Психологія спілкування у військовому середовищі 1 страница

Тема 10

Спільне життя й діяльність людей передбачає регулювання та спря­мування їхніх взаємодій. Універсальним засобом такого регулювання виступає спілкування. Через це воно є одним із центральних проблем у психологічній науці. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передання суспільного досвіду, а його зміст спрямова­ний на інтеграцію людей та координацію їхніх дій, вироблення спіль­них норм і правил поведінки та діяльності, передання наступному по­колінню соціального досвіду, налагодження контактів з іншими людь­ми, обмін думками та почуттями тощо.

10.1. Сутність, функції та структура спілкування 10.1.1. Поняття спілкування

Результатом спілкування є налагодження контактів між людьми, а сутністю — організація взаємодії суб'єктів діяльності.

Поняття спілкування в соціальній психології вживається в різних значеннях. Ними є такі:

—один із різновидів самостійної людської діяльності (Б.Г. Ананьев, І.С. Кон, О.О. Леонтьев);

—атрибут інших видів людської діяльності (О.О. Леонтьев, В.М. Панферов);

—обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. В и гот­ський, С.Л. Рубінштейн);

—специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку (А.Д. Урсул);

— специфічна форма взаємодії суб'єктів (М.С. Каган) та ін. Такі різні підходи до розуміння цього поняття пояснюються, по-пер­ше, недостатньою розробленістю проблеми; по-друге, труднощами ви­окремлення спілкування як специфічного явища з інших сфер суспіль­ного життя; по-третє, супроводженням спілкування всіх видів людської діяльності і взагалі людського буття, бо без спілкування індивід як осо­бистість не відбудеться.

В результаті існують різні варіанти визначення цього поняття. Щодо дефініції спілкування висловлювалися такі думки:

О.О. Бодальова: спілкування — це взаємодія людей, змістом якої є обмін інформацією за допомогою різних засобів ко­мунікації для встановлення взаємин між людьми; О.О. Леонтьева: спіікування — це соціальний феномен, умо­ва будь-якої діяльності людини; Б.Д. Парйгіна: спілкування — це необхідна умова існування і соціалізації особистості.

У широкому розумінні спілкування — це той бік людської діяльно­сті, що вказує на активну взаємодію людей у процесі їхнього матеріаль­ного та духовного виробництва, спосіб реалізації соціальних стосун­ків, який здійснюється через безпосередні або опосередковані контак­ти, в які вони вступають. Саме через спілкування люди та групи вступа­ють у всі види стосунків одне з одним, без якого неможливі соціальні відносини, не може існувати жодне суспільство.

10.1.2. Спілкування і комунікація

Окремі дослідники, наприклад, психологи Г.М. Андреева та К.К. Платонов, аналізуючи поняття спілкування, розмежовують його з поняттям комунікація. Останнє вони тлумачать як «повідомлення», «пе­редання інформації», наголошуючи на його однобічному характері, зв'яз­ку з теорією інформації, кібернетикою, технічними системами. Така необхідність виникає у зв'язку з тим, що окремі дослідники, наприклад, М.С. Каган, розглядають спілкування як комунікативний вид діяльності.

На відміну від комунікації у понятті спілкування наголос робиться на взаємному обміні інформацією, емоціями й почуттями, виділяється його діалогічний характер, що передбачає взаємодію, взаєморозумін­ня, взаємини між двома або кількома суб'єктами. Отже, комунікація може відбутися як між людьми, так і між технічними системами, а спілкуван­ня — тільки між людьми, бо передбачає обмін думками, емоціями, почуттями, інформацією, налагодження контактів і організацію взаємодії.

Міжособистісне спілкування — це процес інформаційної і предмет­ної взаємодії між людьми, в якому формуються і реалізуються їхні між-особистісні стосунки. Воно передбачає встановлення прямих контактів між учасниками спілкування, які дають змогу безпосередньо реагувати та впливати на дії і висловлювання партнерів по спілкуванню, сприй­мати один одного як конкретну особистість. Цей різновид спілкування розвивається перш за все у малих групах і колективах. Вихідна і головна одиниця міжособистісного спілкування —діада, парний соціально-пси­хологічний зв'язок (у малій групі кожен спілкується з кожним, без посе­редників). Сукупність парних взаємодій утворює систему міжособистіс-них зв'язків як на рівні внутрішньогрупового, так і на рівні міжгрупово-го спілкування.

