Методичні поради. Запитання для контролю і самоконтролю

Інтернетсайти

Запитання для контролю і самоконтролю.

1. Що входить у поняття «світ»?

2. В чому полягає філософський зміст і життєвий сенс поняття «буття»?

3. Чим відрізняється категорія «буття» від категорії «реальність»?

4. Що таке матерія, назвіть основні рівні її організації та форми руху.

5. Як співвідноситься «буття» і «матерія»?

6. Чому рух – це невід’ємна властивість матерії?

7. В чому виявляється взаємозв’язок простору і часу?

8. Чи можна вважати за рух зміни наших думок?

9. Як співвідносяться за своїм змістом поняття «рух», «розвиток» і «прогрес»?

10. Що нового дає сучасна наука для розуміння процесу розвитку?

11. Як можна аргументувати або спростувати думку про те, що людина є космічним феноменом?

12. Поясніть зв'язок простору і часу з матерією, яка рухається, застосовуючи теорію відносності А.Ейнштейна.

13. Що спільне між поняттям «душа» і «дух» і чим вони відрізняються?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. Білодід Ю.М. Філософія: український світоглядний акцент. Навч. посібник, – К., 2006. – С.7-86.

2. Григор’єв В.І. Філософія: Навч. посібник. – К., 2004. – С. 159-173, 182-189.

3. Надольний І.Ф. Філософія: Курс лекцій. – К., 2000. – С.182-210.

4. Петрушенко В.П. Філософія: Курс лекцій. – К., 2001. – С.256-275, 302-325.

5. Предмет і проблематика філософії: Курс лекцій. – Тернопіль, 2000. – С. 215-243, 245-264.

6. Причепій С.М. Філософія: Посібник. – К., 2001. – С.258-290.

7. Сморж Л.О. Філософія: Навч. посібник. – К., 2004 – С. 28-46.

8. Філософія: Навч. посібник. / За ред.. Ю.В.Осічнюка. – К., 2003. – С. 187-218.

www.vuzlib.net/filosofy/03.htm

uk.wikipedia.org/wiki/Категорія:Онтологія

thales.iatp.org.ua/nephps.html

www.dlab.kiev.ua/ITEA2006/paper/Rogushina.doc

www.ccssu.crimea.ua/tnu/grad_asp/sovet2.htm

www.philosophy.ua/ua/org/sam/res

eprints.isofts.kiev.ua/279/1/st_context_u.doc

www.filosof.com.ua/Mentaltheorie/P3.pdf

www.ecumenicalstudies.org.ua/data/doc/rad_orth/hnativ_ukr.doc

www.edu.playex.org/index.php?option=com_content&task=view&id=410&Itemid=88888963

www.philosophy.ua/ua/org/sam/about/?doc:int=167

wapedia.mobi/uk/Онтологія

Розглядаючи перше питання, що стосується визначеності буття, зазначте, що будь-яка наука має визначальні поняття, категорії, найбільш загальні розумові абстракції, в яких розкриваються напрямки і тенденції розвитку зовнішнього світу. Для філософії таким вихідним поняттям є «буття».

Саме через поняття «буття» розкривається сутність всього, що нас оточує, його відображення у думках і діях. Проблема буття належить до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується параметрів людського життя, а отже, й світогляду людини. Розмірковуючи над змістом «буття», не важко побачити, що воно пов’язано з дієсловами «бути» і «є». Філософія використала термін «бути», «буття» для визначення не просто існування, а й того, що гарантує існування. Доречно навести слова Аристотеля: «Буття означає те, що є, тобто, множину існуючих речей, і водночас те, чому притаманне все, що є, те, що ми називаємо існуванням». Всі науки пізнають буття, але вони пізнають не буття як таке, а певні речі, явища, які належать до нього. І лише філософія робить своїм предметом не речі, що є і бувають, а саме буття цих речей. У найширшому розумінні під буттям розуміється все існуюче, все суще: матеріальні речі, процеси: фізичні, хімічні, теологічні, біологічні, соціальні, психічні, духовні.

Відомо, що вчення про буття дістало назву «онтологія» (від грец. «ontos»-суще і «logos» - вчення). Онтологія окреслюється такими питаннями, як походження світу, як існує цей світ, за якими законами він розвивається. Довгий час поняття буття пов’язувалось і входило до метафізики (наука, що досліджує перші начала і причини). Якщо ми заторкнули питання про метафізику, то варто було б зауважити, що вона поєднує у собі вчення про суще як таке(онтологія), про сутність світу (космологія),про сутність людини (філософська антропологія) і про сутність та існування Бога (теологія). Слід зауважити, що будь-яка філософія, незалежно від суб’єктивного ставлення до метафізики самих філософів, містить у собі метафізичну проблематику і певні метафізичні рішення. Таж сама марксистська філософія, яка критично ставилась до метафізики, заперечувала її позитивне значення, насправді не була вільною від неї. Роль такої метафізики, фундаментальної філософської дисципліни, яка розв’язувала фундаментальні проблеми буття та умов його пізнання, в марксизмі виконував діалектичний матеріалізм. Так само позитивізм, емпіризм має певне метафізичне підґрунтя, основу якого становить твердження про те, що увесь світ, природа є лише явище. Отже, будь-який філософ, досліджуючи проблеми етики, естетики, філософії культури, безпосередньо і не торкається метафізичних проблем, усе одно спирається на певні метафізичні уявлення щодо загальної природи речей, устрою світу, його загальних визначень, місця людини в цьому світі

