Методичні поради

Інтернетсайти

Запитання для контролю і самоконтролю.

СЛОВО НА ЗАКІНЧЕННЯ

Закінчити я хочу словом,... і слово це — любов... Головне - людська особистість, вона важливіша за будь-які справи і будь-які ідеї, бо всі вони без людей абсолютно нічого. А головне у кожному з нас і у нашому житті — узи любові, бо лише завдяки їм наше життя перестає бути коротким епізодом і набуває сенсу вічності.

1. Які основні атрибути людини?

2. У чому полягає специфіка людської діяльності?

3. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності займає біологічний фактор?

4. Чому виникає проблема сенсу людського буття?

5. Як співвідносяться поняття «знайти себе» і «бути собою».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. 1..Надольний І.Ф. Філософія: Курс лекцій – К., 2000. - С.371-389.

2. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – К., Львів, 2001. – С.278-299.

3. Причепій Є.М. Філософія: посібник. – К., 2001. – С.336-355.

4. Подольська Є.А Кредитно-модульний курс з філософії: Підручник.- К., 2006. - С.480-509.

5. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій – Тернопіль, 2003. – С. 156-165.

6. Філософія. Навчальний посібник/За ред.. Ю.В. Осічнюка. – К., 2003. - С.163-213.

www.vuzlib.net/filosofy/04.htm

www.ukma.kiev.ua/ua/faculties/fac_gum/filosophy/home_page/templ/antropology_templ.htm

www.philosophy.ua/ua/anns?doc:int=202

www.tnpu.edu.ua/subjects/87/Filosofiya/navchalna_programa.htm

www.mavicanet.com/directory/ukr/2244.html

st.zu.edu.ua/docs/prog_kand_min_filosof.pdf

intkonf.org/k-filos-n-sheguta-ma-filosofska-antropologiya-v-ukrayinskiy-filosofiyi-xx-st/

sites.zsu.zp.ua/bank/index.php?action=url/view&url_id=443

www.ccssu.crimea.ua/tnu/grad_asp/sovet2.htm

krytyka.kiev.ua/articles/s7_3_2004.html

www.repetitor.co.ua/essays/essay.aspx?essayId=2779&page=2www.poglyad.com/article/547/

www.in1.com.ua/book/22531/15216/

Обговорюючи перше питання, зазначте, що проблема людини – одна з основних, якщо не центральна у всій світовій філософії. Що таке людина? У чому полягає її природа? Ці питання вивчає філософська антропологія. Вона є фундаментальним вченням про гуманістичну спрямованість життєдіяльності людини і людства. Людство завжди прагнуло до побудови цілісного філософського образу людини.

Філософську проблему осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: «Пізнай самого себе». Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена первинним і найскладнішим питанням – про походження людини.

Таким чином, окреслюючи проблематику філософської антропології, зауважте, що це наука про людину, яка спрямована на вивчення і обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Враховуючи той факт, що людина – це складна істота, складність якої визначається її біосоціально духовною природою, обумовлює зацікавленість нею іншими науками, які досліджують людину під своїм кутом зору. Звідси різні антропології. Зокрема, це природнича антропологія, це ряд гуманітарних наук про людину. Сучасна філософська антропологія тісно пов’язана з соціологією, яка розглядає соціальні особливості людського існування; педагогікою - наукою про виховання людини, а також психологією, яка вивчає особливості індивідуальної поведінки. Відмінність же філософського вчення про людину від інших наук полягає у тому, що вона досліджує найзагальніші проблеми людського буття, специфіку існування людини як індивіда. Такі проблеми є проблемами антропосоціогенеза (від грец. genesis – походження, виникнення) – походження людини як виду і сенсу життя окремої особистості, свободи і необхідності у людських діях. Сучасна філософська антропологія вбирає у себе різноманітні протилежні школи і течії, в яких активно обговорюється проблеми сутності та існування, співвідношення природного (біологічного) і соціального, соціалізація особистості, буття людини у культурі. У процесі стрімкого розвитку цивілізації змінилася сама людина, що стало причиною напружених роздумів філософів про її природу та сутність. Тому, перш за все, необхідно з’ясувати сутність людини, її належність до природи, суспільства і «до самої себе». Які б науки не вивчали людину, вони «препарують» її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості.