Основні види спілкування: матеріальне і духовне, пряме (безпосе­реднє) і масове (опосередковане).

Матеріальне спілкування — цс взаємини і взаємодія людей у ході матеріальнопрактичної діяльності, передусім у процесі професійної діяльнос­ті, а також їхня поведінка в різних сферах суспільного життя.

Духовне спілкування виступає як обмін партнерами по спілкуванню різноманітною інтслектуально-емоційною інформацією, переживаннями і дум­ками за допомогою живої людської мови, засобів масової комунікації і не-вербальних засобів.

Міжособистісне (пряме, безпосереднє) спілкування — це такий різно­вид взаємодії людей, в якому вони одночасно (або послідовно) виступають одне щодо одного об'єктами і суб'єктами.

Основною особливістю масового спілкування є його опосередкований, анонімний характер, спрямованість не на конкретну людину, а на великі й неоднорідні соціальні групи. Здійснюється масове спілкування найчастіше за допомогою засобів масової інформації.

Міжособистісне спілкування забезпечує зв'язок особистості з без­посереднім соціальним оточенням, а масове —сприяє здійсненню зв'яз­ку особистості і суспільства.

Суттєвий інтерес становлять функції спілкування, стосовно яких ма­ється кілька підходів. Наприклад, згідно з одним із них спілкування має чотири класи функцій.

До першого класу належать інструментальні функції обслуговування різних видів групової конкретної діяльності.

Другий клас утворює комплекс психічних функцій, які зумовлюють роз­виток окремих психічних процесів і форм психічної діяльності людини.

Третій клас становлять соціально-психологічні функції спілкування — функції налагодження контактів між людьми, самоутвердження та самоак-туалізації особистості, розвитку стосунків між членами групи, групоутво-рення та розвитку групових процесів, а також функції, пов*язані з форму­ванням і розвитком особистості в суспільстві.

До четвертого класу належать соціальні функції спілкування: передання особистого та суспільного досвіду наступним поколінням, організація суспільної взаємодії, формування всіх видів суспільних стосунків, функціонування їх як найважливішого способу життя особистості, колективу, суспільства.

Інформиційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та приймання інформації. Реалізація цієї функції відбувається на трьох рівнях. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у ви­хідній інформованості людей, що вступають у психічний контакт. Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. Третій — прагнення людини зрозуміти інформацію та оцінювання одержаної інформації.

Регуляційно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Спіл­кування надає людині можливість регулювати поведінку і діяльність не тіль­ки власну, а й інших людей і відповідно реагувати на їхні дії. Таким чином відбувається процес взаємного налагодження дій. Результатом такого нала­годження є сумісність людей, їхня згуртованість і спрацьованість, взаємна стимуляція і корекція процесу діяльності та поведінки.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу лю­дини. Усім відомо, що характер спілкування безпосередньо впливає на пси­хічний стан співрозмовника та навколишніх.

Євген Руденський виокремлює такі функції: основні — інструмен­тальна, синдикативна, самовираження, трансляційна; додаткові — екс­пресивна, контрольна (соціальна), соціалізації тощо.

Галина Андреева, у свою чергу, виділяла три групи функцій: кому­нікативну, інтерактивну та перцептивну.

Таким чином, все це дає змогу дійти висновку, що спілкування охоп­лює та відображає двосторонній або багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльно­сті. Як суб 'єкт-об 'єкт-суб 'єктна взаємодія спрямована на розв'язання спільного завдання, так і спілкування з необхідністю включає обмін ін­формацією між людьми, їхнє взаємне сприйняття та розуміння, взаємо­вплив один на одного.

Отже, спілкування — це процес налагодження контактів між людь­ми, який дає змогу змінити перебіг спільної діяльності за рахунок по­годження індивідуальних дій, розподілу функцій або здійснити ціле­спрямований вплив на формування окремих осіб. Тому вона породжує такі феномени, як сприйняття і зрозуміння людьми одне одного; лідер­ство і керівництво; згуртованість*! конфліктність; стосунки і настанови та ін.

