Методичні поради 2 страница. Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним

Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука – пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е.Леруа та Тейяром де Шарденом, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Теорія ноосфери сформувалася в 20-30 роках ХХ ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа – людина – суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент – техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему – одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.

При з’ясуванні суті історичних форм єдності суспільства та природи слід зазначити, що людина, суспільство безпосередньо пов’язані не з усією природою, а з її певною частиною – географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства висувалася ще античними авторами (наприклад, Платоном), проте набула поширення лише в період становлення капіталізму.

В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу.

Пригадайте, які саме думки висловлювали Ш.Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо та інші.

З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними.

Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його.

Людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в природі. А матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям.

Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо пов’язані з природою людини.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.

Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного.

Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.

Проявом природних визначальних чинників є расовий поділ суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.

Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозв’язок. Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.

Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:

– неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоюючої економіки» до виробничої;

– промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);

– науково-технічна революція.

Відповідно до цих «вузлових точок» у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:

Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період «присвоючої економіки», коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію

Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, «незайманою» природою та штучним, «олюдненим» середовищем.

Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.

Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.

Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.

Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе. Саме тут виникає потреба у синергетиці – поєднанні кількох протилежних підходів та створення найбільш оптимального діалогу людини з природою.

Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є:

- розгортання інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації «виживання», подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової цивілізації.

- формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні проблеми.

- становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.

- необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.

- інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.

- насамкінець, вже можна бачити певні «прориви» у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.

Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.

Щотакебіоетика? Визнано усіма, що біоетика народилася в США більш ніж 20 років тому у роботах онколога Вана Ренсселера Поттера. Вводячи цей термін, він підкреслював, що біоетика повинна стати «новою дисципліною, яка поєднує в собі біологічні знання та пізнання системи людських цінностей». У сучасному трактуванні біоетика – це така область дослідження, яка, використовуючи методології різноманітних наук, має своїм предметом систематичний аналіз людської поведінки в області наук про життя та здоров’я в тій мірі, в якій ця поведінка розглядається в світлі моральних цінностей та принципів.

Біоетика осягає: 1) етичні проблеми всіх медичних професій; 2) дослідження людської поведінки, незалежно від її застосування в галузі терапії; 3) соціальні проблеми, пов'язані з політикою в галузі охорони здоров'я, медицини праці та міжнародної охорони здоров'я та з політикою демографічного контролю; 4) проблеми життя тварин та рослин в відношенні до життя людини.

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. Прагнення людства знайти оновлену систему моральних і духовних орієнтирів, новий духовний потенціал знайшла своє втілення в новій міждисциплінарній галузі знання - біоетиці. В умовах швидкого розповсюдження нових технологій, що радикально міняють не тільки життєдіяльність, але і природу людини, біоетика захищає фундаментальні людські цінності - право людини на життя, автономію і свободу вибору, обґрунтовувавши їх етичними принципами благоговіння перед життям і етичної відповідальності за все, що живе. Її метою є вивчення умов, при яких можливо збереження Життя на землі. Сучасна біоетика має 2 основних напрями:

- медичне – сконцентровано навколо відносин "лікар-пацієнт", найчастіше цей напрям називають біомедичною етикою або медичною біоетикою;

- екологічне – обґрунтовує цінність і права окремих живих істот (біоцентризм) і природних екосистем, дикої природи, біогеоценозів і ін. (екоцентризм).

Головна ідея біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не повинні розглядатися окремо від біологічних фактів - людина все ще є частиною природи, їй необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства.

На наш погляд, при визначенні біоетики необхідно зафіксувати її основні якісні складові, а саме: 1) спрямованість на поєднання цінностей об’єктивного знання та загальнолюдських цінностей; 2) міждисциплінарність: поєднання природничих та гуманітарних наук; 3) мету – збереження та розвиток життя; захист права на життя; 4) поняття спільного світу, яке долає протиставлення людства та природи; 5) етичні принципи та норми як механізми поєднання теорії та практики.

Сьогодні біоетика, на наш погляд, є гідною альтернативою "науковій" парадигмі, тієї концепції освіти, якій властиві прагнення до структурно-функціонального аналізу, бінарності, технотізації мислення. Протягом останніх 20 років в розвинених країнах світу біоетика є однією з важливих складових вищої освіти медиків, біологів, філософів, психологів, соціологів. "Етика життя" розглядається як спроба розширення пред- і пост- дипломної освіти до горизонту осмислення глобальних проблем людства, своєрідна підготовка нової генерації до комплексного сприйняття виникаючих етичних проблем в еру технологій і стихійних ринкових відносин, глобалізації і інтернаціоналізації економіки, політики, освіти і ін. Біоетика стає світоглядною підставою, ідеєю і духом нової освіти - вона закликає творити нові етичні сенси і принципи, виходячи з головної цінності - цінності Життя і всього живого на землі. Слідуючи цій меті, біоетика виховує пошану до плюралізму думок, поглядів, установок, визнає важливою відсутність догматичності у викладі матеріалу, учить долати власні упередження і забобони. Вона виступає як підстава нової освіти: "пошана до життя" закликає до живих дискусій, обговорення конкретних етичних ситуацій і дилем, апелює до етичної позиції самого студента, його власному відношенню до проблеми.

