ІСТОРІЇ 1 страница

Четверте покоління (з 1971). Машини створюються на основі великих інтегральних схем (щільність електронних елементів — десятки тисяч на кубічний сантиметр). Зв'язок із користувачем здійснюється за допомогою кольорового графічного монітора. Найяскравіші представники цього покоління ЕОМ — персональні комп'ютери (ПК). Один із перших серійних ПК було створено 1981 року в компанії IBM. Він отримав назву IBM PC

Третє покоління (1964—1970). Електронно-обчислювальні машини цього покоління виготовляли з використанням інтегральних мікросхем. Це пристрої, що складаються з десятків або тисяч електронних елементів, розміщених на маленькій (1x1 см) пластині. Керували роботою таких машин за допомогою алфавітно-цифрових терміналів. Дані та програми вводили з термінала або з використанням перфокарт і перфострічок.

Перший комп’ютер був завдовжки з чотири автобуса і звався «Колосс». Його збудовано в Англії й почав роботу він у 1943 році. У той час про нього знали дуже мало людей, бо одне з його найперших завдань полягало у розшифруванні секретних кодів під час війни.

Першим кроком до зменшення розмірів ЕОМ став винахід транзисторів – мініатюрних пристроїв, що замінили електронні лампи. Транзистори виготовлялися кожен окремо, і, збираючи, їх треба було об`єднати і запаяти. У 1958 році Джек Кілбі придумав, як на одній пластині напівпровідника отримати декілька транзисторів. У 1959 році Роберт Нойс (майбутній засновник фірми Інтел) винайшов більш досконалий метод, який дозволяв не тільки розмістити на одній пластині потрібні транзистори, але й відповідно їх об`єднати. Ці електронні схеми отримали назву інтегральних схем, або чіпів.

• Друге покоління (1958—1963). Ці обчислювальні машини з'явилися у 1960-х роках (рис. 3.4). їх елементи було побудовано на основі напівпровідникових транзисторів. Дані та програми у машини вводили за допомогою перфокарт і перфострічок (паперових стрічрк з отворами).

Комп’ютери третього покоління (середина 60-х – початок 70-х років ХХ століття) працювали зі швидкодією в декілька мільйонів операцій за секунду. Це досягалося застосуванням у них інтегральних схем. У складі цих ЕОМ з’явилися пристрої (вони отримали назву каналів), які забезпечували обмін даними між оперативною пам’яттю та іншими блоками ЕОМ. Представниками цих ЕОМ були комп’ютери типу ІВМ – 360 та ЄС "Ряд – 1".

У 1970 році фірма Інтел почала продавати інтегральні схеми пам`яті. У цьому ж році була сконструйована інтегральна схема, аналогічна за своїми функціями центральному процесорові великої ЕОМ, яку назвали мікропроцесором. Перший комп’ютер ІВМ РС був запропонований користувачам у 1981 році. Він вигідно відрізнявся від усіх попередників тим, що будувався за принципом відкритої архітектури. Тобто фірма зробила його не єдиною системою, як раніше, а забезпечила можливість його збирання аналогічно до дитячого конструктора. Одначе, саме це досягнення й не дало можливості фірмі ІВМ користуватися результатами власного успіху. Фірма ІВМ розраховувала, що відкритість архітектури дозволить незалежним виробникам розробляти різні додаткові пристрої, завдяки чому зросте популярність комп`ютера. Але відразу ж з’явилося багато виробників більш дешевших комплектуючих, повністю аналогічних тим, які застосовувалися в комп’ютері IBM PC. Найбільше виграли користувачі, отримавши можливість збирати комп’ютер на свій розсуд, не обмежуючись досягненнями будь-якої однієї фірми.

