Іменний покажчик. Абеляр П‘єр (1079 – 1142) – французький філософ, богослов і поет

Абеляр П‘єр (1079 – 1142) – французький філософ, богослов і поет. Розробив схоластичну діалектику. Раціоналістична спрямованість його ідей викликала протест ортодоксальних церковних кіл.

Абу-Наср Ібн Мухам мед аль-Фарабі (870 – 950) – філософ, учений-енциклопедист, один із головних представників східного арістотелізму, що переплітався з неоплатонізмом. Прізвисько – Другий учитель (після Аристотеля). Жив у Багдаді, Алеппо, Дамаску. Основні праці: «Гемми мудрості», «Трактат про погляди жителів доброчинного міста»

Абу Хамід Мухаммад Ібн Мухаммед аль-Газалі (1059 – 1111) – іранський теолог і філософ ісламу. Спочатку був містиком у дусі суфізму, загальної значимість закону причинності, потім став ревним противником філософії («Заперечення філософів») і засновником ортодоксальної теології («Відновлення наук про віру»)

Августин Блаженний Аврелій (354 – 430) – християнський богослов і філософ-містик, близький до неоплатонізму. Представник патристики – вчення, що захищало догмати християнської релігії на противагу язичництву. У творі «Град Божий» розвинув християнську концепцію всесвітньої історії, що розумілась ним фаталістично, як результат божественного провидіння.

Авіценна (Ібн-Сіна) (980 – 1037) – вчений, філософ, лікар, музикант. Жив у Середній Азії і в Ірані, був лікарем при різних правителях. У філософії він продовжував традиції арабського аристотелізму, частково неоплатонізму. Основні праці: «Книга зцілення», «Книга знання», енциклопедія теоретичної і клінічної медицини «Канон лікувальної науки»

Аврелій Марк (121 – 180) – римський імператор, філософ, один із найвидатніших представників римського стоїцизму, послідовник Епіктета. Написав 12 томів під спільною назвою «Розмірковування про самого себе».

Анаксагор із Клазомен (500 – 428 до н. е.) – давньогрецький філософ, математик і астроном, основоположник афінської філософської школи. Був звинувачений у безбожні і вигнаний (431). Автор вчення про вічні елементи – «сім‘я» речей (гомеомерій). Рухаючий принцип світового порядку – розум (нус), що організовує елементи.

Анаксимандр (610 – після 547 до н. е.) – давньогрецький філософ, представник мілетської школи

Анаксимен (585 – 525) – давньогрецький філософ, представник мілетської школи

Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109) – теолог і філософ, представник ранньої схоластики августинівського напрямку, церковний діяч. Розвинув т.з. онтологічний доказ буття Бога із самого поняття Бога. Бачив у вірі передумову раціонального знання: «вірю, щоб розуміти».

Аристотель (384 – 322) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист. Навчався у Платона в Афінах; у 335 році до н.е. заснував Лікей, або перипатетичну школу. Вихователь Олександра Македонського. Основоположник формальної логіки, творець силогістики. У філософії розрізняв теоретичну і практичну частини. Перша – вчення про буття, його склад, причини і начала, друга – вчення про людську діяльність. Всю матерію розглядав у вигляді послідовних переходів від «матерії» до «форми» і навпаки. Однак в матерії бачив тільки пасивний початок, приписуючи активність формі. Основні філософські праці: «Органон» («Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики», «Топіка»), «Метафізика», «Фізика», «Про виникнення тварин», «Політика», «Риторика», «Поетика».

Барт Карл (1886 – 1968) – швейцарський протестантський теолог, один із засновників діалектичної теології

Бергсон Анрі (1859 – 1941) – французький філософ, представник інтуїтивізму і філософії життя

Бердяєв Микола (1874 – 1948) – російський філософ-ідеаліст. Висував тезу про створення нової філософії шляхом з’єднання мислення з живими витоками буття, перетворення мислення у функцію живого цілого. У своїй «онтологічній» гносеології виходив з того, що нам дане дещо до будь-якої раціональної рефлексії, до розподілу на суб‘єкт і об‘єкт. Сам по собі світ об’єктів бездуховний і несвобідний, йому протистоїть у світі творчість, долаючи відчуження об‘єктів від людини. Суб‘єкт, що творить, включає світ у себе, у своє внутрішнє життя, відкрите для свободи, і тим перевтілює її. Основні праці: «Смисл творчості», 1916; «Смисл історії», 1923; «Філософія свободного духу», 1927; «Про призначення людини», 1931; «Я і світ об‘єктів», 1934.

Берклі Джордж (1685 – 1753) – англійський філософ, представник суб‘єктивного ідеалізму. Головна його думка: існування речей полягає в їх сприйнятливості. Ідеї засвоюються безтілесною субстанцією, людською душею, яка володіє здатністю сприймати ідеї (розум) і в певних межах викликати їх чи впливати на них (воля). Праці: «Досвід нової точки зору», 1709; «Трактат про начала людського знання», 1710; «Три розмови між Гіласом і Філонусом», 1713.

Бернар Клервоський (1090 – 1153) – французький теолог-містик.

