Методичні поради. При обговоренні першого питання необхідно дати сучасне визначення діалектиці, при цьому відслідкувати історичне утвердження розуміння діалектики

При обговоренні першого питання необхідно дати сучасне визначення діалектиці, при цьому відслідкувати історичне утвердження розуміння діалектики.

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого. Діалектику характеризують як вчення про об’єктивні суперечності буття, рух і розвиток навколишнього світу.

Історично першою, вираженою в теоретичній формі, стала стихійна, наївна діалектика древніх мислителів. Зокрема, у філософських поглядах мислителів Стародавньої Індії і Китаю. Тут були висловлені ідеї про те, що у світі усе минуще, немає нічого постійного, все перебуває у стані народження і смерті, старе поступається місцем новому.

Вищого ступеня стихійна наївна діалектика досягла в античній філософії, зокрема, в ідеях Геракліта. Пригадайте, який вислів філософа підтверджує його діалектичне бачення світу.

Продовжувачем діалектики вважається представник елеатської школи Зенон Елейський. Саме він розробляє метод апорій. Наступним кроком у розвитку діалектики стають софісти, які застосовували цілий арсенал діалектичних прийомів, відомих як софізм. Найбільшу популярність в античності отримала «суб'єктивна діалектика» Сократа. Діалектика, у розумінні Сократа, – це метод дослідження понять, спосіб встановлення точності визначень.

Діалектика в її класичному виді остаточно сформувалась у філософії Гегеля, стаючи філософським методом пізнання світу.

Діалектика, як і будь-яка система, поділяється на структурні складові елементи: принципи, закони, категорії.

До функціональних принципів діалектики слід віднести принцип всезагального зв'язку і принцип всезагального розвитку. А також принципи об’єктивізму, історизму, системності тощо.

З'ясуйте, на чому акцентує увагу принцип всезагального зв'язку. Які форми зв'язку ви можете назвати (для прикладу використайте форми руху матерії, загальні форми зв'язку, які набувають значення категорій).

Розкриваючи наступний принцип, яким є розвиток, з'ясуйте, чи існує відмінність між такими явищами, як рух і розвиток.

Звертаючись до розкриття питання альтернативи діалектики, зазначте, що під альтернативою слід розуміти протилежні діалектиці методи пізнання, теорія розвитку, спосіб духовного освоєння світу. Такою найпершою альтернативою діалектики є метафізика. Розбіжність їх позицій виявляється у наступному:

1) діалектика визнає взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ, метафізиці властиві розмежування окремих елементів, властивостей предмета. Тому в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішні взаємозв’язки, глибинні, внутрішні зв’язки залишаються поза увагою;

2) діалектика вбачає джерело розвитку і руху у внутрішній суперечності речей і явищ, поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного розвитку. Метафізика розглядає розвиток або як «стрибок» якості, або тільки, як просте кількісне зростання одного і того ж тільки як зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же станів;

3) діалектика виходить з того, що розвиток відбувається за спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищому рівні. Метафізика займає односторонню позицію, або абсолютизує піднесення, або занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, тим самим заперечуючи його.

Як бачимо, метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідає певне місце в розвитку філософії.

Розглянемо різні прояви метафізики, зокрема догматизм. Догматизм (з грец. – положення, що сприймається на віру, без доведення). Догматизм виходить з незмінних даних формул, догм, які сприймаються як закінчена вічна істина, яка не може збагачуватися в процесі розвитку пізнання.

Противагою догматизму виступає релятивізм (relativus –відносний). Якщо догматизм перебільшує значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності, то релятивізм, навпаки перебільшує значення відносної істини, відкидаючи її абсолютність. Тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини.

Альтернативою діалектики виступає також софістика. Але зразу зазначте, що софістика виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу. Софістика (означає міркування, яке засноване на навмисному порушенні законів логіки). Ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на хибних доведеннях. Проявляється у формі аргументації, яка базується на суб’єктивному тлумаченні фактів. Софістика на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом.