• П'яте покоління (зараз та в майбутньому). ЕОМ цього покоління створено на основі надвеликих інтегральних схем, які характеризуються величезною щільністю розміщення елементів на кристалі. Наразі ми перебуваємо на порозі революції в комп'ютерній техніці, яку спричинила поява нових, квантових, комп'ютерів. Вони базуються на зовсім інших фізичних засадах, ніж усі сучасні комп'ютери, і дають змогу за лічені хвилини розв'язати задачі, які за допомогою сучасної обчислювальної техніки потрібно було б розв'язувати мільйони років. Теоретичну модель квантового комп'ютера було запропоновано в середині 1990-х років, а у 2008 році розроблено перший діючий зразок квантового процесора. Тоді компанія IBM не надавала великого значення персональним комп'ютерам, а відтак використала в IBM PC багато «чужих» елементів (зокрема, процесор фірми Intel) і не запатентувала низку власних технологій та компонентів. Це дало змогу іншим фірмам, застосовуючи опубліковані специфікації, створювати клони, які називають IBM PC-сумісними комп'ютерами. В ЕОМ четвертого покоління (70-і – початок 80-х років ХХ століття) за рахунок використання великих інтегральних схем швидкодія досягла десятків мільйонів операцій за секунду. Ці ЕОМ мали в своєму складі декілька центральних процесорів, а це забезпечувало одночасне розв'язання декількох завдань (власне, такі ЕОМ уже належали до обчислювальних систем). Представниками цих ЕОМ були комп`ютери типу ІВМ-370 та ЄС "Ряд – 2, - 3".

Скіфи в Передній Азії. На час прихо­ду скіфів у Причорномор'я ассірійський престол посідав цар Асархаддон (680— 669 рр. до н. е.), котрому, так само як і майже усім його попередникам, доводи­лося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассірій­ської зверхності в Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордо­нах держави нового потенційного супро­тивника, швидкі загони якого складалися з природжених стрільців-лучників і непе- ревершених кіннотників, стурбувала ас­сірійських володарів. Вони почали шука­ти шляхів до порозуміння з пришельця- ми. Зберігся письмовий запит Асархад- дона до оракула бога Шамаша: чи дотри­муватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассірійську царі­вну. Невідомо, чи були реалізовані плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассірійці все ж досягли якоїсь домовленості з кочови­ками.

Бій скіфів (праворуч) із мідянами. Зображення на циліндричній печатці (рис. П. Л. Корнієнки за І. М. Дьяконовим)

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі з повсталими в 673 р. до н. е. мідійськими племенами (територія розселення останніх прилягала до схід­
ного кордону Ассірії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз віді­грав кілька десятиліть по тому, коли Мі­дія, вже досягши незалежності, двинула свої війська в Ассірію. Мідійці взяли в облогу столицю ненависного ворога — Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» (Геро- д о т. І, 103). Більшість дослідників ува­жає, що Прототій Геродота і Партатуа ассірійських джерел — одна й та ж сама особа. В такому разі не виключено, що матір'ю Мадія могла бути дочка Асарха- ддона (згадаймо його спробу владнати династичний шлюб).

Розбивши мідійців, загони скіфів мо­гутньою хвилею затопили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордо­нах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове владарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е.

Вирішальною мірою до цього, безперечно, спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассірії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої, до того ж вирішальної, сили в цьому регіоні. Однак че­рез деякий час ситуація змінилася. В 612 р. до н. е. об'єднані сили Мідії та Вавілонського царства здо­були Ніневію, за кілька років остаточно загинула Ассірійська держава. Все це докорінно змінило роз­становку сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіф­ського панування. Та, незважаючи на несприятливі лля них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним воєнним чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським ца­рем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверд­жуються й археологічними даними. Йде­ться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Ясна річ, ці знахідки не обов'язково

фіксують безпосередню присутність сте- повиків в якомусь конкретному місці,— ^ адже разом зі скіфським луком цей тип ® стріл досить широко увійшов до арсеналу ^ бойових засобів місцевих народів (так, о Геродот (І, 73) розповідає, що саме < скіфи навчали стріляти з лука синів Кіак- ^ сара). Але в будь-якому випадку поши- < рення згаданих наконечників пов'язане з 0 походами північнопричорноморських ко- 9 човиків до Передньої Азії й археологічно * відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання та­ких наконечників. Одна з них, що похо­дить з іракського міста Мосул (зберіга­ється у Британському музеї в Лондоні), виготовлена з бронзи й призначена дія одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомо­гою кваліфікованих помічників він осо­бисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «майстерень» могли б цілком задовольнити потреби п'ятити­сячного загону лучників.

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, вияв­лений в Іранському Курдистані. Вочевидь, цей ком­плекс являє собою інвентар зруйнованого похован­ня скіфського вождя другої половини VIІ ст. до н. е. Цікаво: значну частину скарбу становлять ювелір­ні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновлад­ця?— знаходимо у Геродота (І, 106): «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в | Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презир­ства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кож­ного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфи та Північний Кавказ. У період передньоазіатських походів основною те­риторією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природ­ними комунікаціями — через східне уз­бережжя Чорного моря, центральнокав-

я

и

>.