Спілкування — найважливіша ознака саме людського існування, без якого неможливі діяльність, формування й засвоєння духовних ціннос­тей, формування розвиток особистості. Ефективність спілкування та повна реалізація основних функцій залежать від єдності його п'яти ас­пектів:

І)міжособистісного (відображає взаємодію воїна з безпосе­реднім оточенням: з іншими воїнами, з якими він пов'яза­ний у процесі службової та повсякденної діяльності);

2) ногнітивного (лаг можливість відповісти на запитання про те, ким е співрозмовник, який він як людина, чого від ньо­го можна очікувати, тобто дозволяє пізнати основні особис-тісні якості партнера по спілкуванню, товаришів по служ­бі);

3)комунікативно-інформаційного (являє собою обмін між вої­нами своїми переживаннями, ідеями, настановами, настро­ями, почуттями тощо);

4) емотивного (це особливість людського спілкування, тобто наявність емоцій, наповненість інформації особистісними почуттями та ставленнями);

5) конативного (спілкування задля узгодження зовнішніх і внутрішніх протиріч у позиціях партнерів по спілкуванню).

10.1.3. Структура спілкування

Зі складності та багатоплановості спілкування випливає його струк­тура, до якої можна підійти по-різному. У цьому підручнику пропону­ється структура спілкування за Г.М. Андреєвою — через виділення в ній трьох взаємозв'язаних властивостей відповідно до трьох його ос­новних функцій: комунікативної, інтерактивної та перцептивної.

1. Комунікативний бік. Виділення комунікативної якості свідчить,
що в процесі спільної діяльності воїни обмінюються між собою різними відомостями, уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями.

У процесі спілкування партнерів, кожний з яких є активним суб'єк­том, відбувається не просто рух інформації, а як мінімум активний об­мін нею. При цьому велику роль відіграє значущість інформації. Під час спілкування воїни не просто «обмінюються» значеннями, а праг­нуть при цьому знайти загальний сенс. Це можливо лише за умови, що інформація не тільки прийнятна, а й осмислена та зрозуміла. Тому в кожному комунікативному процесі виступають в єдності діяльність, спілкування і пізнання.

2. Інтерактивний бік позначає характеристику тих компонентів спіл­кування, які пов'язані з взаємодією воїнів з безпосередньою організа­цією їхньої спільної діяльності. Центральна думка цього аспекту спіл­кування полягає в тому, що особистість воїна формується і розвиваєть­ся у взаємодії з іншими особистостями. Стратегія взаємодії воїнів ви­значається характером військово-професійної діяльності, яка має колек­тивний характер і передбачає активну взаємодію між різними категорі­ями особового складу та чіткість узгоджень характеру спільних дій.

3.Перцептивний бік. Виділення його в самостійний об'єкт дослід­ження підсилює роль, яку відіграє сприйняття воїна воїном в ефектив­ності їхньої взаємодії, формуванні культури поведінки та налагодженні ефективного контакту.

Основні механізми соціальної перцепції (взаєморозуміння) у спілку­ванні такі:

Ідентифікація — це спосіб розуміння іншого воїна через ус­відомлене або безсвідоме уподібнення його самому собі, тобто це — уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути в систему поглядів.

Стереотипізація — це класифікація форм поведінки й інтер­претації їх причин через віднесення до вже відомих явищ — соціальних стереотипів. Як загальна риса сприйняття в умо­вах соціальної перцепції, вибірковість, оскільки базується на минулому досвіді воїна, значущості його мети, очікуван­нях, бажаннях, намірах, також має свої особливості. Сприй­маючи під впливом минулого досвіду нові враження, суб'єкт спирається на стереотипи. У новій ситуації вони допомага­ють швидко визначити свою позицію щодо кожного учас­ника, а також криють у собі небезпеку отримати неправильну інформацію.

У зв'язку з цим виділяють нантиповіші викривлення уявлень про іншу людину внаслідок стереотипізації сприйняття: ефект ореолу— вплив по­переднього уявлення про людину на оцінку її властивостей; ефект послі­довності — сильний вплив, який має перше враження; «проекція» — тен­денція до перенесення особистих негативних якостей особистості на іншо­го; ефект поблажливості — надлишок доброзичливості у сприйнятті ін­шої людини.