На наш погляд, об’єктом біоетики є втручання людини в природні процеси, її ставлення як до навколишньої, так і до людської природи. Її предметом є моральні проблеми, які виникають при цьому, – проблеми виживання людства та збереження Життя на планеті.

Перелік тем рефератів для виконання самостійної роботи студента.

1. Особливість духовного буття.

2. Свідомість як форма духовного буття.

3. Матерія та форми її існування.

4. Самосвідомість та шляхи її формування.

5. Теорії відносності А.Ейнштейна.

6. Альтернативність діалектики та метафізики.

7. Метафізика як світогляд і метод пізнання.

8. Софістика і еклектика - альтернативи діалектики як логіки.

9. Догматизм і релятивізм як альтернативи діалектики у теорії пізнання.

10. Закони діалектики і їх значення для медицини.

11. Категорії “кількість і якість” як характеристики життя людини.

12. Категорії “необхідність і випадковість” як конкретні суспільні проблеми.

13. Людина-нація-світ, як відображення діалектичних категорій «одиничне-особливе-загальне».

14. Практика як специфічно людський засіб ставлення до світу.

15. Наука та її роль у суспільстві.

16. Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.

17. Природа і людина. Природа людини і суспільства.

18. Цивілізаційний та формаційний підходи в аналізі розвитку суспільства.

19. Національна ідея та поступ громадянського суспільства в Україні.

20. Проблема відчуження: соціально-філософський аналіз

21. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії

22. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти.

23. Проблема евтаназії в медико-філософському аспекті.

24. Біоетика та філософія.

25. Біологічне і соціальне в людині.

26. Філософські проблеми антропогенезу.

27. Методологічні основи пізнання.

28. Мистецтво і творчість як способи освоєння дійсності.

29. Категорія «відображення» у процесі пізнання.

30. Глобальні проблеми людства т медицина.

Перелік підсумкових питань для студентів

1. Проблема буття. Форми та види буття.

2. Вчення про матерію. Види, форми, спосіб існування матерії.

3. Буття людини і власне людське буття.

4. Рівні та форми виявлення буття.

5. Свідомість як форма духовного буття.

6. Сутність діалектики і її принципи.

7. Альтернативність діалектики

8. Поняття “закону”. Класифікація законів.

9. Закони діалектики. Їх методологічне значення.

10. Закон єдності і боротьби протилежностей в їх примиренні. Його методологічне значення.

11. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Його методологічне значення.

12. Закон заперечення заперечення. Його методологічне значення.

13. Поняття “категорія”. Співвідношення категорій “одиничне”, “особливе”. “загальне”. Відображення ними медичної практики.

14. Категорії “кількість і якість” як характеристики життя людини.

15. Необхідність і випадковість, можливість і дійсність у медицині.

16. Причина і наслідок у медицині.

17. Форма і зміст у медицині.

18. Сутність і явище у визначенні захворювання.

19. Теорія пізнання. Принцип пізнання.

20. Форми пізнання. Сенсуалізм, скептицизм, раціоналізм.

21. Практика як специфічно людський засіб ставлення до світу.

22. Наука та її роль у суспільстві.

23. Форми наукового пізнання.

24. Поняття істини, її абсолютність, об’єктивність і відносність.

25. Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.

26. Емпіричний рівень наукового пізнання та його методи.

27. Теоретичний рівень наукового пізнання та його методи.

28. Природа і людина. Природа людини і суспільства.

29. Біологічне і соціальне в людині.

30. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії

31. Специфіка духовного буття людини. Сутнісні ознаки людини.

32. Філософські проблеми антропогенезу.

33. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти.

34. Проблема евтаназії в медико-філософському аспекті.

35. Біоетика та філософія.

36. Суспільство як соціальна система.

ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

- А -

Абсолют – (від лат. absolutus – безумовний, необмежений) вічна, незмінна, нескінченна духовна першооснова світу.

Абстракція – (від лат. abstractio – відволікання) виділення в мисленні окремих властивостей або відношень предмета як самостійних і відносно цілісних.