О.

ч

м о

а.

Матеріали Келермеських курганів (розкопки М. І. Веселовського):

/ — план могили кургану 2; 2—3— деталі та реконструкція спорядження коня № 14 з кургану 2; 4—5 — деталі спорядження коней № 19 і 20 з кургану І (реконсгр. та рис. П. Л. Корніснка)

казькі перевали, узбережжя Каспійсько­го моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставрополь­ського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам'яток VII—VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіфське об'єднання, відоме в ассірійських джерелах як «цар­ство Ішкуза».

Багата здобич, яка стікалася в кочо­вища «царства» з Передньої Азії, посту­пово осідала в підкурганних могилах ко­чової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіф­ських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами пречудові зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Ось лише один приклад.

Узимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по- грабіжницькому розкопав на околицях станиці Ке- лермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять «золота пантера» (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоб­лених зображеннями фантастичних звірів, коштов­ні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. Показово: з-поміж речей Келер- меса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), багато золотих предметів, виконаних у від­повідності до уподобань скіфів, але майстрами, кот­рі явно не до кінця розуміли мистецькі канони сус­пільства, з якого походили замовники. Не виклю­чено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях злотоковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи.

В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий архе­олог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кур­гани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з'ясував конструкцію ке- лермеських поховань. Вони здійснювалися у вели­ких підквадратних у плані ямах (8,5X8,5 і 10,7 X X 10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — го­ловне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських моги­лах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекорд­сменом» у цьому відношенні є курган N9 1 поблизу Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому ске­лети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев'я­них конов'язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам'ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який

>5 у часі збігався з періодом передньоазіат- и ських походів, а територіально був пов'я- о! заний зі степовими районами між Кубан- ¹⁼¹ ню на заході та сучасним Дагестаном на 5 сході.

Однак після завершення перебуван- 2 ня скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщується в північнопричорноморські стспи. За Геро­дотом (IV, /), на шляху до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жін­ки скіфів унаслідок довгої відсутності чо­ловіків вступили у зв'язок з рабами... Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло мо­лоде покоління. Дізнавшись про своє по­ходження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не дозволяє сприй­мати її як конкретне історичне свідчення, проте немає ніякого сумніву: Геродот спирався на усні перекази, що у транс­формованому вигляді відображали якісь реальні події, пов'язані з остаточним ут­вердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор'я. Для реконст- руювання цих подій ознайомимося док­ладніше із ситуацією, яка складалася на захід від «царства Ішкуза» напередодні та в період оформлення Північнопри- чорноморської Скіфії.

4. УТВОРЕННЯ ПІВНІЧНОПРИЧОРНОМОРСЬКОЇ СКІФІЇ

Як зазначалося вище, VII—VI ст. до н. е.— це час найвищого розквіту скіфсь­кої культури в степових районах Прику- бання й Передкавказзя. Тривалі походи в Передню Азію були невичерпним джере­лом збагачення, що відбилося в пишному поховальному обряді величезних курга­нів Ставропілля та лівобережжя Кубані. У степовій же частині Північного При­чорномор'я до цього періоду можна від­нести лише близько 20 скіфських похо­вань, рівномірно «розкиданих» на вели­чезному просторі. Для переважної біль­шості їх характерні невеликі розміри та бідний інвентар.

Інша ситуація простежується в лісо­степовій частині Північного Причорно­мор'я. Серед виділених тут археологіч­них груп особливе місце посідають захід­но- і східноподільська, києво-черкаська, ворсклинська, які виникли на місцевій чорноліській основі. Цей цілісний у куль­турному й, певно, в етнічному відношенні масив територіально простягався на 400 км від Верхнього Дністра до Дніпра й далі по нижній і середній течії Ворскли.

Відстань від південної межі масиву — степового порубіжжя — до північної — кордонів лісової зони — також досягала майже 400 км. Яскрава й самобутня ку­льтура, що існувала тут у скіфський час, набула в VII—VI ст. до н. е. особливого розквіту.

Високий рівень економіки, базованої на орному землеробстві, сприяв консолі­дації місцевих племен. На зміну невели­ким поселенням й укріпленим селищам чорноліського часу приходять великі го­родища, наприклад, Немирівське, Мот- ронинське, Трахтемирівське та інші — центри міжплемінних об'єднань. Поси­люється процес майнової й соціальної диференціації, прискорюється виділення військової аристократії. Всі ці моменти дуже добре простежуються за даними археології.

