Методичні поради. Запитання для контролю і самоконтролю

Інтернетсайти

Запитання для контролю і самоконтролю.

1. Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання?

2. Доведіть, що чуттєве й раціональне в пізнанні – це два рівні єдиного нерозривного процесу.

3. Виявіть спільне і відмінне у спостереженні й експерименті як емпіричних методах наукового пізнання.

4. Чому пізнання є видом духовної діяльності?

5. Що розуміється під «об’єктом», «суб’єктом», «предметом», «метою» і «засобом» пізнання? Зіставте це з медичною наукою.

6. У чому ви бачите суть діалектичного характеру процесу пізнання?

7. У чому полягає критерій істини?

8. Обґрунтуйте значення практики у пізнанні. Яке значення набуває практика у медичній сфері?

9. В чому відмінність наукового пізнання від практичного?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. Білодід Ю.М. Філософія: український світоглядний акцент: Навч. посібник. - К., 2006. - С.151-157

2. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І.: Курс лекцій з філософії: Навчальний посібник – К., 1999. - С.301-309

3. Данильян О.Г Титаренко В.М. Основи філософії: Навч посібник. - Харків, 2003. – С. 207.

4. Надольний І.Ф. Філософія: Курс лекцій – К., 2000. - С.238-275.

5. Петрушенко В.Л. Філософія. - Львів, 2001. – С.328-350.

6. Подольська Є.А., Парафійник Н.А. Філософія: Підручник для студентів фармацевтичних вузів та факультетів. - Харків, 1997. - С.469-539.

7. Причепій Є.М. Філософія: Посібник – К., 2001. – С.292-316.

8. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій – Тернопіль, 2003. – С. 113-156.

9. Філософія. Навчальний посібник/За ред.. Ю.В. Осічнюка. – К., 2003. - С.238-279.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА.

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. – М., 1991. – С.199-214; 230-262; 280-300.

2. Кістяківський Б.О. Проблеми і завдання соціально-наукового пізнання // Філософська соціологічна думка. – 1992. - №2

3. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М., 1974. – 568с.

4. Ойзерман Т.И. Импирическое и теоретическое: различие и противоположности, единство//Вопросы философии. – 1985 - №12. -С.49-60; 1986.-№1.-С.74-86

5. Порус В.Л. Системний смисл поняття «наукова раціональність»//Філософська соціологічна думка. – 1992. - №1. – С.58-72; №2. – С. 41-53.

6. Практикум по философии/за ред. Сухина В.Ф., Кислюк К.В. – Х., 2001.- С.288-305.

7. Ярошевець В.І Людина в системі пізнання. - К., 1996.

uk.wikipedia.org/wiki/Гносеологія

www.vuzlib.net/filosofy/06.htm

www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/Ohrimenko/ohr-5.html

http://www.mavicanet.com/weblink?MGWLPN=CATA&MGWAPP=g&id=749490

www.mavicanet.com/directory/ukr/1976.html

www.texts.com.ua/go/ru/article--ResourceID--6971--category--science-education--page.html

www.lib.ua-ru.net/inode/1792.html

www.philology.kiev.ua/Lingur/art_49.htm

www.filosof.com.ua/Jornel/M_61/Yarovyj.pdf

www.mfa.gov.ua/mfa/en/publication/content/15308.htm

www.mavica.ru/directory/ukr/1976.html

wapedia.mobi/uk/Епістемологія

Питання про пізнання світу можна вважати одним із корінних питань філософії.

Розмірковуючи над питанням, в чому полягає актуальність пізнання, зазначте, що людина, яка живе, перетворює природу з метою пристосування і виживання, не може це робити без знань. В чому ж розбіжність між поняттям «знання» і «пізнання»?

Знання – це уявлення про предмет пізнання, результат суб’єктивного засвоєння світу. Знати – це не просто отримувати певну інформацію про об’єкт, а й зрозуміти її зміст. Інформація – це технічне поняття, яке відображає об’єктивно-предметну визначеність явища або процесу. Інформаційна діяльність, до якої зводять пізнання, є лише технічною роботою мозку. Тому пізнання слід розуміти у єдності інформаційної і розумової діяльності.

Знання є результатом процесу пізнання. Пізнання охоплює знання і засоби здобування знань.

Пізнання розглядається як процес взаємодії суб’єкту і об’єкту, процес отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення і удосконалення. Пізнання – це така форма діяльності людини, що здійснюється у поняттях на відміну від художніх образів (мистецтво), моральних приписів (етика).

Пізнання – це складний, діалектично суперечливий процес постійного відтворення у свідомості, у системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя суспільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворення понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною оточуючого світу, який по мірі заглиблення і розвитку знань стає повнішим і перетворюється людьми. Діяльність людини універсальна, оскільки людина не пристосовується до навколишнього середовища, а змінює його.

Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження: органи чуття, прилади, спостереження, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях. Засоби пізнання повинні забезпечити перехід від пізнання до знання.

Розкриваючи механізм пізнання, слід підкреслити основний принцип, який лежить в основі процесу пізнання.

Діалектична теорія пізнання припускає, що це принцип відображення. І сама суть пізнання полягає у відображенні дійсності у свідомості людей. Згідно з цим принципом процес пізнання є не що інше, як відображення відтворення в людській свідомості об’єктивно існуючого світу. Процес пізнання виявляється у тому, що він здійснюється як діалектична єдність двох суперечних моментів: живого споглядання і абстрактного мислення.

