спеціального розв’язання проблеми, але з урахуванням особливостей усієї споруди. Недаремно, мабуть, один з найважливіших засобів розв’язання вказаних проблем у праві отримав назву юридичної техніки, а саму юриспруденцію інколи порівнюють із соціальною інжененрією як у позитивному, так і інколи (за своїми наслідками) у негативному смислі.

Чому право з необхідністю повинно взаємодіяти із суспільством саме як пізнавальний, специфічно “математизований” процес? Що є безпосереднім предметом його дослідження у виявленні загальної функціональної структури суспільства? Цей предмет дуалістичний за своєю природою, що зумовлює й принципово дуалістичну природу самого права як такого. Цей предмет – взаємодія суспільства й індивіда, суб’єкта і держави, обьективного й суб’єктивного, свободи й необхідності, волі і соціума у найрізноманіших формах їх прояву. Перманентне ускладнення цих взаємодій, пов’язаних із невпинним розвитком суспільтва, вимагає так само постійного пошуку нових схем, нових вдалих формул цих взаємодій, які могли б узгодити приватний і спільний інтерес. Неможливо сформулювати універсальне правило поведінки, придатне для використання у будь-яких мінливих ситуаціях. Тоді б автоматично виключався процес правового пізнання, у ньому просто не було б ніякої потреби. Історія права вже знала такий підхід, характерний для класичних природноправових концепцій, в яких ставилась мета виявлення абсолютних позаісторичних критеріїв справедливості, здатних забезпечити гармонію відносин у будь-якому суспільстві. Однак соціально-історична практика продемонструвала, що такі абсолютні критерії є лише ідеалом, до якого кожне конкретне суспільство може тільки більшою чи меншою мірою наближатись і саме завдяки складному інтелектуально-пізнавальному процесові розв’язання власних проблем. Справедливість та її реалізація в кожному суспільстві постає як складна пізнавальна проблема, яку щоразу слід розв’язувати по-новому, оскільки соціальна ситуація постійно змінюється і минулі рішення вже просто не можуть бути придатними для використання в нових умовах. Справедливість, таким чином, є формальне правило, принцип, вимога, яка щоразу реалізується в новому змісті. І щоб цей зміст і форма відповідали одне одному, необхідне здійснення певної пізнавально-інтелектуальні діяльності, спрямованої саме на узгодження конкретного змісту й універсальної форми справедливості у структурі соціальних правовідносин. Справедливість нагадує формулу, в якій члени рівняння постійно змінюються (конкретно-історичні умови), а саме рівняння завжди повинно залишатися незмінним, константним (абсолютні ідеали справедливості). Історичний процес завжди видає нові значення змінних, тому право, щоб відповідати ідеалу справедливості, повинно постійно по-новому розв’язувати це рівняння справедливості. Інша річ, що в реальних соціальних взаєминах це розв’язання не зводиться до простого оперування цифрами, а утворює складну гносеологічну систему пізнавальних процесів у суспільстві, наслідком яких і є формулювання певної вимоги, зверненої до всіх. Закон, нормативний акт – це не просто професійна діяльність законодавця, який є лише кінцевим виконавцем вираження волі суспільства, це результат гносеологічної рефлексії всього суспільства, специфічне пізнавальне розв’язання конкретно-історичної форми універсального рівняння справедливості.

У яких же формах відбуваються вказані пізнавально-правові процеси, що дозволяють розглядати право як складну ієрархизовану постійно діючу гносеологічну систему суспільства?

Гносеологічно-правова система суспільства має багаторівневу структуру, що дозволяє опреративно і максимально адекватним чином розв’язувати пізнавальні проблеми, що постійно виникають і пов’язані з регулюванням соціальних взаємодій. У загальному плані в даній структурі можна виділити п’ять гносеологічно-правових рівнів: загальноправовий, міжгалузевий, галузевий, спеціальний, конкретний.

Усі ці рівні постають як специфічні ешелони пізнавальної експансії права у сферу соціальної динаміки. Пізнавальна активність, характер гносеологічної мобільності вказаних рівнів досить відрізняються одне від одного, хоча всі вони взаємопов’язані між собою, взаємовпливають і взаємозумовлюють одне одного.