Загальними поняттями онтології і філософії є категорії «буття» і «небуття».Все, що існує, складає буття. Все, що не існує, відноситься до небуття. У філософії з буттям ототожнюється поняття «існування», «світ», «космос», «дійсність», «реальність». Все, що існує у світі, має загальну рису – воно існує, є. Водночас є різні способи і форми існування. В цьому і полягає філософський принцип різноманітності світу. Таким чином, окреслюючи визначення поняття буття, зрозумійте, що буття – може виступати як те, що усе реально існує, те, що існує як істинне на відміну від видимого. Буття виступає як філософська категорія, з допомогою якої усвідомлюється всезагальний зв’язок між існуючим: природним, соціальним, духовним.

Проводячи певний історико-філософський аналіз проблеми буття, зазначимо, що категорія буття в різні часи розкривалась з різних боків. В античний період пошуки онтологічної основи зосереджені на пошуках первоначал світу (архе), який зводився до ототожнення первоначала з конкретною природною стихією (вода, вогонь); у другому суще розглядалось як відокремлена сутність (апейрон, деміург). Парменід розглядав буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне. Саме йому належить заслуга введення у філософський та науковий світ поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є». Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Платон протиставляв чуттєве буття чистим ідеям, «світу істинного буття». Аристотель долає таке протиставлення сфер. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного. Середньовіччя протиставляє «істинне» божественне буття, «неістинному», створеному буттю. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі. В епоху Відродження загальне визначення отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки. У Новий час буття розглядається як реальність, що освоюється людиною в її діяльності. У новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Зокрема, для Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв’язку наших понять та суджень. У філософський системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні Духа до самого себе. Для зарубіжної філософії XX ст. є теж характерним зрозуміти буття. В екзистенціалізмі об’єктом філософії постає внутрішнє буття людини. В концепціях сучасної філософії акцент робиться на бутті насамперед як на людському існуванні: буття є наше життя. З вище викладеного матеріалу бачимо, що у кожного філософа своє розуміння буття, яке залежить від змістовних міркувань. Але не дивлячись на змістовне розмаїття буття, філософія осмислює тему буття через ряд категорій. До них слід віднести таке поняття, як субстанція. Субстанція означає реальну основу конкретного світу, що проявляє себе у різних формах існування предметів і явищ. Тут ми підходимо до таких понять як дуалізм, монізм, плюралізм. Субстанціональний дуалізм стверджує, що рівноправних основ буття є два: матеріальне й ідеальне. Протилежною є позиція визнання первинності однієї з двох основ, матеріальної чи ідеальної. Така філософська позиція отримала назву субстанціональний монізм.

Розглядаючи третє питання стосовно структури буття, слід окреслити основні форми буття.

До цих форм буття слід відносити:

- буття недоторканої природи;

- буття рукотворної природи;

- буття людини: буття людини у світі речей, специфічне людське буття;

- буття соціального: буття окремої людини у суспільстві, суспільне буття;

- буття духовного: індивідуалізоване духовне буття, об’єктивне духовне буття;

- буття Бога.

Щодо характеристики буття матеріального, то воно характеризується множинністю, наявністю маси. Духовне буття позапросторове рефлексивне, тобто, прозоре для себе самого, ідеальне, динамічне.

Маючи різні думки в питанні, що таке «світ», що є його субстанцією і початком, за якими законами вона існує, неможливо обійтися без поняття «матерія», вкладаючи в нього різний зміст.

В історико-філософському контексті визначення матерії пройшло тривалий історичний шлях.

Спочатку філософські уявлення про матерію, як першооснову і сутність всіх речей ототожнювались з конкретними речами, деякими фізичними елементами, атомами (згадайте цих філософів). Тобто, тривалий час пошук матерії як субстанції здійснювався з позиції принципу елементарності. Однак пошук першоматерії з позиції принципу елементарності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити першоматерію з позицій «першоцеглини» світобудови передбачає, що такі «першоцеглини» вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об’єктів. Якщо вони виникають з чогось, то тоді вони не можуть вважатися першоосновою матеріального світу. Кожний новий етап приводить до відкриття нових невідомих до цього властивостей, видів і форм матерії. Прикладом може служити кризовий стан у філософії і природознавстві, що спостерігався в кінці XIX – на початку XX ст.

