ІСТОРІЇ 2 страница

Проте кульмінаційний момент наближався. За­гін Скопасіса вирушив до Дунаю на переговори з греками, які охороняли міст, а більша частина скі­фів залишалася на місці та, блокуючи персів, зни­щувала їхніх постачальників і фуражирів. Військо Дарія дедалі слабшало. В цей час до перського та­бору з'явився скіфський вісник із дивними дарами цареві: птахом, мишею, жабою та п'ятьма стрілами. Зрадівши, Дарій розшифрував зміст цього дарунка на свою користь: скіфи, мовляв, віддають йому і свою воєнну могутність, і свою землю, і небо, і води. Але один із його найближчих радників — Гобрій — витлумачив цей зміст зовсім інакше: «Якщо ви, пер­си, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб,— ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами» (Геродот. IV, 132). Як показали дальші події, здогадка Гобрія бу­ла ближчою до істини.

Скіфи готувалися до рішучого дво­бою. За допомогою продуманого і вдало здійсненого відступу сили ворога були пі­дірвані: настав час скористатися наслід­ками цього стратегічного маневру. А щоб пастка зачинилася якнадійніше, Скопа- сіс мав умовити охоронців мосту через у Дунай залишити свій пост. Іонійці начеб- з- то зголосилися на ці пропозиції, і Ско- ® пасіс, не гаючи часу, повернув своїх вої- § нів на з'єднання з головними силами. А £ ті, передавши Дарію свої алегоричні да- ^ ри, вишикувалися навпроти персів на ви- 2 рішальний бій. Тут, як розповідає Геро- < дот, у перебіг подій втрутився випадок: V скіфські вершники побачили зайця й, по- Q рушивши бойовий порядок, кинулися за 2 звірком. Дізнавшись про це, Дарій заува- ^и жив: «Ці мужі ставляться до нас із вели­ким презирством, і мені тепер ясно, що Гобрій правильно сказав про скіфські да­рунки. Оскільки й мені самому тепер вже здається, що справа йде саме до того, не­обхідно добре подумати, щоб наше по­вернення назад було цілком безпечним» (Геродот. IV, 134). Тож, коли настала ніч, цар залишив у таборі найослаблені- ших бійців, які мали палити багаття, а також віслюків, аби ті своїм голосним ре­вінням створювали видимість присутнос­ті на місці всієї армії, а сам із добірною частиною війська поринув у темряву — нібито з метою раптово напасти на скі­фів. Проте його шлях проліг зовсім в ін­ший бік — на захід, до мосту. Скіфи тіль­ки на світанку зрозуміли, що сталося, й ринули навздогін. Маючи вірний шанс остаточно добити персів, вони втратили його через парадоксальну обставину: до­бре знаючи степ, союзницькі загони при­мчали до мосту навпрямки раніше за Да­рія, котрий, побоюючись заблукати, вер­тався до Дунаю вже пройденим, але-дов­шим шляхом.

Отже, вороги розминулися. Скіфи знову почали умовляти греків зруйнувати міст — адже 60 днів, визначених Дарієм, уже минули. Ті спочатку погодилися, та один з їхніх ватажків — Гістіей, тиран (правитель) іонійського міста Мілет, на­гадав іншим знатним грекам, що їхня влада в Іонії тримається лише завдяки

® персам. Тоді охоронці мосту вирішили <~ обдурити скіфів — зруйнувати переправу тільки на відстань польоту стріли, щоб ⁴ заспокоїти їх і разом із тим нейтралізу- вати загрозу з їхнього боку. Так вони і м вчинили. Тим часом степовики, нічого не 2 підозрюючи, кинулися шукати рештки перської армії. Але воєнне щастя й тут покинуло їх: Дарій уночі непомітно для супротивника дістався Дунаю й форсував

його зі своєю гвардією. Так безславно за­вершилася спроба величезної Перської імперії підкорити народи Північного Причорномор'я. Перемога над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу небувало піднесла воєнно-політич­ний пріоритет скіфів у цьому регіоні і справила великий вплив на процес консо­лідації Північнопричорноморської Скі­фії.