Процес пізнання розгортається як рух від живого споглядання (чуттєве пізнання) до абстрактного мислення (раціональне пізнання) і від абстрактного мислення до практики. В цьому закладений діалектичний шлях пізнання об’єктивної дійсності. Діалектичний характер пізнання проявляється у тому, що це надзвичайно складний рухливий, суперечливий процес, що розвивається. Джерелом розвитку пізнання є протиріччя. Першим таким протиріччям є протиріччя суб’єкта і об’єкта. Одна з основних проблем гносеології – з’ясування механізму взаємозв’язку об’єкта і суб’єкта. Можна виділити до трьох моделей пізнавального процесу, які по-різному трактують взаємозв’язок об’єкта і суб’єкта. Виділяють наступні моделі процесу пізнання: метафізична, агностична (скептицизм), діалектична. Характеризуючи першу модель, метафізичну, зазначте, що пізнання тут трактується як процес простого, пасивного споглядання суб’єктом об’єкта. Суб’єкт якби фотографує об’єкт, відбиваючи його таким, яким він є насправді поза його органами чуттів. Тому образ дорівнює об’єкту. Така модель призводить до спрощеного трактування процесу пізнання, невілює активність суб’єкта в процесі пізнання (здатність до творчості).

Друга модель - агностицизм, абсолютизує суб’єктивність і на цій підставі заперечується здатність людини пізнавати світ таким, яким він є насправді поза нашими органами чуттів. Суб’єкт не пасивно відбиває об’єкт, а істотно переробляє інформацію, що йде від об’єкта. Образ завжди залишається суб’єктивним тому, що залежить від сприйняття органами чуття. Таким чином, зазначте, що агностицизм абсолютизує суб’єктивність образу.

Наступна, діалектична модель. Активність суб’єкта розуміється не тільки як духовна (пізнавальна), але й і як практична. Суб’єкт, пізнаючи об’єкт, включає його у сферу своєї практичної діяльності. Завдяки практиці, оперуючи з об’єктом, суб’єкт виходить за межі почуттєвого досвіду і може довести істинність свого знання.

Зазначте такий важливий момент, що пізнання є формою духовного (ідеального) відображення і освоєння дійсності. Пізнання як відображення – це здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі об’єкти, їх властивості і зв’язки. Такими ідеальними формами є: відчуття, уявлення, поняття, судження, умовиводи. У формі цих суб’єктивних образів і проходить наше пізнання.

Підсумовуючи і роблячи висновок, слід наголосити, що пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу, цей процес нерозривно пов'язаний з практикою, процес активно-діяльного відображення в свідомості людей об’єктивної і суб’єктивної дійсності, кінцевим результатом якого є знання.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину. Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. Філософи цього напряму взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо, мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад, І.Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню, – це те, що видиме, що «з’являється», що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання на шлях агностицизму, (агностицизм від грец.. – «gnosis» – знання, «а» – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напряму, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі «немає сили», яка могла б «протистояти дерзанню пізнання».

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Для закріплення першого питання обґрунтуйте відмінність у поняттях «знання» і «пізнання». Для цього зверніться до першоджерел, що запропоновані до даної теми.

Розглядаючи наступне питання – структура пізнання, – зверніть увагу на складові цього процесу, а саме суб’єкт і об’єкт пізнання, засоби і результат. З’ясуйте, що означає кожне з цих понять, і визначте їх місце у процесі пізнання (див. матеріал першоджерел).

Зазначте, що в пізнанні виділяються два взаємопов’язані, але відносно самостійні ступені пізнання – чуттєвий і раціональний.

Першим рівнем пізнання, без якого неможливе формування будь-якого знання, є чуттєве пізнання, «живе споглядання». А чи може задовольнятися людина знаннями, що одержала з допомогою чуттєвого споглядання? Без сумніву, з допомогою органів чуття (зір, слух, смак, дотик, нюх) людина сприймає зовнішні предмети і їх властивості. Але картина світу, що змальовується засобами чуттєвого пізнання, дає перевагу лише наочності і не заглиблюється у сутність речі.Органи чуття людини строго спеціалізовані. Кожний орган чуття здатен сприймати лише певні зовнішні подразники (зір – колір, розмір; дотик – твердість, температуру, тощо).

Чуттєве пізнання здійснюється у трьох взаємопов’язаних формах.

Відчуття – це чуттєвий образ, що виникає у мозку людини при безпосередній дії на її органи чуття предметів. Відчуття відображає окремі властивості цих предметів (тверде, холодне, гаряче, світле, голосне тощо). Хоча це і найпростіша форма пізнання, але в ній містяться усі необхідні вихідні дані про пізнавані предмети. Погодьтесь, з тим, що відчуття можуть виникнути лише тоді, коли на органи чуття діють існуючі речі або явище.

Наступною формою виступає сприйняття – це цілісний чуттєвий образ предмета, який виникає на основі відчуттів. У процесі сприйняття результат роботи кожного з органів чуття закріплюються центральною нервовою системою, її пам’яттю, і при повторних сприйняттях, як правило, всі органи чуття вже не працюють у комплексі. Зазначте, що сприйняття не минають безслідно для суб’єкта. Здатність мозку фіксувати, зберігати й відтворювати образи навколишнього середовища в потрібний час називають пам’яттю.

Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який виникає у відсутності безпосередньої його дії на органи чуття. Це вища форма почуттєвого відбиття у вигляді образного знання про об’єкт. У формі уявлень закріплюються знання, які накопичуються у процесі живого споглядання.

Уявлення дає можливість зіставляти різні сприйняття і наочно уявляти властивості речей, які в цей момент безпосередньо не сприймаються. Розрізняють уявлення пам’яті, уяви. В свою чергу наші відчуття, сприйняття, уявлення відображають речі у формі образів. Зверніть увагу на такий момент, що наші відчуття не є дзеркальним відбитком зовнішнього предмету, а є результатом взаємодії зовнішнього подразника і нашої нервової системи, мозку, органів чуття (без зовнішньої дії на нервову систему неможливий умовний рефлекс, а, отже, неможливе і відчуття). І в цьому розумінні воно (відчуття) є суб’єктивний образ об’єктивного світу. Ця суб’єктивність відчуттів визначається тим, що вони виникають у свідомості суб’єкта і поза нею не існують.

Суб’єктивні за формою, відчуття мають об’єктивний зміст. Їх об’єктивність полягає в тому, що вони є образами існуючих незалежно від нас предметів.

В чому ж простежується діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного? А в тому, що наші чуттєві знання є суб’єктивними образами об’єктивного світу.

Пізнавальна роль чуттєвих відомостей значна, але їх не потрібно абсолютизувати (до цього схилявся сенсуалізм, зокрема Ф.Бекон, Дж. Локк). Які межі чуттєвого пізнання? Людина може сприймати одиничне, конкретне, але не загальне, не сутність. Органами чуття пізнаємо зовнішні, поверхневі форми предмету. Чуттєве пізнання не дає можливості пізнати внутрішні закони явищ і предметів. Це означає, що для створення цілісної картини світу, для процесу пізнання недостатньо лише чуттєвого споглядання. Процес пізнання обов’язково передбачає наступний рівень: це рівень раціональної переробки даних чуттєвого пізнання, або абстрактне мислення. Ми можемо зазначити, що це складний процес переробки тих даних, які людина отримала від чуттєвого пізнання. Цей процес узагальнення – постійне відображення дійсності. Тут (в абстрактному мисленні) людина вже не споглядає, а розмірковує, робить висновки, зіставляє факти, аналізує.

Перша ознака мислення в тому, що людина на основі видимого осягає невидиме, неосяжне органами чуття. Наведемо приклад. Луї Пастер вивчав шляхи поширення сибірської виразки і довгий час не міг зрозуміти, яким чином заражаються і хворіють тварини на пасовищі, де не повинно бути збудника хвороби. Обстежуючи одне з пасовищ, Пастер натрапив на сліди якихось земляних робіт. На цьому місці була закопана на глибині тварина, що загинула від сибірської виразки. Пастер звернув увагу на дощових черв’яків із землі у цьому місці, Виник здогад: «чи не винесли спору бактерії сибірської виразки черв’яки на собі?». Лабораторний аналіз підтвердив здогад. Це є класичний приклад людського мислення. Тому треба зробити спробу дати визначення поняттю «мислення». Мислення є цілеспрямованим, опосередкованим і узагальненим розкриттям людиною сутнісних властивостей закономірних зв’язків речей і процесів. Основними формами, в яких відбувається мислення, є поняття, судження та умовисновки.

Поняття – це така форма абстрактного мислення, що відображає загальні і істотні ознаки предметів і явищ дійсності. Будь-яка наука оперує поняттями, в них сконцентровані нагромаджені наукою знання. Наприклад: рух, маса, чуття, прості. На відміну від уявлень поняття не мають наочного образу, визначають особливість абстрактного пізнання. Поняття не має наочності, існує у формі слова. Людина результати свого пізнання відображає у судженнях, які побудовані з понять. Судження –це форма мислення, думки, де завдяки зв’язку понять ми стверджуємо (або заперечуємо) що-небудь. Наприклад, до семінарського заняття з теми: «Пізнання» студентська група підготувалась добре. У цьому судженні ми виділяємо кілька понять, що визначають конкретні об’єкти: студент, заняття, група, семінар. Спостерігаємо і поняття, котрі характеризують процеси, – підготувалась, якість – добре. Мислити – це, передусім, про щось судити. З декількох суджень виводять нове судження, яке має назву – умовисновок, умовивід.

Умовисновок, умовивід – це форма мислення, оперує судженнями і поняттями, в результаті чого одержують нові думки – висновки.

Прикладом може бути встановлення сутності захворювання. Для цього необхідно виявити і вивчити симптоми, анамнез, обґрунтувати результати лабораторного дослідження, що формулюється у ряді суджень. На основі зіставлень цих суджень робиться висновок, тобто, умовивід. Умовиводи можуть формуватися на основі індуктивних і дедуктивних методів. Ці питання слід розглянути ширше в контексті діагностичного процесу. Зауважимо, що основою і специфічною формою діяльності лікаря є діагностика (в перекладі diagnosis – визначення, розпізнавання). У процесі діагнозу лікар виявляє, розпізнає конкретну хворобу. Діагностичне розпізнавання – це складний діагностичний процес, що пов’язаний з проникненням і з’ясуванням сутності хвороби на основі певних обмежених ознак нозологічних форм, динаміки патологічного процесу. Безумовно, що особливістю діагностичного процесу є взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання. Обміркуйте таке твердження і визначте, хто є об’єктом і суб’єктом медичного пізнання.

