История банковского дела

Ростовщики, предоставлявшие деньги взаймы под проценты, появились в глубокой древности. Банковское дело существовало ещё в Вавилонии в VIII веке до н. э. В Древней Греции трапезиты принимали на хранение вклады с целью производить платежи за счёт вкладчиков. Им давали на хранение также ценные документы, договоры, спорные суммы. Греческие банкиры отдавали вверенные им капиталы взаймы под залог движимости, рабов, домов и земель. В Древнем Риме банкиры назывались менсариями и аргентариями Mensarii, или mensalarii – это буквальный перевод греческого слова. Аргентарии принимали вклады, давали кредиты, через них можно было перевести деньги в другой город. В Средние Века из-за разнообразия местных монетных систем был развит промысел менял. Затем им начали давать на хранение денежные капиталы и поручалось производство платежей. Лавки менял располагались на рыночных площадях, где у стола (banco), покрытого зеленым сукном, они вели свою торговлю. Менялы в Италии постепенно стали называться банкирами. Сенат Венецианской республики в 1584 году издал декрет об учреждении общественного банка. В 1609 году городскими властями Амстердама был основан Амстердамский банк. Он установил неизменную счётную единицу, представлявшую стоимость определённого количества серебра, равнявшуюся 211,91 асам чистого серебра и называвшуюся «банковский флорин» — банк принимал во вклады различные монеты, но счёт вёлся только в банковских флоринах. Этот банк просуществовал до 1795 года. Англичанин Вильям Петерсон, исходя из тщательно скрываемого от всех факта, что в Амстердамском банке находилась в наличности лишь около четверти всех вверенных ему вкладов, пришёл к мысли, что вовсе не требуется полного покрытия звонкой монетой всех обязательств, выпускаемых банком. Он предложил проект Банка Англии, основной капитал которого помещался бы в государственных процентных бумагах, служащих обеспечением его кредитных операций. В 1694 году английское правительство, находясь в затруднительном финансовом положении, приняло этот проект. Банк Англии был создан в форме акционерного общества.

Виды банков

Различают:

§ центральные банки, осуществляющие государственное регулирование банковской сферы и денежную эмиссию.

§ коммерческие банки, осуществляющие предпринимательскую банковскую деятельность;

§ универсальные банки, осуществляют все основные виды банковских операций;

§ инвестиционные банки, специализируются на инвестициях, чаще всего в ценные бумаги;

§ сберегательные банки, специализируются на привлечении средств населения;

Иногда выделяют:

§ «Ритейловый банк» («Розничный банк») — ориентирован на работу с частными лицами.

§ «Кэптивный банк» («Карманный банк») — дочерний банк крупной промышленной или банковской структуры, основным назначением которого является обслуживание операций материнской компании.

Функции банков

§ Исторически первой функцией банков было безопасное хранение денег клиентов.

§ Так как у банка есть много клиентов, которые хранят в нем свои деньги, то банк становится способен переводить деньги от одного из них другому путем изменения записей в банковских счетах (безналичные расчеты). Безналичные расчеты возможны и между клиентами различных банков благодаря системе корреспондентских счетов.

§ Банки выдают кредиты. При этом фактически создаётся дополнительная денежная масса (см. Банковский мультипликатор).

38. Біржі та їх місце в ринковій економіці.

Би́ржа — юридическое лицо, обеспечивающее регулярное функционирование организованного рынка товаров, валют, ценных бумаг и производных финансовых инструментов. Раньше биржей называли место или здание, где собираются в определённые часы торговые люди и посредники, биржевые маклеры для заключения сделок с ценными бумагами или товарами.^[1]

До эпохи компьютеризации о сделках стороны договаривались устно. Сейчас торги большей частью проходят в электронном виде с использованием специализированных программ. Брокеры в своих интересах или интересах клиентов выставляют в торговые системы заявки на покупку или продажу ценной бумаги (валюты, товара). Эти заявки удовлетворяются встречными заявками других торговцев. Биржа ведёт учет исполненных сделок, реализует, организует и гарантирует расчёты, обеспечивает механизм взаимодействия«поставки против платежа» (Delivery Versus Payment, DVP).