У процесі пізнання метафізика має вияв у формі еклектики, Еклектика (з грец. означає, той що вибирає) – це є механічне поєднання в одному вченні різнорідних несумісних елементів.

Таким чином, зробимо висновок: якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то антиподом виступає метафізика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Розкриваючи наступне питання, покажіть, як формується поняття закону. При цьому зверніть увагу на те, що безпосереднім джерелом закону виступають всезагальні зв'язки. У процесі практичного і пізнавального освоєння світу людина переконується, що в оточуючому її світі існує не просто хаос розрізнених змін, а все підкоряється певному порядку, послідовності, спрямованості. Ця особливість зв'язків знаходить свій вираз у законі.

Сам по собі закон – це поняття, яке фіксує внутрішньо сталі, необхідні загальні властивості і відношення дійсності, що повторюються.

Закони класифікуються на закони природи, закони суспільного розвитку, закони мислення.

Закон виражає тенденцію розвитку певної системи.

На ранніх ступенях розвитку науки встановлюються основні емпіричні закони, що виявляють зв'язки між властивостями речей і явищ, які чуттєво спостерігаються. До таких законів відносимо закон Бойля-Маріотта, Гей-Люсака.

Теоретичні закони - розкривають глибинні внутрішні зв'язки процесів, механізм їх протікання.

Теоретичні закони підтверджуються з допомогою емпіричних законів. Останні у свою чергу можна розуміти і пояснити на підґрунті теоретичних законів.

Розрізняють статистичні і динамічні закони.

В залежності від сфери дії розрізняють закони: універсальні, загальні і специфічні.

Загальні закони є характерними не для всіх явищ матеріального світу. Це закони, які поширюються на широке коло явищ у природі, суспільстві, але не на всі явища.

У розвитку людського суспільства діє загальний закон відповідності виробничих відносин рівневі продуктивних сил.

Специфічні закони - закони, які відображає кожна окрема наука.

Відмінності між цими законами є відносні: у специфічних законах виявляється дія загальних.

Розрізняють закони природи і суспільства. Закони суспільства і природи є об'єктивними. Найважливішим законом суспільства є закон необхідності матеріального виробництва для забезпечення матеріальних потреб людини.

Універсальні закони носять всезагальний характер. До них відносимо закон єдності і боротьби протилежностей у їх взаємопримиренні; закон переходу кількісних змін у якісні; закон заперечення заперечення.

Першим слід розглянути закон єдності і боротьби протилежностей, оскільки він вирішує питання про джерела і рушійні сили виникнення, становлення, розвитку і зникнення предметів та явищ і появи на їх місці інших. Так кожний предмет - це єдність протилежних сторін, властивостей. У кожному предметі, явищі є позитивні і негативні сторони. У процесі розвитку предметів, явищ велику роль відіграє наявність суперечностей.

Зміст закону єдності і боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій: тотожність, відмінність, протилежності, суперечності.

Спочатку спостерігається тотожність предмету, чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, існування предмету, явища. Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності.

Відмінність - це початок роздвоєння єдиного предмету чи явища на протилежні сторони і тенденції. Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється на протилежності.

Протилежність - це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну. А відносини між протилежностями називають суперечностями.

Суперечність - це взаємовідношення протилежностей. Прикладом суперечностей хімічних процесів є окислення і відновлення. Внутрішня суперечність властива кожній молекулі, в тому числі і молекулі білка, що має кислотні і лужні властивості, має негативний і позитивний заряд.

Закон єдності і боротьби протилежностей виявляє себе у таких явищах, як життя і смерть, здоров'я і хвороба, збудження і гальмування.

Отже, всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться у стані єдності і боротьби; боротьба між протилежностями веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення старого і утвердженням нового, якому також властиві протилежності.

Наступним законом, який розкриває механізм розвитку, пояснює як відбувається розвиток, є закон переходу кількісних змін у якісні. Основні категорії, через які виражається цей закон,є «кількість» і «якість».

Необхідно дати визначення поняттю, при цьому зауважити, що необхідно розрізняти «якість» у побутовому і філософському розумінні. Так, якщо у повсякденному житті слово «якість» відображає ступінь цінності речі, то у філософському якість - це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх певними предметами і явищами. Вона характеризує річ у цілому її зміна означає зміну сутності речі. Завдяки якості предмет є тим, чим він є.