Зверніть увагу на те, що діагностичний процес підпорядкований логіці, що і виокремлює певні етапи його проходження. Серед них виділяємо: обстеження хворого, аналіз отриманих фактів, створення картини хвороби, побудова діагнозу, результати клінічного спостереження. Зауважимо, що на кожному з цих етапів застосовується як чуттєвий, так і раціональний спосіб пізнання.

Поміркуйте, чи достатньо і чи є необхідність лікаря у чуттєвому пізнанні, в чому можуть проявитися чуттєве пізнання у медичній практиці. Яка роль абстрактного мислення у діагностичному дослідженні? Безумовно, діагноз, який ставиться лікарем, має пройти через перевірку лікарняною практикою. Тільки в процесі клінічного спостереження і лікування може бути підтверджений або заперечений будь-який діагноз.

У філософії визначають ще одну форму пізнання – інтуїцію. Інтуїція (від лат. іntuition – уважно дивлюся) – здатність безпосереднього пізнання істини без обґрунтування, процес безпосереднього отримання знання шляхом цілісного охоплення проблемної ситуації без виведення і доказу. Тобто, можемо стверджувати, що інтуїція – це раптове осяяння і проникнення у суть речей. Розпізнають інтелектуальну і містичну інтуїцію. Якщо інтелектуальна інтуїція є завершальним етапом наполегливої розумової праці (математичні аксіоми),то містична – це результат душевного напруженого життя, емоційних переживань. Виникає слушне запитання: в чому відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям?. Поміркуйте над відповіддю.

Тут ми підійшли до наступного питання: практика як рушійна сила пізнання і критерій істини.

Зауважимо, що процес пізнання виникає і ґрунтується на основі практики. Вона пов’язана зі всіма формами і ступенями пізнання. Практика є кінцевою метою пізнання (поміркуйте над цим твердженням). Практика є вирішальним критерієм істини, тобто, дозволяє відокремити істинні знання від хибних.

Істинне знання бере свій початок безпосередньо з практики. Практика дає пізнанню можливість існування і обґрунтування його. У цьому відношенні практика виступає як джерело усіх знань.

Зв’язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об’єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Прикладом може бути те, що астрономія була породжена потребою успішного мореплавання.

Практика вказує людині на об’єкт пізнання, що виділяється з оточуючої дійсності. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Кінцевою метою пізнання є не знання як такі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб як суспільства, так і людини. Таким чином, процес пізнання поєднує в собі або є єдністю живого споглядання, абстрактного мислення і практики, що забезпечує суб’єкту необмежені властивості пізнання світу.

З усвідомленням пізнавальної діяльності і проблематики постало слушне запитання: якщо ми сприймаємо дійсність через образи, поняття, уявлення, то як ми можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання в гносеології постає як питання про істину в пізнанні.

Найреальнішим поняттям істини є те, що істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Тобто, істина визначається як знання відповідне об’єкту. Але виникає слушне запитання: об’єкт, а також світ навколо нас, перебуває у постійному розвитку, отже, і істина повинна увесь час видозмінюватися (відносна істина). У той же час ми звикли розуміти істину як щось незмінне, стабільне, перевірене (абсолютна істина).Так якою ж має бути істина: абсолютна чи відносна?.

Особливістю, або рисою істини є наявність у ній об’єктивного і суб’єктивного. Розрізняють конкретну, відносну, абсолютну і об’єктивну істину. Тому основними характеристиками істини є об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і можливість перевірки практикою.

Визначте особливість кожної істини і наведіть приклади.

Крім вище вказаних істин існують і інші форми:

· предметна – знання фізики, хімії, біології і т.д.;

· екзистенціальна – знання про духовні цінності, ідеали: любові, справедливості і добра;

· концептуальна – релігіозна концепція еволюційного розвитку життя;

· наукова – істина, яка здобута наукою;

· буденна – повсякденна.

Розмірковуючи над діалектичною єдністю об’єктивної, абсолютної і відносної істини, зазначте, що всі види істин передбачають одна одну. Істина є процес, а не одноразовий акт осягнення об’єкта відразу. Так, відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильне, але неповно відображає дійсність. Відносна істина включає такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватися, уточнюватися.

