Освітні ідеї у філософії античності та середньовіччя

Освіта в парадигмі української дійсності і філософії.

Філософсько-педагогічні концепції в межах класичної і некласичної філософії.

Освітні ідеї у філософії античності та середньовіччя.

План

Тема 2. Феномен освіти в історико-філософському дискурсі

Теми для написання рефератів

1. Проблемна ситуація в сучасній освіті.

2. Освіта як предмет філософської рефлексії.

3. Стратегії розвитку сучасної освіти.

4. Парадигмальний статус філософії освіти.

5. Протистояння емпірико-аналітичного та гуманітарного напрямів у дискусіях про освіту.

Література

1. Базалук О.О., Юхименко Н.Ф. Філософія освіти. – К., 2011.

2. Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века. – М., 1999.

3. Гусинский Э.Н., Турчанинова Ю.И. Введение в философию образования. – М., 2000.

4. Дьюи Д. Демократия и образование. – М., 2000.

5. Коротяєв Б. Педагогічна філософія. – Луганськ, 2010.

6. Кудин В.Н. Образование в судьбах народов (Дидактика нового времени) – К., 2006.

7. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти – К., 1996.

8. Миронов В.В. Проблемы образования в современном мире и философия. //Отечественные записки. – М., 2002, №2.

9. Микешина Л.А. Герменевтические смыслы образования// Философия образования. – М., 1998.

10. Наука и образование: современные трансформации. – К., 2008.

11. Ч.П. Сноу. Две культуры. Сборник публицистических работ. – М., 1973.

Філософії освіти, що знайшла свій статус як дослідницький напрямок на початку 40-х рр. ХХ ст в США, передував філософський аналіз проблем освіти великими філософами, які входили до їх філософських систем в якості складової частини. Вихідні світоглядні установки творців філософських систем задавали місце людини у світі, принципи його буття і підготовки до життя. При цьому установки східної і західної філософії, що визначали ставлення людини до зовнішнього світу, були принципово різними. Хоча і східна і західна філософські традиції орієнтували людину на досягнення гармонії зі світом, розуміння суті гармонії було дещо різним. Східна філософія виходила з того, що світ довершений. Оскільки світові притаманна внутрішня гармонія, його не треба переробляти, удосконалювати. А тому людина у своїй діяльності не повинна порушувати природний хід подій. Її завдання вбудуватися в нього, не викликаючи збільшення ентропії. Західна філософія виходила з визнання недосконалості, хаотичності світу. Тому, завдання людини – втручання в хід природних процесів з метою переробки світу у відповідності зі своїми цілями, що передбачало установку на творчість, інноваційну діяльність.

Таким чином, якщо західна філософія орієнтувала людину на підготовку до реалізації всіх її можливостей, то східна філософія вбачала в цьому небезпеку для людини і суспільства. Так, виховна доктрина конфуціанства даосизму і буддизму орієнтувала на гармонію і стійкість, на повагу до традицій. Конфуціанська освітня практика підходила до дитини як до дикуна, якого потрібно окультурити усякими засобами, але перевага при цьому віддавалася гуманним засобам. Окультуренню дитини сприяв ритуал, який виступав як квінтесенція культури і який спонукав постійно транслювати гуманні норми (домінувала установка на оволодіння загальним знанням, культурою). У Лао Цзи акцент в освітній практиці робився на виховання особистості, здатної протистояти зовнішньому, соціальному, подавляючому особистісний початок в людині. Метою освіти була розробка «дао» – шляху виховання самодостатньої індивідуальності, здатної зберегти себе під зовнішнім тиском з боку суспільства.

