Національно-державні релігії сучасності

Національні релігії Індії

Національна релігійна традиція Японії

Іудаїзм – національна релігія Ізраїлю

Для того, щоб вивчити перше питання «Національні релігії Індії» слід знати, що Індію почасти називають «духовним континентом» через величезне різноманіття її релігійних традицій. Одними з найбільш відомих релігій Індії є індуїзм, джайнізм і сікхізм.

Індуїзм походить з древньої ведійської традиції та вірувань. Завдяки своєму внутрішньому різноманіттю течій, індуїзм іноді визначають як релігію окремих місць і людей. Практично неможливо виділити в ньому певні універсальні вірування. Відносно загальними поняттями є дхарма (релігійний закон), сансара (коловорот життя, смерті та переродження), карма (закон зв’язку причини та наслідку) та мокша (звільнення від сансари). Буддизм, джайнізм та сікхізм мають окремі спільні моменти з індуїзмом, тому що всі ці релігії сформувались в Індії та орієнтовані на самовдосконалення, у першу чергу, духовного буття особистості. Разом з індуїзмом вони відомі як дхармічні релігії.

Індуїзм з’явився в результаті багатовікового накопичення духовних практик і вірувань, які розроблялись багатьма людьми. Священні тексти почасти передавались з вуст у вуста протягом багатьох сторіч, перш ніж вони були записані. Так само довгий час індійські мислителі вдосконалювали та розширяли канон. Більшість священних текстів індуїзму написана на санскриті. Вони поділяються на дві великі групи: шруті – «почуте» (від богів) і смріті – «отримане» (від святих людей).

Коріння сучасного індуїзму знаходиться в чотирьох Ведах (Рігведі, Самаведі, Яджурвіеді та Атхарваведі). У найбільш древній з них – Рігведі міститься інформація про таких божеств як Індра, Варуна, Агні та Сома. Для індуїзму є важливими жертвоприношення богам. Кожна Веда поділяється на чотири частини: власне, сама Веда (сбірки-самхіти, що містять священні мантри), а також коментарі: брахмани, араньякі та упанішади.

У індуїзмі можна виокремити чотири основні течії: шиваїзм, вішнуїзм, шактизм і смартизм. Головним богом в індуїзмі є Брахма – Бог-творець, Абсолют. Проте у пізньому індуїзмі він втрачає своє значення і перетворюється на формальний персонаж пантеону, хоча й є невідємним елементом індійської тріади богів – тримурті. Більш знаними божествами стають Вішну та Шива. Якщо Брахма сприймається як творець світу, то Вішну є його хранителем, а Шива – руйнівником. Священна гора Кайлас у Тибеті вважається духовною домівкою Шиви. У шиваїзмі з’являється концепція шакті. Шакті – це сила та духовна енергія божества, яка має жіночу природу і почасти зображується як дружина бога. Шакті є центральним поняттям шактизму.

Коли індуїсти кажуть про бога як про найвище особистісне буття (безкінечний принцип), то називають його Ішвара, Бхагаван або Парамшвара. Ішвара, таким чином, відноситься до особистісного аспекту божественності в цілому але не до конкретного божества. Ішвара не має статі і може виступати як батько, матір, друг, дитина чи навіть кохана людина.

У епічний період найбільш популярним серед індуїстських богів стає Вішну. Багато течій індуїзму вчать, що час від часу бог спускається на Землю в тілесній формі для того, щоб допомогти людям у їх боротьбі за духовне звільнення та відновлення дхарми. Такі втілення бога називаються аватарами. Найбільш відомими в Індії є аватари Вішну, а особливо 24 з них (Крішна, Рама, Будда, мудрець Капіла, риба, черепаха тощо).

Індуїсти вірять у те, що душа і є справжнім «Я» кожної людини. Вона є вічною і називається Атманом (у порівнянні з Брахманом – абсолютною душею).