6. ВЕЛИКА СКІФІЯ

Загальний нарис Північнопричор­номорської Скіфії середини V ст. до н. е. подано Геродотом в його «Історії», для написання якої він здійснив мандри по різних краях тодішньої ойкумени й, мож­ливо, відвідав Ольвію. Саме тут він і міг зібрати цікаві подробиці відносно недав­ньої скіфо-перської війни, з'ясувати важ­ливі деталі життя, побуту, звичаїв пе­реможців могутнього Дарія.

Географія й населення Скіфії. За Ге­родотом (IV, 101), «у Скіфії — оскільки вона має чотирикутну форму, а дві сто­рони доходять до моря,— усі сторони рів­ні за своїми розмірами: й та, що йде все­редину країни, й та, що простягається уздовж моря. Бо від Істра (Дунаю.— Авт.) до Борисфена — десять днів доро­ги, від Борисфена до Меотійського озера (Азовського моря.— Авт.) — іще де­сять; і від моря вглиб країни до мелан- хленів, які живуть вище скіфів,— двад­цять днів дороги». Цей величезний квад­рат, твердить Геродот, був заселений чи­сленними народами, головне місце серед яких посідали скіфи, очолювані скіфами царськими (IV, 17—20).

Свідчення давньогрецького історика неоднора­зово ретельно аналізувалися сучасними науковця­ми, котрі намагалися співвіднести їх із даними ар­хеології та відтворити цілісну картину розселення Геродотових племен на території нинішньої Укра­їни. Одна з поширених географічних реконструкцій на цю тему належить українським археологам О. І. Тереножкіну та В. А. Іллінській. Існують й інші варіанти, насамперед стосовно північної периферії Скіфії. На жаль, до остаточного з'ясування цієї ди­скусійної проблеми ще далеко, тому зупинимося на безперечно доведених фактах.

Уся величезна смуга північнопричор- номорських степів була зайнята власне скіфськими іраномовними племенами. Починаючи з кінця VI ст. до н. е. кіль­кість їхніх пам'яток на цій території різко збільшується порівняно з поперед­нім періодом. Найбільшої концентрації вони досягають наприкінці V—IV ст. до н. е.— саме цим часом датуються тисячі скіфських поховань, відкритих на Півдні України.

Як і раніше, лісостепове межиріччя Дністра і Дніпра заселяли численні пле­мена, генетично пов'язані з населенням чорноліської доби. За мовою це були пра- слов'яни. На заході з ними сусідили фра­кійці, на сході — носії посульсько-доне- цького варіанту культури скіфського типу. Мовна належність останніх ли­шається ще дуже спірною: одні фахівці відносять їх до балтів, другі — до угрів, треті наполягають на їхній іраномов- ності.

На порубіжжі, де посульсько-донець- ка культура стикалася з культурою Дні­провського Лісостепового Правобереж­жя, виявлене одне з найбільших у Європі

и <

з"

в 5

и л

и

н <

а. <

и

и

Етногеографія Геродотової Скіфії (упорядкування карти В. Ю. Мур.чіна на В. А. іллінсь- кою та О. 1. Тереножкіним, рис. М. М. Ієвлева)

о

городищ ранньої залізної доби. Воно роз­ташоване поблизу с. Більськ, у середній течії Ворскли. Загальна довжина його ва­лів перевищує ЗО км, а площа досягає 4400 га. Впродовж багатьох років горо­дище досліджує харківський археолог Б. А. Шрамко, який ототожнює його із згадуваним в «Історії» Геродота містом Гелон.