Бонавентура (Джованні Фіданца, 1221 – 1274) – філософ-містик, представник августинівського платонізму. Голова францисканського ордену, кардинал

Боецій Аніцій Манлій Северин (480 – 524) – християнський філософ і римський державний діяч

Бруно Джордано (1548 – 1600) – італійський філософ, заперечував схоластичну філософію і виступав проти римо-католицької церкви. Після восьмирічного ув‘язнення був спалений у Римі інквізицією. Світогляд склався під впливом ідей неоплатонізму і піфагореїзму, пізніше – античних матеріалістів (Емпедокла, Анаксагора, Епікура і Лукреція, італійського вільнодумства епохи Відродження і сучасної йому науки, особливо Коперніка. Розвинув ряд діалектичних положень про єдність, зв‘язність і універсальний рух у природі, про співпадання протилежностей як у безкінечно великому, так і безкінечно малому. Свої ідей виклав у формі діалогів: «Про причину, початок і єдине», «Про безкінечність, Всесвіт і світи».

Будда (Сідхартха Гаутама) – засновник буддизму, який походив, за легендою, із царського роду племені шак‘їв у Північній Індії. Коли Сідхартха побачив старця, хворого, похоронну процесію і святого, який збирав милостиню, він відмовився від світського життя і почав вести мандрівний спосіб життя, шукаючи істину. Основою вчення буддизму є проповідь Будди про «чотири благородні істини», що відкрились йому у ніч просвітлення: є страждання; страждання має причину; є свобода від страждання; існує шлях, який веде до нірвани. В цих істинах весь закон морального життя, що веде до вищого блаженства. Моральна доля кожної людини повністю підконтрольна їй самій, і можливості її спасіння не обмежені нічим, крім власних її гріхів і помилок.

Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський філософ, засновник англійського матеріалізму. Лорд-канцлер при королі Якові І. В трактаті «Новий органон» (1620) оголосив метою науки збільшення влади людини над природою, запропонував реформу наукового методу – очищення розуму від помилок, звернення до досвіду і обробка його шляхом індукції, основа котрої – експеримент. Йому належить афоризм:»Знання – сила». У знанні, науці Бекон бачив могутній інструмент прогресивних соціальних змін. Автор утопії «Нова Атлантида».

Бюхнер Людвіг (1824 – 1899) – німецький філософ, природодослідник, лікар. Представник вульгарного матеріалізму. Спочатку перебував під сильним впливом Фейєрбаха. Духовне розглядав як сукупність функцій мозку, заперечуючи активну роль свідомості. Трактував її як дзеркальне (пасивне) відображення дійсності. Був прихильником соціального дарвінізму. Основні праці: «Природа і наука», 1881; «Психічне життя тварин», «Дарвінізм і соціалізм».

Вебер Макс (1864 – 1920) – німецький соціолог, історик, економіст, юрист. В основі його методології – розмежування досвідного знання і цінностей. Дію пояснював через тлумачення індивідуальних мотивів. Ввів поняття ідеального типу як мисленої конструкції історичного процесу. Розробляв соціологію релігії. Однією з основних причин походження західноєвропейського капіталізму вважав протестантизм. Основні праці: «Аграрна історія давнього світу», «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство».

Вернадський Володимир Іванович (1863 – 1945) – російський природодослідник і мислитель. Основоположник геохімії, біогеохімії, радіології, гідрогеології та ін. У центрі його природничонаукових і філософських інтересів – розробка цілісного вчення про біосферу, живу речовину і еволюцію біосфери в ноосферу. Вернадський – один із засновників антропокосмізму – системи, в якій природна (космічна) і людська тенденція розвитку науки зливаються в єдине ціле. Основні праці: «Біогеохімічні нариси» (1922 – 1932, 1940), «Хімічна будова біосфери Землі і її оточення» (1965), «Жива речовина» (1978).

Віндельбанд Вільгельм (1848 – 1915) – німецький філософ, очолював баденську школу неокантіанства. Працював у області історії філософії, логіки, етики і теорії цінностей. Обґрунтував істотну відмінність між методами природничих і суспільно-історичних наук, яка полягала в тому, що природничі науки – «номотетичні» (виробляють загальні закони), а історичні науки –» ідеографічні» (твердять лише про особливе, одиничне). Праці: «Історія древньої філософії», 1888; «Історія нової філософії», 1878 – 80.

Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694 – 1778) – французький письменник і філософ епохи французького Просвітництва. Був прихильником механіки і фізики Ньютона, хоча і визнавав існування Бога-творця, «першого двигуна», ототожнював Бога і природу. Соціально-політичні погляди мають яскраво виражену антифеодальну спрямованість. Вважав, що пізнання трансцендентного (наприклад, при вирішенні питання про безсмертя душі і свободу людської волі) неможливо, і особливо ревно боровся з церквою проти її догматизму. Підкреслював цінність культури. Зображав історію людства як історію боротьби людини за прогрес і освіту. Вольтер ввів у науку вислів «історія філософії». Твори: «Філософські листи» (1733), «Макромегас» (1752), «Кандід, або Оптимізм» (1759), «Філософський словник» (1764 – 1769).

