Про сенс історії

Історичний погляд створює конструкцію, яка визначає рушійні начала нашого розуміння людського існування. Картина історії стає чинником наших прагнень. Те, як ми мислимо історію, визначає межі наших можливостей, допомагає нам розкрити сенс речей або породжує спокусу, що відвертає нас від дійсності. В історичній свідомості, за всієї її достовірної об’єктивності, аж ніяк не байдужим є її зміст, вона є моментом нашого життя. Коли її використовують з метою пропаганди, вона справляє враження сущої брехні про історію. Це вимагає від нас максимальної відповідальності у розв’язанні завдання осмислення історії як цілісності.

Ми можемо по-різному ставитися до нашого історичного грунту: можна вбачати в ньому велич, таку втішну для наших сердець. У тому, що відбулося, що визначало наше становлення, що править для нас за взірець, ми черпаємо сили. Для нас не так важливо, коли саме жила велика людина. Все перебуває нібито в одній, позачасовій площині існуючого. За такого бачення історичну минувшину ми сприймаємо як щось нині наявне в нашому житті.

Проте минуле в його величі можна також розуміти як часову послідовність історичних явищ. Тоді ми запитуємо, коли і де відбулися ці явища. Цілісність поступово сповнює безодню часу. Час розчленований. Не все було завжди, кожній добі притаманна своя велич. У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які породжують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епохи, які у своїй завершеності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування. [...]

* * *

[...] Насамперед, завдяки чому ж існує історія? Завдяки тому, що людина є конечною, недовершеною й незавершеною істотою, позаяк перетворювана з часом людина мусить пізнавати вічне і може сягати цього тільки таким чином. Незавершеність людини та її історичність – одне й те саме. Межами людини зумовлені її можливості: на Землі не може бути ідеального стану. Немає правильного світовлаштування. Не існує довершеної людини. Остаточно усталені стани можливі лишень як повернення до природного плину подій. Усе мусить безперервно змінюватися, оскільки в історії постійно наявна незавершеність. Сама по собі історія неспроможна бути завершеною. Вона може наблизитися до кінця тільки через внутрішню недосконалість або космічну катастрофу.

Проте питання, чим же має бути в історії історичне як таке в його спрямованості до Вічного, змушує нас повернутися до нього, хоча неможливо остаточно з’ясувати, що таке історичне явище. Адже ми не божественні вершителі, ми всього-на-всього люди, котрі, вдаючись до власного розуму, прагнуть діткнутися історичного, яке шукаємо тим наполегливіше, чим краще його розуміємо. Історія - це воднораз і нині суще, і його самоусвідомлення; історія збігається зі знанням історії. Водночас історія межу»::І безоднею. Звернена у безодню, історія перестає бути сама собою. Для нашої свідомості вона має бути єдиною І членованою таким чином:

по-перше, історія своїми межами відокремлена від інших реальностей – від природи й від космосу. Всюди її оточує безмежний простір багатоманіття існуючого;

по-друге, історії притаманні внутрішні структури, які формуються шляхом перетворення повсякденної реальності індивідуального й неминуче приреченого на загибель. Вона набуває самості через поєднання загального й індивідуального, але таким чином, що виявляє значимість неповторності індивідуального, розкриває одиничне як рівне загальному. Вона є перехід як вияв буття;

по-третє, історія стає ідеєю цілісного, коли постає питання: з чого складається єдність історії. [...]

МЕЖІ ІСТОРІЇ. Спадкування і традиція

...Історичний процес може перерватися через забуття, через втрату історичного надбання. Навіть майже неусвідомлювана усталеність способу життя й мислення, породжувана безсумнівною вірою, яка повсякденно формується усією сукупністю суспільних умов і нібито закорінена в глибинах нашого існування, – навіть ця сталість втрачає свою непохитність, коли даються взнаки зміни суспільного стану. Внаслідок цього переривається зв’язок повсякденності з традицією, руйнується історично явлений етос, усталені форми життя зазнають розпаду й утверджується суцільна невпевненість. Атомізована людина перетворюється на випадковий згусток життя, позаісторичний за своєю появою, утворюючи життєву масу, котра, будучи все ж таки людським життям, відверто чи приховано підвладна вітальній силі власного існування, і потерпає, сповнена тривоги й страху.

Коротше кажучи, ми є людьми не завдяки спадковості, а через традицію. Успадковане людиною є практично непорушним, проте традицію можна втратити абсолютно.

Своїм корінням традиція сягає доісторичних глибин. Вона охоплює усе, що не є біологічно успадкованим, і становить історичну субстанцію людського існування.

Довга передісторія й коротка історія – в чому сенс цього розрізнення?