Дуже важливою для розуміння історії Скіфії є проблема характеру взаємовід­носин степовиків і землеробів Лісостепу. Іншими словами: чи входили тодішні зем­леробські племена до складу Скіфїі? Серед фахівців є прихильники й позитив­ної, й негативної відповіді на це запитан­ня. На нашу думку, в різних районах Пів- нічнопричорноморського Лісостепу різ­ною була й міра політичної залежності місцевого населення від іраномовних ко­човиків,— ця міра зумовлювалася кон­кретно-історичною обстановкою й реаль­ним співвідношенням сил на якийсь певний момент. Тому нам навряд чи по­таланить із максимальною точністю від­творити північні кордони скіфського об'єднання,— швидше слід говорити про сферу його впливу на лісостепові племе­на, що поступово слабшав у напрямі від центру до периферії. Протез великою до­лею ймовірності ми все ж таки можемо визначити один регіон Українського Лі­состепу, який безпосередньо входив до складу Скіфії. Йдеться про південні ра­
йони правобережної частини Середнього Подніпров'я. Саме тут — насамперед у басейні Тясмина — з кінця V ст. до н. е. простежується поступовий занепад міс­цевої економіки, зменшується кількість населення, припиняють своє існування деякі укріплені центри й селища. Всі ці явища можна пояснити тільки запро­вадженням над землеробськими племе­нами цієї квітучої раніше території без­посередньої влади степовиків, які нещад­но експлуатували нових підданих.

Розріз кургану IV ст. до н. е. з похованням знатного скіфа (реконстр. та рис. П. Л. Кор- нієнказа матеріалами розкопок Г. Л. Євдокимова на Херсонщині)

Пограбування економічних ресурсів підкорених племен і стягання з них тяж­кої данини, зиск із контролювання тор­говельних шляхів, що пролягали через північнопричорноморські степи,— все це не тільки забезпечувало кочовиків необ­хідними для нормального життя продук­тами землеробства й ремесла, а й надзви­чайно збагачувало скіфську верхівку. На­копичені величезні ресурси кочові воло­дарі перш за все намагалися перетворити на престижні речі, що підкреслювали їх­ню відокремленість від маси рядових об­щинників. Згодом більшість цих коштов­них речей концентрувалася в усипальнях знаті, котрі за своїми розмірами й пиш­ністю супровідного інвентаря, очевидно, не мають собі рівних серед інших старо- житностей Східної Європи.

Найграндіозніші скіфські кургани споруджувалися в степах України на­прикінці V— в IV ст. до н. е. Серед них — Солоха, Чортомлик, Огуз, Козел, Гайма- нова Могила, Бердянський, сенсаційні знахідки з яких неодноразово приверта­ли до себе увагу громадськості.

Скіфи й античні міста-держави Пів­нічного Причорномор'я. Основна частина коштовностей, у числі яких чимало справ­жніх шедеврів стародавнього ювелірно­
го мистецтва, надходила до скіфів з ан­тичних міст-держав Північного Причор­номор'я. Там існували спеціальні май­стерні, що працювали на замовлення ба­гатих скіфів. У V—IV ст. до н. е. одним із головних торгових партнерів Скіфії стає Боспорське царство, котре утворилося близько 480 р. до н. е. під владою династії Археанактидів у східній частині Криму, на території Тамані й прилеглих районів. За свідченням давньогрецького оратора й політика Демосфена, під час правління боспорського царя Левкона І (389/8 — 348/8 рр. до н. е.) з династії Спартокі- дів, які змінили Археанактидів, тільки до Афін із Боспора щорічно вивозилося близько 400 тис. медимнів (1 млн пудів) хліба. Ясна річ, такий величезний зерно­вий потік вбирав у себе сільськогосподар­ську продукцію не тільки зі східнокрим- ської держави, а й зі Скіфії, володарі якої «перекачували» зерно із хліборобських районів Лісостепу до античних міст пів­нічного узбережжя Чорного моря.

Величезна зацікавленість степової знаті в результатах цих торговельних операцій визначила два важливі напрями зовнішньополітичної активності скіфсь­кого об'єднання: на північ, де головним його завданням було, повторимо, утри­мання політичної зверхності над підкоре­ними територіями Лісостепу, та на пів­день, де скіфи прагнули всіляко зміцнити свої позиції в античних колоніях Північ­ного Причорномор'я.