Найбільш динамічним є нижній конкретно-нормативний рівень пізнавальної активності, безпосередньо зав’язаний на соціальну матерію, на розв’язання найбільш нагальних проблем соціальних взаємодій. Тут право безпосередньо контактує з дійсністю і постає або провідником правової субстанції, або “іскрить”, призводить до “короткого замикання”, і зв’язок із соціальною реальністю переривається. Норма права є первинною клітиною права тому, що саме в ній на пешому етапі взаємодії права і суспільства відливаються початкові пробні форми соціальної структури. Норма права – найбільш динамічний і мінливий елемент права, вона як швидко встановлюється, так само швидко й відміняється, коли з’ясовується її неспроможність ефективно схематизувати соціальні взаємодії, тобто забезпечити позитивний соціальний результат. Первинна нормативність права слугує необхідним гносеологічним матеріалом, що розвідує процеси утворення структурних новацій у соціальній динаміці та забезпечує їх відбір і систематизацію у формі принципів, правил і юридичних формул інститутів права. Отже норма права є основним, найважливішим і найефективнішим засобом, методом і знаряддям пізнання соціальної реальності, правового пізнання загалом. У пізнавальній природі норми права проявляється й пізнавальна сутність самого права, його постійна гносеологічна трансформація, необхідна для виконання своєї основної регулятивної функції.

Рівень інституту права утворює якісно нову гносеологічну структуру. З наявного нормативного матеріалу, який тут постає як своєрідна конкретно-емпірична правова фактографія, вже здійснюється добір норм, шо можуть виконувати функції більш універсальних правил і моделей соціальних відносин. На даному рівні вже відбувається певне осмислення наявного матеріалу, виявлення його логічної структури і взаємоузгодженості, усуваються суперечливі норми, доповнюються нові, що необхідні для логічної повноти інституту. Таким чином, інститут права вже постає як самостійна структурно-функціональна гносеологічна система зі своїми власними закономірностями, логічно виявленими принципами, основними формулами і відповідними процедурами. Причому вказані формули і принципи можуть бути виражені явно через конкретні норми права, які тоді постають як норми-принципи, а можуть функціонувати і в неексплікованій формі й вимагати подальшого осмислення і рефлексії. Так чи інакше формування інституту права – це складний пізнавальний процес, який не може бути в якусь мить завершений, оскільки через норми права він постійно стикається з соціальною реальністю, що постійно розвивається, ускладнюється, деталізується, а разом із нею відповідно ускладнюється й розвивається сам інститут права.

Хоч, як відомо, загальний процес становлення римського права відбувався через накопичення маси казусів (тому його інколи характеризують саме як казуальне право), формування інституту права як осмислення нормативного матеріалу не складає односторонього процесу, аналогічного до використання чисто індуктивного методу пізнання. Коли на певному етапі викристалізовується відносно самостійна логічно узгоджена структура інституту, вона вже сама починає впливати на формування відповідного нормативного матеріалу, задавати специфічні моделі поведінки, які запускаються в соціальну динаміку. Інститут права – логічно узгоджена система норм, тому він не тільки не сприймає суперечливі цій системі норми, але й сам породжує норми, логічно необхідні для заповнення його прогалин. З одного боку, це позитивна риса права, в якій проявляється його здатність до саморозвитку, з іншого – на певному етапі розвитку це призводить до деякої гносеологічної консервативності права, до випадків несприйняття ним нових форм відносин, які стихійно формуються в суспільстві. Таким чином, вже на рівні інституту права ми бачимо, що воно починає функціонувати як дедуктивно-індуктивна пізнавальна система, хоча дія індуктивного механізму добору нормативного матеріалу тут ще переважає. Це випливає з того, що інститут права є тільки першим відносно значним системним утворенням (якщо не брати до уваги саму норму права з точки зору її системності), найбільш наближеним до соціальної реальності, постійно контактуючим з нею і вимушеним постіно у нормативній формі реагувати на всі відповідні соціальні новації. Як бачимо, процес цього реагування – значною мірою гносеологічний процес, без забезпечення якого право просто не могло б здійснювати свою основну регулятивну функцію.

Гносеологічний рівень галузі права характеризується пізнанням фундаментальних закономірностей функціонування цілої сфери суспільних відносин. Тут право постає вже як своєрідний акумулятор знань про структурно-функціональну динаміку самостійного соціального шару, бере на себе відповідальність перед суспільством за адекватне управління цією сферою його життя. Тому знання і дослідження особливостей, специфіки й закономірностей його функціонування тут мають осбливе значення, без них неможливе здійснення регулятивних завдань.