Вольф Христіан (1679 – 1754) – німецький філософ, ідеолог раннього Просвітництва

Вундт Вільгельм (1832 – 1920) – німецький психолог, фізіолог, філософ. Один з основоположників експериментальної психології, етнопсихології

Гадамер Ганс Георг (1900 --) німецький філософ, представник філософської герменевтики. Виходячи з ідей В. Дільтея, Е. Гуссерля і М. Гайдегера, розвинув концепцію герменевтики не тільки як методу гуманітарних наук, але і як своєрідної онтології, вчення про буття.

Галілей Галілео (1564 – 1642) – італійський учений, один із засновників точного природознавства

Гартман Микола (1882 – 1950) – німецький філософ, основоположник т. з. Критичної онтології

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ. Створив на об‘єктивно-ідеалістичній основі теорію діалектики. Система Гегеля складається із трьох частин: логіки, яка розглядає буття Бога до створення світу; натурфілософії, основний зміст якої – відчуження Бога від свого творіння до самого себе в людському дусі. І наприкінці знову логіка, здійснювана Богом в людині, хоча за змістом тотожна з першою. Основні праці: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812 – 1815), «Енциклопедія філософських наук» (1817, 1830), «Основи філософії права» (1821), лекції з філософії історії, естетики, філософії релігії, історії філософії.

Гейзенберг Вернер (1901 – 1976) – німецький фізик-теоретик, один із засновників квантової механіки, лауреат Нобелівської премії (1932). Здійснив значний внесок у розвиток квантової електродинаміки, квантової теорії поля, теорії ядра, фізики космічного випромінювання. Сформулював співвідношення невизначеностей, що обмежило застосування класичних понять до мікросвіту. Філософські погляди еволюціонували від неопозитивістських уявлень до об‘єктивного ідеалізму в дусі Платона. Основні праці: «Філософські проблеми атомної фізики» (19523), «Фізика і філософія» (1963).

Гелен Арнольд (1904 – 1976) – німецький філософ, один із засновників філософської антропології. Виходячи з тези про домінуюче значення несвідомої вітальної сфери і положення Ніцше про людину «ще не визначену тварину», біологічно обґрунтував специфічну, виняткову для тваринного світу природу людини. Праця: «Людина. Її природа і її положення у світі», 1944.

Гельвецій Клод Адріан (1715 – 1771) – французький філософ-матеріаліст, ідеолог революційної буржуазії. Доводив, що світ матеріальний і безкінечний у часі і просторі, а мислення і відчуття – властивості матерії. В той же час головним рушієм суспільного розвитку вважав свідомість і пристрасті людини. Доводив досвідне походження моральних уявлень, їх обумовленість інтересами індивіда. Основні праці: «Про розум», 1758; «Про людину», 1773.

Геракліт Ефеський (520 – 460) – давньогрецький філософ, діалектик, представник іонійської школи.

Гете Йоган Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поет, основоположник німецької літератури нового часу, мислитель і природодослідник. Відстоював ідею єдності теорії і досліду, об‘єктивності законів природи, джерело розвитку якої лежить у ній самій. Прагнув доповнити концепцію Спінози ідеєю розвитку, був прихильником еволюційної теорії, підкреслював думку про єдність світу. В естетиці підняв проблему співвідношення природного і людського. Праці: «Вибрані філософські твори».

Гоббс Томас (1588 – 1679) – англійський філософ-матеріаліст. Заперечував об‘єктивний характер якісної багатоманітності природи, вважаючи її лише продуктом людського сприйняття. Світ розглядав як сукупність тіл, що підлягають законам механічного руху. У вченні про право і державу відкинув божественного походження суспільства, відстоюючи теорію суспільного договору. Головні праці: «Філософські елементи вчення про громадян», 1642; «Левіафан», 1651.

Гольбах Поль Анрі (1723 – 1789) – французький філософ-матеріаліст. Виступив з критикою релігії і ідеалістичної філософії, особливо вчення Берклі. В ідеалізмі бачив химеру, що суперечить здоровому глузду. Людина – частина природи, що підлягає її законам. В політиці був прихильником конституційної монархії, а в окремих випадках – просвітницького абсолютизму. Головні праці: «Система природи», 1770 (була спалена за рішенням паризького парламенту); «Кишенькове богослов‘я», 1768; «Здоровий глузд», 1772.

Горгій (480 – 380 до н.е.) – давньогрецький софіст.

Гумбольт Вільгельм (1767 – 1835) – німецький естетик, мовознавець, філософ, державний діяч і дипломат. Один із найвидатніших представників німецького класичного гуманізму, друг Гете і Шиллера. Вбачав в універсальному розвитку індивідуальності найвищу мету, що визначає і межі діяльності держави. Розвинув вчення про мову як безперервний творчий процес, як «формуючий орган думки» і про «внутрішню форму» мови як вираження індивідуального світоспоглядання народу. Основну увагу приділяв культурі як цілісній органічній єдності, як «духу» народів, діючому в історії.

Гусерль Едмунд (1859 – 1938) – німецький філософ, засновник феноменології.

Д‘Аламбер Жан Лерон (1717 – 1783) – французький математик, механік і філософ-просвітник, прихильник сенсуалізму і скептицизму.