В епоху античності в якості універсального поняття освіти виступала «пайдея» (як універсальна освіченість, що поєднувала в собі освіту і виховання). «Оракулом» однією з перших педагогічних концепцій був Геракліт з Ефеса (540 – 480 рр. до н.е.). Єдність макрокосму і мікрокосму (людської душі) – одна з ключових ідей гераклітової натурфілософії. Кожна душа-частинка, іскорка світового вогню, завдяки чому «людям дано пізнавати себе і бути цнотливими». Вірячи в можливості розуму і почуттів у пізнанні світу, Геракліт разом з тим застерігав від поверхневого знання, яке не заглиблюється в сутність явищ. Міркуючи про виховання та освіту в античності, не можна не згадати Демокрита (460 – 370 рр. до н.е.). Виховання, згідно Демокриту, складається з трьох якостей: «добре мислити, говорити, робити». Разом з тим він, розцінюючи вихователя як скульптора, який ліпить і формує людину, вважав, що його руками діє природа, оскільки людина – її частка, мікрокосм. Ідеї Демокрита про природовідповідну освіту та виховання, роль трудового виховання і зараз актуальні.

Наступна віха в античній філософії – софісти V – IV ст. до н. е. Саме при софістах склався склад «семи вільних мистецтв», що залишалися зразком аж до Нового часу. Софісти випередили і таке дітище Нового часу, як Енциклопедія. Довівши до досконалості мистецтво риторики, софісти вбачали в ньому зброю, якою можна завоювати думки людей. Правда, у багатьох з них це було самоціллю.

Один з родоначальників діалектики, давньогрецький філософ Сократ (470 – 399 до н.е.) визначав мету виховання не як оволодіння сукупністю давно встановлених норм і правил, а як розвиток розумових здібностей людини. На думку Сократа, кожна людина повинна осягнути такі істини, як вірність, чесність, правдивість, честь, дружба, мудрість. Він вважав, що досягнення мети у вихованні можливе через діалог, суперечку, бесіду. Сократ вперше став використовувати в процесі навчання абстрактні поняття і індуктивні докази, заклав основи продуктивних методів навчання. Сократичні бесіди зробили революцію не тільки в навчанні та вихованні, але і справили величезний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки.

Учень Сократа, філософ Платон (427 – 347 рр. до н.е.) заснував Афінську філософську школу – Академію. Педагогічні ідеї Платона нерозривно пов’язані з його філософським вченням про особливе в інтелектуальному світі – світі ідей. На думку філософа, мета виховання полягає в розвитку знання, яке осягає гармонію між реальністю і творчої ідеєю, закладеною в людині. Виходячи з цього сутність пізнання полягає в «пригадуванні» вічних і незмінних вищих ідей, які зсередини впливають на формування людини. Таким чином, у педагогіці вперше була поставлена проблема факторів, що впливають на розвиток особистості. Платон вважав, що виховання, спрямоване на гармонійний розвиток духовних і фізичних сил, має починатися в 7-річному віці і закінчуватися в 16-17 років. Юнак у віці від 16 до 20 років повинен присвятити себе військовій підготовці, і тільки обдаровані, які досягли визначних успіхів у навчанні молоді люди 20-30 років повинні займатися вивченням наук. Філософ вважав, що в ідеальному суспільстві державою повинна керувати найбільш освічена людина. Кожна людина зобов’язана присвятити себе тій справі, до якої у неї є природні здібності і схильності. Вельми прогресивними були погляди Платона на освіту жінки, яка, на думку філософа, має вибудовуватися за тією ж логікою і з тим же змістом, як і освіта чоловіків.

Найбільший філософ античності – Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) головним завданням загальної освіти вважав закладення учням фундаментальних неспеціалізованих знань. Аристотель продовжив дослідження проблеми чинників, що впливають на розвиток людини, і виділив три їх основні групи: зовнішні (навколишній світ), внутрішні (сили, розвиваючі задатки) і цілеспрямоване виховання. Мета виховання, вважав філософ, полягає в розвитку душі. Вперше в історії філософії освіти Аристотель запропонував вікову періодизацію виховання, виділив три періоди і визначив для кожного з них цілі, зміст і методи виховання. Ідеї Аристотеля мали величезний вплив на розвиток педагогічних поглядів в епоху античності й середньовіччя, вплинули на еволюцію освіти в цілому.