Деякі сліди політики кочовиків щодо своїх південних сусідів зберегли пам'ят­ки археології та писемні джерела. На­приклад, у межах Боспорського царства киділена значна група могил представни­ків скіфської еллінізованої верхівки, кот­рі, можливо, брали участь в організації хлібної торгівлі. Найвідомішим серед та­ких пам'яток є курган Куль-Оба, дослід­жений на околицях Керчі в 1830 р. Тут був похований якийсь скіфський володар кінця IV ст. до н. е., кочовища якого при- ^ лягали до кордонів Боспору. В потойбіч- ний світ його супроводжували жінка й ® служник. У гробниці знайдено безліч ре- у чей, зокрема пречудові вироби з дорого- 5 цінних металів. <

Про величезну роль скіфських прави- 2 телів у житті Боспору свідчать також по- < дії міжусобної династичної боротьби між £ спадкоємцями царя Перісада (помер у в 311/310 або 310/309 рр. дон. е.). Писем- 2 ні джерела зафіксували втручання в цю політичну комбінацію одного зі скіфсь­ких ієрархів. З урахуванням хронології тогочасних подій ним міг бути наступник володаря, похованого в Куль-Обі.

Головними суперниками в цій боротьбі висту­пали старші сини Перісада — Сатир та Євмел. Як розповідає у своїй «Бібліотеці» давньогрецький іс­торик Діодор (XX, 22), після смерті Перісада «сини його Євмел, Сатир і Прітан розпочали поміж собою війну за владу. Старший із них. Сатир, успадкову­вав владу від батька.., але Євмел, який вступив у дружні відносини з деякими із сусідніх варварських народів і набрав значні військові сили, почав проти­діяти братовій владі. Сатир, коли дізнався про це, рушив проти нього із значним військом; коли він перейшов через річку Фат, він оточив свій табір во­зами, на яких привіз величезну кількість провіанту, потім вишикував військо й сам, за скіфським зви­чаєм, став у центрі бойового строю. Союзниками Сатира в цьому поході були грецькі найманці, чисе­льністю не більше двох тисяч, і стільки ж фракійців, а все інше військо складалось із союзників-скіфів чисельністю до двадцяти з лишком тисяч піхоти і не менш як десяти тисяч вершників».

Розповідь Діодора про бій при Фаті (ймовірно, одній із річок Прикубання) цікавить нас не тільки як свідчення скіфського впливу на політичне життя Боспору, а й як історичний документ, що дає змогу реконструювати деякі особливості скіфської війсь­кової справи. «На боці Євмела,— продовжує Діо­дор,— був цар фатіїв Аріфарн із двадцятьма тися­чами кінноти і двадцятьма двома тисячами піхоти. Коли відбулося перше бойовисько. Сатир, який був оточений добірними воїнами, розпочав кінну сутич­ку з почтом Аріфарна, котрий стояв проти нього в центрі бойового строю, й після значних втрат з того чи іншого боку змусив, нарешті, варварського царя до втечі. Спочатку Сатир кинувся його переслідува­ти, вбиваючи всіх, хто з'явиться на його шляху, але трохи згодом, коли почув, що брат його Євмел узяв гору на правому фланзі, припинив пересліду-

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

нання и поспішив на допомогу переможеним: він удруге став винуватцем перемоги й розбив усе во­роже військо...» Поза всяким сумнівом, добірний за­гін Сатира, що здобув для нього перемогу, складав­ся із скіфських вершників. Утягнуті в самісінький вир кривавої січі, вони здійснили блискучий маневр і тим вирішили долю бою. Відомий український фа­хівець з історії стародавньої воєнної справи Є. В. Черненко нещодавно проаналізував головні події цього бойовиська й дійшов висновку: тільки першо­класна кіннота була здатна змінити напрям голов­ного удару після того, як прорвала ворожий стрій, і вдарити в тил ще не здоланим загонам супротив­ника.