Обычно биржи получают комиссионный сбор с каждой заключённой с помощью их сделки, и это основной источник их (биржи) доходов. Другими источниками могут быть членские взносы, плата за доступ к торгам, продажа биржевой информации.

Классификация бирж

В зависимости от торгуемых активов (инструментов) биржи подразделяются на:

§ товарные

§ фондовые

§ валютные

§ фьючерсные

§ опционные

Однако, всегда существовали и универсальные биржи — биржи, совмещающие организацию торгов различными инструментами в рамках одной организационной структуры (зачастую в разных секциях).

три основних значення біржі:

Ø об’єднання комерційних посередників;

Ø місце торгів;

Ø гуртовий ринок.

39. Конкуренція і монополізм як основоположні атрибути ринкової економіки

Конкуре́нція — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин.

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

МОНОПОЛИЗМ (англ, monopolism) - тип экономических отношений, при котором отдельные предприниматели могут навязывать собственные интересы своим конкурентам и обществу, игнорируя их действительные потребности и возможности.

40. Види конкуренції.

Розрізняють такі види конкуренції:

§ цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;

§ нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;

§ чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;

§ недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;

§ монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;

§ олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

41. Сутність витоки та види Монополізму.

МОНОПОЛИЗМ (англ, monopolism) - тип экономических отношений, при котором отдельные предприниматели могут навязывать собственные интересы своим конкурентам и обществу, игнорируя их действительные потребности и возможности.

У всесвітній економічній практиці існує кілька основних типів монополізму

По-перше, монополізм, який виростає з конкуренції і базується на концентрації та централізації виробництва чи капіталу. Найвідомішими організаційними формами такої монополії є картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати. Цей тип монополізму становить найбільшу загрозу ринковій економіці, він постійно перебуває у полі зору держави, виступає головним об'єктом демонополізації. Якщо процес концентрації держава не може повністю контролювати, то централізацію сучасна держава регулює ретельно, забороняючи незаконні форми об'єднання.

Другий тип монополізму пов'язаний з технологічною олігополією. Це означає, що сама технологія потребує великих підприємств, у межах яких тільки й може бути організовано ефективне виробництво. У цьому разі з'являється природна монополія, зміст якої визначається Законом України "Про природну монополію" (2000). Природна монополія — це стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)

У ринковій економіці поширена монополія, яка обумовлена диференціацією продукту. Монополістичний ефект досягається не великим обсягом виробництва, не контролем за цінами, а своєрідністю, новизною продукту (наприклад, лялька Барбі, кубик Рубік), своєрідністю послуг, популярністю торговельної марки. Така монополія не пов'язана з концентрацією та централізацією виробництва і може бути здійснена не тільки великою, а й невеликою фірмою.

До четвертого типу монополізму можна віднести монополізм тих підприємств, які лідирують в окремих галузях науково-технічного прогресу (наприклад, виробництво лазерної техніки, біотехнологій). Це тимчасова монополія, тому вона зникає з поширенням та використанням наукової ідеї, проекту в інших фірмах. Така монополія стає об'єктом державного регулювання, спрямованого на більш вільне використання науково-технічної інформації в інших галузях економіки

Важливою формою монополізму є природно-державна монополія. Її природна обумовленість пов'язана з потребою задовольняти деякі базові потреби як окремої людини, так і суспільства в цілому. Природно-державний монополізм поширюється на товари нееластичного попиту, тобто такі, які є незамінною частиною споживчого набору. Вона може виявитися у націоналізації цих видів виробництва, державному контролі за цінами, встановленні фіксованих ставок податків.

42. Основні риси олігополістичної конкуренції.

Олігополістична конкуренція — Виникає, коли однорідну продукцію (або близькі субститути) продають декілька (два-три) продавців

Олігополістична конкуренція — Пример:
Якщо підприємство з виробництва борошна знизить ціни на 10 процентів, покупці швидко зорієнтуються на цього постачальника. Іншим виробникам борошна доведеться також знизити ціни або надати якісь додаткові послуги покупцям

Характерні риси:

Олігополія характеризується небагато-чисельністю учасників конкуренції - коли відносно мала (в межах десятку) кількість фірм панує на ринку товарів чи послуг. Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Небагаточисельність фірм сприяє монополістичним угодам між ними: щодо встановлення цін, розділу чи розподілу ринків або щодо інших способів обмеження конкуренції між ними. Доведено, що конкуренція на олігополістичному ринку тим інтенсивніше, чим нижче рівень концентрації виробництва (велика кількість фірм), і навпаки.