Рефлексія — це осмислення суб'єктом того, якими засобами і для чого він справив те чи інше враження на партнера по спілкуванню. Тобто це є спосіб однієї людини зрозуміти іншу, виходячи з уявлень про себе. Ця залежність набагато посилюється за умови спільної діяльності. На процес ре­флексії впливають такі ефекти:

каузальна атрибуція (припасування іншому воїнові тих якостей, які йому не притаманні. В умовах спільної діяльності це явище має вигляд тенденції позитивного чи негативного переоцінювання партнера);

настановлення (попередньо сформована готовність сприймати ін­шого під певним кутом. Наприклад, більшість людей особистість військовослужбовця готові сприймати позитивно);

ефект ореолу (сприймання партнера крізь призму прикрашених ві­домостей про нього);

стереотипізація (привнесення в образ людини рис, якими зазвичай наділяють представників певного фаху або національності. На­приклад, вчителя завжди сприймають як тактовну людину, ліка­ря — як емпатичну, офіцера — як мужню);

атракція (привабливість одного партнера зі спілкування для іншо­го. Форми атракції: симпатія, дружба, кохання).

Зворотний зв'язок — це отримання адресантом інформації про те, який вплив він здійснив на адресата, і коригування на цій основі подальшої стратегії спілкування.

Кожна людина володіє притаманними тільки їй способами встанов­лення і розвитку контактів з іншими людьми. Цю відмінність визнача­ють як стиль спілкування, в якому знаходять вираження:

—особливості комунікативних можливостей людини;

—характер взаємин, які склалися на даний момент, з конкрет­ними людьми;

—психічна і соціальна індивідуальність людини;

—особливості партнера по спілкуванню.

Підвалину стилю спілкування складають морально-етичні настано­ви особистості, знання і дотримання нею соціально-етичних цінностей суспільства. У військовому середовищі виділяють такі стилі спілкування: Демократичний: будується на мовних і немовних засобах, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до змісту повідомлення. Він грунтується на гуманному ставленні до особистості воїна, супроводжується високою оцінкою парт­нера, орієнтацією на його сильні сторони. Ця складна так­тика спілкування не завжди дає швидкий позитивний ре­зультат. Це мистецтво переходу від ділового до духовного рівня спілкування. Для оволодіння цим мистецтвом потріб­не виховання, а то й психологічна допомога. Авторитарний: поширений у недемократичному суспільстві. Йому притаманне вибіркове і здебільшого негативне став­лення до партнера, до людини взагалі. Він базується на усе­реднюванні її індивідуально-психічних особливостей, ура­хуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язу­ють певну точку зору. Це, спілкування за типом суб'єкт-об'єктних стосунків, коли партнера розглядають лише як засіб досягнення власної мети. Зміст, характер і особливос­ті військової діяльності в основному передбачають такий стиль спілкування. Суперечливий: нестійка тактика спілкування, яка припускає елементи різних стилів. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування, скільки від стану суб'єкта. Комбінований: характеризується гнучким використанням ав­торитарного, демократичного і суперечливого стилів спіл­кування залежно від обставин. Стиль спілкування впливає на емоційну атмосферу спілкування і визначає вибір засобів:

а) лінгвістичні (мовні);

б) оптико-кінетичні (міміка і пантоміміка);

в) паралінґвістичні (якість голосу, його діапазон і тональність);

г) екстралінгвістичні (паузи, сміх, плач, темп мови);

д) просторово-часові (дистанція, час, місце, ситуація спілкування).

Результати досліджень свідчать, що у щоденному спілкуванні людини слова складають 7 %, паралінґвістичні й екстралінгвістичні засоби —38 %, нсмовні засоби (оптико-кінетичні, просторово-часові) — 53 %. Невсрбаль-ні засоби спілкування досліджують такі науки, як кінестика (вивчас зовнішні вияви людських почуттів і переживань), таксстика (вивчає легке торкання одним партнером іншого у процесі спілкування), проксеміка (вивчає прос­торово-часове розташування партнерів у процесі спілкування).