Для того, щоб повніше усвідомити стан сучасної філософської антропології, необхідно зробити історичний екскурс, проаналізувати спадкоємність поглядів на сутність людини. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Аристотель); це мисляча істота (Р.Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто, яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.

В філософії існує традиція, спадкоємність у поглядах на природу і сутність людини. Стародавня індійська філософія розглядали людину як частину світової душі, а людське життя розуміли як форму нескінченного ланцюга переродження. Грецька філософія розглядала людину як частину Космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму – Всесвіту, а тому всі людські прояви життя підвладні вищому буттю – долі. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла. Душу вважав пріоритетною, яка робить людину людиною. Від якості душі залежала і загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Аристотеля людина розглядалась як істота соціальна, державна, політична.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з’являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти. Середньовічний образ людини – теоцентричний, а не космоцентричний. Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. На противагу античності, де перевага була на стороні розуму, християнство висуває іншу ознаку людини – серце і любов. Але це не любов до іншої людини, а це любов до Бога.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення людини, сповнену пафосу, ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Філософія Нового часу бачила в людині перш за все її духовну сутність. Але найбільшим досягненням цього часу було визнання автономії людського розуму у пізнанні власної сутності.

Ідеалістична філософія XVII-XX ст. значно перебільшувала значення духовного начала в людині. Причому в одних випадках воно ідентифікувалося з раціональним чинником, в інших – з ірраціональним. Для німецької класичної філософії є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм ідеального начала – розуму і духу. На відміну від ідеалістичних уявлень марксизм «повертає» людину до предметності: вона починає характеризуватися не лише як духовна, але й як чуттєво-тілесна істота. Марксизм відстоював тезу про соціальну природу людини, стверджуючи, що тільки соціальне формує з людини людину. Сутністю людини вважалася саме сукупність всіх суспільних відносин. Марксизм у своїй трактовці людини зберіг просвітницький характер: людина мислиться як істота раціональна.

З кінця XIX – поч.. XX ст. в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Філософія XX ст. на місце людини, як представника людства, ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість цього постає проблема безпосереднього існування людської особистості, виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.К‘єркегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують поза розумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують прагматизм, структуралізм. На неповторності духовного самовизначення людини («екзистенція») наголошують екзистенціалізм і персоналізм. Згідно з екзистенціалізмом, людина живе у чужому їй світі. Його буття ірраціональне. Зміст життя у містичному спілкуванні з Богом. Відмова від раціональних уявлень, а саме від того, що свідомість і поведінка людини визначається розумом, спрямувало думку філософів на те, що воля до життя, воля до влади можуть бути визначальними у житті людини.

Розглядаючи наступне питання, зазначте, що однією з головних проблем філософської антропології є питання про походження людини. Це питання залишається відкритим і на сьогоднішній день. Довгий час ця проблема не виходила за межі релігії, міфу. З нагромадженням природно-наукових знань з’являються гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично. До таких гіпотез відносимо: міфологічно-релігійну, натуралістичну (наукову).

У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин (найтиповішим тут є тотемізм). З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину. Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння (Біблія, Коран). Класична релігійна модель зводиться до того, що «Бог сотворив людину із пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою істотою». Біблійна концепція походження людини не є спрощеною як вважають деякі дослідники. Якщо врахувати, що всі визначні вченні були віруючими людьми, то вони рано чи пізно схиляються до творчої концепції світу. Виникає слушне запитання: «Чи могла геологічна еволюція Землі «сама по собі» привести до біологічної еволюції і стати причиною появлення людини?». Наука нового часу на основі строгого методу наукового дослідження прямих чи непрямих спостережень встановила, що явища життя знаходяться у строгій закономірності. Експерименти показали, що в складі живих організмів немає таких простих речовин, яких не було б у неорганічній природі, що багато з'єднань, що створюються в організмах у результаті переходу одних форм речовини в інші, можна створювати штучно, лабораторним шляхом.