Причому на даному рівні правового пізнання дослідження активно здійснюються у двох напрямах – власне галузевому і міжгалузевому, внутрішньому і зовнішньому.

Галузь як самостійне правове утворення вимагає значної роботи з логіко-структурного узгодження положень і принципів її інститутів, загального нормативного матеріалу, забезпечення його несуперечливості, повноти, ясності й завершеності. Ці завдання виконуються за допомогою засобів юридичної техніки, кодифікаційної методології і складають досить непросту пізнавальну діяльність. Можна стверджувати, що на рівні галузі кодифікація є основним видом правового пізнання, гносеологічна природа якого ще потребує спеціальних досліджень.

Однак для реалізації регулятивної функції права на рівні галузі мало лише внутрішньої узгодженості її нормативного матеріалу. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває на собі вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють між собою і неминуче сприяють чи, навпаки, гальмують реалізацію галузевими нормами свого прямого соціального призначення. Так, наприклад, очевидно, що законодавство сфери соціального забезпечення не в змозі ефективно виконувати свої функції, якщо існують значні проблеми у сфері економіки, яка регулюється фінансовим, адміністративним, цивільним та ін. галузями права. Без сумніву, що за таких умов законодавець змушений враховувати не тільки внутрішні закономірності функціонування галузевого нормативного матеріалу, але й зовнішні впливи інститутів інших галузей права і системи права в цілому. Розв’язання цієї пізнавальної проблеми вимагає вже концептуального врахування низки макросоціальних моделей суспільного і правового розвитку і, відповідно, вироблення стосовно конкретних умов власної динамічної моделі функціонування галузевих інститутів і норм.

Як бачимо, пізнавальні процеси на рівні галузі неминуче виводять на міжгалузеву гносеологічну проблематику і дозволяють розглядати саму систему права як складний структурно-функціональний механізм пізнання соціальних процесів, їх узгодження і регуляції, а разом із тим і правового самопізнання, виявлення його внутрішніх закономірностей, особливостей динаміки та регулятивних потенціалів.

На рівні системи права активність правозмін істотно уповільнюється. Тут діють фундаментальні принципи, які стали багатовіковим надбанням суспільства, концентрацією його соціально-історичного досвіду і тепер утворюють міцний каркас соціальних взаємодій, основу і фундамент суспільства в цілому. Система права тому найбільш консервативне гносеологічно-правове утворення, в ній відображається структурно-організаційна самосвідомість суспільства, яка, у свою чергу, пов’язана з його культурою і національно-історичною ментальністю народу. Зміни в системі права завжди пов’язані з певними революційними перетвореннями в житті суспільства, загальноідеологічними трансформаціями, і досить болісно відображаються і на техніко-юридичному стані правових інститутів, і на соціальних відносинах, які вони покликані врегульовувати. Приклади цього ми бачимо в теперішній перехідний період в Україні, коли відбуваються значні зміни в загальній правовій системі нашого суспільства. Йде перебалансування й перерозподіл питомої функціональної ваги і соціальної значущості багатьох правових інститутів, наприклад, інституту власності, що значною мірою викликає необхідність переосмислення й переоцінки природи і значущості існуючих правових утворень, їх оновлення і переформулювання відповідно до нових вимог правотворчості і правозастосування. Загалом же відлагоджена система права суспільства є здоровою косервативною історико-правовою основою його стабільності й могутності. У цьому відношенні має сенс твердження представників історичної школи права про еволюційний хід розвитку правової системи, відсутність у ньому різких змін і перестрибування через необхідні етапи, оскільки право поступово розвивається з народного духу, національно-психологічних особливостей соціально-історичного розвитку народу і тому є його чи не найціннішим надбанням у загальному історичному розвої. Інша річ, що формування збалансованої ефективно діючої системи права з гармонійно взаємопов’язаними і взаємозумовленими галузями й інститутами права є наслідком величезної і довготривалої пізнавальної активності суспільства, пов’язаної як з осмисленням соціально-історичних особливостей глобальних макропроцесів у суспільстві, так і з постійною рефлексією і логічним узгодженням наявного правового матеріалу, накопичених правових цінностей і техніко-юридичного досвіду.