Декарт Рене (латиніз. Картезій) (1596 – 1650) – французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Його називають батьком нової філософії, так як він є засновником сучасного раціоналізму. В основі філософії – дуалізм душі і тіла, «мислячої» і «протяжної» субстанцій. Основною формою руху космічної матерії, що зумовлює будову світу і походження небесних тіл, вважав вихровий рух частинок. Виступив з вимогою перегляду всієї минулої традиції. Сумнів повинен зруйнувати традиційну культуру і розчистити грунт для побудови культури раціональної. Людина являє собою своєрідну машину. Афекти і пристрасті розглядав як наслідок впливу на розумну душу тілесних рухів, які породжують заблудження розуму і злі вчинки. Вчення Декарта і напрямок у філософії природознавства, які продовжували його ідеї, отримали назву картезіанства. Основні праці: «Розмірковування про метод», 1637; «Начала філософії», 1644.

Демокріт (470 або 460 – 370 до н.е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один із засновників античної атомістики. Згідно з цим вченням, все, що відбувається, є рухом атомів, які розрізняються за формою і величиною, місцем і розміщенням, перебувають у порожньому просторі у вічному русі і завдяки їх поєднанню і розпаду речі і світи виникають і гинуть.

Джемс Уільям (1842 – 1910) – американський психолог і філософ, найвидатніший представник прагматизму, філософського напряму, який ставив значимість знання в залежність від його практичних наслідків. Професор Гарвардського університету (США) в 1889 – 1907 рр. Аналізуючи психіку як «потік свідомості», підкреслював у ній роль вольового і емоційного рівнів. Відстоював право на вірування, недосяжні для доведень і наукових обґрунтувань. Приймав активну участь у створеній ним у Нью-Йорку спеціальній організації по вивченню містичного досвіду. Історію філософії розглядав як прояв різноманітних темпераментів і суб‘єктивних установок мислителів. Основні праці: «Принципи психології», 1890; «Багатоманітність релігійного досвіду», 1902; «Прагматизм», 1907.

Дідро Дені (1713 – 1784) – французький філософ-матеріаліст, письменник, ідеолог революційної французької буржуазії ХVІІІ ст. Засновник і редактор «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». У філософських працях («Лист про сліпих в науку зрячим», 1749; «Думки про пояснення природи», 1754; «Сон Д‘Аламбера», 1769; «Філософські принципи матерії і руху», 1770) критикував абсолютизм, християнську релігію і церкву, відстоював матеріалістичні ідеї. На думку Дідро, атоми є носіями відчуттів, з яких виникає мислення. Із зіткнення цих атомів виникає єдина свідомість людства і Всесвіту.

Дьюї Джон (1859 – 1952) – американський філософ, один із провідних представників прагматизму. Надав прагматизму типово американських риси, поєднавши його з матеріалізмом і біхевіоризмом. Заперечував об‘єктивність істини, ототожнюючи її з корисністю. Розвинув концепцію інструменталізму, згідно якої поняття і теорії – лише інструменти пристосування до зовнішнього середовища. На даний момент філософські погляди Дьюї є загальноприйнятими в Америці. Виступив як реформатор в області педагогіки.

Епікур (341 – 270 до н. е.) – давньогрецький філософ, заснував свою філософську школу в Афінах. Філософію ділив на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. У фізиці Епікур був послідовником Демокріта. Визнавав блаженно-байдужих богів, які перебувають у просторах між незліченними світами, але заперечував їх втручання у життя космосу і людей. Девіз Епікура – живи самотньо. Мета життя – відсутність страждань, здоров‘я тіла і стан... духу.

Зенон із Елеї (490 – 430 до н. е.) – давньогрецький філософ, представник Елейської школи. Відомий своїми парадоксами, якими виразив у заперечу вальній формі важливі питання про діалектичну природу руху. Парадокси Зенона зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити множинність речей і 2) припущення руху призводить до суперечності.

Зіммель Георг (1858 – 1918) – німецький філософ і соціолог. Один із найвидатніших представників «філософії життя»; розробляв переважно проблеми культури.

Камю Альбер (1913 – 1960) – французький письменник і філософ, представник екзистенціалізму, лауреат Нобелівської премії (1957). Погляди сформувались під впливом К‘єркегора, Ніцше, Гуссерля, Достоєвського, а також німецьких філософів-екзистенціалістів. Центральна тема його філософії – питання про смисл людського існування. Розглядаючи сучасного індивіді, включеного в бюрократизовану систему суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, який втратив всі ілюзії, шукаючи смисл власного існування, приходить до висновку, що існування людини абсурдне і робить категорію «абсурду» вихідним принципом своєї філософії. Безглуздість людського життя у Камю втілений у міфологічному образі Сізіфа. Праці: «Міф про Сізіфа», 1942; «Бунтуючи людина», 1951.

Кант Іммануїл (1724 – 1804) – німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. Був професором Кенігсберзького університету. У 1747 – 55 рр. розробив космогонічну гіпотезу походження сонячної системи із туманності. Розробив «критичну філософію», в основі якої – дуалістична концепція про непізнавані «речі в собі» (є об‘єктивним джерелом відчуттів) і пізнавальних явищ, які утворюють сферу безкінечного можливого досвіду. Умова пізнання – загально значимі апріорні форми, що впорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, свободи, безсмертя, недоказові теоретично, в той же час є необхідними постулатами «практичного розуму», невід‘ємною передумовою моральності. Етика Канта ґрунтується на понятті обов‘язку і категоричного імперативу, що регулює моральність. Основні праці: «Всезагальна природна історія і теорія неба», 1755; «Критика чистого розуму», 1781; «Критика практичного розуму», 1788; «Критика здатності судження», 1790.