Більшість вчених ХХ століття вважає приблизно так: колись на Землі склалися умови для хімічної еволюції, в результаті якої синтезувалися складні органічні молекули. А з них після незліченних проб і помилок сформувалися крихітні згустки органічної речовини, здатні здійснювати обмін речовин і розмноження... У цих гіпотез є єдиний серйозний недолік: немає єдиного факту, що підтверджує теоретичну можливість мимовільного зародження живих організмів на Землі з неорганічних речовин.

ХХ століття позначується тенденцією до наукового мислення. Найпоширенішою, стає еволюційна концепція. До неї слід віднести натуралістичну (біологізаторську) концепцію. За цією концепцією, людина розглядається як природна істота, життя, поведінка, індивідуальні, суспільні якості, духовні властивості якої зумовлені біологічними чинниками. Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію походження людини від тваринних предків. Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін намагалися довести, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Тобто, еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав «знаряддям знарядь», голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо. Згідно з еволюційною гіпотезою, головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.

Сучасна філософська і наукова думка доповнює еволюційну теорію космічною концепцією (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден). Згідно даної концепції, поява людини не є випадковим наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є тенденцією космічної еволюції. Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому, адже Земля не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов’язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо «в унісон» зі всім космічним середовищем, і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані. Тому актуальними і прозірливими є ідеї К.Є.Ціолковського, В.І.Вернадського та А.Л.Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.

Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до наступних:

– у Космосі знаходиться «Насіння життя», яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдено всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах:

– космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;

– життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а, можливо, й на інших планетах у інших зоряних системах), тобто, людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Останнім часом привертають увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема, освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини «у пробірках» тощо. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про «великого експериментатора».

Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя.

Наступною теорією, яка доводилась марксизмом, – трудова теорія походження людини. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Прибічники трудової гіпотези стверджують, що в процесі праці розвивались здібності людини, органи її тіла, а також мислення, чуттєве сприйняття світу. Слід зауважити, що людська діяльність має свої пріоритети і особливості. Серед них виділимо: людина використовує знаряддя праці; універсальність людської праці; людська праця цілеспрямована і має творчий характер, вона свідома, предметна. До основних видів людської діяльності відносимо: матеріально-практичну, духовно-практичну. Важливим є те, що діяльність виступає як прояв людської активності. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність, здатність до спілкування, поява свідомості. Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого соціологізаторства, тобто, зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства (теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних чинників людського життя, яким відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Отже, крайнощами щодо розуміння людини може бути як соціологізаторство, так і біологізаторство. Перше абсолютизує соціальні чинники, друге абсолютизує природні чинники людського існування. Обидві позиції не помічають в людині її індивідуального «Я», духовної незалежності.

Що ж в людини є таке, що виокремлює її із загального природного світу?

Даючи відповідь на це запитання, потрібно визначити сутнісні ознаки людини тобто, те, що робить людину людиною. До цих ознак слід віднести:

· наявність розуму;

· соціальність;

· цілеспрямована діяльність;

· здатність творити символи, насамперед слово;

· воля;

· почуття;

· духовність як міра якісності особи її людськості те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого.