Абсолютна істина (правильніше, абсолютне в істині) – це повне вичерпне знання про об’єкт. Поняття абсолютної істини вживається у двох значеннях: а) як вичерпне знання про дійсність; б) як елемент у складі наших знань, який не може бути спростований у майбутньому, Прикладом можуть бути історичні дати, конкретні наукові факти. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона водночас є і абсолютною. Відносна істина – це знання «сьогоднішні», це знання не повне, але воно несе у собі зернину абсолютної істини. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але водночас і відносна. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона водночас є і абсолютною. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але водночас і відносна. Отже, як бачимо, немає і не може бути окремо абсолютної і відносної істини. Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного і відносного. Істина перебуває в процесі постійного розвитку, а тому має конкретний характер. Так як всі предмети і явища за своєю природою конкретні і існують у конкретних умовах, які постійно змінюються, то слід враховувати їх у визначенні істинності знань. Наводимо приклад: у медицині залежність істини від конкретних умов пізнання проявляється на кожному кроці. Одне і те ж захворювання у різних хворих може проходити по-різному в залежності від багатьох чинників. Одні і ті ж ліки здатні по-різному впливати на організм різних хворих в залежності від їх морфофізіологічних та інших властивостей. Тому діагноз повинен бути завжди конкретним – не діагнозом хвороби, а діагнозом хворого. І призначення, які встановлює лікар, повинні виходити не з загальних уявлень про шляхи лікування тієї чи іншої хвороби взагалі, а з конкретного дослідження хворого і виявлення конкретних проявів його захворювання, що потребують індивідуальних засобів лікування. З наведених прикладів можемо зробити висновок, що істина завжди є конкретна. Але слід звернути увагу, коли ми говоримо про істину, на таке поняття, як догматизм. Догматизм – це абсолютизація стійкості істини, істина трактується як догма – положення, що не вимагає зміни або розвитку, раз і назавжди дане. Існує тільки абсолютна істина, усе, що відносно помилка. З іншого боку, заперечити існування істини в тій чи іншій визнаній теорії, потрапляєш у релятивізм. Релятивізм – це абсолютизація відносності знання. Немає нічого раз і назавжди даного, істина завжди мінлива; у кожного суб’єкта своя істина.

Протилежним знанням, антиподом істини є заблудження. Це ілюзорне усвідомлення реальності, знання, що не відповідають істині (перебільшене чи зменшене відповідно знання істини). Слід розрізняти такі поняття, як брехня і заблудження. Брехня (або неправда) – це усвідомлене продумане і цілеспрямоване зведення заздалегідь невірних уявлень про істину. Заблудження ж не є навмисним. Істина і хибність-це особливі ознаки, з допомогою яких ми визначаємо знання: відповідають чи не відповідають вони об’єктивній реальності.

При обговоренні останнього питання – наукове пізнання – зверніть увагу на такий історичний факт, який може прояснити природу, пріоритетність науки і наукового пізнання. Приблизно з ХVI століття основним методом пізнання, зокрема у Європі, стають наукові уявлення. Відійшовши від середньовіччя, наука усю свою енергію спрямувала на вивчення матеріального світу з метою створення і задоволення матеріальних потреб. Релігія, яка, до речі, є великою наукою давніх цивілізацій, через яку отримувались знання шляхом одкровення, несла знання про саме головне і важливе: про будову Буття, про виникнення Життя, про душу, але вона не змогла допомогти людині влаштувати побут, облегшити фізичну працю. Вирішенням цих питань у рамках земного буття зайнялася наука, яка відділилась у свій час від релігії. Релігія поступово відійшла на задній план. Відомий французький філософ Шюре в кінці ХIХ ст. писав: «Релігія відповідає на потреби серця, звідси її магічна сила, наука на запроси розуму, звідси її могутність». Науковий світогляд, який домінує і є пріоритетним на сьогоднішній день, сформувався на уявленні вторинності свідомості по відношенню до матерії, незалежності матерії від свідомості. Такий погляд є результатом технологічної форми цивілізації, в якій усе, що не відноситься до матеріальних потреб, просто не мало ніякого значення. Наука передбачає певну форму дослідження – експериментальну, яка вже дає привід до матеріалізму і раціоналізму. Люди багато говорять про безмежні можливості пізнання. Але якщо ми з вами проаналізуємо всі ці «безмежні можливості», то побачимо, що всі вони обмеженні п’ятьма відчуттями: зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком, а також здатністю розмірковувати, порівнювати і робити висновки. Всі наукові методи, апарати, інструменти – все це розширення «п’яти відчуттів». Пріоритетність наукових уявлень сформувала у суспільній свідомості характерний «наукоцентризм», який надає науці монополію на істину. Тому всі інші форми світогляду розглядались паралельно науковому.

Стає зрозуміло, що наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Наукове пізнання, таким чином, – це ціле­спрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні зав­дання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чер­гу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого, – потребами розвитку самого наукового пізнання.

Наука від інших видів пізнання відрізняється наступним: а) за предметом; б) за методом.У науці розробляються спеціальні способи і прийоми пізнання – методи. Методологія – вчення про методи пізнання, про принципи і межі застосування методів; в) за мовою. Наука використовує штучну мову, до складу якої входить процес формалізації. Формалізація – процедура заміни реального об’єкта знаком; г) за результатами. Наукове знання системне, обґрунтоване, представлене у вигляді специфічних форм. До цих основних форм наукового знання відносимо: ідею, проблему, гіпотезу, науковий закон, концепцію.

Європейська філософська культура розвивалась на наукових засадах. І сама розвивала наукову теорію пізнання. Зауважте, що процес пізнання можливий тому, що існує така властивість буття, як відображення.

Основне завдання науки – виявлення об’єктивних законів дійсності, а основна мета – істинне знання.

Що ми можемо віднести до критеріїв істинності наукових знань? По-перше, це – підтвердження фактами; по-друге, – це підтвердження експериментальними перевірками, узгодженість з принципами наукової теорії, конкретність і точність застосування термінології.