Важливу роль в характері конкурентних відносин на такому ринку відіграють обсяг і структура тої інформації про конкурентів і про умови попиту, якою фірми володіють: чим менше такої інформації, ти більш конкурентним буде поведінка фірми. Основна відмінність олігополістичного ринку від ринку досконалої конкуренції пов`язано з динамикою цін. Якщо за досконалої конкуренції вони пульсують безперервно й безсистемно залежно від коливань попиту й пропозиції, то за олігополії ціни мають тенденцію до стійкої фіксації й змінюються не так часто. Типовим є т.зв. лідерство в цінах, коли їх переважно диктує одна провідна фірма, інші ж олігополісти ідуть слідом за лідером. Доступ до ринку новим продавцям утруднений. В разі згоди олігополістів з приводу цін, конкуренція все більше зміщується в напрямі якості, реклами і індивідуалізації.

45. Функції та принципи підприємництва

Функції підприємництва
Досвід розвинутих країн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво - найпрогресивніша система ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства, Функції підприємництва різноманітні.
По-перше, це - гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, найновіші досягнення НТП сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці тощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше реалізують великі фірми. Однак це переважно було характерним для першої половини XX ст. Сучасний же розвиток розвинутих країн переконливо доводить, що сам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва.
По-друге, підприємництво - така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря кожного учасника суспільного виробництва. Ще до недавнього часу в нашій економічній літературі переважала думка, що підприємець - це "капіталіст", "ділок", "рвач". Однак родове поняття "господар" включав в себе багато економічних суб'єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства, кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста, робітника, власне, кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умов підприємництва утвердження почуття господаря неможливе.
По-третє, підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарську творчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників, вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління і т. д.
По-четверте, широкий розвиток підприємництва застерігає від суб'єктивізму й волюнтаризму і найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він об'єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, що завжди рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже, передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва.

Принципи підприємницької діяльності:

а) вільний вибір видів підприємницької діяльності;

б) самостійне формування програми діяльності та вибір поста

в) вільне наймання працівників;

г) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

д) вільне розпорядження прибутком, що залишається після спла­ ти податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

є) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частини валютної вируч­ки на свій розсуд.

47. Суб єкти, об єкти та види підприємницької діяльності

Об'єкт підприємництва — сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

Залежно від виконува­них функцій у найзагальнішому вигляді розрізняють такі види підприємництва за суб'єктами діяльності:

§ Приватні особи - організатори одноосібної та великої економічної діяльності

§ Група юридичних або фізичних осіб, пов'язаних між собою договірними відноси нами та економічними інтересами

§ Держава в особі відповідних органів

Види підприємницької діяльності:

§ Виробнича

§ Фінансова

§ Торгівельна

§ Інноваційна

§ Посередницька

§ Страхова

+63 вопрос шпор

49. Фірма(підприємство) її сутність, функції та види

Підприємство — це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Підприємство як основний суб'єкт ринкової економіки має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою фірми, товарний знак. Як самостійна економічна одиниця підприємство, виходячи із своїх інтересів (одержання прибутків) і виробничих можливостей, визначає, як і для кого виробляти. У зв'язку з цим підприємство виконує такі функції:

§ організаційну (зводиться до забезпечення виробництва товарів і послуг, реалізації їх);

§ відтворювальну (це інвестування (спрямування) капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів);

§ соціальну (полягає у задоволенні потреб споживачів у певних сферах).

Види підприємств: За галузями

§ промислові;

§ сільськогосподарські; «будівельні;

§ транспортні;

§ торговельні;

§ лізингові;

§ банківські

§ та ін.

За видом діяльності

1. виробничі,

2. фінансові,

3. посередницькі,

4. страхові.

За формою власності:

1. приватне підприємство;

2. підприємство колективної власності;

3. комунальне підприємство;

4. державне підприємство;

5. підприємство, засноване на змішаній формі власності.