Слід зауважити, що сутнісні риси люди не є сталою давністю про народження. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через зв’язок із зовнішнім предметним світом. Ці властивості людини формуються під соціальним впливом. Людина є ціліснісною єдністю біологічного, духовного та соціального (соціокультурного), людина є біосоціально духовна істота. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей. Поміркуйте, що характеризує людину як біологічну істоту, що надає їй статусу соціального, що окреслює її психологічні властивості. Наступною сутнісною ознакою людини, на яку слід звернути увагу, - це цілеспрямована діяльність. Зазначте, що діяльність – це форма активності людини, спосіб реалізації її здібностей, що є причиною змін буття. Поза діяльністю не існує ні людини, ні суспільства. Завдяки новому виду активності, у порівнянні з тваринним світом, людина піднялася над природою й сформувала соціальну надприродність. Кожний індивід обирає напрям діяльності та її методи залежно від власних здібностей та світогляду. А вони, у свою чергу, залежить від духовного розвитку індивіда, що відображає особистий життєвий шлях, його індивідуальне і специфічне сприйняття реальності. Зверніть увагу на те, що людська діяльність може виявлятися як в індивідуальному плані, так і в плані загальносоціальному. Окреслюючи структуру людської діяльності, відзначте, що людська діяльність надзвичайно багатогранна і багатопланова. Слід виділити такі форми діяльності: перетворювальна, пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна. Розглянемо кожну з цих форм. Перетворювальна діяльність включає всі вияви активності людини, спрямовані на зміну буття. Залежно від об’єкта перетворення діяльність може бути спрямована на перетворення природи, перетворення самої людини, на перетворення суспільства.

Пізнавальна діяльність. Насамперед відзначимо, що пізнавальна діяльність людини відокремлена від інших видів діяльності й існує як самостійна та самодостатня. Пізнавальна діяльність людини виділилась із синкретичної людської активності в окрему сферу, і з цього моменту пізнання здійснюється не лише на потребу практичного перетворення буття, а й існує як самостійний вид активності, як самоціль. Пізнавальна діяльність не змінює, не трансформує об’єкт пізнання, а лише розкриває закономірності його функціонування та розвитку. Пізнавальна діяльність у свою чергу поділяється на продуктивну та репродуктивну. Продуктивне пізнання – це здобування нового, ще не відомого знання. Репродуктивне пізнання – це різні форми залучення особистості до оволодіння вже наявним знанням.

Ціннісно-орієнтаційна діяльність складається між людиною і навколишнім світом. Специфіка цього виду діяльності в тому, що людина, не перетворюючи дійсності, на основі її пізнання орієнтується у цінності кожного елемента буття залежного від його значення для особистості.

Розглядаючи наступне питання, а саме, визначення сенсу життя, слід зауважити, що воно вимагає ґрунтовного філософського аналізу. Питання про сенс життя є вічною проблемою: воно споконвічно ставиться людиною. Єдине, на чому можна наголосити, - це те, що не існує однакового сенсу життя для всіх людей. Кожна людина самостійно визначає сенс свого життя. Практично, сенс людського життя можна окреслити як потребу реалізації власної присутності у світі, свого призначення. Призначення людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого жити. Абстрактного сенсу життя не існує, проте сенс життя може і повинний бути орієнтиром для конкретної людини, але тільки у випадку, якщо він виведений з її життєдіяльності, а не нав'язаний. Для цього людина повинна на шляху до знаходження свого сенсу життя і щастя виділити перший щабель – зрозуміти себе, свої потреби, здібності, і другий – діяти у відповідності до свого покликання. Заслуговує уваги той факт, що проблема сенсу життя виникає перед людиною, коли вона абстрагується від повсякденного і усвідомлює свою конечність. Людина єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і розмірковує про неї. Це єдина подія у житті людини, яку неможливо відмінити. Перш, ніж зробити спробу визначити сенс життя, варто з’ясувати для себе:

* чи є сенс життя орієнтиром, по якому можна вивіряти свою життєдіяльність, чи його можна знайти в кожній окремій життєвій ситуації?

* чи зв'язаний сенс життя з загальнолюдськими цінностями, чи його можна розкрити в ціннісних орієнтирах конкретного століття?

* чи має сенс життя тільки позитивний орієнтир, чи він може мати і негативне значення? У цьому контексті можемо зазначити, що сенс життя буде носити позитивний характер в тому випадку, якщо аксіологічний досвід цієї людини орієнтований на загальнолюдські цінності. У випадку, якщо індивід володіє неповними знаннями, то сенс життя в конкретній ситуації може мати негативне значення.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як її життя.