Зауважте, що наукове пізнання має певні особливості, серед яких слід виосібнити і відзначити те, що наукове пізнання спрямоване не просто на досягнення знань для суб’єкта. Ці знання є принципово і якісно нові для людини і людства в цілому. У зв’язку з цим науковому пізнанню характерна структура, логіка розвитку, специфічні методи пізнання та аналіз знань. Наука сьогодні досягла великих вершин. Її прогрес передбачає як позитивні, так і негативні наслідки. Це хімічна технологія, мікроелектроніка, інформаційна структура, комп’ютерні розробки. Поряд з такими досягненнями відбувається процес погіршення екологічного стану, духовного спустошення людей. Перспективи подальшого прогресу прикладної науки поставило під загрозу існування самого людства. Слушно виникає запитання: «Навіщо науково-технічний прогрес, якщо він у цілому веде до знищення людства?». Єдине, що може врятувати людство від надмірного зловживання науково-технічним прогресом, – це моральне відчуття, духовна еволюція. Таким чином, на сьогоднішній день важливим принципом стає моральність людини і в першу чергу моральність вченого. І ще один не менш важливий факт. Двадцять перше тисячоліття, яке кардинально змінило наше уявлення про будову світу, стало на порозі зміни наукової парадигми (парадигма - строга наукова теорія, яка втілена у систему понять, що виражають риси дійсності), яка би виключила протиставлення ідеального, духовного матеріальному і уможливила партнерський союз між наукою і релігією, містичними і езотеричними знаннями. Для більшості вчених модель такої наукової парадигми бачиться у поєднанні західної і східної системи мислення. Так, директор Міжнародного інституту теоретичної і прикладної фізики академік А.Є.Акимов висловлює наступну думку: «Все, до чого сьогодні прийшла фізика, практично без формул, але в змістовному плані, викладено у давньоіндійських ведичних книгах. Існували і існують два напрями пізнання Природи. Один напрям представлений західною наукою, тобто, знаннями які ґрунтуються на методологічній базі – доказах і експерименті. Другий – Східний, тобто знання, яки були отримані езотеричним шляхом. Ці знання не здобуваються, а їх отримують. На певному етапі езотеричний шлях було загублено і був сформований інший шлях – складніший і повільніший. За останнє тисячоліття, йдучи цим шляхом, ми прийшли до тих знань, які були відомі на Сході триста років тому назад. Безперечно, такий інтерес до ідей східної мудрості та наукових досягнень викликаний перш за все прагненням щодо створення нової цілісної картини світу.

Особливо важливо застосування нової наукової парадигми у такій галузі, як медицина. Так, сучасні успіхи західної медичної науки пояснюються досягненням техніки і технології: прилади, апарати, комп’ютери – з метою точнішої діагностики; запасні органи і інструменти – для заміни хворого органу шляхом оперативного втручання; велика кількість фармацевтичних препаратів для емпіричного підбору потрібних ліків. Такий розвиток технічно-медичних засобів призвів до того, що сучасна західна медицина робить спробу позбавити людину наслідку її хвороби, а не виявити причини захворювання, тому, лікує фізичне тіло. Традиційна західна медицина звикла судити по поверхневим наслідках, які сприймаються за причину. В той час як східна модель лікування визнає, що причини захворювання криються у тонких структурах людського тіла.

Окреслюючи структуру наукового пізнання, зазначте, що вона характеризується двома взаємопов’язаними рівнями: емпіричним і теоретичним. Ці етапи і рівні у науковому дослідженні розрізняються за певними засадами. По-перше, вони різняться за гно­сеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні – на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними без заглиб­лення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні – на розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами). Основним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описуван­ня явищ, а теоретичного – їх пояснення.

Охарактеризовуючи емпіричний рівень наукового пізнання, зверніть увагу на те, що на емпіричному рівні основною формою наукового знання є науковий факт. Тут можемо навести вислів Ф.Бекона (засновника емпіричного методу у теорії пізнання) про те, що «факти – живлення науки». Для того, щоб певне явище стало фактом, воно має бути зафіксоване, описане науковою термінологією.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпірично­го рівня є система суджень та умовиводів, з допомогою яких формулю­ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дій­сності в їхній безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку науково­го знання в цілому, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експе­рименту. Раціональними тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій виражені результати цього рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок. До форм емпіричного пізнання ми відносимо описи, протоколи, зведення, а до методів емпіричного знання – спостереження, порівняння, вимірювання, описування, експеримент. Розглянемо деякі з названих методів.

Спостереження – такий засіб пізнання, коли людина безпосередньо сприймає існування якого-небудь явища і його зміну у просторі і в часі.

Структурними компонентами спостережен­ня є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостере­ження – прилади, установки, вимірювальні знаряддя. Отримані в результаті спостереження відомості у подальшому аналізуються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми.