Класична індійська традиція говорить про дві життєві дхарми (закону): дхарму грішастха (господарю дому) та санньясі (мандрівного святого). Дхарма грішастха має чотири благородні мети: 1) кама – чуттєве задоволення; 2) артха – матеріальне процвітання та успіх; 3) дхарма – слідування законам і правилам релігії; 4) мокша – звільнення з кола перероджень (сансари).

Індуїзм є домінуючою релігією в Індії. Його приписів дотримується більшість населення, а також значна частина жителів Пакістану та Бангладеш. Індуїзм є офіційною релігією Непалу, який є єдиною в світі суто індуїстською державою.

Джайнізм – це індійська релігія, яка пропагує принцип ненасилля по відношенню до всіх живих істот. Його вчення та практика наголошують на необхідності особистісних зусиль, які б рухали душу в напрямку божественної свідомості та духовного звільнення. Будь-яка душа, яка перемогла своїх внутрішніх ворогів і досягла вищого стану називається Джиною («завойовником» або «переможцем»).

Сучасні історики відносять дату появи джайнізму до проміжку часу між IX – VI ст.ст. до н.е. У сучасному світі джайни – це невелика, проте впливова релігійна меншина з більш ніж 4 млн. прибічників в Індії, а також зростаюча спільнота емігрантів у Північній Америці, Західній Європі, Далекому Сході та в Австралії. Джайни мають одну з найдавніших наукових та літературних традицій в Індії. Джайнські бібліотеки є найстарішими в країні.

Віруючі джайни слідують вченню 24 праведних вчителів, що звуться тіртханкхарами (буквально «той, хто проклав шлях»). Вони також вважають, що знання, закладені в джайнізмі, неодноразово втрачались та відновлювались протягом історії. Ті, хто його знову відкривав, і є тіртханкхарами. Останній з них – Махавіра Джина (599 – 527 рр. до н.е.)

Ключові ідеї джайнізму є такими: 1) кожна жива істота має душу; 2) кожна душа є потенційно божественною і має безкінечне знання та міць (які приховані кармою); 3) до кожної душі слід ставитись як до своєї і не завдавати шкоди жодній живій істоті; 4) кожна душа народжується в певному тілі згідно своєї кармі; 5) карма в джайнізмі – це матеріальна субстанція, яка має багатоплановий вплив на реальність і утворює закони природи та моралі; 6) кожна душа сама визначає свою долю в цьому та іншому світах; 7) коли душа звільняється від карми, вона отримує божественну свідомість, знання, відчуття, силу та благословення; 8) до звільнення веде дотримання трьох правил – Правильного Погляду, Правильного Знання та Правильної Поведінки; 9) не існує вищого універсального творця або руйнівника світу, всесвіт сам собою управляє і кожна душа може своїми зусиллями досягти божественної свідомості; 10) джайнізм наголошує на важливості контролю над почуттями та розумом, оскільки вони можуть заважати душі пізнати істину; 11) необхідно бути максимально аскетичним у своїх потребах та вести такий спосіб життя, який є корисним для самої людини та інших.

Головною метою джайнізму є звільнення душі від негативного впливу непросвітлених думок, неправедної мови та дій. Для цього необхідно звільнитись від кармінних тенет.

Джайни вірять, що для досягнення просвітлення і вічного звільнення людина має виконувати низку етичних принципів, що стосуються думок, мовлення та дій. Ступінь їх виконання є різним для мирян і монахів. Ці принципи є наступними: 1) ахімса – ненасилля по відношенню до всіх живих істот; 2) сатья – правдивість мовлення; 3) астейя – праведні дії та чесний спосіб життя; 4) брахмачарья – контроль над почуттями та бажаннями; 5) апаріграха – незалежність від матеріальних благ, місць, людей (для монахів – повна відмова від будь-якого майна, родини та дому).

Джайнізм поділяється на дві великі течії – шветамбарів та дигамбарів. У традиції дигамбарів прийнято вклонятися зображенням тіртханкхар, які ніколи не прикрашаються орнаментом. Монахи високого рівня втаємничення повністю відмовляються від носіння будь-якого одягу, носять у руках невелику лопатку та віник, зроблений з опалого пташиного пір'я (щоб мести дорогу і не наступити на якусь маленьку живу істоту) та харчуються раз на день зі спеціальної чашки.