До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою часткою, було виявлено, що крім електрона наука відкрила більше 30 елементарних часток. На сьогоднішній день можна вже говорити, що кожна елементарна частинка складається із «субелементарних частинок» - кварків і глюонів. Філософи-матеріалісти були розгублені, здавалось, що зруйнувалася будова філософської матеріалістичної концепції.

Значні зміни в уявленнях про матерію внесли й успіхи в біології, зокрема, фізико-хімічному – новому напрямку в біологічній науці. Ще до Другої світової війни тобто, до 1939 p., були сформульовані основи вчення про походження життя, в тому числі академіком В.І.Вернадським. Дослідникам вдалося проникнути в глибину живої матерії на рівень атомів, молекул, молекулярних комплексів і ансамблів, розпочати вивчення найважливіших матеріальних носіїв життєдіяльності: білків, нуклеїнових кислот, поліцикроїдів, жироподібних речовин – ліпідів, а також різноманітних регуляторів процесів у живій клітині – фер­ментів, гормонів, вітамінів. З нових позицій стали осмислювати і детально досліджувати механізми зберігання і реалізації інформації, передачі нервового збудження, трансформації енергії клітини і сприйняття нею сигналів зовнішнього середовища. Ще в 50-х роках XX століття була відкрита двоїста спіраль ДНК, розшифровані основні форми просторового упакування білків, доведено існування ДНК і у вищих рослин. Вчені підійшли впритул до конструювання живої матерії, одержані мікроорганізми, що несуть у собі деякі ознаки тварин, бактерії, які за волею людей продукують цінні речовини, раніше недосяжні для медицини. На черзі спроба пересадити ген пшениці бактеріям, що живуть в грунті. Це дасть рослинам можливість засвоювати ("фіксувати") атмосферний азот і приведе до цілої революції в сільському господарстві. Не так давно встановлена структура білка, відповідального за здатність деяких бактерій використовувати сонячне світло. Вчені-дослідники навчились "читати" гігантські макромолекули в клітинах, і вже сьогодні здатні до позастатевого репродукування живих істот методом клонування. Нові уявлення про живу матерію, досягнення біології та генетики можуть бути використані для внесення коректив у генетичні коди і програми, що вимагає особливого контролю над цією галуззю науки.

В цілому ж сучасна наука виділяє два основних види матерії: речовину і поле. Головна відмінність речовини від поля в тому, що речовина має масу спокою, в той час як електромагнітне поле, гравітаційне і інші поля не мають маси спокою. Речовина складається з молекул. Речовина може бути в твердому, рідкому або газоподібному стані. Однак найбільш розповсюдженим станом матерії у Всесвіті є плазма - газоподібний стан, створений електрично зарядженими частинками - електронами та іонами. В стані плазми знаходяться зірки, туманності, міжзірковий газ тощо. Слід також зауважити, що термоядерні реакції, що мають велике народногоспо­дарське значення, плазменні. Вчені передбачають наявність ще одного стану речовини – епіплазми (надплазми).

Другим із відомих видів матерії є поле. Сучасне наукове визначення поля звучить так: поле – особлива форма матерії, яка зв’язує частки речовини у єдину систему і передає з кінцевою швидкістю дію одних частинок на інші. Виділяють гравітаційне, електромагнітне, ядерне, електронно-позитронне поле тощо. Встановлено, що поля, в свою чергу, є складними утвореннями, що межі між речовиною і полем виразно видно тільки в макроскопічному світі, у сфері ж мікропроцесів межі ці відносні: у певних умовах поле і речовина взаємопереходять. Так, електрон і позитрон у певних умовах перетворюються в фотони – частинки електромагнітного поля. Доведено також, що межі між макросвітом і мікросвітом не є неперехідні. Так, академік Блохінцев висунув гіпотезу, за якою від зіткнення двох енергійних нуклонів можуть народитися макроскопічні тіла. Вчені доходять висновку, що мікросвіт при великих енергіях дуже близько стоїть до макросвіту і навіть мегасвіту. Астроном академік В.А.Барцумян у своїх працях зробив висновок, що еволюція галактик великою мірою залежить від активності діяльності ядра, і зіркові асоціації створюються на основі високих енергій.

Отже, матерія невичерпна в своїх конкретних виявах і формах, все, що здатне викликати в людині певні психічні реакції, є матерія. Нематеріальною, тобто, ідеальною є тільки психіка, але й вона є властивістю високоорганізованої матерії і функцією свого матеріального носія – мозку, її вияви завжди супроводжуються фізіологічними, електромагнітними, хімічними процесами тощо. Як філософська категорія матерія є гранично широка і містка абстракція, яка охоплює всю різноманітність речей, явищ, процесів.