Наприклад, у східних районах Лісостепового Дніпровського Правобережжя, на території добре вивченої києво-черкаської групи пам'яток, із рубе­жа VII—VI ст. до н. е. зустрічається виразний набір озброєння, а з другої половини VI ст. до н. е. в тутешніх курганах трапляється практично весь комплекс озброєння, що складається не лише з на-

ступальної зброї, а й із захисного обладунку. Най­вища концентрація зброї спостерігається в курга­нах місцевої аристократії. Розповімо лише про один із них — Реп'яхувату Могилу, досліджену поблизу с. Матусів Черкаської області.

Центральна гробниця майже вщент пограбована в давнину, бічна ж збереглася набагато краще. Її спорудили у прямокутній ямі, довжина стін якої до­сягала 5 м. Уздовж стін у виритих рівчаках закріп­лювалася дерев'яна обшивка ями. В могилі були поховані воїн і дитина. Крім різноманітного посуду й побутового начиння, археологи знайшли тут вели ку кількість предметів озброєння й кінського спо­рядження, зокрема два наконечника списів, бойову сокиру, 279 наконечників стріл у двох сагайдаках, шість бойових ножів, уламки панциря, 16 вудил, псалії.

Подібні поховання відкриті також на території Поділля (поблизу сіл Долиняни та Перебиківці) й у басейні Ворскли (курган біля с. Кириківка, курган Опішлянка, Бітова Могила та ін.).

о < т « •и. -а и н < < о и

Від VII ст. до н. е. в соціально-еконо­мічному розвитку цього регіону велику роль починають відігравати торговельні відносини між населенням Українського Лісостепу та античним світом, здійсню­вані за посередництва грецьких колоніс­тів (останні тоді якраз освоювали пів­нічне узбережжя.Чорного моря). Архео­логічно цей процес фіксується за грець­кими виробами, виявленими в лісостепо­вих районах. Особливо велика концент­рація античного імпорту простежується у східних районах Правобережного Лі­состепу (києво-черкаська група пам'я­ток).

План, розріз та супровідний інвентар скіфського поховання VI ст. до н. е. поблизу с. Підгородне на Дніпропетровщині (рис. П. Л. Корнієнка)

Звідси у грецькі міста, насамперед в и Ольвію, розташовану на березі Дніпро- а. Бузького лиману, надходила основна ^ маса вирощеного в Середньому Подніп- ^ ров'ї хліба. На думку Б. О. Рибакова, по- д казником торговельної активності місце- о. вого населення є одна із назв Ольвії — «Торжище Борисфенітів». Під борисфе- нітами вчений розуміє саме носіїв кисво- черкаської групи археологічних пам'яток скіфського часу, витягнутої на багато кі­лометрів уздовж середньої течії Борис- фена (давньогрецька назва Дніпра). Так у другій половині VII — першій половині VI ст. до н. е. в Північному Причорно­мор'ї складається своєрідна історична ситуація, що на кілька віків наперед бага­то в чому визначила долю населення да­ного регіону. Головну особливість цієї ситуації становило те, що територія роз­селення землеробських племен у Серед­ньому Подніпров'ї відокремлювалася від античних міст узбережжя Чорного моря широкою смугою північнопричорномор- ських степів, по яких пролягали торго­вельні шляхи — сполучники цих двох культурних областей. Особливе значення мали такі зручні комунікації, як Дніпро та Південний Буг. Тому Нижнє Подні­пров'я перебувало в центрі уваги кочових племен, які прагнули запровадити свій контроль над торговельним обміном між подніпровськими хліборобами і грець­кими колоністами.

Поза всяким сумнівом, скіфи перши­ми з-поміж степових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подні­пров'я як ключового пункту, що давав можливість скористатися з вигід тран­зитної торгівлі. Цим великою мірою поя­снюється переміщення основного ядра скіфських племен із Передкавказзя, кот­ре вже втратило для них своє стратегічне значення після закінчення передньо- азіатських походів, до степової частини Північного Причорномор'я. Крім того, звідси кочовики мали змогу чинити пря­мий воєнний тиск на племена Лісостепу.