Однак подальша доля Сатира, який за допомо­гою скіфів переміг у бою при Фаті, склалася не­щасливо — він загинув у наступних бойових сутич­ках. Наклав головою в боротьбі за владу і його молодший брат Прітан. Євмел, здобувши таки бос- порський трон, вирішив закріпити свою перемогу й наказав перебити всіх друзів і родини своїх братів. Врятувався лише юний син Сатира — Перісад: він верхи втік із столиці царства Пантікапея (на місці сучасної Керчі) до ставки скіфського царя Агара (Д і од о р. XX, 24). Цей епізод свідчить, що став­ка Агара — ймовірно, володаря скіфських племен, які мешкали у Східному Криму,— розташовувала­ся майже поряд із головним містом Боспору, і зай­вий раз підкреслює міцність скіфських політичних позицій, грунтованих на реальній військовій силі, в цьому надзвичайно важливому для них регіоні Пів­нічного Причорномор'я. Красномовною є й та спо­кійна сміливість, з якою Агар прийняв Перісада, адже такий його крок аж ніяк не міг викликати схвалення з боку нового боспорського царя — мстивого Євмела.

и < З" в в а А £ •< а < и М и

Боротьба за Добруджу. Бурхливо роз­вивалися події й на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрям її зовнішньої політики. Як ми пам'ятаємо, західними сусідами скіфів були фракійці. Близько середини V ст. до н. е. серед останніх надзвичайно посили­лося плем'я одрисів, що проживало в до­лині р. Арда. Очолювані своїм ватажком Тересом, вони заснували могутнє у війсь­ковому відношенні Одриське царство, те­риторія якого простяглася до Нижнього Дунаю. Контакти між двома войовничи­ми угрупованнями — Скіфією та Одри-

' ' ^ ^ ^ " Л*⁴

іолаті вироби із скіфського Братолюбівського кургану (кінець V ст. до н. е.) на Херсонщині (<І>ото М. Ш. Петковського)

Золота лектора ль із скіфського кургану Товста Могила (IV ст. до н. е.) на Дні­пропетровщині (фото Г. І. Лисенка)

ською державою мали різний характер. Не обходилося, звісно, без конфліктів, але відомо і про породичання царських родин: наприклад, дочка Тереса була од­нією з дружин скіфського царя Аріапіфа. Гака більш-менш мирна ситуація збері­галася практично до середини IV ст. до н. е., коли швидкий занепад Одриського царства призвів до його розпаду. Так упав міцний бар'єр, який закривав перед скіфами шляхи до античних міст Захід­ного Причорномор'я — Істрії, Діонісо- поля, Одесоса й ще далі — безпосеред­ньо до Балканського півострова. Отже, перед скіфською верхівкою відкрилася можливість налагодити без посередниц­тва грецьких колоній Північного Причор­номор'я торгівлю з античними держава­ми материкової Греції.

Основні події скіфської експансії на захід у цей час пов'язані з ім'ям царя Атея, який, за словами Страбона — ав­тора відомої «Географії» (VII, 3, 18), на­чебто володарював над усією Північно- причорноморською Скіфією. Деякі су­часні фахівці намагаються спростувати це твердження і вважають Атея лише ва­тажком якогось скіфського угруповання на Нижньому Дунаї, однак для розумін­ня описуваних далі подій це особливого значення не має — в кожному випадку його смілива й активна політична лінія спиралася на міць усієї Скіфії.

Атей був суворим і загартованим у боях воїном. Його неординарний образ зберегли для нас свідчен­ня цілого ряду авторів. Так, Плутарх сповіщає про адже цікавий епізод: захопивши в полон грецького флейтиста Ісменія, уславленого своєю грою, скіфи привели його до Атея, щоб той насолодився вишу­каною музикою, але цар заявив, що найкращою для себе музикою вважає іржання бойового коня.

За плечима Атея був багатющий досвід воєна­чальника, що допомагало йому знаходити вихід із будь-яких скрутних обставин. Ось як про це розпо­відає, наприклад, римський автор Фронтін (II, 4, 20): «Скіфський цар, коли йому судилося вступити в бій із більш значними силами (фракійського пле­мені] трибаллів, наказав жінкам, дітям й усій не­стройовій юрбі підігнати до ворожого тилу віслюків і волів та нести при цьому попереду здійняті списи; потім він поширив чутку, що до нього нібито йдуть підкріплення від більш віддалених скіфів; цим він спонукав ворогів відступити».