Сьогоднішнє сучасне розуміння матерії звучить так: матерія – це згущена енергія, яка структуризована у вигляді елементарних частин, атомів, молекул.

Матерія має різноманітні властивості: нестворюваність, незнищуваність, пізнавальність. До основних рис матерії слід віднести: рух, самоорганізація розташування у просторі і часі, здатність до відображення. Всі ці особливості складають атрибути матерії. Способом існування матерії є рух.

Усі форми руху матерії не ізольовані одна від одної, а взаємопов’язані так, що одна є немов би першоосновою для виникнення іншої і переходить в іншу. Так, рух електронів і позитронів служить для виникнення електромагнітного руху, ядерний і електронний рух служить основою руху атомів, останній – молекул, рух молекул за певних умов створює грунт для виникнення білкових тіл, а рух білкових тіл є передумовою для виникнення суспільної форми руху.

Слід відзначити, що, будучи основою виникнення іншої, вищої форми, та чи інша форма руху матерії не зникає безслідно в іншій, а продовжує в ній існувати, тим самим забезпечуючи її цілісність та життєздатність. Так, наприклад, рух елементарних частинок продовжує існувати в атомі, атом у молекулі, молекула в білку тощо. Жодна з вищих форм руху не може виникнути, минаючи нижчу, а жодна нижча не може пояснити вищу. Так, зокрема, біологічну форму руху не можна пояснити механічною, фізичною і навіть хімічною формами, наприклад, пояснити поведінку птаха, бобра, мавпи: це доступно тільки людині як носію вищого, суспільного рyxу.

Поміркуйте і з’ясуйте, в чому різниця між рухом і розвитком. Відмітьте, що в залежності від якісної специфіки і форми матерії відрізняють: розвиток неорганічної матерії; розвиток органічної матерії; розвиток суспільної форми матерії (суспільства), розвиток свідомості і її форм. Розвиток завжди зв'язаний із внутрішніми суперечностями і перетвореннями в структурі системи, речі, явища, характеризується поступальністю і ступінчастістю, етапністю, і в кінцевому вигляд і має форму спіралі.

Крім руху матерія проявляється у просторі і часі. Будь-яке матеріальне тіло, річ, явище, виникнувши, має певну просторову характеристику і тривалість свого існування, послідовність етапів свого руху і розвитку: все в світі простя­гається і триває.

Усе, що має певну довжину, ширину, висоту, розташоване ближче, далі, ліво­руч, праворуч, позаду, попереду, вище, нижче, всередині, зовні тощо, має на­зву "простір". Простір є формою координації і співіснування матеріальних об'єктів, умовою їх сталості і збереження порядку та структури.

Докорінна ж зміна уявлень про простір і час відбулася вже в XX столітті у зв'язку з цілою низкою видатних відкриттів у природничих науках, зокрема в фізиці. Теорія відносності А.Ейнштейна свідчить, що просторово-часові характеристики і події залежать від системи відрахунку і системи координат, що "порожнього простору" немає, бо поле відіграє роль фізичного агента, з допомогою якого здійснюється просторово-часова координація явищ. З допомогою складних розрахунків Ейнштейном було доведено, що якщо будь-який предмет буде рухатися зі швидкістю світла, то всередині цього об’єкта час і простір змінюються – простір (матеріальні об’єкти) зменшиться, а час уповільниться. Таким чином, простір і час відносні. Теорія відносності ввела нове поняття "про­стору - часу", показала залежність простору і часу від матерії і руху і одне від одного; що певні просторово-часові характеристики можна застосувати тільки до обмеженого кола явищ, тобто, "локально", що так звана кривизна простору-часу, яка визначає їх геометрію, залежить від розподілу і руху матерії, джерела поля тяжіння; що в полі тяжіння неможлива синхронність часу у всьому просторі; що тільки в статичному полі тяжіння могла б існувати "світова" точка відрахунку зі своїм "світовим" часом, але й така система була б локальна, а не універсальна; що одночасними можуть бути тільки такі події або сукупність подій, які не зв'язані і в принципі не можуть бути зв'язаними матеріальними, фізичними взаємодіями.

Слід виділити соціальний простір і час. Включення людини "усередину" світу як свідо­мої активної істоти, що своєю перетворювальною діяльністю змінює своє се­редовище, дає підстави розглядати категорії простору і часу як соціально-істо­ричні категорії, факти суспільної свідомості і феномени культури. Соціальні простір і час мають свої характеристики, що відрізняють їх від фізичних, адже соціальне буття здійснюється за своїми специфічними закономірностями. У суспільстві простір у цілому має тенденцію до "розширення", а час – до "стискання" і "акумуляції". Кожна соціально-економічна формація має свої просторові параметри і часові виміри, певні соціальні групи можуть прискорювати чи уповільнювати ті чи інші процеси. Тому простір і час мають різні характеристики в первісному, рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільствах, у періоди революційних потрясінь і в періоди так званого "застою".