Спілкування між воїнами може відбуватись у різноманітних qbop-мах, які залежать від рівня спілкування, характеру, мети. За формою міжособистісне спілкування найчастіше буває таке: анонімне, срункціо-нально-рольове, в якому особливе місце посідають службові стосунки, неаюрмальне та інтимно-родинне.

Анонімне спілкування являє собою взаємодію між незнайоми­ми або не пов'язаними особистими взаєминами воїнами. Формально-рольове стлкування зумовлює зв'язок між військо­вослужбовцями протягом певного часу, під час виконання ними своїх ролей. Службові стосунки теж мають функціо­нально-рольовий характер, але вони можуть тривати довго і, як правило, мають велике значення в житті людей. Служ­бові стосунки воїнів можна побачити в процесі їх взаємодії під час розв'язання службових завдань: навчальних, госпо­дарчих, бойових. Принципи цих взаємин визначені стату­тами, і якщо вони відповідають вимогам військових стату­тів, їх називають статутними, у протилежному разі — не-статутними.

Службові стосунки між воїнами підрозділу можна розглядати: «по горизонтал” — це взаємини військовослужбовців, рів­них за службовою посадою та військовим званням; «по вертикалі» — взаємини між начальниками та підлеглими; «по діагоналі» — це взаємини між офіцерами, прапорщика­ми, сержантами одного підрозділу з представниками іншо­го підрозділу.

Неформальне спілкування являє собою різноманітні контакти за межами офіційних відносин товаришів по службі, членів будь-яких організацій.

Таким чином, розгляд форм, сутності та структури спілкування свід­чить про актуальність та практичну значущість цієї проблеми, необхід­ність посилення ефективності роботи різних контактних груп та колек­тивів, які спільно розв'язують ті чи інші завдання.

10.2. Спілкування та діяльність

У вітчизняній психології існують різні підходи до розуміння взає­мозв'язку спілкування і діяльності. Так у працях Б.Г. Ананьева, І.С. Кона спілкування, праця і пізнання розглядаються як рівноправні різновиди діяльності. На думку О.М. Леонтьева, спілкування завжди включене у будь-яку діяльність і є її суттєвим аспектом, а сама діяль­ність — умовою спілкування. У багатьох працях М.С. Кагана і О.О. Ле­онтьева спілкування розглядається як особливий, специфічний різно­вид діяльності (комунікативна, мовна діяльність).

На основі аналізу різних підходів до розуміння взаємозв'язку спіл­кування і діяльності можна виділити три такі найголовніші підходи:

— спілкування як самостійний вид людської діяльності;

— спілкування як атрибут інших видів людської діяльності;

— спілкування як взаємодія суб'єктів.

Ми дотримуємося думки Бориса Ломова, який вважав спілкуван­ня і діяльність відносно самостійними аспектами єдиного процесу жит­тєдіяльності людини. На його думку, головна відмінність між ними по­лягає в тому, що в діяльності реалізуються стосунки «суб'єкт—об'єкт», а у спілкуванні — стосунки «суб'єкт—суб'єкт».

Ми однозначно приймаємо ідею єдності спілкування та діяіьності. Такий висновок логічно випливає з розуміння спілкування як реально­сті людських стосунків, який припускає, що будь-які форми спілкуван­ня є специфічними формами спільної діяльності: в процесі виконання різних функцій люди не просто «спілкуються». Вони спілкуються в рам­ках певної діяльності. Таким чином, спілкується завжди тільки ділова людина: її діяльність завжди перехрещується з діяльністю інших лю­дей. Тому у спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні стосунки, а й найголовніше— суб'єкт-суб'єктні. Особистість як су­б'єкт діяльності завжди спілкується. У цьому спілкуванні вона самови­ражається, самоутверджується, виявляє свої індивідуальні особливос­ті, а також ставиться до іншої людини як до суб'єкта діяльності. Більше того, спілкування за допомогою діяльності не просто організується, а саме збагачується. У цій діяльності виникають нові зв'язки та взаємини.

Таким чином, спілкування нами розглядається як бік, умова діяль­ності. Але єдність спілкування і діяльності полягає в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується і здійснюється.