Через деякий час після падіння Одри- ського царства Атеєві пощастило досить міцно закріпитися на правобережжі Нижнього Дунаю. Безпосередньо під­владна йому територія відповідала якщо не всій сучасній Добруджі, то в усякому разі її значній частині, а вплив скіфсь­кого царя поширювався й на віддаленіші області. Відомий зміст його дуже ціка­вого листа до мешканців міста Візантій, розташованого на березі Босфорської протоки: «Цар скіфський Атей демосові нізантіанців: не перешкоджайте моїм при­буткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води» (Клемент Олександрій­ський. V, 31). Яскравим свідченням могутності Атея став і випуск ним влас­ної монети, карбованої в античному місті Каллатія,— найдавнішої з відомої нам серії безперечно скіфських грошових одиниць.

и < V « з X А н < о. < и о © о

Однак фракійські землі привертали

План і розріз поховання у скіфському кургані Куль-Оба (IV ст. до н. е.) в Керчі (рис. П. Л. Корнієнка за матеріалами публікацій)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сценки з життя скіфів, зображені на електровому кубку з кургану Куль-Оба (прорис. П. Л. Корніенка)

увагу не лише Скіфії. На півдепь від них приблизно в той же час швидко посилю­валася Македонська держава, цар якої Філіпп II забирав під свою руку все нові й нові території. За деякими даними, спо­чатку між Філіппом й Атеєм існували якісь союзницькі відносини, але рано чи пізно суперники мали з неминучістю зіт­кнутися. Це сталося в 339 р. до н. е. За розповіддю римського історика Помпея Трога, що збереглася у викладі іншого римського автора — Марка Юніана Юс- тіна (IX, 2), Філіпп почав вимагати від Атея, аби той компенсував частину вит­рат македонян при облозі Візантія. Скіф­ський володар відмовився, й тоді вчо­рашній союзник рушив на нього. Звісно, наведений епізод, якщо він і мав справді місце, був лише приводом до війни, дійсна ж її причина полягала у проти­лежних інтересах Філіппа й Атея. Во­рожі війська зійшлися десь поблизу Дунаю. Відбувся рішучий бій, в якому скіфи зазнали поразки. В жорстокій січі загинув і сам Атей, а він мав тоді майже 100 років. Після цього тиск кочовиків на Нижнє Подунав'я на деякий час при­пинився, однак могутність усієї Скіфії не похитнулася. Про це свідчать, зокре­ма, події 331 р. до н. е., коли намісник Олександра Македонського (сина Фі­ліппа) Зопіріон із 30-ма тис. воїнів удерся до Скіфії й дійшов до мурів Оль­вії. Облога виявилася безрезультатною, а на зворотньому шляху все його вій­сько, як і сам Зопіріон, знайшло смерть від скіфської зброї.

2 Скіфи

З _________ Скіфи

Бій при Фаті (упорядкування схеми В. Ю. Мур- зіна за Є. В. Черненком, рис. М. М. Ієвлєва): І — скіфська кіннота Сатира та кіннота Лріфарна на початку бою: 2 — скіфська кіннота Сатира, яка завдала поразки кінноті Лріфарна; Євмел перемагає найманців Сатира, що відступають; З — скіфська кіннота Сатира припиняє переслідування кінноти Лріфарна, змінює напрям руху й завдає удару в тил загонам Євмела: поразка Лріфарна (а — піхота; б — кіннота фатіїв; в — скіфська кіннота; г — грецькі найманці; д — найманці-фракійці; е — військовий табір)

Загибель Великої Скіфії. Розпові­даючи про політичну історію Великої Скіфії, не можна не згадати ще про один важливий фактор, який склався в IV ст. до н. е. і впливав на її розвиток. Це — консолідація й посилення савро- мато-сарматських племен у пониззі До­ну. Хоча якісь беззастережні дані щодо збройних конфліктів між скіфами й сар-