Кількість - це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня розвитку властивостей і об'єму, числа.

Так, хворобу і здоров'я - ми можемо віднести до якісних ознак організму. Проаналізуйте, як відбувається взаємодія кількості і якості у визначенні хвороби і здоров'я.

Слід звернути увагу, що взаємозв'язок кількості та якості у кожному явищі або предметі виражається у понятті «міра» чи відповідність, порушення яких ведуть до перетворення їх в іншу якість.

З'ясуйте, в яке медичне поняття переходить поняття «міра».

Відповідаючи на питання, як відбувається рух, який його механізм, встановлюємо, що рух відбувається відповідно до закону переходу, або перетворення непомітних до якогось часу кількісних змін у відкриті, корінні, якісні, відбувається перехід від старої якості в нову.

Перехід здорового стану у хворобливий стан обов'язково пов'язаний з перетворенням кількісних змін у якісні. Людина залишається практично здоровою, доки дія захисно-пристосованих механізмів у кількісному відношенні зрівноважує силу дії подразника. Проте, коли сили цього подразника перевищують захисні сили організму, починається хвороба. У чому ж полягає сам момент переходу від старої якості до нової, яка його форма? Даючи відповідь на це питання, з'ясовуємо, що загальною і закономірною формою перетворення однієї якості в іншу є діалектичний стрибок. Всякий перехід від однієї якості до іншої є стрибок. Так, якщо розглядати еволюцію - то це закономірний етап визрівання суперечностей у предметі і явищі. Стрибок - їх розв'язання. Суперечності з моменту свого виникнення і до моменту свого розв'язання кількісно нагромаджуються, ростуть.

Стрибки бувають різкі і плавні, приховані і явні, раптові і повільні, великі і малі.

Щодо медицини, то тут ми виявляємо не тільки плавні стрибки як перехід від здорового стану до хворого, але й з різкими порушеннями життєвих процесів. Такими різкими стрибками є шок, колапс, крововилив, асфіксія тощо. Значущість цього закону для медицини полягає у тому, що він вчить правильно бачити якісні відмінності між хворими організмами і здоровими, правильно класифікувати хвороби за їх якісними ознаками, що в свою чергу, сприяє встановленню правильного діагнозу, правильному лікуванню хворих.

Характеризуючи третій закон діалектики і з'ясовуючи, що розкриває цей закон, слід наголосити, що закон заперечення заперечення пов'язаний з розумінням розвитку як спіралеподібної форми, що ніби повторює попередні ступені розвитку, але на новій основі. Важливим моментом змісту закону заперечення заперечення є перетворення старого шляхом його заперечення новим. Саме заперечення - це природний розвиток, або як говорив Гегель, «зняття». Це означає, що у попередньому заперечуваному відкидається консервативне, старе, що відживає, але використовується все позитивне, що було в старому, зберігається і розвивається зародок нового, який був у самому старому.

Таке заперечення є діалектичним. Так, процес одужання організму, що переніс хворобу, включає в себе в «знятому вигляді» ті механізми, які діяли під час хвороби, особливо, захисно-компенсаторні, спрямовані проти хвороботворного фактора. На одужання організму впливає імунітет, що мав організм до захворювання.

Закон заперечення заперечення діє при переході від здорового стану до хвороби і від хвороби до одужання. Хвороба є запереченням здоров'я, а одужання - другим, або повторним запереченням.

Розкриваючи зміст третього питання, слід зауважити, що функціонування об'єктивної дійсності підпорядковано як законам діалектики, так і категоріям, що формують дії цих законів, складаючи разом єдиний діалектичний процес.

До цих категорій слід віднестиодиничне, особливе, загальне, сутність і явище, причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, зміст і форма.

Пригадайте, що таке категорії. Чи можуть філософські категорії дати відповідь, як лікувати?

Що розкривають категорії, зокрема, у процесі захворювання, лікування та одужання?

