Особливості філософії епохи Відродження

Період XV – XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження або Ренесансу. Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом змін в соціально-економічно (зародження буржуазних суспільних відносин) та духовному житті. Це епоха великих географічних відкриттів, епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною. В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з Ним ідея спасіння. Головним критерієм особистого благородства та гідності людини була культура. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Посилення світської влади, яка протягом усього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), зумовило зародження науки. Революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина – природа – Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473-1543). Геоцентрична система ґрунтується на теології. Теологія – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль. Саме він сказав, що Земля є однією з планет, яка обертається навколо зірки Сонце. У той час як астрономія розширила межі Всесвіту до безкінечності, великі географічні відкриття дали чітке уявлення про Земля як обмежену кулю. Католицька церква не дуже поділяла всі ці відкриття, котрі суперечили Святому Письму, і створила орден єзуїтів, який через суди намагався зупинити потік неугодної їй інформації. Коперник за свої ідеї сидів у в’язниці, а Джордано Бруно (висловив думку, що людина не єдина розумна істота у Всесвіті) був спалений на вогнищі в 1600 р. В цю епоху творили – Данте Аліг’єрі, Леонардо да Вінчі, Буанарроті Мікеланджело, Мартін Лютер. Найсуттєвішою особливістю епохи стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

15. Філософія Нового часу.

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі () кін. XVI – XVII ст.). Відрізок часу приблизно від 1543 до 1687 рр. називають епохою наукової революції. ЇЇ суть визначали такі особливості: відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого; піднесення досвіду до рангу експерименту; проголошення математики мовою науки; виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Виходячи з цього народилася метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога і душу. Основним поняттям метафізики є субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), незалежне ні від чого. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Емпіризм – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід. Представники цього методу вважали, що відчуття відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Раціоналізм – філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури). Не менш принциповим було протистоянн матеріалізму та ідеалізму. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти – Бога, душу. Натуралізм – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого. Він прагне звести суб’єкт (людину) до об’єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення пророди. Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта. Він заперечував реальне існування речей, пояснював процес пізнання як процес «творення» об’єктів. Основні представники філософії Нового часу – Френсіс Бекон (вислів «Знання – це сили»), Ісаак Ньютон, Рене Декарт, Антуан Лавуазьє, Томас Гоббс.

16. Класична німецька філософія.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануіл Кант – філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне зображення дійсності чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей, а як творця, конструктора дійсності і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки. Другий внесок полягає у тому, що він теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Кант вважав, що моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на обов’язку. Якщо людина робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними. Він також автор 3 відомих питань «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?». Дальший розвиток ідеї активності суб’єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Іммануїла Фіхте. Його філософія – це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. Де «Я» – і свідомість людини і божественна свідомість. Натурфілософія Фрідріха Шеллінга долає механіцизм і вказує на існування також електричних, хімічних і органічних сил, кожній з який притаманні свої протилежності – протягування і відштовхування, протилежні полюси тощо. Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (науковий соціалізм). Засновник Карл Маркс. Сюди належав і Фрідріх Енгельс. Головне завдання цієї ідеологічної доктрини було звільнення робітничого класу від експлуатації та побудова вільного від соціального гноблення суспільства. Також видатними німецькими філософами є Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель, який увійшов в історію як творець найрозгорнутішої і найобгрунтованішої системи ідеалістичної діалектики та Людвіг Фейєрбах, котрий був учнем Гегеля і переконливо показав органічний зв’язок релігії та філософського ідеалізму.

Дата добавления: 2015-05-22