Освоєння людиною простору, перетворення природи, розвиток вироб­ництва, шляхи сполучення, міждержавні і міжнаціональні зв'язки, коопера­ція, співробітництво тощо – все це не може здійснюватися поза просторово-часовими характеристиками, вже не кажучи про людину як активного учасника історичного процесу.

Тривалий час наше усвідомлення було прикуте до матеріально існуючого світу. Але на сьогоднішній день можемо говорити і про інші форми існування.

В останні десятиліття завдяки новим науковим концепціям відбувся науково-інформаційний вибух. Космос привідкрив свою таїну. Відбулися відкриття, що підтвердили основні положення релігії і езотеріки. У всій історії людства завжди було зрозумілим, що видимий світ є доступним до спостереження і вивчення, але він виступає мізерним у порівнянні з невидимим світом. Ми повинні визнати існування невидимого світу як специфічної форми буття, який відрізняється від видимого не тільки розмірами, але й іншими якостями і закономірностями. Без сумніву, невидимий світ є не зрозумілим, недосяжним для звичайних засобів пізнання, але це не означає, що його не існує. Існування невидимого світу (у наукових колах отримав назву Тонкого Світу) повністю підтверджується новими науковими концепціями. Ці наукові концепції ґрунтуються на теорії фізичного вакууму. Фізичний вакуум – універсальне середовище, яке пронизує увесь простір. У часи Ньютона його називають ефіром. Ще Ейнштейн припускав, що існує якесь загальне поле, яке включає у себе вже існуючі відомі фізичні поля. Але знайти це поле і створити Єдину Теорію Поля йому так і не вдалось. В кінці ХХ століття змістовною базою нової парадигми стає принцип всезагальної відносності Шипова. За його принципом, фізичний вакуум – матеріальне середовище, у якому народжуються елементарні частини. Існуюча наукова література описує і визнає основні чотири рівня реальності: тверді тіла, рідина, газ, різні поля і елементарні частинки. Всі вони утворюють грубий матеріальний світ. Наступним рівнем, який відкрила теоретична фізика, – це п’ятий рівень реальності – фізичний вакуум. Але за останні двадцять років з’явилися нові факти, які вказують на існування ще двох рівнів. Це рівні Тонкого Світу. Вони визнаються багатьма дослідниками. Основним методом пізнання таких рівнів є медитація. Вченні-ортодокси категорично заперечують наявність цих двох рівнів. До них належить: перший рівень – Абсолютне «Ніщо» - це світ вищої реальності, зверхособистісний Бог (Абсолют), другий рівень – поле Свідомость Всесвіту, Зверхсвідомість. Це поле несе у собі інформацію про всю реальність. Воно має здатність впливати на свідомість людини, в результаті чого людина отримує знання на рівні підсвідомого. Таким чином, ми можемо виділити таки основні три рівні: перший рівень – Абсолютне «Ніщо», другий рівень – поле Свідомості Всесвіту, третій рівень – фізичний вакуум. Зі всіх рівнів найбільш стійким є рівень Абсолютного «Ніщо» - Верховна Сила, що породжує плани вакууму. Саме це Абсолютне «Ніщо» творить не матерію, а плани, ідеї, під якими розуміються певні закони, матриці, за якими і будуть будуватися матеріальні плани. Пригадайте, що у свій час ми вже зустрічалися з подібною філософською концепцією. Зокрема Платон стверджував, що крім матеріального світу існує світ ідей. Що стосується природи самого Абсолютного «Ніщо», то найкраще визначення дає Г.І. Шипов. «З точки зору формальної логіки, Абсолютне «Ніщо» беззмістовне, і тому ми змушені описувати його специфічними, гуманітарними термінами, такими, як Зверхрозум. Саме він здатен з себе створювати первісні плани. Тому я визначаю його як Максимально Стійкий Рівень реальності. Таким чином, всі ці наукові відкриття дали підстави стверджувати, що: 1) об’єктивно існуючий світ не вичерпується світом емпіричної матеріальної дійсності – речовим світом, який сприймається тільки нашими органами відчуття; 2) існує інша реальність з іншою формою буття, що лежить поза існуванням матеріального дійсності; 3) фізичний світ, в якому ми живемо, є вторинним; 4) світ вищої реальності вічний, незмінний. В ньому відсутні такі категорії, як простір, час, рух, народження, смерть; 5) Універсум, Світ Вищої реальності і світ матеріальної дійсності являє собою відкриту систему; 6) в основі Універсуму лежить недосяжний Бог, який доступний лише через одкровення.