З огляду на все сказане вважаємо, що розповідь Геродота про війну скіфів із «нащадками рабів» була далеким відлун­ням тих бурхливих подій, які відбувалися в Північному Причорномор'ї близько середини VI ст. до н. е. і суть яких поля­гала в боротьбі між кочовими племенами та осілим населенням Лісостепу за опа­нування політичною ситуацією. Безпере­чно, воєнно-економічний потенціал міс­цевих землеробів давав їм змогу органі­зувати ефективний опір нещодавнім гос­подарям Передньої Азії, та перемогли врешті-решт степовики. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вже міцно утримували під своїм контролем степи між Дунаєм і Доном. Однак на них чека­ло нове тяжке випробування, пройшовши через яке вони здобули славу непере­можного народу.

5. СКІФО-ПЕРСЬКА ВІЙНА

За той відносно невеликий проміжок часу, на який ми разом зі скіфами зали­шили Передню Азію, політична карта Близького Сходу зазнала істотних змін. Мідія та Вавілон — щасливі суперники колись могутньої Ассірійської держа­ви — самі впали під ударами Персії, яка наприкінці VI ст. до н. е. перетворилася на величезну імперію. В 521 р. до н. е. її престол обійняв один із членів правлячої династії Ахеменідів — Дарій І Гістасп. Перське царство переживало тоді нелегкі часи — від нього відпадали завойовані області, його стрясали народні повстан­ня, на внутрішньополітичній арені час від часу з'являлися самозванці. В бороть-

Зображення Дарія І Гістаспа на рельєфі Бехістунської стіни (!) та на циліндрич­ній печатці з ім'ям цього пдря (2). Прорис. П. Л. Корнієнш

^ бі за владу Дарій спирався не тільки на £ військо: він здійснив адміністративні ре- ^ форми, що забезпечували цілісність ^ його володінь і регулярне поповнення 5 царської скарбниці. Реорганізувавши й § посиливши армію, почав реалізовувати свою головну мету — здобути для Персії владу над усім світом. Звісно, уявлення про розміри й географію останнього були тоді дещо іншими, ніж тепер, однак заду­ми Дарі я вражають і в наші часи. Про їх­ню грандіозність свідчать і драматичні події далекого походу у Скіфію, здійсне­ного перським володарем близько 514 р. до н. е.

Офіційним приводом для початку цісї війни, за словами Геродота (IV, /), стала давня подія: «Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мі­дію й за те, що скіфи, які перемогли своїх супротив­ників — мідян, першими порушили мир». Певна річ, справжні причини Дарієвого походу не мали нічого спільного із захистом інтересів уже не існуючого Мідійського царства, землі якого, до речі, поглинула сама ж Персія. Однак ця версія була досить зруч­ною, бо не тільки виправдовувала похід персів від­повідно до поширеного в давнину правового прин­ципу — «око за око, зуб за зуб», а й підкреслювала роль Перської держави як спадкоємниці великих царств минулого.

Що ж до справжніх мотивів перського вторгнен­ня в Північне Причорномор'я, то вони й тепер жваво обговорюються істориками. Більшість фахівців ува­жає: спроба Дарія підкорити Скіфію була час­тиною єдиного стратегічного плану. На той час Персія вже загарбала грецькі міста в Малій Азії, деякі острови Егейського моря і стояла на порозі виснажливої боротьби з європейською Грецією,— попереду були ще й Марафонська битва, й подвиг спартанців царя Леоніда у Фермопілах, і розгром перського флоту в Саламінській протоці. Напередо­дні цього важливого двобою перський володар міг розглядати похід на Скіфію як необхідний воєнний захід, який дав би змогу відрізати грецькі поліси від північнопричорноморського хліба, а отже, ослабити й материкову Грецію. До того ж вдала воєнна екс­педиція на якийсь час приборкала б кочовиків і за­безпечила тили Персії,— адже пам'ять про тяжку владу скіфів у Передній Азії була ще надто свіжою, щоб покинути напризволяще свої північні кордони в передбаченні великої війни на заході.

Отже, зібравши величезне військо — «а очолював він усі підвладні народи»

(Геродот. IV, 87), Дарій І вирушив у похід. Його шлях пролягав від стародав­ніх мурів Суз до Босфорської протоки, де залежні від персів греки спорудили на­плавний міст. Перейшовши по ньому з Азії в Європу, армія царя вогнем і мечем пройшла землями фракійських племен і наблизилася до Дунаю. Тут, поблизу його гирла, іонійські греки знову спорудили наплавний міст. Перед тим, як ступити на нього, Дарій зав'язав на ремені 60 вузлів і наказав будівникам охороняти міст. Ко­жного дня вони мали розв'язувати один вузол. Якщо вузли закінчаться, а перси на той час не повернуться, греки можуть відпливати на батьківщину (Геродот. IV, 98). Після цього розпорядження пер­ське військо рушило вперед.