За способом утворення (заснування):

1. унітарні підприємства;

2. корпоративні підприємства.

За розмірами:

1. малі підприємства;

2. середні підприємства;

3. великі підприємства.

Діяльність регулюється:

1. Господарським кодексом України;

2. Цивільним кодексом України;

3. Законом України "Про господарські товариства";

4. статутом або установчим договором.

50.51. Економічна сутність домогосподарства та його місце в економічному житті суспільства. Функції домогосп.

Сутність домогосподарства. У сучасних цивілізованих країнах світу найпрогресивнішою суспільною системою вважається змішана економіка. Вона передбачає співіснування в межах однієї держави різних економічних секторів. Одним з таких секторів є домашні господарства.
Сьогодні інтерес до них посилюється як з боку науковців, так і з боку практиків. Візьмемо хоча б для прикладу той факт, що нині спостерігаються надзвичайно високі темпи зростання питомої ваги продукції особистих підсобних господарств у сукупному сільськогосподарському продукті. З утвердженням товарних відносин і плюралізму форм власності роль домашніх господарств у економічному розвитку все більше зростає. Цим і визначається актуальність даної проблеми. На сучасному етапі, коли в Україні відбувається перехід до ринкової системи господарювання, домашні господарства мають посісти чільне місце в економічній політиці держави.
Для вивчення теми важливе значення має з’ясування суті поняття “домогосподарство”. У вітчизняній навчальній літературі немає визначення цього терміна. Така ситуація склалась невипадково. Адже в різних культурах практично не існує єдиного поняття, яке б визначало термін “домогосподарство”. Виникають труднощі з поняттям сумісного проживання, власності, загального доходу, відтворювальних відносин. Для остаточного з’ясування суті категорії “домогосподарство” найкраще звернутись до трактування цієї категорії в матеріалах ООН. Згідно з рекомендаціями домогосподарство визначається як “особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя”, тобто об’єднаних спільним веденням господарства. Поняття “домогосподарство” ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям “сім’я”.
Сім’я — це сукупність осіб, що живуть разом, пов’язаних родинністю та спільним бюджетом.
Відповідно до системи національних рахунків ООН до домашніх господарств відносять домашню прислугу та населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув’язнені та ін. В Україні налічується 13,2 млн домогосподарств, які є дуже важливою складовою приватного сектору країни.
Термін “домогосподарство” більш чітко прив’язаний до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є родичами, і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин (якщо вони існують). Важливо уявити домогосподарство як основну одиницю соціального і біологічного відтворення, пов’язану із соціально-економічною макроструктурою.
Функції домогосподарств. З’ясувавши основний зміст категорії домогосподарства, можна перейти до розгляду функцій домогосподарств, тієї ролі, яку вони виконують в економічному розвитку суспільства. Перш за все в будь-якій економіці домашні господарства є постачальниками ресурсів. Виникає питання, які саме ресурси домогосподарства можуть давати країні? У першу чергу — це робоча сила людини, її особиста праця. Кожен господарник, працюючи на підприємстві чи в установі, а також виробляючи власну продукцію та реалізуючи її на ринку, приносить користь державі, забезпечуючи її ресурсом праці.
Працею не обмежується внесок домогосподарників у ресурсний потенціал суспільства. Згідно із Законом України “Про власність” кожен громадянин України може мати в індивідуальній власності майстерні, малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, землю, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировину, матеріали та ін. Застосовуючи майно, що є в особистому розпорядженні, з метою виробництва товарів, домовласник ставить на службу інтересам суспільства такий важливий економічний ресурс, як капітал.
Крім праці та капіталу домогосподарства можуть постачати і грошові ресурси, які необхідні для організації суспільного виробництва. Вони купують акції великих промислових корпорацій і банків, кладуть гроші на ощадні рахунки, придбавають облігації.
Даючи економічну оцінку домашнім господарствам, слід проаналізувати не тільки функції, які вони виконують у суспільстві, а і їх сумарні доходи та розподіл.