Карнап Рудольф (1891 – 1970) – філософ і логік, один із лідерів неопозитивізму. Був активним учасником Віденського гуртка. Викладав філософію у Віденському і Празькому університетах. З 1936 р. працював у США, професор філософії Каліфорнійського університету. Заперечував світоглядний характер філософії, зводив її завдання до «логічного аналізу мови науки», що ґрунтується на апараті математичної логіки.

Кассірер Ернст (1874 – 1945) – німецький філософ, представник Марбурзької школи неокантіанства. Професор філософії у Берліні, Гамбурзі. Після встановлення у Німеччині фашистської диктатури жив у Швеції і США; був професором Йєльського університету. Вважав, що людина живе у новому вимірі реальності, не просто в природному, а у символічному Всесвіті. Мова, міф, мистецтво, релігія, наука є частинами цього Всесвіту, різними нитками, з яких плететься складна мережа людського досвіду. Людина не стикається з реальністю безпосередньо, остання віддаляється від неї в міру розвитку символічної активності. Визначення людини як розумної істоти не відбиває повної міри суті людського у людині. Тому людину, щоб підкреслити її особливість, слід визначати як істоту символічну. Основні праці: «Проблема пізнання у філософії і науці нового часу», 1906 – 7; «Філософія символічних форм», 1923 – 29.

Кеплер Йоган (1571 – 1630) – німецький астроном, один із творців астрономії нового часу.

К‘єркегор Сьорен (1813 – 1855) – датський теолог, філософ-ірраціоналіст, письменник. Протиставляв об‘єктивізму Гегеля суб‘єктивну («екзистенцій ну») діалектику особистості, яка проходить три стадії на шляху до Бога: естетичну, етичну і релігійну. Полемізуючи з офіційною теологією, захищав тезу про реальність християнства лише для обраних, які зможуть реалізувати свою екзистенцій ну свободу. Здійснив вплив на розвиток датської літератури, а в ХХ ст.. – на екзистенціалізм і діалектичну теологію. Основні праці: «Або – або», 1843; «Страх і тремтіння», 1843; «Філософські крихти», 1844; «Стадії життєвого шляху», 1845.

Кондільяк Етьєн Бонно де (1715 – 1780) – французький філософ-просвітник. Був співробітником Дідро і Д‘Аламбера в «Енциклопедії». Розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Праця: «Трактат про відчуття», 1754.

Кондорсе Жан Антуан Нікола (1743 – 1794) – французький філософ-просвітник, математик, соціолог, політичний діяч. У філософії – прихильник деїзму і сенсуалізму. Розвинув концепцію історичного прогресу, в основі якого розвиток розуму. Праця: «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму», 1794.

Конт Огюст (1798 – 1857) – французький філософ, соціолог, один із основоположників позитивізму. Розглядав науку як спосіб пізнання не сутності, а тільки явищ. Висунув теорію трьох стадій в інтелектуальній еволюції людства (теологічну, метафізичну і позитивну, або наукову), що визначає розвиток суспільства. Розробив класифікацію наук (по мірі зменшення їх абстрактності). Основні праці: «Курс позитивної філософії», 1830 – 1842; «Система позитивної політики», 1851 – 1854.

Конфуцій (551 – 479) – давньокитайський мислитель, засновник конфуціанства. Основні погляди викладені в книзі «Лунь-юй» («Бесіди і судження»). Оголосив владу правителя священною, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. В основу соціального устрою ставив моральне самовдосконалення і дотримання норм етикету («лі»). Із ІІ ст.. до н. е. і до початку ХХ ст.. конфуціанство вважалось в Китаї офіційною державною ідеологією.

Кун Томас (1929 –) – американський філософ і історик науки.

Ламетрі Жюльєн Офре де (1709 – 1751) – французький філософ-матеріаліст. Першим у Франції виклав систему механічного матеріалізму і сенсуалізму. Вважав, що духовна діяльність людини визначається її тілесною організацією. Закликав до відродження системи Епікура. У праці «Людина-машина» (1747) розглядав людину як машину, схожу до годинника, яка самостійно заводиться. В останніх працях підійшов до ідеї еволюції, висловлював думки про єдність походження рослинного і тваринного світу. В етиці стояв на позиції гедонізму.

Лао-Цзи (Лі Ер) (ІV – ІІІ ст.. до н. е.) – засновник даосизму, автор твору «Дао де цзин» (трактат про шлях і доброчинність). Основне поняття Лао-Цзи – дао, яке метафорично уподібнюється до води. Спосіб дії, який витікає із дао – не діяння (у вей): поступливість, покірність, відмова від бажання і боротьби.