Розкриваючи зміст наступного питання, хотілось би звернути увагу на такий аспект. Довгий час, зокрема, наша наука твердо відстоювала такий принцип: відкидати все те, чого вона не може пояснити. Зокрема, це безпосередньо відноситься до розглянутих нами таких понять, як ідеальне, Душа, Дух.

Існують різні підходи, погляди на цю проблему.

Якщо з поняттям "матерія" все більше чи менше зрозуміло, то через поняття "ідеальне", так чи інакше, "спотикаються" вчені й сьогодні. Ця проблема є основою суперечок між матеріалістами та ідеалістами.

В ідеалізмі і релігії ідеальне існує як одвічне, первинне і визначальне відносно до матеріального, як панівна по відношенню до людини і її діяльності сила, яка спрямовує її поведінку і дії. В об'єктивному ідеалізмі ідеальне уявляється як надіндивідуальна сила у вигляді Світового Розуму, Світової волі, Бога, ідеї, яка протистоїть суб'єкту і конкретним речам. Так, у Гегеля ідеальне є результатом ідеалізації, зняття зовнішності і чуттєвості, просторовості і часовості, асиміляції речового і переведення його у внутрішній план, тобто, повернення до свого духовного вічного і незнищувального першоначала, поняття, ідеї.

Матеріалісти вважають ідеальне суб'єктивним образом об'єктивного світу, тобто, відображенням зовнішнього матеріально-речового світу в формах свідомості і волі. Ідеальне не існує поза людською головою, поза суб'єктом і об'єктами, тим більше поза продуктами людської діяльності: все, що виготовлено людиною і є продуктом її діяльності, перед цим існувало в її голові у вигляді знань, оцінок, досвіду. Реальній дії завжди передує ідеальний образ, завдання, план, що є однією із суттєвих відмін людини від тварини, яка діє за інстинктивними програмами. Маркс писав, що "най­гірший архітектор від найкращої бджоли з самого початку відрізняється тим, що перед тим, як будувати чарунку із воску, він уже побудував її в своїй голові". Конструктор програмує в своїй голові (ідеально) варіанти машин, механізмів, вузлів, на своїх моделях перепровіряючи правильність задуму. В кресленні іде­ально подана певна машина або механізм; столяр у дошці вже бачить майбут­ню полицю або стіл; муляр в купі цегли і піску – стіни майбутнього будинку; картина в певному відношенні також є річ ідеальна.

Одним з найзагадковіших явищ, про суть і природу якого ведуться суперечки є душа. У радянській науці, яка базувалася на рефлекторній теорії Сеченова-Павлова термін "душа" вживався тільки як синонім терміну "психіка". Вважалося, що ця проблема може бути вирішена наукою, насамперед фізіологією і психоло­гією, а в філософії - теорією відображення.

Виникнення поняття "душа" пов'язане з анімістичними поглядами пер­вісних людей, які намагалися осмислити такі незрозумілі для них явища, як сон, втрата свідомості, смерть тощо. У філософії з найдавніших часів під ду­шею розуміли якусь животворюючу тіло силу чи особливий орган, які або не­розривно зв'язані з тілом, або тимчасово перебувають у ньому; душа або підко­ряється тілу, або володарює над ним; вона або вічна, або смертна; або локалі­зована в тілі, або ж охоплює його цілком. Є спроби бачити в душі виключно ірраціональне і залежне від тілесності, і навпаки – раціоналізувати душу, роз­глядати її як модус мислення (Б.Спіноза). Кант, критикуючи таку точку зору, трактував душу як сприйняття внутрішніх станів суб'єкта. Гегель розглядав душу як один із ступенів розвитку абсолютної ідеї, як животворчу загальність, яка розпадається на безліч різноманітних душ, прогрес яких завершується людсь­кою душею.

Проблеми душі, її природи і специфіки вирішувались філософією і психо­логією і в подальші часи, протягом XIX і XX століть, зокрема, фрейдизмом і неофрейдизмом.

Невід’ємною складовою ідеального буття виступає Дух.

Цей термін до недавнього часу майже не згадувався, а якщо і згадувався, то в негативному сенсі, як релігійний, або містично-ідеалістичний термін. Насправді в цьому терміні немає нічого релігійного, ані містичного, як і в терміні Душа.

Дуже цікаву структуру природи Душі, Духу дає доктор технічних наук Тихоплав В.Ю. Для з’ясування природи Душі і Духу він використовує дослідження тонких тіл людини. За даними, що були отримані, виявлено, що «у людини декілька енергетичних оболонок».