Спостереження безпосередньо пов'язане з чуттєвим сприйняттям конкретної дійсності, але наукове спостереження, як метод пізнання, відрізняється від звичайного сприйняття. На відміну від нього спостереження, як науковий метод пізнання, являє собою не випадкове і неупорядковане сприйняття об'єкта, а такий процес, коли спостереження ведеться навмисно, вибірково або по певній системі, яка дозволяє сприймати об'єкт багатократно і у найрізноманітніших випадках. Наприклад, при хімічних реакціях спостережувач лише відмічає зміни властивостей (агрегатного стану, зафарблення, запаху, смаку) і якостей. Спостереженням за показниками різних приладів встановлюються також доступні числовому вираженню кількісні характеристики речовини, наприклад, такі його властивості, як питома вага, температура кипіння, плавлення або швидкість, тепловий ефект хімічних реакцій тощо. Результати спостереження дають вихідний фактичний матеріал для теоретичного обгрунтування, тобто, надають нам первинну інформацію про світ. Вона є первинною передумовою пізнавальної діяльності людини. Найважливіша ознака методу спостереження – під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта з допомогою різно­манітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єк­та до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об'єкта; 2) класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Експеримент – це такий спосіб дослідження об'єкта, коли досліджувач активно впливає на об'єкт, що вивчається, шляхом створення штучних умов, необхідних для вивчення відповідних його властивостей або сторін, що цікавлять досліджувача, коли свідомо змінюється напрям, хід процесів об'єкта, що вивчається. Експеримент – це специфічна форма практичної діяльності в ділянці науки і складніший, ефектніший метод емпіричного пізнання.

Пізнавальна роль експерименту полягає в тому, що він дозволяє дослідити явище, що вивчається, в самих різноманітних умовах і тому дозволяє зробити такі теоретичні висновки, які неможливо вивести із простого спостереження даного явища в його природному стані. Експеримент дає можливість багаторазово відтворити явище, що вивчається, у найрізноманітніших умовах, а це допомагає глибше вивчити його існуючі риси і встановити різноманітність його зв'язків з іншими явищами.

Особливим є питання про типологію експерименту. Залежно від пізнавальної мети, засобів, що використовуються, і об'єктів пізнання можна виділити такі види експерименту: дослідницький, або пошуковий експеримент; перевірочний, або контрольний; відтворюючий; ізолюючий; якісний, або кількісний; фізичний; хімічний; соціальний; біологічний експеримент.

Дослідницький, або пошуковий експеримент спрямований на виявлення нових, несподіваних властивостей. Наприклад, експерименти з катодними променями мали своїм результатом відкриття Рентгеном нового виду проникаючого випромінювання, а досліди з рентгенівськими променями викликали відкриття А.Беккерелем радіоактивності. При контрольному експерименті об'єктом перевірки стає якась теоретична гіпотеза. Так, Менделєєв передбачив існування нових хімічних елементів з певними хімічними властивостями. Перевірка передбачень пізніше привела до відкриття цих елементів.

Експеримент у хімії – це проведення реакцій у суворо визначених умовах (середовища, концентрації реагуючих речовин, тиску, температури, різних каталізаторів, швидкості реакції та ін.), що дозволяє вивчати хід процесу (при повторенні одних і тих же умов), передбачати його результати, вплив на них змін того або іншого фактору.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагаль­нення, моделювання, ідеалізація. За логікою, коли факти здобуті і впорядковані, виникає потреба їх інтелектуального опрацювання, тобто, підключається наступний рівень пізнання – теоретичний. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт з допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосе­редньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаю­чись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише фор­мою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одер­жання нового знання. Вони включають в себе: метод переходу від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, метод ідеалізації, метод формалізації, аксіоматичний і математичний методи.

Метод переходу від абстрактного до конкретного є законом відображення дійсності у мисленні. Це є спосіб, з допомогою якого мислення засвоює конкретне, відтворює його духовне як конкретне. У відповідності до цього методу пізнання іде двома самостійними етапами: на першому етапі здійснюється перехід від чуттєво-конкретного до абстрактного означення. Єдиний об'єкт розчленовується і описується з допомогою множини понять, які відображають окремі сторони і властивості об'єкта. Всякий процес мислення починається з утворення хоча б елементарних абстракцій, в яких узагальнюються окремі ознаки, властивості предметів матеріального світу.

На другому етапі пізнання здійснюється процес переходу від абстрактного до конкретного. Суть цього процесу полягає у тому, що проходить рух думки від абстрактних визначень об'єкта до всебічного, багатогранного знання об'єкта, що вивчається. На цьому етапі проходить зв'язок окремих абстрактних понять у цілісну систему, яка відображає об'єктивну розчленованість досліджуваного об'єкта і єдність його сторін. На цьому етапі як би відновлюється вихідна цілісність об'єкта. Таким чином, можна сказати, що метод переходу від абстрактного до конкретного являє собою закон пізнання, згідно з яким мислення переходить від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього – до конкретного в мисленні.

До теоретичних методів дослідження відноситься метод ідеалізації, коли для цілей наукового пізнання широко використовуються ідеальні об'єкти, які не існують у дійсності і навіть практично взагалі нездійсненні. Наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло і т. ін. Уявне конструювання таких об'єктів і називається ідеалізацією. Прикладом ідеалізації у хімії є вироблення поняття «хімічний зв'язок». Як відомо, існують два основних типи хімічного зв'язку, відносно відокремлених одне від одного: ковалентний та іонний. Однак кожний з них у чистому вигляді зустрічається досить рідко. Звичайно реальний хімічний зв'язок носить проміжний характер між ковалентним та іонним. Крім того, практично у конкретних сполуках зіштовхуються одночасно не з одним, а з кількома типами зв'язку.