Військова діяльність має колективну форму, тому вона передбачає обов'язкове узгодження дій всіх її учасників, що відбувається через розподіл і координацію функцій між воїнами. У військовому середови­щі відповідно до ефективної організації військової діяльності складає­ться система взаємодій індивідуальних та групових потреб, інтересів, цінностей, мотивів і цілей. На підставі обміну інформацією, врахуван­ня попереднього військового досвіду, професійної діяльності та вироб­лення статутних правил і норм, за допомогою яких здійснюються регу ляція і контроль діяльності у військовій сфері, між воїнами встановлю­ються жорсткі субординаційні взаємини, чітке узгодження дій і взаєм­не розуміння. Збірником норм і правил взаємин військовослужбовців є Загальновійськові статути Збройних сил України, які регулюють різні види службової діяльності всіх категорій особового складу. Статут внутрішньої служби визначає взаємини між різними категоріями вій­ськовослужбовців, правила воїнської ввічливості, правила і норми спіл­кування військовослужбовців у службовий і позаслужбовий час. Основні правила поведінки й організації взаємодії між різними категоріями осо­бового складу у бойових умовах визначаються Бойовим статутом, у якому визначені жорстка послідовність комунікативних дій посадових осіб під час ухвалення рішення на конкретний вид бою.

Для регуляції цих взаємин у неформальній обстановці існує також кодекс поведінки військовослужбовців. Це — воїнський етикет. А у воєнний час існують жорсткі, але досить гуманні вимоги міжнародного гуманітарного права та кодексу поведінки учасника війни.

Наприклад, правила поведінки військовослужбовця в бою поділяються на загальні правила поведінки в бою і спеціальні правила. До загальних правил поведінки в бою належать такі:

—вести бойові дії лише проти комбатантів;

—нападати тільки на військові об'єкти;

—берегти цивільне населення і майно;

—не руйнувати більше, ні^к того вимагає бойове завдання. До спеціальних правил поведінки в бою відносять такі:

1.Щодо комбатантів супротивника, які здаються у полон: щадити їх; роззброювати; забезпечити їм захист і гуманне до них став­лення; доставити їх до свого командира.

2.Щодо*поранених комбатантів супротивника: підбирати їх; нада­вати необхідну допомогу; захистити їх; доставити до свого ко­мандира або до найближчого медичного пункту.

3.Щодо цивільних осіб: ставитися до них з повагою; поводитися гу­манно з тими, хто перебуває під твоєю владою: захищати від по­ганого поводження, пам'ятаючи при цьому, що акти помсти та затримання заручників заборонені; поважати їхнє майно; не за­подіювати шкоди і не мародерствувати.

4.Правила щодо осіб та об 'ектів, що мають спеціальні знаки (меди­чна служба, військовий і цивільний духовний персонал, культурні цінності та пам'ятники, білий прапор та ін.): ставитися з повагою до осіб, які носять ці знаки, захищати майно, що позначається ними; не перешкоджати цим особам виконувати свої обов'язки (за відсу­тності іншого наказу); залишати ці будівлі, спорудження, пам'ят­ники недоторканними; не входити до них, якщо не отримано іншо­го наказу; не заважати переміщенню цих автомашин, кораблів, лі­таків та гелікоптерів. Не намагатися проникнути в них, якщо не отримано іншого наказу.

Слід також мати на увазі, що за умов спільної діяльності динаміка основних психічних явищ людини та соціально-психологічних явищ соціальної групи відбувається інакше, ніж у процесі індивідуальної ді­яльності. Яскраво ілюструє цей факт, наприклад, явище паніки. Також, заданими Б.Ф. Ломова, процес відтворення словесного матеріалу, який зберігається в пам'яті, за умов спільної діяльності є не тільки повні­шим і точнішим, ніж за умов діяльності індивідуальної, він організова­ний зовсім по-іншому. Завдяки цьому підвищується загальна активність мислення, формуються змістовніші узагальнення.

Таким чином, специфіка спільної діяльності порівняно з індивіду­альною полягає насамперед у появі «сукупного» групового суб'єкта. Він має властивості, які не можна звести до простої суми якостей інди­відів, що входять до його складу. Умовою і засобом формування «су­купного» суб'єкта є спілкування, в яке вступають люди заради спільної діяльності. Яскравим прикладом цього положення є ефективне функ­ціонування військових підрозділів (частин). Його ілюстрацією є також народне прислів'я про те, що перемагають не кількістю, а майстерніс­тю. Яскраві приклади цього містяться у темі, присвяченій проблемам психологічної підготовки військ.