Категорія: одиничне, особливе, загальне.

Одиничне - це те неповторне, що належить тільки даному окремому предмету, його якісна відмінність від інших предметів і явищ.

Загальне - це система властивостей, ознак, притаманних багатьом предметам, що об'єднує їх у певну, єдину систему зв'язків.

Проміжною ланкою між одиничним і загальним є особливе.

Особливе - це те, чим один предмет відрізняється від інших предметів і водночас зв'язаний з ними.

Прикладом може бути те, що береза, як окреме дерево, має свої специфічні особливості крони, стовбура, кореневої системи, віку - це стає ознакою одиничного. У той самий час, ця береза має спільні ознаки з іншими березами. У цьому випадку поняття береза буде означати особливе, тобто, те, що притаманне всім березам. Загальним буде -дерево.

Щодо медичної специфіки, то з патології, як приклад, можна навести туберкульоз легень. До особливого відносимо своєрідне ураження легеневої тканин. Проте викликаний паличкою Коха туберкульоз відноситься до особливої групи інфекційних хворіб. Будучи процесом запальним, туберкульоз відноситься і до загальної групи запалень.

Особливо важливим для медицини є принцип причинності (детермінізм), що зв’язаний з відповідними філософськими теоріями. Такими категоріями є причина і наслідок.

Причина – зв’язок явищ, що зумовлює зміни.

Явище породжене причиною, називається наслідком. Наслідок – результат дії причини.

Слід зауважити, що між причиною і наслідком є послідовність у часі: спочатку виникає причина, а згодом – наслідок. Наприклад: тривала спека при бездощовій погоді викликає засуху, засуха – неврожай, той – нестачу продуктів, їх нестача – голод, він – страждання.

Так, структурними компонентами причини хвороби будуть як дія хвороботворних факторів внутрішнього і зовнішнього середовища, так і стан та реакція захисних сил пристосованих (в тому числі генетичних) можливостей організму. Сучасною медициною встановлено, що бактерія, streptococcus mutans, – основна причина карієсу – вражає зуби майже кожної людини з двох років. Мікроби, які харчуються цукром, виробляють молочну кислоту, яка руйнує зубну емаль.

Слід розрізняти причину, умову, привід.

Причина – це те, що безпосередньо активно діє і викликає наслідок, використовуючи умови, як матеріал для нього.

Умова – це те, що сприяє, готує подію, явище. Це сукупність обставин, які передують наслідкові і впливають на походження і його розвиток.

Привід – це те, що будучи на поверхні явищ, безпосередньо передує наслідкові і прискорює дію причини, дає поштовх до цього, проте не породжує саму дію. Він є пусковим механізмом.

Так, необхідним компонентом причини туберкульозного процесу є паличка Коха, а приводом до прискореної її дії і моментом у часі, який визначає перехід причини до дії, може бути простуда, переохолодження організму.

Категоріями, що безпосередньо належать до причинності, є категорії «необхідність» і «випадковість», що показують, як відбуваються і відбуватимуться в певних умовах ті чи інші явища.

Причинний зв’язок може бути і необхідним, і випадковим.

Необхідність – це те, що здійснюється з внутрішньою неминучістю, що «повинно бути», «неможливо, щоб не було». Необхідність проходить у суворо визначеному порядку, при визначенні сукупності умов. Необхідність зв’язана з неминучістю, обов’язковістю і глибоко діючими причинами.

Так, закон всесвітнього тяжіння діє з необхідністю. З необхідністю розвивається живий організм. Необхідним для живих організмів є обмін речовин. Відкриття рентгенових променів з необхідністю привело до розвитку рентгенології.

На противагу необхідності випадковість викликається не глибоко діючими внутрішніми причинами, а причинами зовнішніми, поверхневими, що випливають не з внутрішніх, а із зовнішніх зв’язків. Випадковість може бути, а може й не бути. Так, 1928 року англійський дослідник А. Флемінг, розглядаючи посіви стафілококів в фарфорових чашках, раптом побачив, що на ділянках, куди випадково потрапила пліснява, мікроби були мертві. Так випадково був відкритий пеніцилін.