Людину можна уявити у вигляді твердого ядра, яке ззовні оточене багатошаровим «скафандром», який є невидимим для людського ока. Це уявлення про енерго-інформаційне тіло людини (тонке тіло). За цими дослідженнями, «людина – потенційно здатна розвинути у собі сім тіл, які співпадають з сімома інформаційними рівнями, зв’язок з цими рівнями відбувається з допомогою інформаційно-енергетичних центрів – чакр». До цих енергетичних тіл відносяться: фізичне, ефірне, астральне, ментальне, каузальне, будхічне, атмічне (тіло бажань, тіло думок, тіло Вищого Розуму, тіло Свідомості і Атма-Дух).

Саме слово «тіло» по відношенню до тонко-матеріальної структури має відносний зміст. Скоріше всього, це стан матерії.

Найбільш щільне тіло має низьку вібрацію – це фізичне тіло людини. Воно сприймає інформацію, яка поступає через органи чуття, переробляється у формі рефлексів.

Ефірний рівень – це рівень наших органів чуття і саме вони зв’язують людину з фізичним світом. Цих два рівні забезпечують життя людини у природі. З допомогою ефірного тіла до кожної клітинки доходять всі думки, відчуття, бажання, його прагнення. Таким чином, ефірне тіло є саме тим, що зв’язує фізичне тіло з його духовною складовою, стає генератором енергії та інформації людини.

Астральне тіло є тоншим порівняно з ефірним. Всі емоції – це лише різні стани астрального тіла.

Ментальне тіло, або тіло думок. Всі інтелектуальні операції пов’язані і відбуваються тільки за рахунок ментального тіла.

Перші чотири тіла людина розділяє з всім тваринним світом. Фізичною основою трьох вищезгаданих тіл є первинні торсійні поля високої частоти.

Досліджуючи випромінювання біополя, вчені намагаються дослідити Душу людини, яка є виявом каузального і будхічного тіла, які пронизані Атма-Духом.

Каузальне тіло або тіло Вищого Розуму (інтелект) забезпечує здатність самопізнання і пізнання сутності речей через розмірковування і логічне мислення. Душа (каузальне і будхічне тіло) має подвійну функцію, з одного боку, вона оживлює матерію і контактує з фізичним тілом людини, з іншого, вона є щось зовнішнє і контактує з духом, як Вищою космічною силою.

Атмічне тіло являє собою Дух. Що таке Дух, вченим ще невідомо. Дух діє як споруджуюча і руйнівна надсила. Всі релігії називають цю силу Богом. З цього приводу думка іншого вченого, доктора медичних наук О. Машкова: «…ще давні встановили, що здоров’я людини троїчне: воно включає у себе три невід’ємні частини – фізичне, духовне і ментальне. Це випливає із закону Природи: будь-яка жива система проявляє себе у трьох характерних для неї категорії – матерії, енергії і зв’язку. Стосовно людини ці три категорії означають тіло, Дух і Душу. І як з’ясувалося, троїчність зцілення – це вже практика».

Такі на сьогоднішній день є наукові обґрунтування нашої Душі, яка є часткою великого Духа.

Торкаючись наступного питання, що пов’язується з проблемою свідомості, слід відзначити: це одна з найважливіших і загадкових проблем. Вона, як філософська категорія, має складну і суперечливу історію. Це свідчить про пильну увагу філософів до проблеми свідомості.

Слід наголосити, що одним із важливих питань завжди було і залишається питання про зв’язки між свідомістю і буттям. Матеріалістична позиція виходить з примату буття над свідомістю. Буття виступає як широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом вписування людини в цю цілісну систему буття. Тому, свідомість виступає як особлива форма відображення, регуляції та управління, ставлення людей до навколишньої дійсності. Матеріалістична концепція розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Сучасна фізика припускає, що наша свідомість подвійна. Вона має фізичну і полеву природу. Фізична свідомість пов’язана з мозком і сукупністю процесів, які відбуваються в клітинах головного мозку. В свій час лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон писав: «Вже своєю будовою мозок доводить, що його функцією є перетворення зовнішнього подразнення в добру реакцію».

А полева свідомість знаходиться поза тілом. До цієї свідомості мозок має своєрідне відношення. Процес мислення і прийняття рішення відбувається поза нашим тілом, він відбувається в іншому вимірі – в сфері свідомості, а наш мозок відпрацьовує тільки наслідок процесу мислення, його результат. З цього можна зробити висновок, що мозок тільки сприймає інформацію зі сфери свідомості і формує послідовність дії на нервові центри.