У цілому норма права, інститут, галузь, підгалузь та система права як цілісне структурне утворення постають sui generis гносеологічними таксонами, одиницями пізнавальної ативності правової форми, врахування специфіки яких тільки й може дозволити розробити загальну гносеологічну теорію права як специфічного типу раціональності, особливого виду духовного виробництва.

Проблема правового пізнання, таким чином, структурується двома хоча й протилежно спрямованими, але взаємопов’язаними напрямами – соціальним пізнанням права і правовим пізнанням соціуму. Відповідно утворюються два фундаментальні типи правового пізнання, в яких специфічним чином розкривається гносеологічна природа права – це тип метаправової і власне правової гносеології. Метаправова гносеологія об’єднує в собі увесь наявний концептуальний і методологічний арсенал соціальної науки і теорії пізнання для вивчення природи самого права, правова ж гносеологія (у вузькому розумінні) складається з методологічного арсеналу власне правової науки, який вона використовує при вивченні соціальних явищ і процесів, необхідних йому для вироблення відповідних норм і моделей соціальних взаємодій. Тут відбувається sui generis гносеологічна трансформація права, внаслідок якої право саме стає специфічною теорією пізнання, теорією соціального пізнання. Вона принципово відрізняється від загальної гносеології, оскільки не вивчає загальні типи і методи пізнання дійсності, а сама задає тільки їй властивий і тільки для неї характерний спосіб, метод і тип аналізу і, відповідно, особливий кут зору, специфічний аспект розгляду і вивчення соціальної дійсності. Тут право постає особливою і самодостатньою формою пізнання світу, абсолютно необхідним елементом у загальній гносеологічній структурі індивідуальної і соціальної свідомості разом із естетичним, моральним, релігійним та ін. типами пізнання.

Пізнання права і право як пізнання у сучасному правознавстві, на жаль, чітко не розрізняються. Розроблена теоретична система методології правового пізнання, коротко, методології права, яка складається з використання певної сукупності пізнавальних методів інших наук – філософії, соціології, лінгвістики, логіки, математики та ін. Специфіка ж власне правового пізнання, коли саме право постає гносеологічним інструментом аналізу соціальної реальності, віддана на розсуд неокантіанській філософії права й сучасному нормативізму, які (слід чітко це тепер визнати) досягли тут значних теоретичних результатів. Більше того, саме довкола цих результатів точились основні дискусії останніх десятиліть у світовій правовій науці, оскільки гносеологічна трансформація права відображається в теоретичній свідомості завжди тільки на основі певного розуміння сутнісної природи права. В західній ж юриспруденції, як відомо, розроблено безліч концепцій праворозуміння, але право як специфічна гносеологічно-правова форма структуризації соціальної реальності найбільш глибоко проаналізоване у щойно названих напрямах. Тут право розглядається передусім як особливий гносеологічний інструмент проникнення в сутнісну структуру суспільних відносин, а відтак уже як спосіб їх організації на основі виявлених структур.

Проте певна гносеологічна спрямованість правового пізнання не на саме право, а на зовнішню соціальну реальність, об’єтивно властива будь-якому праворозумінню. Це випливає з природи теоретичної форми пізнання світу, з нерозривного взаємозв’язку теорії і методу в гносеологічному процесі. Розробка певної концепції, теорії праворозуміння, у свою чергу, починає відігравати методологічні функції у правовому пізнанні, стає методом подальшої структуризації предметного поля дослідження. Право у формі певного праворозуміння як результат складного пізнавального процесу тепер саме переживає гносеологічну трансформацію і стає способом і методом пізнання.

Отже, пізнання права і право як пізнання – це дві сторони єдиного гносеологічно-правового процесу, в якому їх не слід відривати чи якось протиставляти одне одному, тим більше, що об’єктивно це не може не призводити до певних теоретичних суперечностей. Правова трансформація пізнання забезпечує своєрідне “переливання” підтвердженого практикою історичного досвіду суспільства у відповідні форми правових норм і інститутів, забезпечує їх адекватність і соціальну релевантність. Гносеологічна трансформація права перетворює його на специфічний метод пізнання й структуризації соціальної дійсності, виявлення його автентичності та регулятивних потенціалів. Таким чином, право із пасивного об’єкта пізнавального процесу стає активним гносеологічним суб’єктом у загальній системі соціального пізнання. (Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 48: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999).

Л. С. Явич,

доктор юридических наук

Дата добавления: 2015-05-22