Необхідність і випадковість не існують ізольовані одна від одної і здатні до взаємопереходів, взаємоперетворень.

Хвороба, що це? Необхідність чи випадковість. Хвороба – це єдність необхідного і випадкового.

З категоріями необхідність і випадковість пов’язані категорії: можливість і дійсність.

Можливість зв’язана із випадковістю. Будь-яке випадкове можливе. Але не всяке можливе – випадкове.

Можливість – це те, що ще не здійснилось, воно може виникнути, існувати, стати дійсністю тільки за певних умов – сукупності сприятливих чи несприятливих факторів. Наприклад: дитина за певних умов, ставши дорослою, може стати вчителем, лікарем, одружитися чи бути неодруженою.

Дійсність – це реалізована можливість. У широкому розумінні дійсність – це весь об’єктивно існуючий на цей момент світ речей, явищ. До прикладу: дійсність України періоду її незалежності містить в собі різноманітні можливості, у тому числі прогресивні і регресивні. В залежності від того, наскільки будуть реалізовані прогресивні можливості і можливості людей, в цьому закладена майбутня дійсність людей.

До того ж кожне захворювання таїть у собі можливість одужання, як і кожен здоровий організм – можливість захворювання. Так, у патогенезі діабету надають значення спадковій схильності. Але ця схильність являє собою тільки можливість, яка може і не перетворитись в дійсність при правильній дієті.

З категоріями можливості і дійсності зв’язане поняття про ступінь вірогідності їх переходу одної в другу.

Низький ступінь вірогідності означає, що не має ще того фону, на якому може здійснитися перетворення даної можливості у дійсність. Людина завжди може захворіти, але ступінь вірогідності буде різна у зв’язку з умовами життя людини, віком, загальним станом організму.

Проблема цілісності – одне з центральних питань сучасного природознавства. Проблема співвідношення частини і цілого в живому – найважливіше питання для розуміння природи будь-якого організму взагалі, і людського зокрема. Питання діагностики і терапії в клінічній медицині будується у відповідності з розумінням діалектики частини і цілого.

Так, хвороба – це цілісна реакція організму. Проте ціле не тільки не виключає відносної самостійності частин, але й передбачає її. Діалектику локального і загального можна розглянути на прикладі перетворень опіку в опікову хворобу

Встановлено, що не всякий опік може спричинитися до опіко­вої хвороби. Обмежені за площею і глибиною опіки проходять відносно локальні процеси. Такі опіки, як правило, практично не викликають якихось значних зрушень у життєдіяльності орга­нізму як цілого. І все ж таки біль, гіперемія, набряк шкіри, утво­рення пухиря викликають певні зміни у загальній реактивності організму. Локальне (опік) завжди зв'язане із загальним станом організму і робить на нього вплив. Навіть найнезначніші локальні ураження теоретично не можна розглядати в абсолютному від­риві від організму як цілого, бо будь-яке локальне ураження — це ураження у цілісному організмі.

Коли ж ми маємо справу із значним за площею і глибоким опіком, то тут співвідношення локального і загального буде ін­шим. Насамперед істотно порушується функція шкіри як органу. Некроз шкіри, коагуляція білка, тромбоз судин шкіри, а згодом опіковий струп — усе це призводить до того, що в центральну нервову систему ідуть інтенсивні потоки нервових імпульсів, настає позамежне гальмування, що переростає нерідко в шоковий стан. Одночасно на місці дії термоагента відбувається локальний розлад гемодинаміки: плазма крові пропотіває з судинного русла в тканини, спричинюючи загусання крові. У підсумку істотні змі­ни відбуваються в окислювально-обмінних процесах організму, посилюються навантаження на нирки, настає олігурія або ану­рія. Відмічаються значні зрушення в серцево-судинній, дихаль­ній, травній системах. Таким чином, місцевий локальний вплив термоагента викликає складний ланцюг причинно-зумовлених процесів ворганізмі, де кожна попередня ланка є причиною на­ступної. Поступово локальне (опік) перетворюється в комплекс загальних змін, що становлять патогенез опікової хвороби.