Принципи освіти були подібними в різних регіонах Давньої Греції. Практика організованого виховання і освіти була заснована на принципах агоністики (змагання).

У давньоримській філософії погляди на виховання і освіту знайшли відображення вперш за все в працях Марка Фабія Квінтіліана, який, будучи практикуючим педагогом і юристом, вибудував струнку методику навчання ораторському мистецтву. На думку Квінтіліана, освіта повинна бути державною, школи і вчителі повинні знаходитися на утриманні казни; мета виховання полягає у формуванні в людині громадянських почуттів і свобод.

Середньовіччя висувало зовсім інший, ніж в античності, тип особистості – покірної, «знаючої своє місце» (навіть якщо це феодал). На її формування впливали, доповнюючи один одного, – як феодальний уклад життя, так і християнський світогляд. Суворими рамками окреслювалися тому не тільки політичні та економічні відносини, але і сфера духовного, інтелектуального життя. Важко назвати ще епоху, де настільки виразно домінувала б одна з форм суспільної свідомості і суспільної поведінки. Релігійність визначала весь образ думок, уклад життя, навіть надії і очікування протягом тисячолітньої історії середньовіччя. Природно, що все це відносилось і до освіти. Для середньовіччя характерним стала відмова від античності, яка проголошувалася під приводом боротьби з язичництвом. Разом з тим, повне заперечення найбагатшої античної спадщини було абсолютно немислимим, і насправді відбувалася тривала, складна і суперечлива трансформація античної культури, її адаптація до християнської доктрини. Жорстку трансформацію перетерпіли «сім вільних мистецтв»: діалектика перетворилася в «служницю теології», мистецтво риторики призначалося для складання проповідей, астрономія – для визначення дат християнських свят, музичне мистецтво обмежувалось церковною службою і т.і. Але, не зважаючи на це, один з представників цього періоду Аврелій Августин (354 – 430 рр.) визнавав досягнення античної освіченості і освітніх філософських ідей. Він закликав дбайливо ставитися до дитини, не завдавати шкоди її психіці покараннями. Визнаючи всю програму «семи мистецтв», Августин разом з тим застерігав, що антична традиція освіти загрузла в «вигадках», «вивченні слів, але не речей». Тому світські знання розглядалися ним як другорядні і допоміжні, підлеглі вивченню Біблії та християнської догматики. Вельми характерним вираженням соціокультурної еволюції Середньовіччя стала концепція «двох істин» (від Августина до Фоми Аквінського). У типово схоластичному формулюванні Св. Фоми вона виглядає так: «Існують два роди істин – істини віри і істини розуму, причому істина віри не проти розумна, а надрозумна». Цим положенням Фома надав неоціненну послугу і релігії, і науці. «Істини віри» знаходилися поза обговоренням, а наука могла займатися своїми пошуками, не претендуючи на «вищі істини». Недарма Фома Аквінський ще за життя був зарахований до лику святих католицької церкви. Важливі ідеї належать Фомі в галузі освіти, а деякі з них, наприклад про «внутрішнього вчителя», пережили століття.

Вершиною середньовічної освіти з’явилися університети, які стали створюватися в XII-XIII ст. як своєрідні навчальні корпорації, цілком у дусі часу до кінця XVIII ст. Університети протиставили схоластиці, «науці порожніх слів і струсу повітря», кипучу інтелектуальну діяльність, характерною формою якої стали диспути на найрізноманітніші теми. Відроджуючи дух античності, вони готували вченість Відродження. З стін старовинних університетів вийшли видатні діячі науки й освіти, оновленої релігії – Ян Гус, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Микола Коперник, Галілео Галілей, Френсіс Бекон.

Дата добавления: 2015-05-22