Монета скіфського царя Атея (прорис. П. Л. Корнієнка)

матами протягом IV ст. до н. е. відсутні, все ж немає ніяких підстав припускати можливість безхмарних відносин між цими двома кочовими угрупованнями. Тим більше, що археологічні матеріали свідчать: правий берег Нижнього Дону, котрий за часів Геродота належав Скі­фії, в IV ст. до н. е. відійшов під контроль сарматів. Проте все це до часу аж ніяк не впливало на життєздатність Скіфської держави. Справді, її культу­ра в IV ст. до н. е. досягає найвищого розвитку, у степових районах виникають все нові й нові грандіозні поховальні споруди з багатющим інвентарем. І ось після такого бурхливого сплеску настає раптовий спад: на межі IV і III ст. до н. е. степові скіфські пам'ятки практично зникають, що, безумовно, засвідчує крах Великоі Скіфії. На думку науковців, до цієї катастрофи спричинився цілий ком­плекс явищ: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витоло­чування трав'яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через їхню активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування економічних підвалин Скіфії, загибелі її як держави.

А проте самі скіфи не зникли з історичної арени. їхні племена ще дов­го контролювали Нижнє Подніпров'я, Крим, Добруджу, хоча й утратили назавжди політичну гегемонію в Північ­ному Причорномор'ї. Тут розпочався новий, сарматський період історії. Але перш ніж перейти до розповіді про сар­матів, пропонуємо читачеві ознайоми­тися з побутом і культурою скіфів часу їхнього розквіту.

7. ПОБУТ І КУЛЬТУРА СКІФІВ

Усе перше тисячоліття до н. е. було періодом цілковитого панування на вели­чезних просторах Великого степового поясу Євразії — від Дунаю до Західної Монголїі включно — численних ірано- мовних племен — творців самобутньої кочової цивілізації, багато набутків якої перейняли кочівники пізніших епох. З цієї точки зору скіфська культура була лише локальним варіантом євразійської лінїі культурного розвитку,— щоправда, чи не найяскравішим і притаманним тільки західній частині іраномовного кочового масиву.

Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово. їхній розвиток у часі відбиває рубіжні віхи історії Скіфії. Так, найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завоювання кіммерійців власне скіфськими племе­нами й увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської циві­лізації, а за часів Північнопричорномор- ськоі Скіфи постійно взаємодіяла з античною культурою, що позначилося насамперед на розвитку мистецтва степовиків. Та попри всі ці впливи під­валини скіфської культури не змінюва­лися, і протягом VII—IV ст. до н. е. вона залишалася передусім кочовою.

Взагалі, характер господарства скіфів впливав на всі сфери їхнього життя. Основу виробництва становило скотар­ство. Воно давало майже все — бойових коней, м'ясо, молоко для харчування, повсть для одягу та покриття кибиток, які пересувалися за допомогою волів.

Особливості скіфського побуту добре ІЛЮСТРУ­ЮТЬСЯ окремими уривками з творів стародавніх

Сцена доїння на золотій пекторалі з Товстої Могили (прорис. П. Л. Корніенка) 128

Зовнішній вигляд знатних скіфів, відтворений за рельєфним зображенням на чаші з Гайманової Могили

(реконстр. та рис. П. Л. Корнієнка)

Зовнішній вигляд представників скіфської знаті (за матеріалами розкопок поховань).

Реконстр. Л. С. Клочко. О. І. Мінжуліна, П. Л. Корнієнка, рис. П. Л. Корніенка

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС

Поховання скіфського дружинника з кургану V ст. до н. е. поблизу с. Олек- сандрівка на Дніпропетровщині та речі з цього поховання (рис. П. Л. Кор­чі енка)

ішторів, сюжетами на виробах мистецтва, архео­логічними знахідками. Наведемо лише декілька прикладів. Ось скіфи пригнали до кочовища дійних кобилиць, злили молоко у великі чани.

Дата добавления: 2015-05-22