Леві-Строс Клод (1908 –) – французький етнограф, антрополог і соціолог, представник структуралізму. У співвідношенні біологічного і соціального в поведінці людини визнає головним наявність формальних структур у взаємовідношеннях між людьми, вплив на поведінку людини символічних форм, традицій і ритуалів, визнання окремої мови як системи, що моделює суспільні інститути. Важливим моментом його структурної антропології є тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості. Основи стійких соціальних структур. Основні праці 6 «Міфологіки», 1964 –71; «Структурна антропологія», 1958 – 73; «Шляхи масок», 1975.

Левкіп (V ст.. до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один із творців античної атомістики, вчитель Демокріта.

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646 – 1716) – німецький філософ, математик, фізик, мовознавець. У дусі раціоналізму розробив вчення про вроджену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і всезагальних і необхідних істин логіки і математики («Нові досвіди про людський розум», 1704). Реальний світ складається із субстанцій – монад («Монадологія», 1714); існуючий світ створений Богом як «найкращий з усіх можливих світів» («Теодицея», 1710). Був передвісником принципів сучасної математичної логіки. Один із творців диференційного і інтегрального обчислення. У сучасній західній філософії його концепція має послідовників серед таких напрямів як логічний позитивізм, персоналізм.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – італійський живописець, скульптор, архітектор, вчений, інженер.

Локк Джон (1632 – 1704) – філософ-матеріаліст, творець ідейно-політичної доктрини лібералізму. Розробив емпіричну теорію пізнання, в якій заперечує існування вроджених ідей і доводить, що все людське знання походить з досвіду. Розвинув вчення про первинні і вторинні якості і теорію утворення загальних ідей (абстракцій). Соціально-політична концепція спирається на теорію природного права і суспільного договору. У педагогіці виходив із вирішального впливу середовища на виховання. Ідеї Локка здійснили значний вплив на французьких матеріалістів ХVІІІ ст.. і утопічний соціалізм поч.. ХІХ ст. Основна праця: «Досвід про людський розум», 1690.

Лукрецій, Тіт Лукрецій Кар (біля 99 – 55 до н. е.) – римський поет і філософ-матеріаліст, послідовник Епікура. Мету філософії вбачав у тому, щоб вказати шлях до щастя для особистості, яка постійно відчуває у коловороті суспільної боротьби і нещасть страх перед богами, смертю, потойбічним покаранням. Засіб звільнення від цих страхів – засвоєння вчення Епікура про природу речей, про людину, суспільство. Його поема «Про природу речей» здійснила великий вплив на розвиток матеріалістичної філософії Відродження.

Лютер Мартін (1483 – 1546) – монах Августиніанського монастиря, надихнув Реформацію у Німеччині, засновник лютеранства. У ході анти папської боротьби він проголосив тезу про «виправдання вірою», яка нанесла нищівний удар по папству та католицькій ортодоксії. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.

Макіавеллі Ніколо (1469 – 1527) – італійський політичний мислитель, історик («Історія Флоренції», 1520 – 1525), письменник (комедія «Мандрагора», 1518). Бачив головну причину бід Італії в її політичній роздробленості, подолати яку здатна лише сильна влада («Правитель», 1513). Заради зміцнення держави вважав прийнятними будь-які засоби. Звідси термін «макіавеллізм» для визначення політики, що нехтує нормами моралі.

Марітен Жак (1882 – 1973) – французький філософ, представник неотомізму. Висунув релігійно-утопічну ідею «інтегрального гуманізму», покликаного перебудувати цивілізацію, згуртувати людей на основі визнання релігійних цінностей. Виступив з ліберальною критикою капіталізму, бачив шлях знищення його антагонізмів у корпоративній організації суспільства (але разом з тим виступив і проти соціалізму). Погляди Марітена здійснили значний вплив на офіційну доктрину Ватикану. Основні праці: «Анти модерн», 1922; «Інтегральний гуманізм», 1936.

Маркс Карл (1818 – 1883) – німецький мислитель і суспільний діяч, основоположник марксизму. Маркс розробив принципи матеріалістичного розуміння історії (історичний матеріалізм), теорію додаткової вартості, досліджував розвиток капіталізму. Головна праця Маркса – «Капітал» (т. 1, 1867); 2 і 3 томи підготував до видання Ф. Енгельс (1885 і 1894). «Економіко-філософські рукописи» (1844), «До критики гегелівської філософії права» (1844), «Святе сімейство» (1845), «Німецька ідеологія» (1845 – 1846), обидві спільно з Ф. Енгельсом.

Марсель Габріель Оноре (1889 – 1973) – французький філософ, драматург і літературний критик, основоположник католицького екзистенціалізму.

Мах Ернст (1838 – 1916) – австрійський фізик і філософ, один із засновників емпіріокритицизму.

Міль Джон Стюарт (1806 – 1873) – англійський філософ і економіст, ідеолог лібералізму. Засновник англійського позитивізму, послідовник О. Конта. У «Системі логіки» (т. 1 – 2, 1843) розробив індуктивну логіку, яку тлумачив як загальну методологію наук. В етиці поєднував принцип егоїзму (утилітаризм) із альтруїзмом. У праці «Основи політичної економії» (т. 1 – 2, 1848) основоположення класичної політекономії об‘єднував із поглядами Ж. Б. Сея та Т. Р. Мальтуса.

