Філософія Античності: загальна характеристика

Філософська антропологія» як напрям сучасної філософії.

Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини. Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Вона вивчає людину під особливим кутом зору – з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал. Оскільки людина живе у суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії. Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як «ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення.

Антична філософія виникла у IV ст. до н.е. Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи: 1. VI-V ст. до н.е. – філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Людина ще не стала проблемою філософії. Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук, перша історична форма філософії. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові, розмірковують над такими проблемами: що є основою світу (субстанцією), як вона співвідноситься з конкретними речами; як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції; як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій. Представники – Фалес (стверджував, що основою всього сущого є вода), Піфанор (вбачав основу світу в числах), Геракліт, Демокріт. 2. IV-III ст. до н. е. – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Цей підхід дістав назву антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається в світі. Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами. Вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Представники – Сократ (обґрунтував моральність розумом), Платон (розрізняв в людині смертне тіло і безсмертну душу), Арістотель (вважається батьком формальної логіки) – відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей. 3. III ст. до н. е. – V ст. н. е. – епоха еллінізму та Рим. імперії, у філософії замикання особи на себе, домінування етико-релігійної проблематики. Провідними течіями були: 1.стоїцизм – напрям філософії,який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновник Зенон (свобода від пристрастей, апатія, головне мудрість). 2.скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості істини, здійснення ідеалів (представник Піррон). 3.неоплатонізм – напрям, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови життя (представники Плотін, Порфирій, Прокл). Філософія античності була вчителем не для широкого загалу. Тому згодом вона вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22