52. Доходи домогосподарства їх джерела та розподіл.
Доходи домогосподарств та їх джерела. Щоб домогосподарства успішно виконували свої функції, вони повинні отримувати певний обсяг доходів за рахунок певних джерел. Звідки домогосподарства можуть отримувати грошові кошти у своє розпорядження? Частково в даній темі відповідь на поставлене запитання вже дана. Головне джерело доходів — це доходи від ресурсів, які домогосподарства поставляють суспільному виробництву, або ж доходи від факторів виробництва. Але цим не вичерпуються доходи, що отримують домогосподарства, слід враховувати також трансферти.
Трансфертні платежі — це всі виплати, які відповідають його реальному економічному внеску, але не еквівалентні виробничим витратам.
Статистика України виокремлює такі статті доходів населення:
- оплата праці членів сім’ї;
- пенсії, стипендії, допомоги, субсидії, дотації на путівки до санаторно-курортних установ для дорослих і дітей, на утримання дітей у дошкільних закладах;
- надходження від особистого підсобного господарства;
- дохід з інших джерел.
Структура доходів населення за джерелами досить різноманітна і залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.
Отже, сукупний дохід домогосподарства — це вся сума доходів, які воно отримує в грошовій чи натуральній формі з будь-яких джерел.
Сукупний дохід домогосподарства не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий ніж вартість набору товарів і послуг, розрахована за нормами і нормативами споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг.
Для оцінки доходів населення, крім прожиткового мінімуму, має враховуватись і оптимальний споживчий бюджет — вартість набору життєвих засобів, розрахована за нормами і нормативами споживання, які задовольняють розумні раціональні потреби людей. Цей показник використовують для оцінки досягнутого рівня життя населення і вибору найбільш ефективних шляхів його підвищення.
Розподіл доходів між домогосподарствами. Даючи економічну оцінку домашнім господарствам, слід проаналізувати не тільки джерела їхніх доходів, а й розподіл їх між собою. Розподіл доходів дає змогу отримати уявлення про рівень життя в країні, вирішення соціальних проблем, спосіб існування пануючої соціально-економічної системи. Кожному типу суспільства відповідають певні принципи розподілу доходів. Історія знає розподіл за працею, капіталом, власністю, факторами виробництва. У змішаній економіці всі ці форми співіснують, переплітаються, взаємодіють між собою. Їх удосконалення сприяє підвищенню суспільного добробуту. У вивченні проблем розподілу доходів зарубіжна економічна наука виділяє два основних підходи: функціональний розподіл доходів та особистий розподіл доходів. Перше означає, що грошовий дохід країни поділяється на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Тобто сукупний дохід суспільства розподіляється відповідно до функцій, які виконують отримувачі доходів. Заробітна плата виплачується за роботу; рента і процент — за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності; прибуток надходить до власників підприємств.
Особистий розподіл доходів пов’язаний зі способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств.
Розуміння як функціонального, так і особистого розподілу доходів є ключовим моментом в оцінці ролі домогосподарств у економіці. Статистичні дані свідчать про значну нерівність розподілу особистих доходів населення. Подібна тенденція спостерігається і в Україні. Питання нерівномірності розподілу доходів становить одну з фундаментальних проблем зарубіжної економічної науки. Дане явище пояснюється різними причинами: здібності кожної окремо взятої людини, здобута освіта, види діяльності. Основу для нерівномірного розподілу доходів створюють: володіння нерухомістю, засобами виробництва, сільськогосподарськими угіддями тощо; становище на ринку; інші фактори, а саме — щасливий випадок, наявність особистих контактів із членами уряду, сила політичного впливу, дискримінація і т. ін. Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому, що надто високу диференціацію в доходах населення України обумовлюють не тільки перелічені причини, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення.

53. Витрати на споживання. Заощадження домогосподарств

Якщо розподіл доходу домогосподарства уявити в загальних рисах, то постає досить ясна картина. Частина доходу надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок розподіляється на витрати на споживання і заощадження.

Споживання домогосподарства — це придбання товарів особистого користування, тобто купівля продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури і побуту, автомобілів, витрати на соціально-культурні та побутові послуги.