З точки зору змісту вирізняють такі типи обґрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, альтруїзм, утилітаризм, прагматизм, етика обов’язку.

Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. У свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом «як усі»). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: «не бажай і не чекай від життя неможливого», тобто, – надто багато).

Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Основною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому тощо (як тут не згадати філософський твір австрійського мислителя Е.Фромма «Бути чи мати»...).

Для того, щоб визначити місце людини в сучасному світі, необхідно зупинитися на загальних визначеннях, що характеризують людину з різних боків.

Це такі поняття, як «людина», «індивід», «індивідуальність» та «особистість». «Людина» це – біосоціальна і духовна істота (запам’ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто, до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні.

Поняття «індивід» (від лат - неподільне)- це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними індивідуальними рисами.

З цим поняттям нерозривно пов’язане інше поняття – «індивідуальність», що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють цього індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого, – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.

В літературі часто вживається похідне від індивідуальності – поняття «індивідуалізм» – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Наступний, вищий рівень характеристики суспільних властивостей людини, - поняття «особистість».

Поняття «особистість» фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо з латинським: персона, що означає театральну маску). Друге значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо. Інакше кажучи, кожна особистість – людина, але не кожна людина є особистістю. На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли він задіяний у суспільних відносинах, у спілкуванні з людьми.

Зауважте, що формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. «соціаліст» – суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим – до таких «шарів» або «пластів» відносяться:

– мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;

– макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;

– мікросередовище, тобто, наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві. Таким чином, розуміння особистості свідчить про її складну внутрішню структуру, що має в собі фізичну, соціальну і духовну складові.

Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії.

Розмірковуючи над останнім питанням, а саме, над проблемою життя і смерті, треба наголосити, що протягом багатьох століть проблема життя і смерті була і залишається об’єктом філософських міркувань. Люди завжди шукали вихід з цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його на початку в релігійному постулаті про «безсмертя душі» і загробній відплаті, потім – в уявленнях про «абсолютний розум» і «абсолютні моральні цінності», а середньовічні алхіміки століттями шукали «еліксир життя».

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і задаючи питання про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя і до смерті.

Безумовно, і з цим слід погодитися, що життя в цьому світі має сенс тому, що є смерть. Смерть є явище, що поширюється на все життя. Подивимося на смерть з біологічного боку. Смерть – це зовсім природне явище, вона грала корисну і необхідну роль у ході тривалої біологічної еволюції. Соціальне значення смерті також має свої позитивні сторони. Адже смерть робить нам близькими загальні турботи і загальну долю всіх людей усюди. Вона поєднує нас глибоко відчутими серцевими емоціями і драматично підкреслює рівність наших кінцевих доль. Загальність смерті нагадує нам про істотне братерство людей, що існує, незважаючи на всі жорстокі розбіжності і конфлікти, зареєстровані історією.

Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Так, давньогрецькі мислителі у своїх повчаннях прагнули в тій чи іншій формі перебороти традиційне представлення міфології і релігії щодо смерті.

У цілому, для греко-римської традиції характерний висновок про те, що уміння гарно жити і добре вмерти, - це складові одного уміння, де початок і кінець сприймаються як дві частини одного цілого.

У ІІ ст. н.е. про себе заявила християнська традиція. Через Старий і Новий Завіт смерть ввійшла у світ людини. Страждання і мученицька смерть Ісуса Христа, його відродження вселяли надію в серце віруючого християнина, що смерть не знищує людину, а означає її друге народження, входження в нове, неземне життя.

Так, за християнським вченням смерть може бути найбільшим злом, тому що грозить знищенням людського "Я", або - найбільшим благом, оскільки означає перехід особистості в інший світ, позбавлений страждань, у якому їй дарується вічне блаженство. Посмертна доля людини залежить від морального змісту її земного життя і, у кінцевому рахунку, цілком знаходиться в руках Всевишнього.