На прикладі перетворення опіку в опікову хворобу бачимо, як локальне перетворюється в загальне, як загальне впливає на характер локальних процесів.

Усі явища, предмети, події і процеси в об’єктивній дійсності являють собою єдність змісту і форми. Зміст предмету – це динамічна єдність, сукупність якісних особливостей та істотних рис, усіх внутрішніх елементів даного предмета. Змістом молекул води Н₂О – це два атоми водню і один атом оксисену.

Змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, багатоманітність фізіологічних функцій.

У біології і медицині, форму і зміст мислять дещо по-іншому, а саме, як структуру і функцію. Структура і функція діалектично єдині, але в процесі розвитку, рух вперед забезпечується головним чином функцією. У здоровому організмі таке співвідношення структури і функції є нормальним. Але в патології співвідношення може бути іншим. Так, у прямій залежності від зміни структури (форми) органу може значно понизитися його функція.

Форма – це організація змісту, тобто, будова тих елементів і сторін (в їх розвитку), які становлять зміст предмета.

Зміст і форма взаємозв’язані і взаємно обумовлюють одне одного. Зміст завжди зв’язаний певною формою, а форма наповнена певним змістом. Зміст є визначальним у його співвідношенні з формою. Розвиток і зміна змісту зумовлює зміну форми. Життєві сили, закладені в зерні, розвиваючись, скидають стару форму – форму зерна – і здобувають форму рослини, з її кореневою системою, стеблом, листками, квітами, плодами. У той же час форма може активно впливати на зміст, визначаючи його специфіку. Так, зміст суспільного життя багато в чому залежить від форми державного управління, що може або сприяти прогресу, або привести суспільство в стан кризи. Тоді виникає необхідність заміни старої форми новою. У природі зміст існування тварин визначає і їх анатомічну будову, зовнішність та їх форму існування. Змістом людського організму є всі процеси і зміни, що відбуваються в ньому як у цілому, так і в окремому його органі. Формою ж організму є його організація і взаємозв’язок органів, пристосованих до виконання певних життєво важливих функцій.

У науковій і практичній діяльності людина прагне до того, щоб збагнути суть речей. Лікар, пізнаючи суть хвороби, оперує загально філософськими категоріями - сутність і явище.

Сутність – це внутрішнє обґрунтування явища, містить у собі всі необхідні для його існування ознаки і характеристики.

Явище – це суть, яка є на поверхні, як вона виявляється. Явище – це конкретне виявлення суті, її зовнішня сторона.

Сутність і явище діалектично пов’язані між собою протилежності.

Прикладом може бути веселка – явище, сутність якого полягає в переломленні світла у краплях води; хвороба проявляється у її симптомах. Симптоми, синдроми хвороб – це явища, патогенез – суть.

Таким чином розглянута тема дозволяє нам зробити наступні висновки. Проблема розвитку посідає одне з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. Саме діалектика найглибше і найобгрунтовніше розкриває зміст загальних зв’язків, і закономірностей змін, що відбувається у світі.

Тема: «Гносеологічні проблеми у філософії. теорія пізнання»

Мета заняття: поглибити уявлення про особливості духовних процесів; з’ясувати зв'язок пізнання із становищем людини у світі, з її життєвою долею та перспективами; окреслити умови, можливості та рівні пізнання, його різновиди та форми; означити сутність поняття істини та виявити його відмінність від правди, а також його складний зв'язок із знанням та пізнанням.

Ключові поняття: пізнання, суб’єкт, об’єкт, практика, істина, абсолютна істина, відносна істина, критерії істини, метод, теорія, гіпотеза, наука, наукові методи пізнання.

Знати: основні поняття пізнання; основні види, рівні, форми пізнання; тлумачення істини, її співвідношення із життєвою правдою людини.

Вміти: наводити конкретні приклади поняття пізнання; зіставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділити їх переваги і недоліки; пояснювати відмінність між поняттям істини і правди.

Розуміти: складність і неоднозначність зв’язку людини і пізнання; багатоаспектність філософського поняття істини.

Дата добавления: 2015-05-22