Конструктор концепцій розвитку України

Дивно, але цей набір концепцій досить репрезентативно ілюструє дискусії і

політику щодо освіти в Україні, у яких найбільше говориться про інформатиза

цію та комп'ютеризацію освіти (концепції 1 3), дещо менше про необхідність

наповнення її духовністю (концепції 4 5), ще менше про доступність освітніх

послуг (концепція 6) і зовсім небагато про освіту і науку як технологію "прори

ву" (концепція 7). Остання подає, за словами її автора, концептуальний підхід

до трансформації освіти і науки, який за наявності політичної волі дав би змо

гу в стислі терміни усунути наявні негаразди522, враховуючи досвід світових лі

дерів.

Від обговорення вимог до випускника школи автор переходить до програми

перетворень, які, на його думку, можуть забезпечити здійснення прориву в ос

віті. Це, поперше, рішуча зміна підходів до фінансування освіти. Держава по

винна чітко заявити: вчитель через п'ятьсім років отримуватиме приблизно та

ку ж зарплату, як учителі та викладачі у європейських країнах. Це – єдиний за

сіб повернення престижності професії педагога і приходу до освітянських нав

чальних закладів здібної молоді, яка прагнутиме працювати за фахом. Подру

ге, значні грошові суми мають бути спрямовані на капітальне будівництво зак

ладів освіти. Але ці зусилля можуть виявитися марними, якщо підготовка вчи

телів буде здійснюватися тим професорськовикладацьким складом педагогіч

них навчальних закладів, що існує зараз. Річ у тім, що педагогічні навчальні зак

лади давно перетворилися на замкнену самодостатню систему, яка деградує

впродовж десятиліть. Тому передбачаються радикальні зміни у системі освіти і

філософія освіти в європейському контексті

науки – реформування наукових установ та ліквідація радянської системи атес

тації науковців, цілковито дискредитованої в останні роки. Держава має перей

ти до фінансування конкретних перспективних напрямів досліджень, а не нау

кових установ, які роками не продукують вагомих наукових результатів. Тому

пропонується визнати центрами фундаментальних досліджень вісім національ

них університетів та їхні кафедри, де працюють фахівці високого, близького до

середньоєвропейського, рівня. Критерієм кваліфікації науковця має визнавати

ся індекс цитування (impact factor, IF) чи його вітчизняний еквівалент. Після

такої реорганізації припиняється бюджетне фінансування Національної акаде

мії наук, галузевих академій, ВАКу, які ліквідовуються, або (за бажання їх чле

нів) діють на громадських засадах. Система новоприсуджуваних наукових сту

пенів узгоджується загальноприйнятою у світі (бакалаврмагістрдоктор), при

цьому відповідним чином формулюються і критерії їх присудження. Організа

ційне забезпечення трансформації освіти залежить від фінансування наймен

шою мірою. Необхідним доповненням цієї програми є боротьба з корупцією в

освітянському середовищі.

Ці ідеї – побільшене фінансування освіти і науки з паралельною люстрацією

кадрів і ліквідацією інституцій – уже не є оригінальними і, мабуть, не є пра

вильними. Вчинити таку кастрацію нам підказує наша інтуїція – прибрати галь

ма і дати більше газу для "прориву". Та матерія освіти і науки є складнішою, про

що найточніше написав П.Бурд’є. Кожний актор освітньонаукового простору

нагадує "широкоглядну" Європу, охочу володарювати у його певних дисциплі

нарних та інституційних просторах, побільшуючи свій капітал – фінансовий,

інтелектуальний та символічний. Єдина Європа – це теж сучасне втілення ідеї

поширення світового впливу старої Європи, реанімація європоцентризму. Тому

міф про викрадення Європи – це ідея не стільки оволодіння Європою як сукуп

ністю певних культурноекономічних здобутків, а й ідея про необхідність ней

тралізації чи послаблення європейського загарбницького імпульсу в локальних

акторів.

Уже згадуваний сучасний європейський історик Ремі Браг, вивчаючи Євро

пу як цивілізацію, вказує на зовнішність її джерел, оскільки відповідно до існу

ючого вже в стародавності образу, два гради класично символізують її корені:

"Афіни" і "Єрусалим". Але жоден із цих двох міст не знаходиться усередині то

го простору, що, історично, іменувало себе "європейським" і яке так називали

його сусіди. Європейська культура повинна була шукати поза самою себе те, що

її визначає. Варто навести висловлення Ремі Брага: "Тому я б сказав європейцям:

"Ви не існуєте!" Європейців немає в природі. Європа – це культура. А культура

Розшук у справі викрадення Європи

є робота над собою, оброблення самого себе, зусилля по асиміляції того, що пере4

вершує індивіда. Отже, Європу неможливо успадкувати, навпроти, кожний по4

винен сам її завоювати. Не можна народитися європейцем, можна трудитися,

щоб ним стати… Європейська культура – от що визначає Європейців. Але чи ба4

гато тих, хто живе в Європі чи де4небудь ще, хто відповідає висоті цієї вимоги?