Якщо підтвердиться висновок, що смерть - це ще не кінець життя, а перехід до іншої форми інобуття, то це може кардинально змінити сенс життя людей, підвищити міру їхньої відповідальності.

Матеріалізм, позитивізм примиряються зі смертю, узаконюють смерть і разом з тим намагаються забути про неї, влаштовуючи життя на могилах небіжчиків. Філософський матеріалізм заперечує можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на «загробне життя». Приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності і сили духу, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, і ілюзорності.

Як показало ХХ століття, насильницьке масоване нав'язування людям матеріалістичного світогляду неминуче спричиняє серйозні втрати в моральному розвитку. А це особливо тривожно і небезпечно, коли діяльність людини як у науково-технічному, так і соціальному плані стає масштабною за всіма наслідками і тому вимагає особливо відповідального до себе ставлення.

Тільки духовне відношення до смерті переможне. Християнство знає перемогу над смертю. Воно навчає не стільки про природне безсмертя, що не припускає ніякої боротьби, скільки про воскресіння, що припускає боротьбу духовних, благодатних сил із силами смертоносними. Тільки християнство прямо дивиться в очі смерті, визнає і трагізм смерті, і зміст смерті, і разом з тим не примиряється зі смертю і перемагає її. Людина і смертна, і безсмертна, вона належить і смертоносному часу, і вічності, вона і духовна істота, і істота природна. Смерть є страшна трагедія, і смерть через смерть перемагається воскресінням. Але смерть перемагається не природними, а надприродними силами. Питання про смерть і безсмертя нерозривно пов’язано зі свідомістю особистості. Людина веде подвійну боротьбу: за життя і за безсмертя.

Сильне страждання завжди порушує питання про смерть і безсмертя. Але і всяке поглиблення життя ставить ті самі питання. Ідея безсмертя душі грецького походження. Досягти безсмертя в греків – значить, стати Богом. Безсмертя - є прояв у людині божественного початку. Безсмертні лише герої, напівбоги, а не звичайні люди. Є роздільність людини і божественного роду. Це в пізню годину історії повторюється і у Ніцше. Людина смертна. Але безсмертя можливо, тому що в людині є божественний початок. У людині є Бог.

Індивідуального безсмертя немає, є лише універсальний вогонь. Піфагор визнавав безсмертя душі, але зв'язував з перевтіленням. В Ананксагора безсмертний дух, а не душа. Безсмертне загальне, а не індивідуальне.

.
Тема: «Соціальна філософія»

Мета заняття: осмислення суспільства, як якісно особливого прояву реальності, виявлення сутності соціальності, ключових функцій суспільного життя; знайомство із провідними категоріями та проблемами соціальної філософії; дослідження основних сфер суспільного життя та докладний аналіз ключових аспектів співвідношення людини і суспільства; вивчення феномену суспільства як якісно особливого вияву реальності; знайомство із категоріями та проблемами соціальної філософії.

Ключові поняття і терміни: суспільство, соціум, соціалізація, масова свідомість, інтеракціонізм, ідеологія, соціальний факт, соціальний закон, глобалізація,ідентичність,ідеологія, масова свідомість, соціальний інститут, соціальна група (спільнота), соціальні відносини, соціальна система, соціальна стратифікація, суб’єкт суспільного життя, цивілізація, культура.

Знати: що таке суспільство, які елементи складають суспільство як цілісну систему; на чому базуються та як виникають соціальні якості дійсності.

Вміти: аналізувати тенденції суспільного життя; порівнювати типи, форми буття соціальних систем.

Розуміти: наскільки складними постають процеси взаємодії суспільства та природи і чому людині не варто прагнути остаточного панування над природою; чому соціальні якості є невід’ємними від духовних процесів суспільного життя; креатину, виховну, нормотворчу сутність соціалізації.

ЗАНЯТТЯ 1: Соціальна філософія. Поняття суспільства. Культура і цивілізація.

Дата добавления: 2015-05-22