У теоретичному пізнанні широко застосовується метод формалізації, який характерний певним підходом до дослідження різних об'єктів. Формалізація м метод вивчення найрізноманітніших об'єктів шляхом відображення їх змісту і структури у знаковій формі, з допомогою найрізноманітніших «штучних мов» (математичної мови, математичної логіки, хімії, радіотехніки і т. ін.).

Одним із широко розповсюджених способів організації наукового знання є аксіоматичний метод пізнання, який особливо широко використовується в математичних науках.

Під аксіоматичним методом розуміється така система побудови наукової теорії або дисципліни, коли ряд тверджень у науці приймається без доказів, а всі останні знання виводяться із них за спеціальними логічними правилами. Положення, які сприймаються без доказів, називаються аксіомами.

Таким чином, з’ясовуючи відмінності між рівнями наукового пізнання, варто наголосити на тому, що емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання від­різняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та повер­хових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиб­лення в суттєві зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні основним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами.

По-друге, пізнавальними функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоре­тичного – пояснення їх.

По-третє, характером і типом одержуваних наукових результа­тів. Результатами емпіричного рівня є наукові факти, певна сумативність знання, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні взаємо­зв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксу­ються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та си­стемних законів.

По-четверте, методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня – аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного та істо­ричного, сходження від абстрактного до конкретного.

Слід з’ясувати, в чому полягає відмінність між поняттями "чуттєве" та "раціональне" від понять "емпіричне" та "теоретичне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" – відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнаваль­них здібностей та здатностей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоч співвідношення їх на емпіричному та теоретичному рівнях різне. Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та тео­ретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характери­зуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умов­на. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоре­тичним, на іншому, вищому етапі розвитку стає емпірично доступним. Кожній науці на усіх її рівнях притаманна діалектична єдність теоретичного та емпіричного, з одного боку, і емпіричного та теоретичного, з іншого. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних наукових результатів належить то ем­піричному, то теоретичному; єдність між ними базується на єдності наукової теорії та науково-дослідної практики.

Як же відбувається і з чого починається наукове дослідження.

Першим і необхідним є постановка проблеми. Проблема – це те, що усвідомлюється суб’єктом як непізнане, але може бути пізнане в конкретних умовах. Але для того, щоб вирішувати проблему потрібні нові знання, які мають набути значення наукових фактів. Науковий факт – це достовірне знання, здобуте з допомогою спостереження і експерименту. Наукові факти об’єднуються в системи знань. Такими системами виступають гіпотеза і наукова теорія.

Гіпотеза – це наукове припущення, це спроба попереднього осмислення одержаних фактів. Гіпотеза впливає на процес пізнання, її перевірка веде до нагромадження нових фактів, що призводить до нових досліджень. Можна стверджувати, що гіпотеза – це форма руху наукових знань до теорії, до істини.

Ідея – (idea – вид, образ, спосіб) – це певне поняття, основна думка в системі наукового знання, що синтезує всі поняття і судження, що висуваються суб’єктом пізнання.

Теорія – вища логічна форма наукового знання. Це форма достовірного знання, що являє собою систему взаємопов’язаних тверджень і доказів. Теорія виникає з гіпотези.

Подумайте, які з нижче перерахованих методів можна віднести до емпіричного і теоретичного рівнів: опис, аналіз і синтез, метод індукції, узагальнення, спостереження, метод дедукції, ідеалізація, формалізація, метод сходження від абстрактного до конкретного, єдність історичного і логічного, системно-структурний аналіз. Підсумовуючи вище викладений матеріал, акцентуйте увагу на такому моменті: наукове пізнання не розвивається у «вакуумі». Досвід переконує нас у тому, що знання – це сила, що наука відкриває людині джерела могутності і влади над природою. Але той же досвід переконує, що наслідки наукового прогресу бувають не на користь людям. Тому наукове пізнання повинне будуватися на усвідомленні соціальної відповідальності можливих негативних наслідків для людини і людства. Наукове пізнання повинно бути зосереджене у напрямі прогресу на благо людини і суспільства.

Тема: «Філософська антропологія»

Мета заняття: означити сутність філософської проблеми людини, інтегрувати крізь призму філософської інтерпретації спеціальні та галузеві філософські теорії, показати проблематичність людського буття та водночас його складність, багатовимірність, невичерпність, окреслити найперші визначення людини та прояви її буття, продемонструвати їх суперечливість та відкритість історичній перспективі; виявити принципову відмінність людини та людського буття від усіх інших форм буття у Всесвіті: ознайомити із концепціями походження людини.

Ключові поняття: людина, буття, діяльність, життя, смерть, можливість, свобода, вибір, відповідальність.

Знати: ієрархічну будову сутнісних проявів людини; співвідношення понять «людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність»; основні прояви свободи людини.

Вміти: пояснювати позитивні і негативні сторони незавершеності людського буття; самостійно використовувати окреслення основних проявів свободи для пояснення складних ситуацій людської діяльності.

Розуміти: які перспективи відкриває людині усвідомлення нею проблематичності людського буття, основні смислові поняття смерті та безсмертя для людини в її свідомому самоутвердженні.

Дата добавления: 2015-05-22