Право і мораль

Право – це система загальноприйнятих правил, встановлених суспільством, які формуються у свідомості людей в різні історичні періоди.

Мораль – це система поглядів, уявлень, норм, які регулюють поведінку людей і це є однією із форм суспільної свідомості.

Мораль і право тісно переплітаються. Моральні норми суспільства, яке домінує у державі втілюються в законодавчих актах. І моральні, і правові норми є соціальними. Спільним для них є те, що обидва види слугують для регулювання і оцінки вчинків індивіда. До відмінностей можна віднести: 1) право розробляється державою, мораль — суспільством; 2) право закріплене в державних актах, мораль — ні; 3) за порушення норми права передбачаються санкції держави, за порушення норми моралі — суспільний осуд та критика.

Як самостійні нормативні регулятори право і мораль, разом з тим, мають спільні риси. І право, і мораль:

виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабільності і рівноваги в суспільстві;

мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб'єктів, є засобами нормативного виразу справедливості;

є універсальними критеріями оцінки поведінки суб'єктів у різних сферах суспільної діяльності;

сприяють певному типу культури, рівню розвитку суспільства.

Розмежування права і моралі може бути проведене за такими критеріями.

За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний

характер і можуть передаватися з покоління до покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми -, повторювальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов'язковий для всіх осіб характер.

За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими.

За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, ритуалах, прислів'ях і т. Ін.

За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, деталізованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголошення безособової повинності формування бажаної поведінки; норми права і законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання.

Взаємодія права та моралі полягає в тому, що право пройняте нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники вважають навіть, що право — це юридично оформлена мораль (наприклад, юридично закріплений обов'язок батьків щодо виховання дітей в основі містить моральні вимоги).

18. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення

Історичні передумови, що передують формування права як самостійної науки, свідчать: філософське осмислення правовій реальності почалося з розмежування права на природне (jusnaturale) і позитивне (juscivile).

З точки зору першого підходу природне право розумілася як сукупність апріорних моральних вимог, що пред'являються до позитивного права, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з точки зору його справедливості чи несправедливості (Платон, Кант). З позиції ж другого підходу природний право розуміється як необхідна та незмінна основа чинного законодавства, не існує поза ним, тобто природні принципи шукалися всередині чинного права, що мислилося як реалізується в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в підставі всіх правових систем світовій цивілізації.

Позитивне право виступає як інший, необхідний й істотний елемент правової реальності. Він є, на думку В. Бачення, правові норми, які «оформлені як система законодавства, що підтримується силою даної держави в даний історичний період»

Основні відмінності між ним и, як їх представляє В. Бачення:

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, яка є невід'ємною частиною світового порядку. Позитивне право ж - штучне створення, створене людьми, вірними інтересам такого штучного формоутворення, як держава.

2.За допомогою природного права, його норм та принципів індивідуальне правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першооснову буття. За допомогою ж позитивного права воно пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації та культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4. Природничо-правові норми виражені, крім юридичних документів, у вигляді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

5.Відповідно до природничо-правовими доктринами права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються що належать йому від початку і безумовно. Згідно ж позитивно-правовій логіці, свободи і права людина отримує з рук держави, яка їх відмірює в тій мірі, в якій вважає за потрібне, і яке може не тільки дати права, але й забрати їх, якщо вважатиме це за необхідне.

6.Норми і принципи природного права мають релігійні і етичні обгрунтування. Позитивне ж право відмовляється от них. Воно спирається на волю держави і переконане в необхідному і достатньому характер такого обгрунтування.

19. політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права

Предметом дослідження філософії права є, насамперед, політико-правові (державно-правові) інститути, що займають одне з центральних місць у соціальній системі суспільства. Їхня діяльність пов’язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпеченням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів відносяться: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і соціального контролю, інститути правотворчості, прав людини, правового виховання, дозволу правових конфліктів та ін. Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів і інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави і його структур у системі політичних і правових відносин. Особливий інтерес мають взаємини політико-правових інститутів і, насамперед, держави з людиною. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить вирішальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава виступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною носять політико-правовий характер. Люба людина у межах території держави попадає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом вихідних від держави обов'язкових розпоряджень.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражається, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну приналежність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадянина, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою усередині країни і за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з позиції філософії права? У першу чергу, взаємна відповідальність особистості і держави – це своєрідний спосіб обмеження політичної влади держави. Він виявляється, насамперед: 1) у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнятті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їхніх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається дотримання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків перед суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона як би дарує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпроти, акцент робиться на відповідальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпечується системою гарантій, до яких відносяться: 1) відповідальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту (від англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності і судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань державних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями і т.д.

Держава і право. Як уже вказувалося, поняття “держава” і “право” тісне взаємозалежні між собою. В основі взаємозв'язку держави і права лежить інституціональний характер буття права. Характер і зміст цих відносин розкривають принципи первинності і верховенства права.

Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежних аспекти. Перший аспект – історичний. Право виникає одночасно зі спілкуванням, соціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку останнього. Другий аспект – функціональний. Вторинність держави виявляється також і в тім, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загальнообов'язкову форму і забезпечити його функціонування.

Верховенство права означає його примат над державою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає наступне. По-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалежною від права. По-друге, держава повинна робити і не може не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть при наявності необхідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеної на нього задачі по реалізації права, що неприпустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, коли вона не приймає заходів по відновленню порушених прав громадян.

Таким чином, дотримання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відділення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє в рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і знаходиться на його службі; 3) підлегла народу і несе перед ним відповідальніст.

Дата добавления: 2015-05-22