Автокефалія — самоврядування, тобто повна адміністративна незалежність помісних православних церков. Перші автокефальні церкви виникли у східних провінціях Римської імперії. У IV ст. з’явилися чотири автокефальні церкви: Антіохійська, Александрійська, Римська, Константинопольська, у V ст. — Єрусалимська. Нині офіційно існує 15 автокефальних православних церков.

Агіографія (від грецьк. hagios — святий grapho — пишу) — різновид церковної літератури, життєписи (житія) святих. Вони поширені майже у всіх релігіях. Зокрема, християнська агіографія при складанні житій святих широко використовувала античну міфологію, біблейські оповіді, народні перекази. У вітчизняному православ’ї всі житія зведені у збірники трьох типів: «Четьї-Мінеї» (найбільший), «Прологи» (короткі житія), «Патерики». В давньоруській літературі їх нараховується понад 150. На нових канонізованих церковних, державних чи культурних, діячів богослови складають нові житія.

Агностицизм – (від грец. – непізнаванний) у теорії пізнання позиція, згідно з якою частково або повністю заперечується можливість раціонального пізнання.

Адвентизм (від лaт. adventus — пришестя) — течія пізнього протестантизму, яка виникла в 30-х рр. 19 ст. у США. Його засновник У. Міллер пророкував друге пришестя Ісуса Христа між 1843 та 1844 р. Попри провал пророкування, вчення про близьке друге пришестя посідає особливе місце у догматиці адвентизму яка вперше була кодифікована 1845 на з'їзді в Олбані (США). Вважається, що друге пришестя буде супроводжуватися воскресінням праведників, після тисячолітнього царства Христа воскреснуть і неправедні. Адвентизм зберіг від баптизму водне хрещення дорослих й омовіння ніг. З ім’ям Е.Уайт пов’язані інші положення віровчення адвентизму: дотримання суботи («четверта заповідь»), заперечення безсмертя душі, раю та пекла, а також введення «санітарної реформи», складовою частиною якої є заборона вживати м’ясо «нечистих» тварин, каву, алкоголь тощо. Найчисленніша течія сучасного адвентизму — Церква адвентистів сьомого дня (АСД), яка налічує близько 5 млн. членів, веде широку місіонерську роботу, утримує лікарні, школи, сиротинці, будинки перестарілих. В Україні діє Уніонна конференція Церкви АСД (бл. 500 громад, понад 40 тис. членів) — складова частина Євро-Азійського дивізіону.

Аксіологія – (від грец. – цінність, вчення) вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, визначаючих направленість людської діяльності, мотивацію людської дії.

Алілуйя — буквально «хваліть», приспів у християнському богослужінні, що прославляє «Святу Трійцю». Запозичений з іудаїзму. У православних церквах проголошується тричі з доданням заключної фрази «Слава тобі, Господи»; у старообрядців — два рази з фразою «Слава тобі, Боже».

Амінь — буквально «Хай буде істинно, вірно», термін, що вживається наприкінці читання Євангелії, молитов, виголошення проповідей і апостольських послань. Вияв повної згоди молільників зі змістом молитви.

Аналіз – (від грец. analysis – розкладання) процес розчленування цілого на його скоадові частини, елементи.

Аналогія – (грец. analogia – відповідність, подібність) форма умовиводу, коли на підставі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їхню подібність за іншими ознаками.

Анімізм (від лат. апіта — душа) — форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленнями про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої ніби залежить саме життя особи, її фізіологічний і психологічний стани. Зібрав матеріали й описав анімістичні вірування англійський етнолог і релігієзнавець Е.Тейлор у книзі «Первісна культура».

Антагонізм – непримиренні протиріччя, що супроводжуються найгострішою боротьбою.

Антиномія – (грец. antinomia – протиріччя в законі) поєднання двох взаємовиключних суджень, кожне з яких відзначається логічною доказовістю.

Антропогенез – процес виділення людини з природного стану під впливом суспільного життя, діяльності та пізнання.

Антропологія – наука, що вивчає походження людини й еволюцію фізичної організації людини та її рас.

Антропоморфізм – (від грец. morphe – форма, вид) наділення тварин, рослин і явищ неживої природи людськими властивостями; властиве багатьом релігіям уявлення про божество в людській подобі.

Апокрифи – книги релігійного змісту, що не збігались з офіційним віровченням, оголошувалися Церквою неправдивими, заборонялися і зберігались таємно.

Апологетика – розділ християнської теології, завданням якого є обґрунтування і захист християнського віровчення; період з І по IV ст. в християнській історії, протягом якого захищали християнську віру від язичництва.

Апорія – (грец. aporia, букв. – безвихідність) в логіці суперечність у міркуваннях, що з погляду логічних законів здається нездоланною; парадокс.

Апостеріорі – в гносеології знання, що набувається через досвід.