Монтень Мішель де (1533 – 1592) – французький філософ епохи Відродження. Рішуче заперечував християнську етику з її закликом до умертвіння плоті, критикуючи етичні погляди стоїків, оголошуючи гедонізм і індивідуалізм. Висловлював думку про рівність усіх людей, ідеалізував «природний стан» людства, вважаючи всі переваги щасливого життя втраченими із розвитком цивілізації. Вимагав відмовитися від тверджень, прийнятих на віру, закликав винести всі питання на суд розуму. Основна праця: «Досліди».

Монтеск‘є Шарль Луї (1689 – 1755) – французький просвітник, правознавець, філософ. Виступив проти абсолютизму. Прагнув виявити причини виникнення того чи іншого державного ладу, аналізував різні форми держави і правління. Засобом забезпечення законності вважав принцип розподілу влади. Основні праці: «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748).

Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький філософ, представник філософії життя. На місце класичних категорій «матерія» і «дух» поставив «життя» і «воля до влади» (сила, могутність). У творах, написаних в жанрі філософсько-художньої прози, виступив із критикою культури, проповідував імморалізм («По ту сторону добра і зла», 1886). У міфі про «надлюдину» культ особи поєднував із романтичним ідеалом «людини майбутнього» («Так говорив Заратустра», 1883 – 1884; «Воля до влади», у 1889 – 1901 рр.).

Ортега-і-Гассет Хосе (1883 – 1955) – іспанський філософ і публіцист, представник філософії життя і філософської антропології. Справжню реальність, що надає змісту людському буттю, вбачав у історії, тлумачачи її в дусі екзистенціалізму як духовний досвід безпосереднього переживання. Один із головних представників концепцій «масового суспільства» масової культури («Повстання мас», 1920 – 1930) і теорії еліти. В естетиці виступив як теоретик модернізму («Дегуманізація мистецтва», 1925).

Паскаль Блез (1632 – 1662) – французький математик, фізик, релігійний філософ і письменник. У творі «Думки» Паскаль розвиває уявлення про трагічність людини, яка перебуває між двома безоднями – безкінечністю і ницістю («людина – мислячий очерет»). Осягнути таємниці буття і спасіння з метою звільнення від відчаю можна при допомозі християнства.

Платон (427 – 347) – давньогрецький філософ, учень Сократа. Розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які називав «видами» або «ідеями» і які ототожнював зі справжнім буттям. Ідеям протиставляв небуття, тотожне матерії і простору. У пізнанні розглядав його види у залежності від особливостей пізнавальних предметів. Достовірне пізнання можливе тільки в істинно сущих «видах». Основні праці: «Апологія Сократа», «Софіст», «Теетет», «Пармені», «Держава».

Поппер Карл Раймонд (1902) – англійський філософ, логік і соціолог. Його концепція отримала назву «критичний раціоналізм». Відмовився від вузького емпіризму і індуктивізму логічних позитивістів, замінивши їх принципами органічного зв‘язку теоретичного і емпіричного рівнів знання, твердженням, що будь-яке наукове знання носить лише гіпотетичний характер. Основні праці: «Логіка наукового відкриття», 1935; «Відкрите суспільство і його вороги», 1945.

Рассел Бертран (1872 – 1970) – англійський філософ, логік, математик, суспільний діяч. Основоположник англійського неореалізму і неопозитивізму. Філософія запозичує свої проблеми із природознавства, прокладає йому шлях і повинна логічно аналізувати і пояснювати принципи і поняття природних наук. Світ складається із даних відчуттів, які логічно нерозривно пов‘язані між собою. Лауреат Нобелівської премії з літератури. Основні праці: «Принципи математики», 1910 – 1913; «Проблеми філософії», 1912; «Історія західної філософії», 1940.

Руссо Жан Жак (1712 – 1778) – французький письменник і філософ. Представник сентименталізму. З позиції деїзму засуджував офіційну церкву і релігійну нетерпимість. Висунув лозунг «Назад до природи!». Здійснив великий вплив на сучасну духовну історію Європи з точки зору державного права, виховання і критики культури. Основні праці:»Юлія, або Нова Елоїза», 1761; «Еміль, або Про виховання», 1762; «Про суспільний договір», 1762.

Сартр Жан-Поль (1905 – 1980) – французький філософ, письменник, публіцист, екзистенціаліст. Основні теми художніх творів: самотність, пошук абсолютної свободи, абсурдність буття. У 1964 році Сартру була присуджена Нобелівська премія з літератури. Основні праці: «Ескіз теорії емоцій», 1939; «Буття і ніщо», 1943.

Сенека Луцій Анней (5 – 65 до н.е.) – римський політичний діяч, філософ і письменник, представник стоїцизму.

Сократ (469 – 399) – давньогрецький філософ. Мета філософії – самопізнання як шлях досягнення істинного блага; доброчинність – це знання або мудрість.

Спіноза Бенедикт (1632 – 1667) – нідерландський філософ-пантеїст. Світ, за ним, -- закономірна система, яка може бути пізнана до кінця геометричним методом. У теорії пізнання притримувався лінії раціоналізму. Основні праці: «Богословсько-політичний трактат», 1670; «Етика», 1667.