Звертаючись тепер до неєвропейців, я можу їм сказати: "Ви теж не існуєте!"

Немає в природі неєвропейців. Увесь світ, на щастя чи на нещастя для нього,

з'їжджений європейцями, він зачеплений європейським (у нейтральному змісті

слова), тими феноменами, що прийшли з Європи. Перед лицем цих явищ увесь ін4

ший світ, якщо можна так сказати, відповідає тому ж зразку, що і "уже" євро4

пейський світ (чи таким що себе вважає). Якщо вважати "європейцями" ниніш4

ніх мешканців позначеного на карті простору, то вони за багатьма ознаками від4

різняються від тих, хто живе за його межами. Але на рівні принципів ці дві гру4

пи знаходяться на одному рівні. А саме, на рівні європейськості. Якщо європей4

ськість є культурою, то всі знаходяться на тій самій відстані від того, що вар4

то знайти. Географічно, економічно тощо. Європа не повинна представляти се4

бе як зразок. Навпаки, вона повинна ставити перед собою, як і перед усім світом,

завдання європеїзації.

Усі знаходяться на одній і тій же дистанції, але якщо провести далі цю мета4

фору, напрямок не обов'язково буде тим самим. Іншими словами, різні перешко4

ди, вони вимагають осмислення. Для мешканців простору, іменованого "європей4

ським" (із претензією на те, що вони – "європейці"), погроза полягає в тому, що

вони можуть порахувати свою європейськість чимось уже досягнутим, існую4

чим, а не тим, що потрібно завоювати. Вони можуть вважати європейськість

рентою, а не підприємством, деякою партикулярною особливістю, а не універ4

сальним покликанням. З цього погляду інтерес до минулого виступає як дія наг4

лядача: адже існує ретроактивний імперіалізм, коли яка4небудь країна претен4

дує на усе, що відбувалося на її території, як на свою власність. Немов культур4

ні блага існують у якомусь сейфі незалежно від процесу їх присвоєння. Але де іс4

нують ці блага? Там, де видають тексти і партитури, там, де їх вивчають чи

грають, відтворюють чи представляють на сцені. Одним словом, там, де їх ще

вважають життєвими і здатними нас чогось навчити – того, що ми не можемо

витягти з нашого власного сховища і нізвідки більш. Культурні блага не одержа4

ти інакше, як віддаючи їм частину самого себе, не віддаючи їм.

Погрозою для жителів інших просторів ("неєвропейців") є те, що вони мо4

жуть звернути увагу тільки на найповерхневіші риси способу життя, дійсного

чи минулого, мешканців "європейського" простору. Якщо вони хочуть "європеїзу4

ватися", то погроза в тому, що вони змавпують way of lіfe, реалізований у рам4

філософія освіти в європейському контексті

ках якогось простору. Тоді ігнорується те, що уможливило цей спосіб життя,

той ґрунт, на якому він виріс, може бути, не вичерпуючи і не руйнуючи цього

ґрунту. Губиться пружина, що додає йому динаміки, – різниця рівнів із зовніш4

нім і вищим джерелом. Чи можна запозичити сучасну науку і техніку і водночас

заперечувати той склад розуму, що їх породив?"523.

Отже, справу розслідування викрадення Європи завершено. Саме її потріб

но було викрасти для люду географічної Європи. Міф про викрадення Європи –

це міф про компетентність, якої вимагає далекоглядна Європа, міф про кордо

ни просторів, власники яких прагнуть їх усебіч розширювати. Викрасти (заво

ювати) Європу вдається лише тим, хто, подібно до Зевса чи Ромена Гарі, є здат

ним до перевтілення і містифікацій, зрештою, до ексцентризму. Проте потреба

у її сучасному чи новому викраденні ("інтеграції") – сумнівна. Дистанція між

Європою уявною (прекрасна царівна) від Європи справжньої (агресивної вимо

ги "викради мене") – крах традиційних гуманістичних уявлень, крах "найбіль

шої європейської ілюзії". Такі інтелектуали, як Бурд’є, Гарі, Браг, кожен своїми

засобами довели, що "справжня Європа" в кожному з нас. Ідеальна Країна копі

юванням спокус "європейських ілюзій" не будується.

філософія освіти в європейському контексті

Дата добавления: 2015-05-22