Апостоли (від грецьк. ароstolоs — посланець) — мандрівні проповідники у первісному християнстві, які поширювали його ідеї у давніх громадах, а також серед нехристиян. Пізніше церква стала називати апостолами переважно тільки 12 найближчих учнів Ісуса Христа, які, згідно з новозвітними текстами, були обрані ним самим для поширення його вчення. Це — Симон (Петро), Андрій, Варфоломій, Іоан, Матфей, Симон Зилот (за ін. версією — Симон Кананіт), Фаддей (або Іуда, син Якова), Филип, Фома, Яків — син Алфея, Яків — син Заведея і брат Іоана, Іуда Іскаріот, що зрадив Ісуса. До апостолів відносять і Павла, хоча він не був безпосередню учнем Христа. Крім зазначених, церковні автори іменують апостолами також інших 70 учнів Христа, яких він посилав проповідувати про наближення «Царства Божого» (Лк 10:1-9). Серед цих «апостолів з 70-ти» виділяють євангелістів Луку і Марка, автора одного з новозавітних соборних послань Якова.

Апріорі – в гносеології знання, що наявні в свідомості й передують досвіду.

Аргумент – підстава, доказ, що наводяться для обгрунтування істинності думки.

Архат (санскр. арахат — досл. достойний) — згідно з буддистським вченням: 1) епітет Будди; 2) в традиції хінаяни людина, яка шляхом перевтілень досягла найвищого рівня духовного розвитку — нірвани; 3) праведник, святий. Архатами вважались головні учні Шак'ямуні — Ананда, Маудгальяна, Шаріпутра та інші буддисти наступних поколінь. У традиції хінаяни їх нараховується 16, а в махаяні — 18. В хінаяні архати більш популярні, в махаяні стан архату не вважається кінцевою межею розвитку особистості, і тому архати повинні продовжувати свій шлях як бодхисатви.

Аскетизм – моральний принцип, за яким людина шляхом самозречення й відмови від земних благ прагне досягти релігійного чи морального ідеалу.

Атеїзм – (франц. atheisme, від грец. atheos – безбожний) історично різноманітні форми заперечення релігійних уявлень та культу і твердження самоцінності буття світу і людини. Знаходив вираження у вільнодумстві, вільнодумстві й ін. Сучасний атеїзм розглядає релігію як ілюзорна свідомість.

Атман – у давньоіндійській філософії частина світової душі, основа всіх речей, людська душа.

Атрибут – (від латин. – наділяю) необхідна, істотна, невід’ємна властивість предмета чи явища, напр.: рух – атрибут матерії

- Б -

Баптизм (від грецьк. Baptizo — занурювати, хрестити у воді) — протестантський напрямок, що виник внаслідок розвитку пуританізму. Баптисти найбільш послідовні в проведенні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників. Хрещення в баптизмі проводиться не над дітьми, а над дорослими. Членами Церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед її Новий Завіт). Послідовники баптизму не визнають святих, мощей, ікон, чернецтва, церковних таїнств. Вони визнають лише так звані дванадесяті християнські свята. Специфічними святами баптизму є день жнив і день єдності. Обряд водного хрещення і причащання (хлібопереломлення) баптисти розглядають як символічні акти. Церква баптизму — це самоуправна община «видимих святих», що не визнає залежності від світської влади. Общинами керують виборні пресвітери.

Біогенез – одна з теорій виникнення життя на Землі, згідно з якою зародки живих істот були занесені на Землю з інших небесних тіл (теорія панспермії).

Біосфера – єдність земної кори, гідросфери та атмосфери, населених живими організмами.

Благодать (від грецьк. сharismа — дар) — за релігійними уявленнями, особлива властивість і сила Всевишнього, яка проявляється щодо людини як дар. Поняття зустрічається в багатьох релігіях, але сприймається неоднозначно. В конфуціанстві благодать розуміється як індивідуальний прояв Дао. В індійській філософії постає як безособова духовна сила. Більш конкретно про благодать мовиться в Біблії. Вже для іудеїв благодать — це милість і благовоління Завіту, який Бог уклав з народом Ізраїлю. За ранньохристиянськими поглядами, благодать постає як невичерпна божественна милість та сила, яку Бог дарує віруючим в Ісуса Христа як Сина Божого, що можливе через сходження Святого Духу. Вона виконує промисел Бога щодо спасіння людини. У православ'ї і католицизмі вважається можливим як опосередковане набуття віруючим благодаті через представників церковної ієрархії (в церковних таїнствах), так і безпосереднє отримання її (в індивідуальній молитві). У протестантизмі визнається можливість лише отримання благодаті безпосередньо.

Дата добавления: 2015-05-22