Тейяр де Шарден П‘єр (1881 – 1955) – французький вчений-палеонтолог, філософ і теолог. Його філософська концепція – «християнський еволюціонізм» – різновид пантеїзму. Бог – «Христос еволюції» – представлений у кожній частинці «тканини універсуму» у вигляді особливої духовної енергії, яка є рухомою і спрямовуючою силою еволюції. Розвиток Всесвіту («космогенез» – «христогенез») зображений як ряд етапів еволюції духу, яка здійснюється через ускладнення матерії. Важливе місце у процесі удосконалення світу, яке з виникненням людини здійснюється завдяки свідомості і діяльності самих людей, належить науці. Основні праці: «Божественне середовище», 1927; «Феномен людини», 1956.

Тертуліан Квінт Септімій Флоренс (б. 160 – після 220) – християнський теолог і письменник. Підкреслював прірву між біблійним одкровенням і грецькою філософією, стверджуючи віру саме в силу її не співмірності з розумом.

Фалес із Мілета (625 – 547) – давньогрецький мислитель, родоначальник античної філософії і науки, засновник мілетської школи, першої зафіксованої філософської школи. Зводив усе багатоманіття речей до єдиної першостихії – води.

Фейєрбах Людвіг Андреас (1804 – 1872) – німецький філософ. Був спочатку послідовником Гегеля, потім (1839) піддав критиці його філософію ідеалізму, протиставивши антропологічний матеріалізм. На перший план висунув проблему людини як «єдиного, універсального і вищого» предмета філософії. Основні праці: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841), «Основи філософії майбутнього» (1843), «Сутність релігії».

Фіхте Йоган Готліб (1762 – 1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. У центрі його уваги – проблема «практичної» філософії – питання обґрунтування моралі і державно-правового ладу. Але практику зводив лише до діяльності моральної свідомості. Відмовився від концепції «речі в собі» і намагався вивести усе розмаїття форм пізнання із одного початку – свідомості суб‘єкта. В етиці центральним питанням вважав проблему свободи, яку розумів як дію, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Основна праця: «Науковчення» (1794).

Фрейд Зиґмунд (1856 – 1939) – австрійський невропатолог, психіатр, основоположник психоаналізу, психотерапевтичного методу лікування неврозів, що ґрунтується на техніці вільних асоціацій. Один із перших почав вивчати психологічні аспекти розвитку сексуальності – згідно Фрейду, основу несвідомого складають сексуальні інстинкти (лібідо), які обумовлюють більшість психічних дій людини. Основні праці: «Тлумачення сновидінь», 1900; «Лекції по вступу до психоаналізу», 1910; «Тотем і табу», 1913; «Я і Воно», 1923.

Фромм Еріх (1900 – 1980) – німецько-американський психолог, соціолог і філософ, представник неофрейдизму. Розробив цілісну концепцію особистості, прагнув з‘ясувати механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів у процесі її формування. Зв‘язок міх психікою індивіда і соціальною структурою суспільства носить соціальний характер, у формуванні якої особлива роль належить страху. Страх подавляє і витісняє у несвідоме прагнення особистості, несумісні із пануючими нормами в суспільстві. З метою подолання такого стану висунув проект створення гармонічного «здорового суспільства». Основні праці: «Втеча від свободи», 1941; «Психоаналіз і релігія», 1950; «Революція надії», 1964.

Хайдегер Мартін (1889 – 1978) – німецький філософ, один із основоположників німецького екзистенціалізму. Розвинув вчення про буття, в основі якого протиставлення дійсного існування (екзистенції) і світу повсякденності, буденності; осягнення смислу буття пов’язане з усвідомленням тлінності людського існування («Буття і час», 1927). Праці: «Що таке метафізика?», 1930; «Вступ до метафізики», 1935; «Вчення Платона про істину», 1942.

Цицерон Марк Туллій (106 – 43) – римський політичний діяч, оратор і письменник. Прихильник республіканського ладу. У гносеології схилявся до скептицизму. Головну увагу зосередив на проблемах етики, доброчинного життя. Закликав слідувати людській природі, істинну суть якої розкриває тільки практична філософія.

Шеллінг Фрідріх Вільгельм (1775 – 1854) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. Розвинув принципи об‘єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму, несвідомо-духовного творчого начала. Метод споглядання цієї єдності – інтелектуальна інтуїція, характерна для філософського і художнього генія. Основна праця: «Система трансцендентального ідеалізму», 1800.

Юм Девід (1711 – 1776) – англійський філософ-ідеаліст, психолог, історик. Роль знання вбачав не в осягненні буття, а в здатності бути керівником практичного життя. Заперечував об‘єктивний характер причинності, хоча визнавав її існування у ході асоціації ідей і їх утворення під впливом чуттєвих вражень. В етиці розвинув теорію утилітаризму.

Ясперс Карл (1883 – 1969) – представник німецького екзистенціалізму, психолог. Основне завдання філософії вбачав у розкритті «шифрів буття» – різноманітних виявів трансценденції. Основні праці: «Всезагальна психопатологія», 1913; «Духовна ситуація епохи», 1931.

Дата добавления: 2015-05-22