На початку історії подибуємо капітал людського існування, нібито почерпнутий з доісторичної епохи, не успадкований біологічно, але такий, що становить субстанцію, яку можна й примножити, й розтринькати. Це дещо дійсно існуюче раніше від усякого мислення, дещо таке, чого не можна свідомо створити.

Ця субстанція вперше постає й виявляє себе через духовний рух, здійснюваний в історії. Завдяки йому відбуваються історичні зміни. В історії можуть утворюватися нові витоки, які, набуваючи реальності, – найяскравішим прикладом цього є осьовий час, – свого часу мають виявитися передумовами інших перетворень. Проте цей рух охоплює не все людство в цілому, він здійснюється на вершинах окремих особистостей, там розквітає, там зазнає забуття, там і лишається незрозумілим і зрештою зникає. [...]

ЄДНІСТЬ ІСТОРІЇ. Факти, що вказують на єдність

[...] Кажуть, не обов’язково все має залишатися тим, чим воно вже було. Варто лишень спрямувати розвиток належним чином, сприяти прогресові у боротьбі зі сліпою випадковістю. Але це є тільки утопічною вірою, ніби все можна зробити, ніби ми можемо справити вплив там, де йдеться про саму природу людини, де об’єкт (впливу) завжди незнаний, де він неприступний ані осягненню, ані уяві.

Кажуть: руйнації є наслідком провини. Усе зміниться, досить тільки покаятися та довести каяття чеснотою власного життя. Достоту, нас закликають до цього ще з часів пророків, але й досі нам невідомо, якими шляхами, коли та власне як має наблизити нас та моральна чеснота до сповненого блага світового порядку. Не варто заперечувати той факт, що ані мораль, ані добро не сприяють досягненню успіху, та й не заради успіху до них вдаються. Проте моральність і доброта, ніби перебираючи на себе відповідальність за успіх та наслідки, стають нашим єдиним серйозним шансом.

Як бачимо, прогрес приводить лише до спільності у царині знання, але не до спільності людства. Спільність загальнозначимої, доступної нам істини – в її безперервному прогресі, й саме у тому вигляді, як вона з'являється в науці чи в техніці; сама ця скрізь розповсюджувана й загальнодоступна істина, звернена виключно до розсудку, не зумовлює спільності людства. Такий прогрес веде до спільності у царині розсудку. Він об'єднує людей в їхньому розсудковому мисленні таким чином, що можна вести раціональну дискусію, але ж можна і знищувати один одного за допомоги однакової зброї, виготовленої однаковими технічними засобами. Адже розсудок об'єднує тільки свідомість як таку, а не людей. Він не створює ані справжньої комунікації, ані солідарності. [...]

Висновки

Ми намагаємося збагнути спільність історії як цілісний образ, де історичність людства постає як емпірично обгрунтовані структури, та засадовою обставиною є безмежна відкритість людської історії у бік майбутнього й короткочинність власне початку - ми ж бо тільки починаємо,

Наша історія фактично належить прийдешньому, як минуле вона є підвладна інтерпретацією безконечного світу смислових співвідношень, здатних утворювати щось на зразок, постійно зростаючого єдиного смислового потоку.

Нашою темою є не та чи та із загальних категорій, не історичні закони, а, власне, питання спільності історії в і фактичному, спостережуваному, одиничному вимірі, який становить таємницю історії. Цей вимір і визначає те, що ми називаємо структурою історії. Головне – з’ясувати історію як духовну дійсність людського буття у певних просторово-часових параметрах.

***

Інтерпретація, таким чином, стає моментом волі. Спільність – метою людини. Осягнення минулого збігається із цією метою. Воно є свідомо застосовуваним як прояв світового порядку у Всесвіті, встановлюваного через правові норми для звільнення від злиденності й забезпечення найможливішого щастя для всіх.

Проте ця мета передбачає лише створення спільного для всіх грунту існування. Щоправда, спільність умов стосовно всіх людських можливостей є, як така, безмежно важливою, але аж ніяк не становить кінцевої мети, а, знову ж таки - тільки засіб.

[..,] Усі твердження про абсолютну відчуженість людей, про неможливість порозуміння – це різні вияви розчарування, передчасної стомленості, відмови від виконання засадових вимог самої людської природи; це піднесення обмежень даного моменту до щаблів абсолютної неможливості, це заперечення

внутрішньої згоди.

***

Спільність історії як вияв єднання людства ніколи не матиме завершення. Історія є замкненою між витоками й метою, в ній діє ідея спільності. Людина прямує своїм великим історичним шляхом, але не завершує його з реалізацією певної кінцевої мети. Спільність людини – межа історії. Це означає, що досягнення, довершення спільності було б рівнозначним кінцеві історії. Насправді ж, історія є дух під прапором спільності, підпорядкований уявленням та ідеям спільності.

Дата добавления: 2015-05-22