Як соціально-психологічне явище спільна діяльність має низку спе­цифічних ознак, пов'язаних з появою спільного (групового) суб'єкта. Як і будь-яка інша форма діяльності, спільна діяльність має бути ціле­спрямованою, тобто мати однакову для її учасників мету і спільний мо­тив. Єдина мета та спільна мотивація сприяють встановленню взаємо­зв'язку та взаємозалежності між індивідуальними діями, їх об'єднан­ню в єдиній діяльності, що у військовій сфері визначається як бойова злагодженість підрозділу або частини. Але така діяльність не може бути ефективною, якщо немає розподілу єдиного процесу діяльності на окре­мі пов'язані між собою функції. Інакше кажучи, спільна діяльність зав­жди мусить мати певну структурованість, спеціалізацію, тобто кожен воїн має бути справжнім фахівцем у своїй галузі.

Адже єдність спілкування і діяльності є процесом формування суб'єкта групової діяльності, який не можна звести до суми окремих суб'єктів. Спілкування і діяльність завжди існують у єдності и одне без одного неможливі. Справді, діяльність — це не тільки праця, умін­ня, гра, а одночасно і взаємини, спілкування з іншими людьми. Разом із тим різні форми спілкування одночасно є формами спільної діяльно­сті людей.

10.3. Основні характеристики спілкування

До основних характеристик спілкування, на нашу думку, слід відне­сти його структурні компоненти, основні форми та акти, зміст.

На основі діяльнісного підходу щодо розуміння природи спілкуван­ня можна виділити такі його структурні компоненти:

—предмет спілкування — це інший воїн, партнер по спілку­ванню;

—потребау спілкуванні — це прагнення воїна до пізнання й оцінки інших, а через них і за їхньою допомогою — до са­мопізнання і самооцінки;

—комунікативні мотиви — це те, заради чого воїн спілку­ється з іншими воїнами;

—дія спішування — це одиниці комунікації, цілісний акт, який адресований іншому воїнові;

—завдання спілкування — це мета, на досягнення якої у кон­кретній комунікативній ситуації спрямовані різноманітні дії, що відбуваються у процесі спілкування;

—засоби спілкування — це ті предмети, за допомогою яких відбувається спілкування;

—продукт спілкування — це предмети й утворення матері­ального і духовного характеру, які створюються у процесі спілкування.

Спілкування відбувається, як правило, у трьох формах:

—монологічній (характерца для командира, коли він органі­зовує певні види навчальної та службової діяльності під­леглих);

—діалогічній (найскладніша, але водночас бажана, особливо для офіцерів-вихователів);

—полілогічиій (багатостороннє спілкування, яке відбувається у ситуаціях ухвалення рішень у бойовій обстановці, в екс­тремальній ситуації, коли здійснюється боротьба за пере­хоплення ініціативи у дискусії та діяльності).

Спілкування як діяльність складається з ко 11 кроті і и х елементарних актів. Зокрема:

— суб'єкта — ініціатора спілкування;

—суб'єкта, якому адресована інформація;

—норм і правил, на основі яких організується спілкування;

—цілей, які мають учасники спілкування;

—ситуації, в якій відбувається спілкування.

Кожен акт спілкування являє собою ланку таких взаємозв'язаних комунікативних дій:

—вхід суб'єкта спілкування у комунікативну ситуацію;

—оцінка суб'єктом спілкування характеру комунікативної ситуації;

—орієнтація у комунікативній ситуації;

—вибір іншого об'єкта для можливої взаємодії;

—постановка комунікативного завдання із врахуванням особ­ливостей ситуації спілкування;

—опрацювання підходу до суб'єкта взаємодії;

—привернення уваги суб'єкта взаємодії;

—оцінка психічного стану партнера по спілкуванню;

—самоналаштовування внутрішнього психічного стану на психічний стан співрозмовника;

Дата добавления: 2015-05-22