Останні дослідження теоретичної фізики розкривають перед нами нову природу свідомості. Відкриття фізичного вакууму і теорії торсійних полів, змінили наше уявлення про світ і природу, зокрема природу космосу і свідомості. Декілька слів про торс іонні поля. Вперше слово «торсіонний» був використаний французьким математиком Елі Картаном 1913 року. Саме він вперше виказав думку про те, що «в природі повинні існувати поля, які породжуються крученням». А обертання (кручення) є усюди: планети обертаються навколо Сонця, ядро атома - навколо своєї осі, а навколо ядра обертаються електрони. Кожний елемент кручення створює своє торсіонне поле. А оскільки англійською мовою «обертатися» - це слово «torsion», то поля почали називати «torsion fild» – торсіонні поля. Перенощиком торсіонних взаємодій є фізичний вакуум. При розгляді природи свідомості через проявлення торсіонних полів стає вочевидь, що свідомість сама по собі є матеріальним об’єктом. З фізичної точки зору свідомість являє собою форму Полевої (торсіонної) матерії. Визнаючи торсіонну (полеву) природу свідомості, ми можемо стверджувати її матеріальну природу. На думку вчених, свідомість – це вища форма розвитку інформації, а носієм її є торсионні поля. Останні дослідження у галузі теоретичної фізики підтвердили ідею про те, що свідомість є фізична реальність. За визначенням академіка А.Е. Акімова, «фізичною природою Абсолюта і фізичною природою свідомості є торсіонні поля. Природа потурбувалась про те, щоб ми мали можливість прямого зв’язку з Абсолютом. А з цього слідує, що кожна людина може безпосередньо спілкуватися з Богом».

З точки зору діалектичного матеріалізму «буття визначає свідомість».

Визнаючи концепцію фізичного вакууму і торсіонну природу свідомості, ми знімаємо вічне питання філософії про первинність буття чи свідомості. Якщо природа свідомості – матеріальне торсіонне поле, то свідомість і матерія невіддільні, питання «первинності» стає зайвим і втрачає зміст.

Але насправді все навпаки: свідомість визначає і обумовлює все сутнісне у Всесвіті. Так, академік Грачов Г.П. стверджував, що «в свій час реальність створювалася шляхом прийняття рішень свідомістю кожної особистості». Саме свідомість творить Світ. Так, якщо у колективну свідомість ввести положення про велику цінність людського життя, то таке уявлення стає нормою, тобто, частиною колективної свідомості. Воно стає ґрунтовним і починає сприйматися як реальність. Саме інформаційне поле планети, яке є частиною інформаційного поля і Всесвіту, створене колективною свідомістю, великий український вчений В.І. Вернадський назвав її ноосферою.

Це є вчення про простір, що об’єднує людство. Наукове знання, інформацію людина навчилась отримувати з ноосфери, або Інформаційного Поля Всесвіту.

З’ясовуючи природу свідомості, слід розглянути дві протилежні позиції. Так ортодоксальні вченні, які підтримували концепцію Демокріта стверджували, що немає ніяких духовних вимірів, свідомість – це «продукт високоорганізованої матерії – мозку». Прибічники містичних знань, які поділяли точку зору Платона, стверджували, що ідеальне і матеріальне – різні рівні одного і того ж буття. Ідеальне сутнісне, змістовий варіант матеріального. Прихильники такого підходу завжди стверджували, що крім фізичного тіла у людини є і інші невидимі матеріальні тіла. Вони сплетені з матерії, але тоншої, їх тканина відрізняється вищою частотою вібрації і тому не сприймається зором, вона прозора для очей. Ці тонкі тіла і є нашими почуттями, думками. Тому наші відчуття, думки – це тонко енергетичні утворення. Сучасна наука, зокрема квантова фізика спростовує однобічний матеріалістичний підхід до визначення природи свідомості. «Сьогодні «реальність ідеального» вже не предмет філософської дискусії, а факт, встановлений як те, що Земля обертається навколо Сонця. Вченими висуваються гіпотези, згідно з якими наша свідомість – це не лише продукт діяльності мозку, а одночасно «тонка структура», що програмує мозок. Мозок – це лише біокомп’ютер, який виконує «вищу програму». Так, наприклад, доктор медичних наук Р. Гербер стверджує, що «свідомість – це вид енергії, яка пов’язана зі структурою фізичного тіла», інший вчений пише: «Ми прийшли до висновку, що свідомість являє собою активну форму енергії». Тому на сьогоднішній день ми маємо враховувати різні підходи, концепції щодо з’ясування природи свідомості.

Тема:«Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання. Основні категорії і закони діалектики»

Мета заняття: ознайомити студентів із діалектикою, її основними поняттями, що відображають діалектичний характер процесів природи і суспільства. Довести, що всі суспільні, духовні, природні явища підпорядковуються основним законом діалектики які, є універсальними.

Ключові поняття: закон, категорія, зв'язок, універсальність, розвиток, рух.

Знати: історичні аспекти розвитку діалектики; сумісні ознаки діалектичного розвитку; які два способи існують філософського осягнення буття.

Вміти: застосовувати основні закони діалектики у методичній сфері; визначати методологічне значення кожного із законів.

Розуміти: що діалектика надає знання загальних положень; зв'язок людської життєдіяльності із засадами діалектичного розвитку.

Дата добавления: 2015-05-22