Споживчі витрати можуть бути класифіковані по-різному, наприклад, поділені на товари та послуги. Так, міністерство торгівлі США ділить споживчі витрати на такі групи:

1) витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше ніж один рік: автомобілі, персональні комп’ютери, магнітофони, телевізори, холодильники тощо;

2) витрати на товари короткострокового користування — такі, що служать менше ніж один рік: продукти харчування та більшість предметів одягу;

3) витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури та ін.

Заощадження — це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання.

Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класифікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група — захист доходів, наприклад, прагнення забезпечити себе на «чорний день» у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин — спекуляція на біржі, тобто зберігання частини доходу з метою витрачання його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості.

У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропонуванню, ситуація стане стабільною. Порушення ж наведеної рівності призводить до виникнення негативних явищ в економіці, до деформації ринкових структур.

Зважаючи на це звертаємо увагу ще на одну умову ринкової рівноваги: сукупні витрати повинні дорівнювати вартості виробленого продукту. Невиконання цієї умови у свою чергу призводить до негативних наслідків — до дефіциту або перевиробництва продукції на ринку.

Вивчення сукупного попиту, який формують витрати домогосподарств, дає орієнтир підприємцям у тому, яка продукція користується попитом на ринку, а яка — ні, які товари слід випускати, а які — ні. Існує окрема наука про вивчення попиту — маркетинг. Без знання її методики в сучасному світі не може обійтись жодне підприємство цивілізованої країни.

Вивченням сукупного попиту займаються не тільки великі корпорації, фірми, а й держава, для того щоб здійснювати ефективне регулювання економікою. Використовуючи різні інструменти, держава може впливати на сукупний попит, стимулюючи або звужуючи його, і за допомогою цього вирішувати проблеми безробіття, інфляції, стабілізації економічного зростання, забезпечення ефективної зайнятості.

54. Сутність витрат виробництва.

Сутність витрат виробництва та їх види. У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці. Вона є для багатьох дарунком природи. Тому витрати — це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми. У спрощеному вигляді витратами називають грошове вираження використання виробничих ресурсів, у результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції.
Існує декілька підходів до розгляду витрат виробництва.
По-перше, з точки зору всього суспільного виробництва витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок — підприємств. З позиції суспільного виробництва до витрат належать витрати, що відображені у вартості кінцевої продукції.
Витрати підприємства на виробництво являють собою важливий елемент відтворювального процесу первинної ланки і відтворюють у собі витрати підприємства на всі спожиті ресурси на виробництво продукції.
По-друге, на рівні підприємства одночасно існує два підходи до визначення витрат виробництва: бухгалтерський та економічний. В економічних дослідженнях особливу цінність мають економічні витрати, а в господарській практиці — бухгалтерські витрати. Саме бухгалтерські витрати законодавчо закріплені в законах про податок на прибуток підприємств.
У цій темі витрати виробництва розглядаються як категорія мікроекономіки.
При з’ясуванні сутності витрат слід пам’ятати, що їх існування в економіці зумовлено рідкістю ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Якщо для виробництва деякого конкретного товару використано певні ресурси, то це означає, що їх застосування вже неможливе для виробництва якогось іншого товару. Витрати в економіці пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, — це завжди альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варіанті їх застосування. Для кращого розуміння цього положення слід звернутися до теми 2, де розглядається проблема виробничих можливостей. Витрати на оплату ресурсів здійснюються в грошовій формі і часто називаються економічними витратами.
Економічні витрати — це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.
Виходячи з цього визначення категорія витрат виробництва, або економічних витрат, належить до мікроекономічного рівня, хоча й не виключений вплив на неї з боку макроекономічних структур.
Припустимо, що за рік роботи підприємство одержало загальний виторг на суму 240 000 грн. Розглянемо підсумовування рахунків з точки зору бухгалтерії.

55. Класифікація витрат виробництва в ринковій економіці

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону.(також позначаються FC)

Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції.(також позначаються VC)

Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC)

Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC)

Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.

Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.

Граничні витрати (також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ

Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.

56. Собівартість продукції, її види та структура. Шляхи зниження собівартості.

Собівартість продукції (Unit cost) - це грошове вираження витрат на виробництво та реалізацію продукції.

При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел:

- собівартості (валових витрат);

- прибутку.

Дата добавления: 2015-05-22