Монахи-шветамбари носять білий одяг. Релігійна практика не відрізняється по відношенню до жінок і до чоловіків. Вона полягає, передусім, у поклонінні прикрашеним зображенням тіртханкхар.

Сікхізм – це монотеїстична релігія, яка була заснована у ХV ст. у Пенджабі (Індія). Засновником сікхізму вважається Гуру Нанк. Загалом сікхи вшановують десять праведних гуру (духовних вчителів), останнім з яких є священний текст – «Аді Грантх». Гуру Нанак організував воєнізовану групу, яка боролася з мусульманами та англійськими колоністами. Сікхізм – це одна з найбільш швидко розповсюджуваних релігій світу. Це система релігійної філософії, яка відома також як Гурмат (буквально – «від гуру»). Сікхи становлять абсолютну більшість населення в індійському штаті Пенджаб.

Головними принципами сікхізму є віра та справедливість. Сікхізм закликає ставати на шлях до спасіння через самодисципліну, медитацію та вшановування ім’я і послання Бога. Послідовники сікхізму визнають також вчення десяти праведних гуру. Сікхські традиції та вчення тісно переплетені з історією, суспільним життям і культурою Пенджабу.

Для засвоєння другого питання «Національна релігійна традиція Японії» слід знати, що національною релігією Японії є синтоїзм.

Синтоїзм – це суто японська релігія. Її невід’ємним елементом є поклоніння камі – місцевим божествам. Деякі камі виступають покровителями міст або духовними істотами, які відповідають за те або інше місце, інші камі втілюють духовну сутність природних феноменів та процесів. Наприклад, головною богинею синтоїзму є Аматерасу (богиня сонця). Існують камі гір, джерел, дерев тощо. Сінтоїзм є анімістичною системою вірувань. Слово «синтоїзм» походить від кореня «син» (переклад китайською японського слова «камі») і «то» – шлях філософського пізнання. Отже, синтоїзм можна перекласти як «шлях богів».

Деякі сучасні дослідники вважають, що термін «синтоїзм» взагалі є штучним, тому більш правильним буде вживати словосполучення «поклоніння камі». На початку нової ери кожний японський клан на кожній території мав свій пантеон богів та систему ритуалів, пов’язаних з ними. У ІІІ – V ст.ст. духи предків японської імператорської династії зайняли домінуючу позицію в пантеоні, для обґрунтування чого сформувалась відповідна міфологія. У результаті були написані міфологічні тексти – Кодзіки (712), у яких говориться про те, що імператорський рід Японії безпосередньо походить від богині сонця Аматерасу. Більш об’єктивним історичним текстом є Ніхонги (720), які представляють собою альтернативну версію інформації, викладеної у Кодзіки.

У ранніх синтоїстських церемоніях камі вклонялись біля природних об’єктів. Не було жодних їх матеріальних репрезентацій, оскільки вони вважалися позбавленими форми суто духовними сутностями. Після приходу в Японію буддизму в період Асука (538 – 710) стала поширюватись ідея побудови «домівок» камі, тобто храмів.

У VII – VIII ст.ст. під впливом китайського легізму та конфуціанства відбулась формалізація синтоїстських храмових церемоній та свят. Ще до приходу буддизму ритуали поклоніння камі містили запозичення з даосизму та конфуціанства. Пізніше поклоніння камі та вчення буддизму почали співіснувати. Такий синкретизм став домінантною характеристикою японської релігійності в цілому.

Сьогодні дослідники виділяють різні типи синтоїзму:

храмовий синтоїзм – найбільш древня форма, що є частиною японської історії та культури;

синтоїзм шкіл та напрямків – включає 13 груп, що сформувалися протягом ХІХ ст.;

народний синтоїзм – включає чисельні народні шаманські вірування у божеств та духів (деякі практики при цьому прийшли з даосизму, конфуціанства та буддизму, але більшість – від древніх місцевих традицій);

державний синтоїзм – результат реставрації Мейдзі та падіння сьогунату (реставрація Мейдзі була спрямована на очищення синтоїзму через відкидання багатьох буддійських та конфуціанських ідеалів і підкреслення божественної природи імператора). Після Другої світової війни державний синтоїзм занепав, а імператор був змушений відмовитись від своїх божественних прав.

