Поучення

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Хрестоматія

Додаток 2.

/ уривок /

Володимир Мономах (Володимир-Василій Всеволодович; 1053–19.У. 1125, похований у Софійському соборі в Києві) – великий князь київський (1113–25), онук Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха. Княжив у Ростові-Суздальському, Смоленську, Володимирі Волинському, Чернігові, Переяславлі. Запрошений боярством на престол у Києві, проводив політику консолідації руських князівств, законодавчо («Устав» Володимира Мономаха) дещо ослабив гніт і визискування народу.

Володимир Мономах сприяв розвиткові літописання. Він є автором «Поучення» (1117), листа («грамотиці») до Олега Святославича (1096–97) та молитви. Автобіографічне „Поучення” Володимира Мономаха, адресоване його дітям і широкому загалу, пропагувало ідеї гуманізму, миру, справедливості, високої моралі, наполегливої праці, патріотизму.

Твори Володимира Мономаха мають історично-документальне та художньо-естетичне значення і належать до видатних пам’яток письменства Київської Русі. Збереглися в складі „Повісті временних літ” за Лаврентіївським списком.

Уривок з „Поучення” подається за літописом руським (пер. з давньоруського Л. Є. Махновця). У квадратних дужках надруковано додатки від перекладача.

Три крапки у квадратних дужках означають скорочення упорядника.

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюблений і матір’ю своєю [з] Мономахів (1*) у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості божій і отчою молитвою од усяких бід!

Сидячи на санях (2*), помислив я в душі своїй і воздав хвалу богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому діти мої, чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, – нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я] труждатися.

Найперше задля бога і душі своєї, страх майте божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се є початок всякому добру. […] „Бо так і Василій учив, зібравши при цім юнаків: [треба мати] душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду, і в міру слово господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при старих – мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти, не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу – вгору; уникати, не старатися повчати легковажних, власть же – ні за що мати, як [і] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помогти – од бога нагороди нехай той сподівається, і вічними благами він пораює (3*).

[…] Воїстину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець – бог милостив і премилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочемо його пожерти і кров його пролити найскоріш. А господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і до [скону] живоття нашого. Як отець, [що] чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і господь наш навчив нас, [як добути] над врагом – [дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутись його і побідити його – покаянням, сльозами і милостинею. І то вам, діти мої, не тяжка заповідь божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися.

[...] Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, а за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.

Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся богом, ні хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої потреби (4*). А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се] лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї.

[...] Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: „Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам [боже], дав єси, – не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів”. І в землі не ховайте [нічого], – се нам великий єсть гріх.

Старих шануй, як отця, а молодих, як братів.

У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна (5*), ні на отрока (6*), щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає.

Лжі бережися і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.

А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, – не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, – напоїте, нагодуйте краще стороннього, а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, – чи простий, чи знатний, чи посол, – якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте.

Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті.

А се вам основа всього: страх божий майте вище над усе.

Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре.

А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов, – а за се почесть єсть од інших країн (7*). Лінощі ж – усьому [лихому] мати: що [людина] вміє – то забуде, а чого не вміє, то того не вчиться.

А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви [ходити]. Хай не застане вас сонце на постелі, – так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні. [...] Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтесь на всякі добрі діла, славлячи бога зо святими його.

Літопис руський / Перекл. З давньорус. Л. Є. Махновця.

К., 1989. С. 454–461.

1* Всеволодом Ярославичем і Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха.

2* Тобто готуючись до смерті.

3* Виклад уривка із «Слова про подвижництво» Василія Великого, патрона-покровителя Володимира Мономаха, яке було відоме, зокрема, з «Ізборника Святослава» 1076 р.

4* Єванг. від Матфія У, 34–36 (виклад суті).

5* Тіун, тівун, тивун – управитель княжого господарства, дворецький, слуга, який виконував також судові та адміністративні обов’язки.

6* Отроки – молодші князівські дружинники (не обов’язково молоді за віком).

7* На Русі ІХ століття були поширені грецька, варязька, половецька, латинська, перська і західні мови. П’ять із них батько Володимира Мономаха князь Всеволод Ярославич (1078–1093) опанував самостійно, «удома сидячи».

Дата добавления: 2015-05-22