Воно було величезним і багатомов­ним — адже до складу імперії Дарія І входило понад 80 народів. Із персами йшли середньоазіатські саки, ополченці далеких індійських племен і рухливі вер­шники Аравії, єгиптяни, мідійці, ефіопи, вавілоняни, фракійці, парфяни, лідійці. Головною ударною силою цієї строкатої армії була гвардія Дарія — 10-тисячний загін «безсмертних», сформований із знатних персів. Всього ж, за даними Ге­родота (IV, 87), Дарій вів на скіфів 700 тис. воїнів. І хоча більшість фахівців ува­жає, що наведена цифра в кілька разів перевищує реальну — інакше важко зро­зуміти, як же цар керував цим громаддям і забезпечував його необхідним поста­чанням,— небезпека, що нависла над скіфськими кочовищами, була величез­ною. Вона примусила степовиків не лише об'єднати свої власні сили, а й звернути­ся по допомогу до сусідів.

На раду до скіфів прибули «царі» тав­рів (мешкали в гористій частині Криму і приносили в жертву своїй богині море- ходів, що зазнавали корабельних аварій біля їхніх скелястих берегів), агафір- сів — близьких родичів фракійців, а та-

Зображення скіфських вершників на золотих платівках із кургану Куль-

Оба (прорис. П. Л. Корнієнка)

в

и

>

а.

5 «

ЄЯОИ

о

о.

Похід Дарія 1 Гістаспа до Скіфії (упорядкування карти В. Ю. Мурзі на за Б. О. Рибаковим, рис. М. М. Іевлєва)

кож володарі народів, які жили на північ від Скіфії — андрофагів, меланхленів, неврів, гелонів і будинів. Приїхали й по­сланці савроматів — народу, близького скіфам за мовою й побутом (савромати кочували на схід від Скіфії). Але згоди всі вони так і не дійшли: в лиху годину скіфів підтримали лише гелони, будини та савромати (Г ер о дот. IV, 119).

Позаяк об'єднати проти Дарія всі на­роди Надчорномор'я та досягти реальної переваги в силах скіфам не пощастило, вони вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своє­му шляху криниці, джерела й пасовища. Для здійснення цього задуму їхнє війсь­ко поділилося на дві частини. До однієї, очолюваної скіфським царем Скопасі- сом, увійшли савромати, друга, більша частина на чолі з Іданфірсом — верхов­ним скіфським володарем, об'єдналася із загонами гелонів і будинів. Відступаючи перед армією Дарія, союзники заманили її у глибини Скіфії. За розрахунками Б. О. Рибакова, перси дійшли до випале­них сонцем степів Приазов'я. Тут Дарій зупинився, наказав збудувати тимчасове укріплення й почав обмірковувати даль­ший план кампанії.

Результати походу були не на користь персів — Скіфію пройдено, але не підко­рено. її збережене військо вільно пересу­валося рідними степами і спочатку нага­дувало про себе лише гарячим попелом
багать, хмарами куряви на обрії та швид­кими стрілами, що іюцілювали необере­жних перських воїнів. Але раптом скіфи зникли — ніщо не свідчило про їхню присутність навколо польових укріплень Дарія. Деякий час цар вичікував, а потім покинув недобудовану фортецю й повер­нув на захід, де сподівався знайти супро­тивника. І справді: заманивши ворога до східних рубежів своєї країни, скіфи зро­били коло й опинилися у нього в тилу. Знову почалася виснажлива гонитва, та дарма: на незнайомій спустошеній місце­вості персам ніяк не вдавалося наздогна­ти рухливі загони таємничих степовиків.

Тоді Дарій удався до іншого способу: надіслав до Іданфірса вершника з наказом передати скіфсь­кому царю, щоб той нарешті підкорився йому або прийняв бій. Та Іданфірс оцінював ситуацію інак­ше. «...Я й раніше,— відповів він,— не бігав у пере­ляку ні від кого з людей, і зараз від тебе не біжу; і я не роблю тепер нічого нового порівняно з тим, що звик робити у мирний час... У нас немає ні міст, ні обробленої землі, і побоювання, що вони будуть за­хоплені і сплюндровані, не змушує нас скоріше стати до бою з вами...» (Геродот. IV. /27).

Дата добавления: 2015-05-22