Синтоїстські вірування глибоко вкорінені в підсвідомості членів сучасного японського суспільства. Уявлення про загробне життя не становлять головного питання синтоїзму; набагато більше уваги приділяється життю в цьому світі. Синтоїзм не має чітко сформульованих догматів, загальних святих місць, єдиного пантеону та набору молитов. Синтоїзм являє собою різноманіття ритуалів і обрядів, які забезпечують містичне спілкування людей з камі. Синтоїзм вчить, що все навколо населене камі, все має внутрішню духовну природу. Центральну роль у синтоїзмі відіграє концепція «трьох священних предметів», що включає дзеркало, меч та яшмові підвіски – символи імператорської влади Японії.

Для синтоїзму є характерним вшанування наступних цінностей: 1) традиція та родина (родина є головним механізмом збереження та передачі традицій); 2) любов до природи (природа священна і щоби бути в гармонії з нею, необхідно бути близькими до камі); 3) фізична чистота (ритуальні омовіння); 4) мацурі – традиційні синтоїстські свята на честь камі.

Для того, щоб засвоїти третє питання «Іудаїзм – національна релігія Ізраїлю» необхідно знати, що іудаїзм є національною релігією єврейського народу, заснованою на принципах та етиці, втілених у Танасі та Талмуді (коментарях до Танаху). Згідно єврейській традиції, історія іудаїзму почалася з договору між Богом та Авраамом (близько 2000 р. до н.е.), патріархом і предком єврейського народу. Іудаїзм є першою кодифікованою монотеїстичною релігією і становить одну з найдавніших з існуючих сьогодні релігійних практик. Іудейська історія та вчення здійснили потужний вплив на інші авраамічні релігії, такі як християнство, іслам та ін. Його найбільш важливими релігійними принципами є віра в єдиного, всемогутнього та премудрого трансцендентного Бога, який створив світ і продовжує управляти ним. Відповідно до традиційних єврейський вірувань, Бог-творець уклав заповіт з євреями і дав їм свої закони та заповіді через Мойсея на горі Синай у формі Тори. Традиційною практикою в іудаїзмі є вивчення та дотримання принципів, описаних у Торі та розширених у Талмуді. Історично іудаїзм передбачає віру в божественне одкровення та прийняття за основу усної та письмової Тори, але при цьому він не має централізованого авторитетного органу, який би диктував релігійні догми. Це дає поштовх до розвитку чисельних формулювань і трактовок теологічних засад Тори й Талмуду.

Основою єврейського закону та традиції («галаха») виступає саме Тора (П’ятикнижжя Мойсея). Відповідно до раввинської традиції вона містить 613 заповідей («міцвот»). Деякі з них звернені лише до чоловіків або до жінок, деякі – лише до священства Коганім та Левіїм, деякі – лише до селян ізраїльської землі. Метою заповідей є освячення трьох головних аспектів людського життя: 1) святість особистості (родинні та соціальні відносини, професійна етика, одяг, манери, звички, їжа тощо); 2) святість часу (свята, субота як святий день); 3) святість місця (Храм та синагоги). Багато заповідей є такими, що мали силу за часів існування Храму в Ізраїлі та більш ніж 300 з них є актуальними сьогодні.

Протягом довгого часу віруючі іудеї розвивались у різних етнічних групах – зокрема, у Східній Європі, Іспанії, Португалії, Північній Америці, Ефіопії, Йомені та на Аравійському півострові. Проте це розділення має суто культурний характер і не стосується віровчення, хоча й у результаті цього утворилися незначні відмінності у релігійній практиці.

Tема 17

Дата добавления: 2015-05-22